Читать книгу Паморочливий запах джунглів - Юрій Покальчук - Страница 1

Щo найбільше лишається у спогадах після довгої розлуки чи то з людиною, яку колись дуже любив, чи то з країною, в яку колись закохався, особливо замолоду, і більше ніколи до неї не втрапив й очевидно вже й не втрапиш?

Я задаю собі це питання і згадую кілька місяців, які я колись, у часи юності, провів у Індонезії.

Перше, що спадає на гадку, це запах. Невловний, важкий до описання, але особливий для нас і звичний для багатьох країн Південно-Східної Азії. Це запах саме нічного тропічного міста, нічних народних міських базарів, де парфумні відлуння південних овочів і фруктів переплітаються із дурманно-сонним запахом пахучих стеблин, які паляться на жертовниках, запахом кокосової олії, на якій смажиться місцева їжа, запах довоколишньої дрімучої природи, бо ж щойно виїдеш за місто і потрапляєш у справжнісінькі джунглі, і запахи інших тіл, що пахнуть іншим, ніж у нас, потом, відлунюють іншим, ніж у нас, віддихом, і врешті запах постійного гниття чогось солодкого і вторинного, який змішується із запахом чистого неба над головою з неймовірно великими зірками, яких, здається, не буває в дійсності.

І поза тим – запах опіуму, гашишу, різного роду наркотиків, які у цих краях побутують здавна і грають у потрібному, як виявляється, всім людям на землі, тимчасовому задурманенні традиційно багато більше, ніж різні алкогольні напої.

Вранці знову спека до сорока і більше градусів, неймовірно палюче сонце з безхмарним небом, праця з восьмої ранку лише до першої дня. Далі сієста. Місто спить, ціла країна спить, і життя починається знову лише по шостій вечора, набираючи своїх обертів десь по восьмій, і так до дванадцятої, першої ночі.

І так завжди.

Півроку дощів тут взагалі нема.

А коли настає сезон дощів, то вони починаються, майже як за годинником саме о сьомій вечора, і закінчуються об одинадцятій. Злива йде страшенна, ллє, як з відра, вулицею пройти в черевиках неможливо, все заллято водою, а вранці вже нема й сліду води, все сухо і чисто, тропічно. Знову палить сонце на безхмарному небі і лише на сьому зберуться хмари і далі знову буде дощ.

І так завжди.

Я прилетів в Індонезію двадцятилітнім, і саме на Новий рік наш літак перетинав екватор, а за місяць мені стукнуло двадцять один. Я до того ніколи не був за кордоном і втрапив до Індонезії волею випадку чи дурної помилки совєтських чиновників, бо мав, як студент-індолог, поїхати до Індії на практику, а послали мене в Індонезію, мови якої я ніколи не вчив, і мав я працювати перекладачем з англійської мови з совєтськими військовими моряками, які продавали індонезійцям вживані старі військові кораблі.

Якби не те, що я рік прожив у гуртожитку в Пітері з двома африканцями з Танзанії, які не знали російської мови, і навчився за цей рік з ними говорити вільно по-англійському, то не відомо, що би я в тій Індонезії робив.

А так – Бог дав, якось повелося.

Перше враження, коли ми, група перекладачів, студентів-сходознавців з Москви і Пітера, вийшли з літака: нас вмить огорнула гостроагресивна хмара гарячого повітря, і ми всі враз спітніли. Це було ще ніяким, просто часовим шоком від спеки і втоми від цілодобового перельоту. Та за кілька хвилин, озираючись, – нас було восьмеро, – раптом побачили навдивовиж гарну стюардесу, в якої правильними і рівними були всі риси обличчя, чудова смаглява, ніби добре засмагла, шкіра і мила усмішка. Хіба що ніжки були трішки тонкуваті і ззаду теж трохи чогось бракувало.

Але то були гейби дрібниці.

Ми всі майже закохалися в неї враз, аж за хвилину побачили іншу, такої ж вроди. Потім ще одну…

Вже згодом з'ясувалося, що в цій країні просто дуже мало негарних людей. Нечасто на вулиці стрінеш бридке обличчя. Але й в негарному обов'язково буде якась екзотика. А поза тим усі, і чоловіки і жінки, були просто гарні. У чоловіків майже не росте на обличчі волосся, і важко з'ясувати, кому скільки років. Хіба що коли за п'ятдесят, то десь трохи брюзкле обличчя, ледь помітні стають зморшки і тіні з'являються на обличчі, і тоді можна уявити собі, що ця людина старша.

Я з дитинства мріяв потрапити в тропіки, відчути запахи казкових романтичних країв, торкнутися своїми руками того, що було описано в сотнях пригодницьких книжок, які я просто ковтав з дитинства, витворюючи в уяві той світ, якого, я гадав, ніколи не побачу.

«Таємничий острів», «Робінзон Крузо», «Діти капітана Гранта», Джозеф Конрад і де Вер Стекпул, Луї Жаколіо і Райдер Хаггард були моїми кумирами з дитинства.

І ось сталося. Я тут.

Тиждень очікуваня у Джакарті, поки нас розішлють на різні військові бази, де ми мали працювати.

Джакарта! Це ж Батавія! Сюди колись утрапив на коротко в Іноземний легіон Артюр Рембо, але скоро звідси утік. Це про неї спливала в моїй юнацькій пам'яті напівблатна, напівромантична пісня:

Я купив підручник індонезійської мови і словник ще у Москві перед відльотом і вже в літаку почав учити нову мову.

Вона була доволі проста. Писали латиною. Множина, коли два рази скажеш якесь слово – «друг-друг», буде – друзі, і так далі. Слово «товариш» звучало «судара», що відповідало російському «сударь», якісь слова були трішки знайомі з мови гінді, яку я вивчав в університеті, щось було із санскриту, який я теж вчив, і врешті за три місяці я розмовляв вільно побутовою індонезійською мовою і увійшов у місцеве життя.

Але по-своєму.

Саламат пагі, Індонезія! – Добрий день, Індонезіє!

Однак згодом виявилось, що на Яві була й існує й досі своя власна яванська мова, а сьогоднішня індонезійська, дуже близька до малайської, привнесена сюди з Малайї. Індонезія пережила чимало різних навал і завоювань чужоземцями. Це був і малайський період, й індійський, і китайський, і японський, а пізніше ще й голландський. Різного роду зміщення мовних пластів народили індонезійську мову, яку всі знають. Але яванці, особливо в селах, говорять вдома по-яванськи. Так само, як і на інших островах говорять мовами свого острова. Індонезія – четверта у світі країна за народонаселенням, і є країною островів. Їх в Індонезії понад тринадцять тисяч.

І знамениті через Міклухо-Маклая (українця за походженням) папуаси з Нової Гвінеї – також індонезійці.

По Джакарті ми ходили ще купкою – ті, хто приїхав, – і повільно освоювались.

Джакарти насправді дві.

Одна – це великі будинки, майже хмарочоси, асфальтовані вулиці, широкі проспекти, майже нема зелені. Просто велике південне місто, в якому з екзотики – тільки смагляві люди з розкосими очима.

