Отрывок из книги
Стоячи посеред зими, Незнайомець дивився на поштову скриньку. Довго. Задумливо. Незмигно. Довкола метушливо поспішали інші, снуючи вигадливими маршрутами. Засніженими дорогами обережно рухався транспорт. Великі насурмонені хмари нависали над містом зверхньо й погрозливо. Тривав черговий день. Який прийшов після попереднього. І стане попереднім для завтрашнього. А Незнайомець усе дивився…
Звичайна поштова скринька… Вона нічим не відрізнялася від тисяч таких же. Збоку могло здатися, що в цій синій металевій коробці Незнайомець хоче просвердлити дірку. Очима. Навіщо? Хтозна. Може, посперечався? І тепер намагається виграти? Або вкинув не той конверт і вперто міркує, як дістати? Навряд чи довге вдивляння могло хоч якось зарадити. Та насправді все значно простіше. Незнайомець мав опустити до скриньки листа. Всього-на-всього. І піти. Проте не поспішав. Невидиме, але могутнє гальмо не дозволяло зрушити з місця. Голова повнилась одним: з наступним кроком почнеться важливе. Напевно, непросте. У де в чому – навіть непередбачуване. Але Незнайомець вірив: усе чітко сплановане. А раптом що – проблему швидко залагодить. Тому й хотів зробити цю мить урочистою. Хоча б подумки.
.....
– Це зрозуміло, зрозуміло, – продовжив далі шеф. – Як в усіх. Отож. Почалися в нього якісь там неприємності. А він – дядько шанований. Серйозний. – Директор кинув на стіл свіжий номер «Економічного дайджесту». З обкладинки, сяючи банальним людським щастям, глянув усміхнений фейс типового представника радянської номенклатури. А нині, швидше за все, – заправила серйозним і прибутковим бізнесом. Упевненості в собі й завтрашньому дні в цього бізнес-бога вистачило б на цілу групу студентів-ледарів, що приречено трясуться перед аудиторними дверима, за якими не одну вже годину триває засідання профессорсько-викладацької інквізиції. – Бізнесмен великий, великий. Це зараз, як бачиш, справа хлібна. Кандидат економічних наук до того ж. Кандидатство останнім часом стало модним серед багатих людей. Та ти, напевно, чув про нього: Никонов Андрій Григорович, концерн «Ніка-Компані». Алкогольна імперія. Раніше в депутатах найвищих бував. Ім’я відоме. Але не це головне… Ось. – Олег Анатолійович подивився на годинник і потягнувся до телефону. Набрав номер. Не чекаючи з’єднання, продовжив розмову:
– Ти вибач, дружині маякну, хай бритву в бесаги[3] мої мандрівні покладе, а то доведеться там купувати… Алло, Ніно?… Я, по-моєму, бритву забув взяти. Вона там, у ніші, над баром. Приготував навіть, а покласти забув. Що? Уже все зробила? Дякую, золотко. Гаразд – скоро буду.
.....
