Ян Валєтов – український письменник, автор гостросюжетних романів і повістей, написаних у жанрі трилера. У видавництві «Фоліо» вийшли друком російською його романи «Проклятий. Евангеліє від Юди», «Нічия Земля», «1917», «Чужі сни».
Вірус, що вирвався з військових лабораторій, знищив усіх дорослих. Планета населена підлітками й дітьми, які ведуть криваву боротьбу за виживання. Тут усі вміють вбивати, але ніхто не вміє любити, і світ ніколи не стане таким, як був раніше, якщо двоє вигнанців зазнають поразки.
Занепалі міста, де мешкають племена здичавілих хлопців і дівчат, які живуть за законами мавпячої зграї. Зарослі вересом і конюшиною гайвеї, на яких догнивають мільйони машин. Жалюгідні руїни того, що вважалося великою людською цивілізацією. Історія еволюції, перетвореної на ніщо найпростішою комбінацією амінокислот.
Не існує минулого, не існує майбутнього, немає жодного шансу на успіх. Є лише двоє та надія…
Оглавление
Ян Валетов. Кращий вік для смерті
Книга перша. Книжник
Роздiл перший. Втеча
Роздiл другий. Крадiжка
Роздiл третiй. Болота
Роздiл четвертий. Пустки
Роздiл п’ятий. Сiтi
Роздiл шостий. Пожежа
Роздiл сьомий. Рiчка i Таун
Книга друга. Ханна
Пролог
Роздiл перший. Перехрестя
Роздiл другий. Ще п’ятдесят миль
Роздiл третiй. Сiль та кров
Роздiл четвертий. Йдучи – йди
Книга третя. Білка
Роздiл перший. Телячi нiжностi
Роздiл другий. Обмiн фiгурами
Роздiл третiй. Тунель
Роздiл четвертий. Дорога у темрявi
Роздiл п’ятий. Станцiя вiдправлення
Роздiл шостий. Гарячi землi
Роздiл сьомий. Вайсвiлль
Роздiл восьмий. Лаба
Епiлог
Постскриптум
Отрывок из книги
Моя особлива подяка дочці Діані – ми разом вигадали Білку і світ, у якому вона живе. Шкода, що не вийшло написати книжку разом, але я думаю, це у майбутньому.
Моєму постійному редактору, колезі-письменнику та доброму другу Олександру Данковському, без якого ось уже упродовж багатьох років не обходиться жоден мій роман. Дякую і за роботу, і за розуміння.
.....
Він явно хотів виглядати крутим челом, а був звичайним утомленим фармером, який провів весь день під безжальним сонцем Пусток, і йому хотілося додому.
– Що вдієш, Томе? – відгукнулася Білка з тією ж інтонацією. – У наш час гості – завжди невчасно. Треба до цього звикнути.