Але трохи далі за умовноєвропейською частиною міста починається інша, народна Джакарта, яка скаладається із соток маленьких сіл-кампунгів, де люди у малесеньких будиночках з пальмовими і бамбуковими стінками, де ущерть зелені і худеньких коричневих тіл, які метушаться навколо власних осель.

Джакарта – схожа на Амстердам великою кількістю каналів і мостів. Це теж місто багатьох островів.

Вдень – робота, спека, пилюка і піт. А вночі всі ці люди виповзають так чи інакше на канали і миються, перуть, діти купаються і радісно верещать, плескаючись на воді, як ускрізь. Вода – це життя.

Інше життя.

Тут, як ускрізь в Індонезії, все пливке, все текуче, переплітається і переливається одне в одне, все ковзає і гнеться, набираючи химерних ліній, опуклостей і форм.

Немає межі міста, села є прямим його продовженням, і тут вже панує волога зелень дерев, неймовірне рослинне божевілля, гудіння дерев, шурхотіння листя, гамір коричневих вод каналів, які здіймають на них білу піну.

А за тиждень я опинився в Сурабаї – великому мільйонному порті, другому місті в Індонезії після Джакарти, хоч й одному з найбідніших міст країни.

І тут я прожив понад півроку.

Сурабая – наступні за Джакартою морські ворота Індонезії. Тут багато вихідців з інших країн – китайці, араби, є й давня єврейська колонія, є й інші.

Їх, однак, на вулицях не дуже помітиш. Переважає майже суцільна маса коричневих тіл індонезійців.

Сурабая, колишня військово-морська база голландців, зберегла типові риси давнього колоніального міста. Є кілька широких проспектів, на яких стоять багатоповерхівки, майже хмарочоси, є квартали з багатими приватними будинками, з вілами й готелями. Але тут вчувається якась фальшива розкіш, несправжність. Бо більшість населення Сурабаї живе в кампунгах – приміських селах, які зливаються з центральною частиною кожного міста.

І там мені й було найцікавіше, бо там вирувало справжнє, природне життя.

Нас вивезли на військово-морську базу і сказали – отут будете жити, на роботу з бази нікуди, вам нічого робити в місті – там брудно і шумно. Заробляйте гроші – купите собі машину!

А з бази – нікуди! Ось поїхали на екскурсію всі разом – подивились! І все тут!

Що завгодно я можу витримати, але не брак свободи, не тупий наказ – нікуди, коли я попередніх чотири роки в Пітерському універі вчив азійські культури і мови.

Я пробував пояснити – що мені треба все бачити, що це мій фах!

– Ні! І все! Сидіть на базі!

Насеру матері!

Совєтська влада насправді хоч була й жорстока, але пряма і дурнувата, як пень. І його можна було доволі легко обійти, як добре подумати, часом переступити, часом трохи зачекати, доки життя саме не обведе тебе довкола того пня. Головне не втелішитися головою в корч, аби лиш трохи вбік, а там – як Бог дасть, то свиня може і не з'їсть. І отакої.

Тому надурити цю владу було просто завданням, необхідністю чи не обов'язком кожного, хто хоч трохи щось тямив у житті. А якщо в когось ще була краплина циганської крові в жилах, то вже сам Бог велів!

Я швидко зазнайомився з обслуговуючими нас, советських військових і перекладачів, слугами, які всі були більш-менш мого віку, – від вісімнадцяти до двадцяти п'яти, і саме з ними, освоюючи швидко розмовну індонезійську мову, почав пізнавати тутешнє життя в усіх його різновидах.

Однією з найбільших проблем життя в Індонезії, окрім страшної спеки, виявились комарі.

Коли я зайшов у кімнату, де мав проводити першу ніч на індонезійській землі, то здивувався вигляду свого ліжка.

Крім подушки і простирадла на матрасі нічого більше не було – ніхто тут ніколи нічим не вкривається. Але натомість над кожним ліжком стояв вибудований свого роду чотирикутний намет з марлі, яка відкидалася, коли ти хотів лягати, а потім закривалася.

Це, виявилось, захист від москітів.

І якщо ти не подбав під вечір, щоби оцей балдахін над твоїм ліжком був добре закритий, то щойно ляжеш спати, почуєш мелодійний звук комариного гімну при наступі на поживу. А кусаються вони дуже й дуже сильно.

Отож треба встати, запалити світло і шукати у своєму паралелепіпеді ліжка, де отой гад комар причаївся. Знайдеш одного-двох і радісно лягаєш. Але щойно погасиш світло – якийсь комариний Джеймс Бонд готує на тебе наступ і співає тобі свою войовничу пісню. Вставай і шукай його – інакше сну не буде.

З часом я до цього звик, як і до всього, що мене оточувало в Індонезії, і навчився поводитися з ліжками так, аби, щойно ляжеш, не вставати на полювання за комарами.

Але бувало всякого.

Найближчим моїм другом став Імам Суфії Састродіхарджо путро – так вповні він називався, причому «путро» означало син. А звали його просто Суфії.

У всіх тут паспортні імена були отакі от довгі і церемонні, але ціла країна називала одне одного повсякчас і на всіх рівнях лише одним іменем.

Суфії був широколиций, з м'якою, трохи вкрадливою ходою, трохи схожий на чорноволосого кота чи, може, на чорну смагляву рись, через свої кошлаті брови і волосся їжачком. Тонкостанний, усміхнений майже завжди, з якоюсь граційною і таємничою посмішкою, доволі приязний, він, однак, тримався довший час на відстані, аж доки ми не подружились насправді.

Скільки тобі років, як справи, туди-сюди, а ти вже трахався, а хочеш у нас?

Питання на засипку!

Щось довідаються – кінець мені назавжди з усіма закордонами (я тоді ще мав різні сподівання).

Але як відмовитись? Що сказати?

– Я тебе заведу! Підемо удвох до однієї! Ти – перший, потім я!

– Ні, ти перший, а потім я!

– У бордель? Ні, я боюсь!

– Та вона чиста, я до неї завжди ходжу!

Йому було вісімнадцять, мені – двадцять.

Це було перше моє порушення совєтської моралі за кордоном.

Совєтіко туристо, обліко морале!.. Ми знаємо про таке з кращих совєтських кінокомедій. Але це була правда!

Оскільки в Совєтському Союзі «сексу не було», то ти хоч роками сиди за кордоном і вдавися від сумної мастурбації, але обліко морале – не дай Бог! Тут тобі комітети і парткоми, догани і виключення з життя і так далі.

Хоч ніхто нас, молодих і баских, не лаяв, коли ми, виїжджаючи у вересні на сільськогосподарські роботи в села під Ленінградом (була така совєтська фігня – студенти місяць допомагали колгоспникам копати картоплю замість того, щоб вчитися), трахали місцевих селянок, які нас, хлопців, розбирали просто одразу по приїзді по хатах і вчили нас простої сільської руської моралі – водка, сельодка, хліб, картопля, ще водка і в койку. А ще простіше – на піч і поїхали, і пої…

Грошей у мене в Індонезії не було, нам тут зарплати не видавали, але ми могли отримувати в рахунок наших заробітків блоки цигарок і віскі.

Я не палив. Але цигарки брав.

Суфії продав мій блок «Мальборо», ми взяли з собою ще пляшку віскі і подалися в місто.

