Читать книгу Поезії - Віктор Гюго, Clara Inés Bravo Villarreal - Страница 1

Сірома

Оглавление

(Посвята моєму любому і вельмиповажаному дядькові Михайлові)

1

Ніч. Зачинена добре убога хатина.

В хаті темно зовсім, бо вже пізня година, —

Тільки мріється, наче б у чорній тіні…

Висить мокра рибальськая сіть при стіні;

У далекому закутку мисник видніє,

А на йому убоге начиння ясніє;

Ліжко видко й заслони спадають над ним,

Біля його постіль на помості старім, —

П’ять маленьких діток сплять, в кубелечку наче.

У печі блима вогник, і світло тремтяче

Червонить темну стелю. Склонившись, бліда,

Жінка молиться й думку турботну гада.

То їх мати. Сама. Надворі десь, ревучи,

Вітру, небові, ночі, туманові, кручі

Кида чорне ридання страшний Океан.


2

Чоловік десь на морі. Він в бурю, в туман

Йде на герець затято: рибалка він зроду!

Він пливе, не зважає на дощ, на негоду,

Бо голодні дітки. Виплив, – темно було,

Сходи в пристані море зовсім залило.

Править сам він човном на чотири вітрила.

Жінка вдома лишилась, старе дещо шила,

Потім невід справляла, робила гачки,

Приставляла в печі до багаття горшки,

Потім богу молилась, як діток приспала. —

Він самотний (а хвиля щораз набігала).

Він пливе – по безодні понурій, – скрізь тьма.

Тяжкий хліб! холод, ніч; ні зоринки нема.

Між валів навісних, там, де хвилі, мов гори,

Місце єсть дуже рибне в безмірному морі.

Місце темне, рухливе, непевне, страшне,

Та вже срібная риба його не мине.

Невеличке воно, – двічі більше, ніж хата, —

Ніч осіння на дощ та тумани багата!

Щоб знайти теє місце в пустелі хибкій,

Пильнувать треба хвилю і вітер швидкий.

О, він мусить тепер пильнувать при демені!

Край човна повзуть хвилі, вужі ті зелені;

Котить чорна безодня безмірні вали.

І від жаху всі снасті в човні загули.

Він на морі студенім Жанні споминає,

А Жанні його кличе і плаче; стріває

Думка думку у тьмі. Думки – серця пташки!


3

Вона молиться. Скиглять так прикро чайки,

Мов на сміх… їй каміння підводні здаються

В океані лихім… Мрії тяжкі снуються

В її думці: рибалки по морі пливуть,

Розлютовані хвилі їх кидають, б’ють…

А байдужний дзигар б’є, мов кров тая в жилі, —

Кида в вічність таємную хвиля по хвилі

Доби, дні; то весна, то зима настава;

Кожний стук той в безмірних світах відкрива

Людям, – зграї шулік і голубок, – без впину

То колиску одним, то другим домовину…

Вона дума-гадає, – ох, злидні які!

Ходять босі і літо і зиму дітки.

Опріч ячного хліба нічого немає.

Боже! вітер, як міх той ковальський бурхає!

Берег, наче ковадло, лунає, мигтять

Зорі в чорному там урагані, летять,

Мов над огнищем іскор рої. В сій годині

Північ, мов танцюристка в єдвабній личині,

Скаче, світить очима, регоче й гуде.

Північ, мовби таємний розбійник, іде, —

Чоло вкрите дощем, вітром, бурею-млою, —

Схопить бідну тремтячу людину рукою,

Брязне раптом об скелю, об бескид страшний.

Леле! хвиля тлумить крик рибалки гучний.

Чує бідний рибалка, – човен потопає;

Тьма й безодня – розкриті… і він споминає

Свій причал і у проміні беріг рідний!…


Поезії

Подняться наверх