Читать книгу Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара - Страница 1

Від Автора

Зазвичай Я пропускаю цю частину і спішу розпочати знайомство з головними героями того чи іншого твору. Тому не буду проти, якщо і Ти, мій читачу, це пропустиш.

Для тих, хто все ж вирішив прочитати скажу, Не поспішайте відкладати цей твір на полицю після перших сторінок. Можливо манера викладення здасться важкою для непідготовленого читача, та це варте тієї історії, яка показана. Маю надію, що твір принесе багато задоволення і вам захочеться більше дізнатись про слов’янсько-індійський епос.

Не сприймайте за чисту монету все що ви читаєте чи дивитесь. Намагайтесь критично оцінювати все почуте. Але на захист достовірності написаного скажу одне: Хто там знає, що було 13 тисяч років тому.

Приємного читання.

Щоденник

7 Єлѣтъ¹ 76 З.Р.З.      2:36

Добрий вечір. Чи що там зараз у вас. Я пишу це, бо не знаю що буде зі мною далі. Ніколи не вів щоденник. Вважав це пустою тратою часу. Та зараз… Не знаю, чи хтось колись це читатиме. Вирішив записувати свої думки щоб не збожеволіти. Хто зна скільки мені доведеться бути тут самому.

Отже, Я брав участь у розвідувальній операції. При розвідці земель придатної для життя зони, мій корабель натрапив на ворожий. В сутичці мій транспортний засіб отримав пошкодження, які унеможливлюють старт і далекі польоти. Довелось здійснити вимушену посадку на Мідгарді.

Сівши на землю, Я вже не зміг піднятись.

Тут ніби колись були гради наші. Можливо, Я зможу знайти когось, або хоча б якісь згадки про людей.

Переховуючись в сирих високогірних печерах, починаю розуміти, що на флагманському кораблі, хоча він знаходиться посеред безмежного нічого, значно безпечніше, ніж тут.

Йшов другий день мого виживання. До сьогоднішнього ранку все було добре.

Я йшов до своєї вімани², мого корабля, та зустрів неочікуваного друга. Невелика тварина з гострими зубами, на чотирьох ногах і з сірим забарвленням шерсті. Виглядала вона не дуже дружелюбною. Я причаївся за найближчим каменем. Звір пішов, але я задумався, над своєю безпекою. Якби він мене помітив, то довелося б тікати. І не факт, що Я зміг би втекти. Гори, все-таки, небезпечні.

В вімані Я забрав деякі речі першої необхідності та переніс їх до печери.

Треба буде замаскувати мій корабель. Хоча він не в змозі знятися в повітря, на борту є база даних, яка містить цінну інформацію. Ці данні стануть в нагоді нашим ворогам. За мною могли стежити. Завтра вдень цим займусь.

Думаю вистачить. До завтра.

8 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:11

Вітаю. Продовжую розпочате мною дѣ³ло. Цей день видавсь непростим, але пізнавальним.

Зранку Я повернувся до вімани. Я приземлився між високими деревами з колючками замість листя. Такого Я в нас не бачив. Дерева дуже високі і голками вкрита лише верхівка. Можливо, це пов’язано з холодним кліматом. Тут дуже холодно.

Місцина, де Я здійснив вимушену посадку, нерівна. Віману держать два дерева. Трохи поміркувавши, Я вирішив замаскувати її під місцевість. Під низ намостив трохи каменів, зверху, вкрив гілками. Згори можна прийняти за камінь.

Щоб важлива інформація не дістала ворогам, довелось зняти з неї модуль пам’яті. Це було не складно, з моїми навичками.

В вімани не працювали лише двигуни. Навігація та інше обладнання було в доброму стані, тому Я вирішив просканувати землю, все-таки всього-на-всього кілька десятків років тому тут було поселення.

“Земля-Мідгард виходила на зв’язок а потім просто замовкла…” Так написано в сказаннях про Мідгард. Можливо цю Землю спіткала доля нашої? Звичайно, радар міг охопити весь Мідгард лише з орбіти, але прилеглу місцину просканує добре.

Отримані дані не збігались з тим, що Я читав раніше. На всіх прилеглих територіях температура не була придатна для людської життєдіяльності, хоча Я читав, що планета дуже жарка. Перед вильотом на розвідку завжди читаю різну інформацію. Інколи допомагає в виживанні. Але зараз це не дуже допомогло. Клімат змінився. Можливо, це й стало причиною припинення контакту.