Суфії мав вільний день. Він призначив мені побачення, розповівши, як дістатися за дванадцять кілометрів з бази до міста, аби не дуже потрапляти на очі совєтським, і я, дико хвилюючись, однак, забрався на вантажівку, яка везла місцевих моряків до міста.

Машини з моряками зазвичай зупинялись у кількох визначених місцях, і за півгодини я був у призначеній мені точці, де мене зустрів Суфії.

Він усміхнувся, побачивши мене, весело, але якось хитрувато і хижувато, і мені стало трохи лячно, я навіть його трохи боявся – хто зна, що з цього буде!

Але ми, без зайвих слів, попрошкували нічним містом якимись вузенькими провулками і вуличками і вийшли потім до чудового темного ринку, освітленого тільки каганцями і свічками, із отим майже задушливим духмяним запахом тропічного краю, і врешті десь сіли на велорикшу-бечака, який повіз нас у визначене місце.

Рикша повіз нас на велосипеді, позад якого на двох колесах була надбудована двомісна кабінка, яку можна було закрити покривалом спереду, так що не розрізниш, хто там сидить. За кільканадцять хвилин ми десь зупинилися. Суфії розрахувався, і ми увійшли в якусь, сказати б, просто халабуду без надписів чи оголошень, із безбарвною цератовою завісою замість дверей. У приміщенні, однак, вже горіло світло.

Я зовсім знітився і, якби дістався сюди не сам, певне, втік би зі страху і ніяковості, але Суфії був тут свій.

За кілька хвилин до нас підійшов товстий китаєць в окулярах – китайці більші за індонезійців і світліші шкірою, – завів нас у невеличку кімнатку і звелів зняти штани і показати кінці. Це був лікар. Він переконався, що в нас немає ознак сифілісу чи якоїсь виразної хвороби, і сказав – усе гаразд.

Суфії скерував нас до своєї знайомої. Він вже її попередив, що ми прийдемо разом.

Ми зайшли до кімнатки, де з умеблювання окрім широкого дерев'яного ліжка стояв залізний умивальник з мискою на табуретці, поруч з ним плетене крісло і в незграбній дерев'яній рамці, помальованій в строкаті кольори, висіло старе, в плямах, невеличке дзеркало.

На ліжку напівлежала під майже прозорим покривалом вродлива дівчина. Одразу видно було, що вона цілком гола. Впадало в око, що трохи заяскраво помальована, але приємна і доволі молода, як на вигляд.

– Це Маро, – сказав Суфії. – А це мій друг совєтіко. Він буде з нами.

Маро усміхнулась приязно і легко і стягла з себе покривало. Тепер її голість мене просто шокувала. Бо отак от – зразу.

Я вдивлявся у неї. Гарна постава. Невеличкі але тугі на вигляд груди з великими сосками, тоненька талія і доволі широкі бедра. І жодної волосинки на тілі. Вона була добряче поголена на лобку і під пахвами. Проститутки тут всі поголені. Це обов'язково з різних, особливо гігієнічних, причин. Вологий клімат, піт і таке інше.

Я бачив Суфії голим і дивувався прямому, як і на голові, волоссю на лобку над його чоловічим причандаллям і під пахвами. Волосся там просто стирчало кущем і виглядало якось смішно.

А він з інтересом дивився на мої кучері внизу, також подивований.

Під пахвами чоловіки часто теж голили волосся. Якось це зробив і Суфії, і хихочучи, показав мені голі підпахви.

Я спитав – навіщо?

– Набридло! – сказав він. – Піт смердить і заважає! Так краще. Я це часто роблю. Потім забуваю, а потім знову голюся, коли заважає.

Напевне, непоголена внизу індонезійська жінка виглядає з тими кущами не дуже гарно.

Але завдяки поголеності я вперше міг бачити всю жіночу географію, і власне там, унизу, куди миттєво спрямовувався погляд, і її нижні губи, що лиш трішки випиналися здалека (потім я все розгледів зблизька), були темнішого, майже коричневого кольору, бо на загал шкіра у неї була гарного світло-смаглявого кольору.

Я розгубився від простоти рухів і дій. А Суфії швиденько скинув усе з себе, підморгнув мені – я вже сидів у кріслі – і ліг до неї.

Їхні любощі тривали досить коротко. Вона помасувала його тіло ускрізь, потім почала цілувати дедалі глибше його чоловічі місця, і я думав, що просто на місці вже кінчу від того, що бачив.

Суфії схопив її за груди і почав їх м'яти, потім нахилився до неї, поцілував її в уста. Я бачив, як виструнчився його обрізаний кінець, і чекав, щоби врешті то почалося.

Та ось він вибрався на неї, і вони почали рухатися.

Мені стало просто млосно, і я відвернувся, бо ще трохи – і кінець мій, без усяких доторків, міг не витримати навіть того, що відбувалося.

Але цікавість перемагала усе, я якось стримав себе і дивився, як Суфії рухався, і вже мені хотілося, аби він швидше скінчив і зліз з неї і вже там був би я.

У тому, як звивалося на Маро тонке сильне і пружне смагляве тіло мого приятеля, було щось жахне, відворотне і прекрасне разом. Я не міг відірвати від них погляду, бо ніколи в житті не бачив подібного ні наяву, ні на малюнках чи в кіно. Це видовище вабило і відштовхувало водночас. На тілі Суфії не було і слідів волосся. Сідниці вузькі і пружні, безволосі, як у хлопчика, напружувались і розслаблялись у такт його судомним рухам. Я бачив усе, ніде не було волосся, тільки темно-коричневий колір на його чоловічих місцях і її жіночих трохи відрізнявся від кольору їхніх тіл.

Я сказав би, що вони були дуже гарні обоє в цьому зляганні. А, може, це я був такий молодий, недосвідчений і тому захоплено шокований їхньою нагою пристрастю. Багато років я нічого подібного не бачив.

А коли врешті-таки зіткнувся знову з шалом інших, то враження вже було не те. Такої краси єднання молодої пристрасті двох гарних тіл майже ніколи в житті мені не довелось бачити.

Кінець у мене виструнчився вже в напрямку до підборіддя, і я майже кінчав сам від того лиш, що я бачив, чекаючи своєї черги.

Врешті Суфії застогнав і, судомно смикнувшись кілька разів, завмер у ній ще на хвилину, потім повільно і м'яко, по-кошачому, виповз із неї, подивився на мене і широко усміхнувся своїми рисячими очима, показуючи нахилом голови – давай тепер ти! Вперед!

Я ще був у трусах. Бо соромився роздягатися догола при комусь та ще й в освітленні, нехай навіть тьмяному. Але тут була і жінка, і мій приятель, який щойно її трахав.

Ми з Суфії не раз бачили один одного голими під загальним душем у нашому будиночку на базі, і він тоді зауважив – о, ви всі такі великі, а ми дрібні.

Так, індонезійці були значно менші за нас у розмірах не лише у поставах і характері будови тіла, але й в усьому решта.

Але то було нейтрально і несексуально. А зараз я поволі і невпевнено стягав із себе труси просто мертвими руками, не тямлячи себе. Весь сексуальний запал ніби щез умить.

Але відступати було нікуди.

