Читать книгу Парі - Владимир Михановский - Страница 1

– Лаго, я до тебе! – гукнув захеканий лаборант, зупинившись на мить у дверях.

– Бачу, що до мене, Джоні, – спокійно відказав Лаго, копирсаючись в осцилографі.

– Слухай-но, Лаго, – сказав хлопець, – ти повинен мене виручити.

– Чому повинен? – пробасив робот.

– Ет, не прискіпуйся до слів. Просто я прошу тебе.

– Це інша річ.

– Прошу ось про що. Ти ж граєш у шахи?

– Припустимо, – поважно зронив Лаго, навіть інтонацією наслідуючи шефа.

– І граєш на рівні міжпланетного гросмейстера, – гаряче додав Джоні й відкинув рудого чуба.

– Припустимо.

– А я… – ніяково затнувсь Джоні, – побився, розумієш, об заклад з людиною, Удіно з ядерного, що виграю в нього бодай одну партію матчу.

– Матчу?

– Еге, з чотирьох партій. Розумієш, зірвалося з язика.

Лаго на мить припинив роботу і здивовано подивився на людину. Тверезому мозкові робота важко було збагнути, як це можна зачинати спірку з такими мізерними шансами на перемогу.

– Ймовірність виграти близька в тебе до нуля, – авторитетно сказав Лаго, знову беручись до приладу. – Удіно грає досить пристойно, а ти… – не скінчивши, робот безнадійно махнув своєю велетенською кінцівкою.

– Знаю і без тебе. Не за тим я прийшов, – зів’ялим голосом проказав Джоні. – Допоможи мені, Лаго!

– Але що мені робити, лаборанте? Може, задвійникуватись під тебе і схрестити шпаги з Удіно?

У відповідь Джоні пробелькотів щось радісне.

– Проте, загримувавшись під людину, – казав далі Лаго, – я наражаюся на небезпеку. Як тільки це виявиться, шеф негайно звелить розібрати мене на деталі. Ти знаєш – такі випадки бували, і не раз. А я не маю наміру припиняти своє існування…

В лабораторії запанувала тиша. Лаго зосереджено копирсався в монтажі. Джоні відійшов од нього й присів на ріг столу, меланхолійно дивлячись у простір.

– Але я заклав свій двотижневий заробіток, – жалібно сказав Джоні.

– Плакали твої грошики, – добродушно відзначив Лаго, протираючи екран.

У кімнаті гусла вечірня сутінь. Здавалося, вона вливається у вузькі й високі, схожі на бійниці, вікна і розпліскується по кутках.

– Послухай! – вигукнув раптом Джоні і рвучко зіскочив на підлогу. – Мені спала на думку одна ідея. Тобі не треба гримуватися. Ти просто прийдеш у клуб і станеш поруч з моїм стільцем. Перш ніж зробити хід, я простягатиму руку то до однієї, то до другої своєї фігури, начебто обдумуючи кращий варіант. Якщо хід буде правильний, ти непомітно торкнешся під столом моєї ноги, і я знатиму, як ходити.

Лаго відірвавсь од роботи і з цікавістю слухав Джоні. Робот був зовсім молодий. Йому не виповнилося й чотирьох літ, і він не встиг іще засвоїти всі можливі хитрощі, на які йдуть подеколи його творці – люди. Окрім того, курс пристосування до обставин читали роботам, як відомо, тільки на шостому році їхнього життя.