Так чи інакше, сам Я тут довго не протримаюсь. Радар також знайшов поселення у підніжжі. Це був шанс на виживання. Шлях буде не з легких, але зволікання лише знижувало мої шанси на порятунок.

Я скинув дані на свій наруч і вирушив до підніжжя. Надіюсь, там є хтось, хто зможе мені допомогти з ремонтом. Не буду втомлювати вас розповіддю, про те, як Я переставляв ногами. Постійні пошуки безпечного спуску з крутих схилів лише гальмували мене. Не дивлячись на це, Я продовжував йти по заданому маршруту.

Через годину, Я вже був майже не місці. Чим ближче Я підходив до поселення, тим частіше зустрічав на своєму шляху пеньки. Напевно, місцеві жителі використовували для опалення дерева. Якось дуже примітивно. Та думки про те, що тут сталось, перервались. Я побачив дах, який виднівся із-за кушів. Я обережно підходив до поселення. Але потім зрозумів, що мені нічого не загрожує та вийшов з лісу.

Побачене вразило мене і засмутило. Нажаль, поселення було покинуте. Давно покинуте. А в низині було не тепліше. Дерева явно були широколисті, а не голкові. Але вони були сухі, і явно не одне лѣто. Можна припустити, що поселення не занепало і його покинули з плином часу. Я бачив такі поселення. Вони будинки не однакові. Одні більш розвалені, інші менше піддались руйнаціям. А тут всі майже однакові, наче люди разом пішли звідси.

З поселення вела одна лише дорога. Але ця дорога могла виявитись занадто довгою, а Я на це не розраховував. Та і поки Я повернусь вже буде сутеніти. Ще одна ніч в сирій печері, але це було ліпше, ніж заблукати в гірському лісі. Завтра піду шукати жителів. Десь же вони мають бути. Можливо, Я навіть знайду спосіб полагодити мій зореліт. Та це буде потім, а зараз Я лягаю спати. Попереду довга дорога.

9 Єлѣтъ 76 З.Р.З.3:24

Продовжую вести щоденник. Вчора Я знайшов покинуте поселення та зрозумів, що довго не протягну. Вирішив знайти хоч когось…

Взявши з собою достатню кількість продуктів, Я вирушив в дорогу. Схід сонця збігся в часі з приходом до поселення. Тепер мені в прямому сенсі була лише одна дорога.

Я розраховував на важче пересування, але дорога була непогана. Розчищена від гілок і посипана камінням. Йти було не дуже важко і вже за декілька годин Я був біля ще одного поселення. Так, так. Ще одне поселення. Набагато більше й розвиненіше.

Мене зустріли високі мури з різьбленням, просто прекрасним різьбленням на воротах. Мур був висотою в кілька сажнів⁴. Ворота були трохи вищі за мур. Не на багато. На якісь кілька ліктів⁵. Здавалось, ворота, як і мури (вони також були прикрашені різьбленням), були споруджені не для захисту… Або ж розрахунок був на те, що недруг, зачарований красою твердині, відступить, або піде на поступки, аби лиш не руйнувати таку красу. Майстри, які прикрашали цю величезну оборонну споруду, знали свою справу. А також не боялись висоти.

Різьблення ілюстрували якісь події. Мені здалось, ці події якось пов’язані з містом. Деякі зображення були нейтральні, наприклад, тварин або рослин. Я довго розглядав браму, перш ніж зайти. На брамі, Я так думаю, був зображений герб міста: дерево і меч з лезом донизу – символ захисту.

Брати штурмом град вже не потрібно. Ворота були відчинені і біля них не було нікого. Всередині Я побачив лише пусті вулиці. Біля стайні стояли декілька колісниць. З кількох були зняті колеса. Спочатку Я не звернув уваги. На тонкому шарі снігу, який тут лежав (на горі снігу було більше), виднілися свіжі сліди саней. З слідами Я знався, ми з Батьком часто полювали разом. Батько любив полювання а Я любив проводити час з ним.