Врешті я скинув труси і, тремтячи від страху, пішов до неї. Кінець зараз у мене не стояв.

В її очах була непідробна цікавість до мене, світлоокого – тут це мало велике значення, рідкість небувала, – вона подивилась на мене знизу і промовила – о-о-о!

А потім узяла мене за кінець і отак притягла до себе. За мить я вже був готовий, щойно вона мене торкнулась.

В її чорних розкосих очах, в її вологих, повних, напіврозкритих вустах було вже неприховане бажання продовження дії, яка щойно скінчилась із Суфії. Вона вочевидь ще не відійшла від акту, і вже чекала продовження, яке було перед нею.

В мене не було аж такого сексуального досвіду. А той, що був – уривчастий і дурний, як на нього подивитись через роки. Короткий період підліткового сексу з дорослою жінкою, закоханість без сексу, яка виявилась повним абсурдом, бо моя кохана давно трахалась у всі дірки із старшим пацаном. Потім якісь випадкові злягання з молодицями, які просто затягали мене на себе, – у колгоспі на сільськогосподарських роботах або десь на так званій практиці в далеких місцях. Це були уривки, і все разом витворило в мені, з одного боку, жагучу потребу сексуального вивільнення, з другого – певну прірву між сексом і любов'ю, коханням.

Десь у глибині моєї психіки вони розділилися, та перша жорстока зрада далася взнаки, і любов у мене стала ідеалістичною, таким собі повітряно-божественним началом, практично ніби не існуючим у реальності на довгі роки, ніби лиш бажанням, яке не може зараз здійснитися, а лише колись.

Сексуальні потреби, однак, зростали, і вирішення їх також у ті часи ставало для мене завжди непростим. Переборення хисткого бар'єра між приємною розмовою, мінімальною симпатією і миттю, коли обоє скидають одежу, витягається кінець і розсуваються для нього ноги, довго було для мене важким, якимось соннотягучим і часто закінчувалось невдачею, або втечею, або перетриманням ситуації до абсурду, коли все відкладалось на потім. А це означало – ніколи.

Тому зараз, тільки завдяки Суфії, я насмілився сюди прийти і, певне, дременув би з ніяковости, якби не мій друг, який зараз усміхався, сидячи голий на кріслі і чекаючи на мій прихід.

Я торкнувся її грудей, спершу несміливо. Але, пам'ятаючи рухи Суфії, узявся масувати їх дедалі сильніше. А тоді вже і жагучо почав її цілувати, напівлежачи на ній, і вона не відпускала мій кінець, доки він не затвердів, потім усміхнулась, відсторонилась і подалась туди губами і ротом. Це була блаженна мить, але я враз відсторонив її, бо вже був готовий, і врешті вона сама ввела мене в себе і при цьому важко зітхнула, гейби від болю. О-о-о!!

Але в мене вже не було сил стримуватись, і я спершу завмер, увійшовши, і якусь мить так тримався, кайфуючи від першого відчуття піхви, а потім почав швидко рухатися в ній, вкрай напружений нервово і щасливий від неймовірного блаженства.

Вона була вузесенька і ніжна, як незаймана дівчина, так мені здавлося, і я радісно і легко ходив у ній, і швидко закінчив, але ще довго рухався, ніби углиблюючись далі й далі, не в силах видістатися звідтам, просто не хотілося виходити – там мало бути місце моєму кінцю завжди, оце його справжня пристань, тут йому належить за природою бути, – і врешті, відсапавшись, вийшов.

Вона лежала втомлена, заплющивши очі, і була дуже гарна.

Суфії цмулив віскі просто із пляшки і простягнув мені.

Він дивився на мене зараз спокійно, задоволено і навіть, сказати б, радісно.

– Тепер ти мій брат! – сказав він. – Ми цього ніколи не забудемо! Правда?

Це була правда!

Ми залізли на неї ще по разу!

У Маро була цупка і не дуже ніжна шкіра, як у всіх смаглявошкірих. Така шкіра трохи гейби відштовхувала, бо при контакті не відлунювалося, що Маро тонко сприймає дотик моєї руки, моїх пальців. Але це відчувалося тільки у перші миті доторків, бо потім усе зникало в коловерті пристрастей. Так само, як і незнайомий, незрозумілий запах пахучої південної олійки, трохи дурманний, екзотичний і дивний, який створював ще ніби якусь невідчутну і неочікувану маленьку перепону між нами, долаючи яку, вдихаючи і вживаючись миттєво в цей запах, перетинаєш ще один кордон на шляху до переходу в іншу реальність.

Другий раз, як завжди, все було простіше і довше, і багато приємніше, вже вповні.

Я вже майже не соромився того, що Суфії на мене дивився. І на нього я вже дивився зараз інакше, прагнучи сам туди, але вже інакше прагнучи. Пам'ять тіла витворює з людини майже миттєво іншу. Я вже знав, я був там, де він, я вже бачив його, він бачив мене. Я знаю. І це все. Я був інший.

Ми ще не раз бачили в такому вигляді один одного, і це зробило нас справді друзями. Бо, врешті, фактично завдяки Суфії я отримав перший повноцінний секс і достатню статеву зрілість.

Якогось разу він вибрався на неї ззаду. Це було знову нове для мене – дивитись на них в такій ситуації. Раніше я цього не вмів. Я спробував теж так і побачив новий сенс у вільному рухові і можливості бачити більше і відчувати жінку інакше.

Але то вже було значно пізніше, а поки ще був перший раз. Врешті все у нас скінчилося і ми попрощалися з Маро, яка, усміхаючись трохи сонно, але вочевидь задоволено, запрошувала нас приходити і казала, що ми чудові, ми найкращі і вона нас любить.

Ми з Суфії одяглися і пішли гуляти містом.

Я був неймовірно щасливий, страшенно йому вдячний, я вже любив його, як брата, як найближчу людину, я вже думав, що ми будемо з ним дружити ціле життя!

Обоє веселі і піднесені, ми раділи один одному, і пили пиво з рисовими млинцями, підсмаженими на кокосовій олії, і проголошували тости за нас і нашу дружбу. І це було чудово!

Потім я дістався бази, знову ж таки зі всіма пересторогами, і спав як забитий!

Щасливий і гордий від усього пережитого.

Я думаю, що вже тоді – саме в Індонезії – в мене виробилося ставлення до сексу, як до небезпечної подорожі в іншу країну, в іншу реальність, у позасвітній простір, у якому забуття дає інше знання. Відчуття екзистенціальної реальності, усвідомлення найвищої миттєвої сутності власного існування приносила тільки смертельна небезпека і високий секс.

Ще коли він колись поєднався з коханням, то вимірів у ньому було мільйони. Мільйони інших світів.

А тут був перший для мене зсув реальності, перехід в інше буття через секс, який був заборонений, через небезпеку, яку було подолано ціною значного ризику.

Індонезія стала для мене першим відчуттям ностальгії за тим, чого не було. Я ніби повернувся туди, куди я ціле життя прагнув, або колись прагнув в інших минулих життях. Я цього не знав, але я цього прагнув, і це відчуття повернення в реальність, якої раніше не знав. Таке зі мною було ще лиш в Нікарагуа, а пізніше в Ріо.

