Оглавление
Владимир Евгеньевич Жаботинский. П’ятеро
Замість передмови
І. Юність
ІІ. Серьожа
ІІІ. У «Літературці»
IV. Навколо Марусі
V. Світ «ділов»
VI. Ліка
VII. Марко
VIII. Мій двірник
IX. Інородець
Х. Уздовж Дерибасівської
ХІ. Багатогранна душа
ХІІ. Арсенал на Молдаванці
ХІІІ. На кшталт «Декамерона»
XIV. Вставна глава, не для читача
XV. Сповідь на Ланжероні
XVI. Сеньйор і мадемуазель
XVII. Богошукач
XVII. Потьомкінський день
XIX. Потьомкінська ніч
ХХ. Не туди
ХХІ. Широкі єврейські натури
ХХІІ. Ще сповідь
ХХІІІ. В гостях у Марусі
XXIV. Мадемуазель і сеньйор
XXV. Гоморра
XXVI. Не все гаразд
XXVII. Кінець Марусі
XXVIII. Початок Торіка
XXIX. L’ENVOI
Отрывок из книги
Початок цієї історії з побуту колишньої Одеси належить до перших років нашого століття, які тоді у нас називали «весна» у сенсі суспільного і державного пробудження, а для мого покоління збіглися також із власною весною в сенсі непідробної двадцятилітньої молодости. Й обидві весни, і тодішній вигляд веселої столиці Чорномор’я в акаціях на крутому березі сплелися в мене у спогадах з історією однієї сім’ї, де було п’ятеро дітей: Маруся, Марко, Ліка, Серьожа, Торік. Частина їхніх пригод пройшла перед моїми очима; решту, коли знадобиться, розповім з розмов інших або ж домислю сам. Не можу ручатися за точність ні в життєписах героїв, ні в послідовності загальних подій, міських або всеросійських, на тлі яких це все сталося: часто пам’ять зраджує, а дізнаватися нема коли. Але в одному впевнений: ті п’ятеро мені запам’яталися не випадково, і не тому, що Марусю і Серьожу я дуже любив, і ще більше їхню легковажну, мудру, багатостраждальну матір, – а тому, що на цій сім’ї, як на шкільному прикладі з підручника, дійсно звела з нами рахунки – і добрі, і лихі – уся епоха єврейського зросійщення, що нам передувала. Цей бік справи, я певен, розповім правдиво, не прискіпуючись, тим паче, що все це вже далеко і все давно стало «сумно-любим». «Своєї син доби, мені у ній все знано: добро і зло, я бачив блиск і тлю; я син її, і всі колишні плями, отруту всю люблю»[1].
Вони сиділи в ложі бенуар неподалік від мого крісла; у ложі було ще троє, але з іншої родини. Я їх помітив з приводу одночасно і втішного, і дуже невтішного для мого гонору. Почалося з того, що мій молодий колега з газети, який сидів поруч зі мною, цей описувач побуту босяків і порту[3], сказав мені під шум зали, що наповнювалась:
.....
До маяка, я забув вам сказати, ми потрапили таким чином: угледівши дубок, на який ми б наскочили, якби він не велів «табанити», Серьожа згадав, що тепер біля Андросівського молу[16] багацько дубків із Херсона – везуть монастирські[17] кавуни.
– Хочете, подамося туди? Там і пообідаємо, я пригощаю.
.....