Можливо, люди ще не покинули ці холодні краї. Сліди простягались по досить широкій вулиці. По обидва боки, були досить високі будинки з розмальованими ставнями, які були закриті. Напевно, це була одна з головних вулиць. От би побачити її в розквіт. Ехх…

Зовсім скоро, Я вийшов на площу. Не дуже велику, але видно, що на ній раніше активно йшла торгівля. По середині площі стояв стовп з куполом на вершині. Це, явно, ліхтар з холодним вогнем. Кілька таких з легкістю освітлюють невеличке поселення. Коли сутеніло, купол вмикався і сотні блискавок в довжину зо три лікті виривались з купола, таким чином освітлюючи все навколо. Видно, що ліхтар давно не працював. Зараз тут було пусто…

За винятком одного будинку, в якого світилось у вікні. Тут ще були люди. Так! Пройшовши через усю площу, Я зупинився біля дверей. Двоповерховий будинок з невеличким ґанком.

Стоячи майже на порозі і прикидаючи, що це може світити в середині, Я почув голос. Жіночий голос, який окликнув мене:

– 

Агов! Ти хто?

Я обернувся. Із-за рогу будинку (сліди вели саме туди. Можливо там була стайня?) вийшла дівчина з оберемком гілок. Дівчина була одягнена в хутро. На голові була шапка з рудого хутра. За дівчиною показався кремезний чоловік в такій же сукні. Його борода була заплетена на дві косички, а кінці зв’язані.

– 

Яка різниця. Нові обличчя в наших краях рідкість. Заходьте, добра людино. Зігрійся. Напевно змерз. Влаштовуйся зручніше, Я скоро підійду і ти розповіси, звідкіля ти прийшов.

Чоловік зайшов в будинок. Дівчина продовжувала дивитись на мене, а потім махнула оберемком, запрошуючи в дім. Всередині було тепло та затишно. Затишку додавали дві картини. На одній з них було зображено ліс, а над лісом вставало сонце. Тему іншої Я смутно розумів, тому її описувати не буду, щоб не зіпсувати вражень, якщо ви її побачите.

Ця кімната була, напевно, обладнана для зборів. Декілька столів з лавами. За одним з них сиділи троє чоловіків. На вигляд, молоді, також одягнені в хутро. Напевно, всі тут віддають перевагу шкурам, як найкращому утримувачу тепла. Така сукня обмежує їхні рухи. Це не мій костюм, в який вшито синтетичні матеріали для утримання тепла під підкладку.

Всі троє дивились на мене з цікавістю і подивом. Одразу за мною зайшла незнайомка. Той чоловік, якого Я зустрів на дворі, підкидав дров у пѣч і сказав:

– 

Дивіться. Нове обличчя. Навіть не сподіваєшся когось побачити і тут на тобі. Просто до оселі забрідає якийсь хлопчина. Дочко, дай гостеві щось поїсти. Голодний, мабуть, з дороги.

Дочка кивнула і пішла, як Я зрозумів, на кухню. Чоловік же підкинув ще кілька дерев’яшок у пѣч. Потім він підсів до трійці та сказав.

– 

Ну, сідай, розповідай хто ти, звідки, як тут опинився?

Я подумав, що одразу розповідати правду не варто. Я сів за стіл напроти них та почав розповідати:

– 

Я просто подорожую. Збіг обставин закинув мене в ваше місто. Навмисне не думав сюди забрідати.

– 

Твоя доля не дуже тебе жаліє. Тут люди хочуть лише якомога скоріше втекти від холоду. – Сказав один з тих трьох. Я перевів погляд на нього:

– 

Доля це лише результат вибору. – знову перевів погляд на того чоловіка. – Що сталось? Я бачу місто, яке колись було прекрасним, а зараз воно майже пусте. Покинуте поселення трохи вище в гору. Я думаю, ви на щось розраховували, коли селились в таких холодних місцях.

– 

Мене ще більше цікавить звідки ти. Де ти був останні 50 років? Тут буяла зелень і співали пташки. А через тих атланів

⁶

ми замерзаємо.

– 

Яких атланів?

– 

Атлани – брати наші. Але їхні жреці стали високо задирати носа. Я не знаю всіх подробиць. Давно то було, і далеко звідси. Я лиш знаю, що з нашим Мідгардом щось не так через них. На півночі вже від холоду взагалі не вижити. Земля замерзає. Кажуть, на півдні більш сприятлива температура. Багато людей з нашого міста вже відправилось туди. Ми останні. І скоро теж покинемо рідні стіни. Занадто тяжко тут жити.