Але тут це було вперше. Я повертався до власного «я», якого ніколи не знав, маючи давню ностальгію саме за цим, за отаким світом, за оцією реальністю, яка була ніби чужинська, але насправді й моя.

Так ми з Суфії відвідували Маро ще кілька разів.

А потім несподівано Суфії перевели в інше відділення бази, і я втратив таку можливість на певний час.

Я дуже сумував за ним.

Від певного часу пішли чутки по базі, що якийсь перекладач вештається в місті ночами, і підозрювали мене, і схоже було, що тому мого друга Суфії і забрали з нашої бази, що знали про нашу дружбу і вирішили її перепинити і позбавити мене провідника моїх мандрів нічною Сурабаєю. На цій базі було централізована сітка отаких прислужників, як Суфії. І їх могли перекидати з місця на місце за чиєюсь вказівкою.

І я просто затужив. І не тому, що втратив можливість трахатись.

У двадцять більш чи менш років статеве утримання переноситься значно спокійніше, що би там хто не казав, ніж коли чуваку за сорок і більше.

Якраз в юності можна з горя і подрочити, і почекати чи перечекати, бо відчуття, що попереду у тебе ще безмір часу і ти все встигнеш, домінує над усім твоїм єством.

Це вже потім нетерпиться, бо треба щоби машинка не ржавіла, так і лікарі говорять, та й взагалі десь є підсвідомий страх, що все це може не дуже задовго якось кінчитись, і треба брати своє!

Мені забракло Суфії, його усмішки, його дбайливого товариського ставлення до мене. Він став на базі для мене майже рідним, найближчим. І коли його забрали, я ніби осиротів.

Минуло понад місяць.

Мені довелося багато працювати з різного роду військовими човнами – від підводного човна до малих протипідводних кораблів, буксирів, торпедних катерів та іншого.

Дуже важко було перекладати все пов'язане з облаштуванням корабля і різними технічними термінами. Всякі там переборки, частини двигуна і різних приладів незрозумілі були і тим, хто перекладав.

Я на початку так втомлювався, що уночі мені снилось, наче я й далі перекладаю щось, крутячи майже ритмічно головою, – то в один бік, то в інший, – і так цілий день. Інколи це тяглося тижнями. Тоді було не до гульок.

Але все минало, потрохи до всього звикаєш будь-де. Так і я звик до Індонезії, і просто закохався в неї. І був щасливий, що я тут.

Мене п'янило саме відчуття того, що я в такій екзотичній чудовій країні, і що я тут насмілююсь пускатися в якісь пригоди, і живу з ними, індонезійцями, трішки вже їхнім життям.

Мене здавна і ціле життя вабило відчуття гри в когось іншого. Так би мовити зміна, – нехай тимчасова, але в цей час гейби повна, – свого «я» на якесь інше.

Це було страшенно привабливо опинятися в циганському таборі ачи в трущобах Ріо, ачи в загоні мисливців на диких оленів на Таймирі, ачи в загоні сандіністських військ в Нікарагуа, почуваючи, що ти раптом переживаєш справді за долю цієї революції, за цих людей, що пережили страхіття сомосівської фашистської диктатури, і тепер ти разом з ними, ти один із них.

А потім вернутися до себе самого наповненим іншим життям, іншим життєвим знанням.

В одному з моїх улюблених фільмів «Професія: репортер» (режисера Бернардо Бертолуччі) головний герой, який, втомившись від себе і своєї репортерської роботи, взяв документи випадково померлого бізнесмена і живе певний час життям того, що помер, переживає різні історії чужого життя, кохання і небезпеки, і врешті за якихось дуже романтичних обставин раптом говорить – я вже втомився від цього, до мене повертається моє справжнє «я».

Оце я розумів уповні. Бо я так жив. Але утямив, осмислив себе і своє життя, частково завдяки цьому фільмові, я значно пізніше.

В Індонезії я ще жив і рухався інтуїтивно в цьому напрямку, і вдавалося це мені дивним чином, але вдавалося і доволі непогано.

І я був щасливий переживати це, як буваєш щасливий від кохання, яке вдалося нехай не назавжди – ти можеш це відчувати десь глибиною свого єства, але бути щасливим зараз, не знаючи, що зовсім незабаром прийдешній час принесе тобі біль.

Мені довелося кілька тижнів працювати на малому протипідводному кораблеві (МПК), який називався «Баракуда». Тут був лише один радянський офіцер, при якому стажувався командир корабля індонезієць.

Це була непогана робота, бо одна людина, якій я перекладав, і конкретне місце роботи, а не зміни – кожного дня в інше місце з іншими людьми.

Відбувалися військові навчання. В Яванське море вийшло п'ять кораблів, і мали вони робити якісь маневри.

Спершу море було маслянисте і сонне, вода тут справді дуже солона, значно солоніша, ніж у Чорному морі, і тому певне виглядає тут гладінь Яванського моря, як й Індійського океану, якого воно фактично є часткою, зовсім інакше.

Усе це вже давно втратило для мене свій реальний сенс, і я вдивлявся у берег, поки пропливали вздовж Сурабаї і трохи далі, і подумки відзначив собі, що берег тут якийсь ніби недороблений, пальми скупчувались незграбними групами, узбережжя кам'янисте, на морі не видно човнів, і все якось підозріло тихо і безлюдно.

Ми трохи пропливли і далі над берегом, і пейзаж почав потроху мінятися. Перед берегом, спершу кам'янистим, а далі подеколи з уривками піщаних пляжів, потягнувся ніби кордон безмежних хащів – темно-зелених, майже чорних. Вони були виструнчені рівно, як по лінійці вздовж морського обширу, який під яскравим ще сонцем – а ми вийшли в море по обіді десь о четвертій вечора, – виблискував темною синявою, по якій стелився ледве помітний повзучий туман.

Сонце палило немилосердно, земля сама світилась і парувала.

Врешті ми віддалились від берега і вийшли у відкрите море. Крім темно-синіх хвиль, в яких відбивалося сонце, довкола нічого не було, на розпеченому залізі палуби робити було нічого, і всі поховалися в трюмах і каютах.

Так минуло два дні. Ми кудись пливли, капітани про щось там перемовлялись по рації, і я час від часу перекладав щось нашому капітанові. Він виявився дуже простою людиною, і з таким працювати було дуже приємно.

Аж тут почався шторм. Справа це доволі нечаста в цих широтах, і Яванське море – частина Індійського океану – не таке вже й велике, але шторм чимдалі сильнішав.

Капітан нервував, перекладати не було чого в цей час. Я пішов униз у каюту і прив'язав себе до ліжка – там були для цього спеціальні паски, як у літаках, і заснув під колисання хвиль.

Десь поночі мене розбудили – капітан кличе.

Той, хто мене будив, був просто зелений на обличчі – так його нудило, – якщо можна смагляву шкіру індонезійця назвати зеленою, то вона такою в нього була. Ні, мабуть, скорше сіро-зеленою.

Виявилося, зараз всі індонезійці, хто ще міг пересуватися на кораблі, були такого кольору. У всіх їхніх моряків, без винятку, стався гострий напад морської хвороби.

