Отрывок из книги
Наші велосипеди – «Туристи» на підсилених шинах з такої ж раритетної нині «України» – проїхали Миколаїв, і десь на півдорозі до Демні я угледів невеличкий лісок. Чудово! Матимемо дрова. Води ми вже набрали неподалік у джерелі. Час і про ночівлю подумати. Ми – трійко приятелів – фанати колярства (як називали колись велоспорт), не розлучаємось із нашими вірними друзями, які намотали за своє довге життя не один десяток тисяч кілометрів. Щоправда, у кожного в гаражі сучасні «байки» з амортизаторами, карбоновими рамами – справжні витвори інженерного мистецтва. Та коли «доріженька кличе», сідлаємо старих випробуваних коней. З титановими багажниками, годними витримати до ста кілограмів вантажу. Заходимо в лісок, аби в тіні поставити велосипеди, і… зупиняємось зачудовані білокам’яним маревом – просто серед лісу постає капличка, аж дух захоплює. Кому заманулося бути похованим серед лісу? З певністю, що не місцевий багатій. Каплиця, хоча й розруйнована, усе ще приваблює немісцевим шиком. Їй би пасувало прикрасити Личаківське кладовище у Львові, а не цю Богом забуту місцину, де лише пташки та інколи лісова дичина забреде. Тут пахне таємницею.
Таємниця озонує в повітрі. Хоча… уважно придивившись, бачимо, що не звірина, а люди тут добряче «попрацювали». Ґрунтовно зруйновані підземелля, де були поховані останки. Дивно, як стоять ці стіни, адже фундамент практично знищено… Читаю напис: «Станіслав Скарбек». Невже той самий? Фундатор і будівничий львівського драматичного театру. Авантюрист і меценат… Зрозуміло – тут шукали скарби людини, що славилась найбагатшою в Галичині. Трохи моторошне насправді сусідство – розграбована каплиця в лісі. У гарному товаристві згаємо нічку, думаю собі… Відходимо в пошуках хмизу.
.....
Тоді й Станіслав не знав, що це найщасливіша мить у його житті. А якби знав, чи захистив би своє щастя? Чи маємо ми бодай якусь владу над тим, що отримуємо згори? Та дивовижна золота мить, коли вони кружляли поруч, коли з’єдналось в одне їхнє дихання, та дивовижна золота мить огорнула все його єство невимовним спокоєм, проте здавалося, що він щасливий уже цілі години, роки… О пів на десяту вечора світ на якусь мить неначе позбувся законів часу й земного тяжіння, так само як він – відчуття вини і злочину, кари й каяття.
У закамарку важких штор він поцілував Софійку в спітніле плече, тихо обійняв іззаду й куснув за вушко. Хтось навмисне чи мимохіть смикнув штору, і їхній ненадійний альков відкрився для привселюдного огляду, однак вони були такі щасливі, що не звернули на це жодної уваги й далі цілувалися. Побачивши, що вони в усіх на очах, Софійка зашарілася й не тямила, куди їй утекти.
.....