– 

Вас багато?

– 

Так. Це наш з дочкою будинок. Ми зазвичай збираємо громаду в ньому. Це брати Зеломисл, Семибор і Яровит. Вони живуть далі по вулиці. Крім нас ще декілька будинків. Загалом сорок буде.

В цей момент дочка принесла тарілку з супом. Ну,.. це на вигляд було як суп.

– 

Тепер ми бажаємо почути твою розповідь.

– 

Ще одне питання. Ви скоро вирушаєте звідси?

– 

Досить скоро. В нас мало харчів. Завтра або післязавтра.

– 

Я вирушу з вами. Сам Я тут точно пропаду.

– 

Ну гаразд. Не кинемо ж ми тебе тут. Тобі пощастило прийти саме зараз. Промахнувся б на кілька днів і залишився б сам на сам з морозом. А зараз їж і розповідай. Мені здається, ти зовсім нетутешній. – Про удачу Я змовчав. Схоже всі тут звикли списувати свої невдачі на чужий рахунок.

– 

Взагалі то, Я тут вперше. На Мідгарді вперше. – Почав Я розповідь.

– 

Ти з небес?! В тебе є космічний корабель? – З подивом промовив Семибор. Я здивувався з його подиву.

– 

Взагалі то так, а от ваших Я ніде не бачив.

– 

Бо їх немає. – Відповів Зеломисл. – В наших краях ти більше їх не зустрінеш. Можливо, вони є на півдні. Ми з братами ніколи їх не бачили. Ти зможеш нас всіх забрати? Це було б чудово.

– 

Так, було б… Але Я й сам не можу покинути це місце. Я здійснив аварійну посадку. Двигуни виведені з ладу. Я думав знайти тут механіка, або хоча б запчастини.

– 

А знайшов лише лід. – В ці слова Зеломисл вклав всю скорботу, яка в нього була в серці і набралась не за одну мить.

– 

Точно. – Від його слів мені стало не по собі. На мить мені здалось, що я не повернусь додому. Який би він не був.

– 

Нічого. Хоча всі технологічно розвинені міста й були на півночі, Я, думаю, багато чого встигли перевезти. – Слова чоловіка вселяли надію. – Скоро прийдуть інші на збори. Вѣче присвячене подорожі. Ночувати можеш у нас. Я так розумію, все необхідне в тебе в тому мішку?

– 

Так. Як вас називати?

– 

Всі називають мене Къ

⁷

нязем. І ти можеш так звати.

Він пішов на другий поверх. Його донька була на кухні, а брати почали мене розпитувати.

– 

Ти й правда з небес?

– 

Так.

– 

Яровите, ти що, йому не віриш. Наш прадід також з небес.

– 

А хто з вас страший?

– 

Яровит наймолодший. Семибор середній. А Я старший. Ми народились коли вже Мідгард почав замерзати. А наші батьки ще пам’ятають той час, коли тут росли квіти.

– 

А ваші батьки, вони прийдуть на збори пізніше?

– 

Ми не знаємо де наші батьки. Батько стояв на службі в нашого кънязя. Був правою рукою. Вони пішли одними з перших. Хоча кънязь прагнув залишитись з народом, через його здоров’я, всі радили йому відправлятись. Батько не міг його кинути.

– 

А ви чому зостались?

– 

В нашого Зеломисла тут залишалась вѣста

⁸

. – Продовжив Семибор. – Він не міг залишити її. Батька в неї немає, мати не справляється з сім’єю сама. Взагалі їх п’ятеро. Вона з матір’ю скоро має прийти.

– 

А ви?

– 

Ми розсудили так: мати з батьком, батько з кънязем. Вони не пропадуть, а ми брату в пригоді станемо. Так от всі й живемо.

В такій от приємній розмові про мїрне⁹ життя і минули наступні години. Мїряны поступово наповнювали залу. Як і казали брати.

Вѣста з матір’ю незабаром прибули. Побачивши суджену Зеломисла, Я зрозумів чому він зостався. Просто прекрасна дівчина. Струнка, не висока, але й не низька. Довга руса коса звисала на правий бік і чудово доповнювалась рум’янцем від морозу. Про матір же Я можу сказати наступне: дочці було в кого вдатись, але на її обличчі вже встигло побувати горе і залишити свій слід.