Я дивувався – а які ж тоді моряки? А отак – тут шторми бувають дуже і дуже рідко. А так собі плавають тихенько і небагато – от тобі й моряки.

Я піднявся в капітанську рубку.

– Справи погані, – сказав мені наш капітан. – По-перше, ми заблукали і відірвались від інших кораблів. Зв'язку нема. Але що гірше – вся команда індонезійців лежить покотом від морської хвороби, ніхто не може нічого робити. Отже, йди за мною в машинне відділення.

Я пішов за ним.

– Бачиш оцю стрілку?

– Бачу!

– І оцю поділку. Тримай кермо тут і слідкуй, аби ця стрілка не відхилялась від цієї поділки!

Хотілося спати. Корабель водило з боку в бік. Але це було дуже кльово – тримати кермо на кораблі.

Наш капітан тримав кермо, а я тримав інше внизу.

Пояснити, що тут і до чого, я й тоді не міг, а зараз тим більше.

Але я був дуже гордий із себе, і так минуло кілька годин, аж доки шторм майже раптово не припинився. Наш корабель кинув якір, і всі, хто ще міг якось пересуватись, повалилися спати.

Коли я прокинувся і вийшов на палубу, то палило яскраве сонце, спека була як завжди. Корабель стояв на якорі, бо не було зв'язку, і індонезійські матроси старанно вимивали палубу від блювотини, якою занапастили увечері та вночі під час шторму увесь корабель.

Згодом уже всі висипали на палубу, повмивались і відійшли від переживань ночі, але ніхто не знав, де ми, і ми просто чекали, коли налагодиться зв'язок і будемо кудись рухатися.

Матроси очищали кокосові горіхи. Я ніколи їх раніше не бачив і не пробував.

Мені запропонували півгоріха з кокосовим молоком усередині. Я випив те молоко – ой-ой, ця екзотика – нічого особливого в цьому кокосовому молоці не знайшов і кинув ті півгоріха, як шкарлупу, за борт.

– Нащо ти це зробив? – розгублено спитав мене один із матросів.

– А що?

Виявилось, що головна їжа в цьому горіхові й було оте, що я викинув. А я думав, що то лушпайка…

Село неасфальтоване!

Але вчився і вчився!

Далі я почав допитуватися у матросів – чому ніхто не купається при такій спеці і штилі.

– Хочеш? Купайся! Вони не хочуть!

– Але чому? Така спека!

Я роздягся до плавок і шубовснув з палуби у воду! Ніколи в житті не забуду відчуття, коли очікуєш у спеку прохолоди води, в яку пірнаєш, і раптом потрапляєш у воду, яка майже тієї ж температури, що й повітря! Майже ніякого релаксу – тільки що мокра!

Я займався плаванням раніше кілька років і плавав добре. А тут була нагода показати усім цим індонезійцям, який я крутий чувак.

І я погнав у море різними стилями, насправді викобенюючись перед глядачами, які скупчились на палубі і дивились на мене – тепер я знаю, – як на придурка, який нічого не розуміє в місцевому житті.

Я погнав у море не дуже далеко, але від корабля десь метрів з двісті не менше.

Розвернувся, помахав рукою глядачам – типу дивіться, який я крутий! А по тому поплив собі спокійно брасом назад, але легенько, вже не намагаючись нічого показувати – й так усі бачили!

Аж тут пролунали крики з палуби:

– Акули! Акули!

Бажання бути схаваним якоюсь потворою в морі мене не захоплювало аж ніяк! Більше того, мене всього охопив панічний страх! Однак не паралізував, а навпаки.

Я погнав до корабля кролем з такою швидкістю, якої, напевне, не показував на жодних змаганнях!

Підпливши до корабля, я вилетів з води на палубу майже як дресирований дельфін, добряче обідравши собі литки й коліна об численні дрібненькі мушлі, якими був у підводній частині заліплений наш корабель!

Обдер ноги до крові, захеканий і переляканий, але щасливий, що живий і неушкоджений, намагаючись зберегти залишки своєї крутизни, я відхекався і забажав подивитись на тих потвор, де ж вони пливуть і куди.

На капітанському місточку двоє стояли з біноклями і дивились у море.

– Нічого страшного, – сказав капітан-індонезієць. – Це, виявилось, дельфіни!

– Курва мать! – вилаявся я. – Що ж ви мене так налякали!

– Всяке може бути. Тут акули невеликі в цьому морі, не з'їдять, але можуть добряче пошматувати, як попадешся! Вони якраз і називаються так, як наш корабель, – баракуди. А поза тим є тут ще і морські змії…

Тут до мене і дійшло, чому моряки-індонезійці не купаються у відкритому морі!

Я не раз над цим замислювався – як все здається просто, коли не знаєш, що і як воно тут насправді!

Ми стояли у відкритому морі ще майже добу – невідомо було, куди плисти, що робити!

Цирк на дроті!

Вечір. Я вдивлявся у неймовірні кольори вечірнього неба, які по своїй різкості, контрасту викликали в уяві хіба що картини Реріха, яким не йнялося віри, коли я бачив з них репродукції. Здавалося, що то фантазія художника.

Насправді ж якісь дурманно-химерні переплетіння червоного, яскраво-синього, зеленого, жовтогарячого, фіалкового і всіх можливих відтінків усіх існуючих і неіснуючих кольорів просто не давали змоги відірватися від споглядання цього марева.

Врешті сонце сіло.

Якийсь час я стояв на носі корабля і вдивлявся у масну чорну сонну гладінь моря, яку вперто розрізав ніс корабля, під безмежним і, здавалося, низьким і таємничим зоряним небом. Місячне світло спустилось до нас холодне і бліде. Є щось жахне у місячному світлі, гейби якась безпристрасність невтіленої душі і якась неосяжна таємниця. Місячне світло ніби позбавляє всі матеріальні форми їхньої власної субстанції і надає химерної реальності тільки тіням.

Я почував себе щасливим. У тому, що мене оточувало, була чарівність невловного, це було часткою мого індонезійського життя, може, саме тут я відчував його квінтесенцію, таємну його істину, приховану за реальністю.

Стояла якась пронизлива тиша, яку пробивала лиш незмінна вібрація корабля, все ніби завмерло.

І враз я почув спів.

М'який, тремтливий юнацький голос виводив якусь лагідну і трохи тужливу індонезійську пісню.

Я пішов палубою туди, звідки лунав цей спів.

Треба сказати, що, як виявилось потім, майже всі індонезійці мають чудовий слух і прекрасні голоси. Такого рівня, що, здавалося, мало не кожному йти вчитися співу сам Бог велів. Але життя у всіх різне, і можливості різні, і так далі.

Отож я почув пісню, яку хтось співав гарним, глибоким, сказати б, теплим голосом.

Що в перекладі означало просто

Камбоджійське дерево – я його потім побачив – було невисоке, з широкою крислатою кроною, і давало чудовий приємний затінок у спеку.

Я підійшов до хлопця – матроса, який сидів самотньо на носі корабля, і побачив, що він співав собі сам для себе.

Спершу я сів поряд і послухав, він усміхнувся, не припиняючи співу. Потім ми розбалакались. Батько давно помер, до морської служби хлопець дістався за невеличку зарплату – тут годують, одягають і трохи грошей лишається, аби передати матері, у якої ще двоє менших дітей.

