Читать книгу Байки - Євген Гребінка - Страница 1

На дубі сидячи, Зозуля куковала:

«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!

Одколи, як тепло вже стало,

А гусені нема, черви зовсім так мало.

Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».

«Нащо вам так квилить, мій боже милий? —

Снігир Зозулю перебив, —

Коли б я мав ваш стан і сили,

Оцю я погань би не їв,

Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив

Собі щодня шматок м’ясця.

От кобець — менший вас, а їсти як захоче:

Летить — і душить горобця.

Зате він з голоду ніколи не нудився».

«Дурний! дурний! а в школі вчився! —

Зозуля Снігиру в одвіт,

— Замісто горобця я з’їм жуків десяток

— Да гусені, черви десятків три в наддаток

— І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,

— Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,

Живе собі, як панна,

Гуляє у садку, нічого не псує,

По гілочках намистечко кує,

Да скілько літ кому прожить віщує;

Нехай же здумаю… да що тобі й казать!

Хоч злидні в пірї обідрать,

Ввесь птичий рід зарепетує:

«Зозуля м’ясо жре,

Зозуля хищний птах!

Троха чи не бажа вона Орла і з’їсти!»

Прощай тоді моє життя в садах!

Прийшлось би утікать хоч за море без вісти,

Так лучче ж тута жить — да зводить черв’ячків».

Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,

Про його розпитай панів,

А не питай у простого народа.