Вже стемніло, коли всі зібрались. Нинішній Кънязь почав розподіляти обов’язки. Заняття нудне, тому подробиці опустимо. Під самий кінець, він запропонував проголосувати за час відправки. Аргумент недостачі провізії схилив людей до думки про швидку відправку. Але до завтра все підготувати не вдалося б. Подорож розпочнеться після завтра.

Після зборів, люд почав розходитись. Брати також пішли додому. Зостались Я, Кънязь та його донька.

Мене поклали спати в просторій кімнаті на другому поверсі. Те, що найперше кидалось в очі, це величезна шкура. Шкура Великого звіра. Одна людина проти нього не встоїть. Такого лише групою завалити можна. А в іншому це була звичайна кімната. Ліжко, пара стільців, шафа (чи комод), дрібниці побуту.

Я залишився сам. Вмився, обдумував почуте, дивився у вікно. Цікавий був вечір. Вперше, за всі дні проведені на цій Землі, мені здалося, що небеса вночі дуже красиві, красивіші ніж на інших Землях де Я був. Це єдине, що тут, в даний момент, звеселяло моє серце. Адже не можна виключати можливість, що Земля зійшла з орбіти і всі в небезпеці.

Але відкладемо роздуми про порятунок на потім. Бо була тут ще одна прекрасна річ. Вона зайшла в кімнату коли Я обдумував ситуацію. Дочка Кънязя. Круглощока, білокура красуня з блакитними, як вода, очима стояла в дверях. Місяць був не у повні, але й того світла, що він відкидав, було достатньо, щоб прикрасити дівчину.

– 

Не спиться?

– 

Ні. Думаю про… Не важливо. Це лише мої здогадки. – Я не сказав, що думав про те, що всі можуть бути в небезпеці від холоду. Заморозки, можливо, зв’язані з орбітальними змінами.

– 

Ні? Справді? В вас доволі пригнічений вигляд. Це якось пов’язано з вашим минулим?

– 

Ні. Навпаки. Я думаю про майбутнє. Минуле вже не зміниш. Ми маємо прийняти його таким, яке воно є. А от майбутнє. Це вже цікавіше. Знаєш, Я не хочу розбивати надію, але якщо природа не знайде вихід і орбіта не стабілізується, – замерзне все.

– 

Чому ви так думаєте?

– 

Скажи, ти бачила як згоряє Сонце

¹⁰

, як Землі

¹¹

крутяться навколо своїх світил, які вони здалеку, в своєму нескінченному танці? – Я повільно сів на ліжко.

– 

Ні, не бачила.

– 

Не подумай, Я ні в якому разі не хочу тобі докоряти чимось. Просто тобі буде важко усвідомити масштаби.

– 

То поясніть мені. Адже ви бачили таке, що ми всі і уявити собі не можемо. Наші предки жили як боги, а ми… Ми просто намагаємось вижити. Єдине, що мені залишилось, це надіятись на порятунок. І тут приходите Ви. Я вірю, що самі боги Вас послали до нас на поміч. – Вона підійшла до мене та сіла поруч.

– 

Ти занадто високої думки про мене. Я такий же заручник цієї Землі, як і ви.

– 

Рятувальник має зайти в воду, щоб витягти потопельника.

– 

Мене тішить, що ти так віриш в мене, Я… – Я подививсь їй в очі. В них було стільки віри в мене, що мимоволі і сам почав в це вірити. – Я думаю, що зможу стати цією людиною.

– 

Нічого не робиться просто так. Хтось хотів, щоб Ви нам допомогли і от, Ви тут!

– 

Це лише мій вибір. Я сам зголосився на цей виліт. А міг би зараз сидіти в себе в каюті, пити який-небудь сік та читати останні звіти з енергостанції корабля, інколи поглядаючи на Зірки та Сонця.

– 

А знаєте, думаю, можна Вам довіритись. Я рідко з ким ділюся своїми думками. Більшість думає, що я мовчазна, а насправді мені мало з ким хочеться говорити. Навряд тут мене хтось зрозуміє. Я хочу побувати там, подивитись на наше світило з такої відстані, щоб усвідомити його масштаби. Бо звідси воно здається маленьким, але я знаю, що це не так. Я вам це кажу, бо Ви сприймаєте це як повсякденне, а інші лиш посміються. І я їх не виню. Просто вони вже втратили надію.