Всі індонезійці виглядають, особливо попервах, поки до них не звикнеш, дуже юними. Цьому на вигляд було років п'ятнадцять але насправді вісімнадцять.

Ми пробалакали з ним добрих пару годин і домовились днями зустрітись і піти поблукати разом у місті.

Якраз через день у нього було кілька годин, вільних від роботи, і ми зустрілись і подалися в місто.

Анвар – його звали Анвар – вочевидь пишався, що я з ним. У мене була дуже яскрава синя сорочка, і вона підкреслювала мої світлі очі. На мене скрізь вирячувалися індонезійці, бо тоді в моді в них був фільм «Бен-Гур», і головний герой мав блакитний плащ і такі самі блакитні очі, і моряки на вантажівці, якою ми подалися в місто, пошепки казали один одному, показуючи на мене: дивися – Бен-Гур!

Анвар потягнув мене фотографуватися разом – на згадку. Ми зробили кілька знімків. На одному він прихилив мені голову на плече, і це виглядало якось надто лірично, як для недавнього знайомства, і мені було трохи ніяково.

Наступного разу ми зустрілися вже в місті – забрали фотографії – вони нам дуже сподобалися – і ходили базаром, потім пішли в кіно, потім щось їли і пили кока-колу.

Якийсь цей хлопець був дитиною чи природно чистий, навіть наївно чистий, і мені й на гадку не спадало пускатися з ним у якісь сексуальні пригоди, як от із Суфії. Він був інший, й це було теж гарно і приємно.

Ми вибиралися в місто ще кілька разів.

Одного разу ми вийшли в місто ще з двома його товаришами з морської піхоти і швендяли по нічному базару, як завжди, в пошуках якихось розваг.

І раптом хлопці напружились.

– Увага! От там йде четверо з повітряних сил. У нас з ними постійний конфлікт. Може бути бійка. Готуймося.

Я носив, як й індонезійці, – бо намагався втрапляти у місцеву моду, – дуже широко розкльошені штани, такого ж сірого кольору, як і військова морська форма індонезійців, синю футболку й темні окуляри.

Ось лиш волосся в мене не було такого темно-воронячого кольору, як у них. А на загал ніхто не знав, хто я насправді.

У моряків були кортики, і вони зайняли агресивну стойку, Анвар також, хоч і без кортика, стояв готовий до бійки. Так само зготувався і я.

І попри загальний страх, мить я почував себе моряком-індонезійцем, готовим разом з товаришами вдатися до вуличної бійки за честь мундира морських військових сил Індонезії.

Страх був менший за відчуття солідарності, в якій була певна мить щастя, що я був разом з ними, одним із них.

Льотчики дивились на нас, ми на них, бракувало іскри, аби полум'я спалахнуло.

Але в цю мить поміж нас втелющився бродячий торговець із закликами купувати завислі у нього на коромислі – це біло типово для індонезійського базару – смажені курчата і рисові млинці. Хтось щось купив у нього, він стояв між нами кілька хвилин. Атмосфера розрядилась, і полум'я бійки не спалахнуло. Поки він упорався з покупцями, льотчики передумали і кудись посунули геть, і ми полегшено зітхнули.

Але вже були всі разом. Це треба було відзначити.

А відзначати у військової молоді, гадаю, у всьому світі, існує лише два способи – трішки випити – і в бордель.

Це було трохи натужно і ніяково, але ж не відступиш перед такою компанією.

Все було як завжди. І Анвар також був із нами, і ми були всі потім дико щасливі й іржали, як коні на випасі, і набухались добряче, і всі разом їхали на базу, і вони мене всі проводжали аж до воріт. І я був щасливий відчути себе вповні одним із них.

Але все ж при всьому тому з Суфії я почував себе зовсім розкуто, як із самим собою, а тут… теж все було чудово. Але не так.

Минуло кілька днів – я мав вільний час і прийшов до Анвара на корабель.

Його покликали, але він раптом став зовсім інший.

Виявляється, його товариші-матроси висміяли його через наші фотографії, і чого вони вже там йому наговорили, я лиш тепер можу здогадатись, а тоді я просто розгубився.

Ми побалакали трішки, і я пішов собі. Але більше ми з ним не зустрічалися. Мені все це було насправді прикро.

Вихований в совєтських умовах, я насправді був чистим Кандідом, тобто й гадки не мав, що хтось може щось негарне подумати чи над цим посміятися.

Мені було дуже за ним шкода, але з бігом часу я довідався, як просто і легко можна знищити щось високе і гарне просто словами, просто кпинами і зневагою, за якою насправді стоїть лише заздрість, ревнощі і власна неспроможність на високе, і нерозуміння, що в когось можуть бути насправді ідеальні погляди і думки, не обтяжені примітивною фізичною потребою.

І ще одне я збагнув значно пізніше, вже через роки – хто з ким має бути разом, однаково буде! Рано чи пізно! А кому не судилось – то й не буде!

Примітивна фізична потреба, однак, існувала і починала брати своє. Я тут-таки розгулявся. Щойно більше часу для відпочинку – і дурні думки самі лізли в голову.

Однак сам я не насмілювався податись у бордель – бо ж справді невідомо, що і як може статися, коли ти не тільки не місцевий, але й робиш усе всупереч забороні свого начальства.

У міжчасі витягла мене на себе жінка якогось морського офіцера-бухарика. Вона казала, що його секс просто не цікавить вже давно, аби лиш напитися.

Просто біля кораблів, недалеко, у військовому порту, виявилось, що був такий собі гуртожиток для офіцерів з дружинами, які теж десь тут працювали.

Я потрапив туди випадково, розбалакалися з жінками, йшлося про самодіяльність до 1 Травня.

Дебела, хоч і молода жінка, їхня ніби керівничка, закликала мене по розмові до себе, запропонувала щось випити, і не встиг я отямитися, як вона вже тримала мене за оте місце, і далі все, як в кіно.

Раз-два – і в дамки.

Я почував себе трохи ідіотично, бо вона була доволі огрядна, а мені такі не подобаються, але ситуація і так далі. Одне слово, все вдалося.

Але то було один раз, і незабаром вона поїхала додому.

Настала дивна пора нашого перебування в Індонезії. Праці практично не було.

Тижнями бездіяльно всі сиділи на базі. Обідали, снідали й вечеряли в загальній їдальні, і просто дуріли від нудьги.

Офіцери розважались тим, що робили рогатки і стріляли з них по великих щурах, яких тут водилося дуже багато, і крутились вони ускрізь і вдень і вночі.

Хтось на той час на мене вже доніс, з'явилась у начальства підозра, що саме я вештаюсь у місті без дозволу, бо за чутками якийсь перекладач ночами ходить по місту. За мною почався негласний нагляд.

Я виходив із бази і гуляв якийсь час тільки довкола неї. Тут було багато маєтків, у цій околиці жили переважно багаті люди.

Але цей світ мене практично не цікавив, тут все було більш чи менш схоже на дачі наших заможників. Хіба що природа трохи інша, й люди смагляві і косоокі.

Мене вабив запах прілості первісного безмовного тропічного лісу, джунглів, які були поруч, але які я бачив доти тільки з вікна авто.

Я виходив на берег моря і дивився увечері, як місяць кидав своє яскраво-срібне покривало на густу траву, на безсонну чорно-синю гладінь моря, на берег із стіною дерев, переплетених кронами й гілками, і відчував запах первісного багна, природний запах первісності буття. І в усьому цьому була велич, німа велич очікування прийдешньої зустрічі. Здавалося, кожну мить може статися щось незвичайне, чари оживуть і здійсниться нереальне, перетворюючись на з'яви життя.

Якось я проходив повз один із маєтків поблизу нашої бази і побачив гулянку в саду біля будинку, я вдивився, і раптом серед гостей помітив одного нашого морського офіцера – тут всі були в цивільному. Він теж побачив мене і покликав жестом. Я підійшов.

– Йди до нас, і нікому нічого не кажи!

Отже, я не один порушував порядок у совєтській колонії.

Він трохи знав по-англійськи, і цього було досить. Кожен шукав свого шляху.

Кожен дрочить, як він хоче. Я дрочу, як я хочу!

Китаянку звали Мері. Мені не подобалися тут американські імена – вони вбивали для мене екзотичність ситуації, – але це, для багатих особливо, було круто і модно. Ми з нею танцювали цілий вечір, і все сталося без проблем просто у саду під кущами.

Сад виглядав привидним під місячним сяйвом. Ми вмостилися в глибині саду. Не говорили ні слова. У Мері була тонка ніжна шкіра, і вся вона була дуже біла порівняно з смаглявими індонезійцями, принаймні так здавалося мені під місячним світлом з тих, які я бачив, частин її оголеного тіла. Довкола панувала тиша, чути було тільки наші дихання і шурхотіння моїх колін і ліктів на траві. Всі ці звуки, здавалось, наповнювали сад, й спершу я боявся, що й наші сопіння і зітхання можуть бути почутими кимось, але скоро то вже стало байдуже, бо наближався кінець. І врешті з приглушеними зойками ми скінчили майже разом, вона лиш за мить після мене. І поборсавшись в ній ще хвилину, я вийшов з неї і, відкинувшись навзнак, ліг горілиць і дивився в небо, не одягаючись і не витираючись, враз протверезілий і поглинутий філософськими роздумами. Здавалося, все раптом замовкло і ця тиша заполонила цей двір і сад, і ставала ніби мовчанкою усієї цієї таємничої країни, і проникала, здавалось, просто в серце – таємниця країни, її велич і неймовірна реальність її невидимого життя.

Я було думав, що тепер вже гарно влаштувався.

І наступного дня спробував зайти до того будинку, аби якось побачити Мері, але нічого не вийшло. Вона взагалі тут не жила, а була в гостях.

Виглядало усе досить тупо – погуляли і досить.

Я ніколи не захоплювався такими короткочасними історіями, мені завжди хотілося продовження, якогось хоч би трішки інтиму. А це був звичайний блядохід.

Однак у той вечір я ще заприязнився із хлопцем, який зовсім не скидався на індонезійця.

Він був напівголландець, звали його Роні Матулавесі, і він мав русяво-темне волосся і світлі рудуваті очі.

Він був років на два молодший за мене, дуже веселий і шукав розваг.

З ним у мене почалася ще одна серія пригод.

Я вже боявся їздити до міста вантажівками разом з індонезійськими матросами, бо за мною слідкували.

Одного разу я вертався з міста трохи запізно, на КП, з якого вела дорога на базу, жодна машина не хотіла зупинятися, вже була друга година ночі, і врешті ми з якимось матросом кинулися на бензовоз, на якому були ручки збоку, ми зависли на них, і так і висіли усі дванадцять кілометрів, бо водій вкурвився з якоїсь матері і не збирався зупинятися, і на ходу я стрибнув з машини біля нашої бази і так розбив ногу, що шрам на голінній кістці лишився на все життя. Поза тим, я боявся йти через ворота, які були замкнені, бо завтра би про мене доповіли нашому начальству, і поліз через триметровий заввишки мур на військову базу. Мене могли просто застрілити, але я таки щасливо переліз. З такими мандрами то був останній раз, я більше сам вже не наважувався вештатись нічною Сурабаєю.

Ось я себе питаю, що я там шукав?

Нічого. Властиво, просто хотів переступити через заборону. Просто прагнув сам по собі вирішувати, що робити і що не робити!

Роні мав мотоцикла.

Я купив місцеву одежу, довго вправлявся перед дзеркалом, як зробити міну, в якій у мене були б косуваті очі. Надбав круглі окуляри з простими скельцями, і хоч за фігурою для індонезійця я був завеликий, то за китайця цілком міг зійти.

Я перевдягався у Роні в саду. Замість штанів часто вдягав широку індонезійську спідницю для чоловіків, яка називається саронг, сідав на мотоцикл позаду мого приятеля, і ми з Роні пускалися в мандри. Він літав вузенькими вуличками Сурабаї, як скажений. Я весь час боявся, що він на когось наїде, а він лиш сміявся у відповідь, і все було гаразд. Вони всі там так їздять, але оскільки майже не п'ють, то реакції водійські в них бездоганні.

Я потрапляв з ним у дещо вищі, чи, скажімо, середні верстви індонезійського суспільства – у гості на день народження до якогось місцевого поміщика за двадцять кілометрів від міста, у пристойні, хоч недорогі, ресторани, всього двічі у бордель, але доволі дорогий – для вищого класу, і так минуло ще пару місяців.

Одного разу ми поїхали кудись за місто на виставу традиційного яванського театру масок. Актори були всі чоловіки. Тут лиш чоловіки могли грати в театрі – така традиція – і мені було дуже дивно бачити хлопців, що грали жіночі ролі в жіночому вбранні. Вистава була дивна, рухи акторів ніби штучні, спеціальні маски означали зразу характер героя і його можливі дії.

Пізніше я купив собі зменшені форми цих масок і ще й досі часом на них дивлюся, як на відзвук минулого і символіку культури, якій багато більше років ніж нашій.

На дні народження у того можновладця я почув тост, в якому цитувалися слова з відомої індонезійської легенди:

«Тому, хто шукає добра і взаємної дружби, допомагають всі сили природи, слова його чує і вчинки його одобрює весь світ. Сили Дружби і Любові обертають всесвіт, і в цю вічну круговерть, підкорюючись волі богів, буде втягнуте все живе на землі.

Людина повинна любити й поважати Людину!

Тому я закликаю вас усіх – нехай наші серця будуть просвітлені і теж відізвуться одне в одному і до нашого ювіляра Добром і Чесністю, щоби мирним і радісним стало наше життя, щоби під промінням Дружби і Любові квітло наше життя!»

Мене вразили ці слова. Ось що в основі давніх культур, ось що є базою для прадавніх вірувань південних народів, цьому випадку яванців, – високі почуття гуманізму – Дружба і Любов!

Це був якийсь піздець!

У нас теж говорили всякого, але зовсім інакше – а отак про дружбу і любов – ні! Це було моє! Я був з ними! Я був їхній теж!

Такі емоції я зустрічав лише у Ремарка і Гемінґвея – оспівування чоловічої дружби, за якою не стояло сумнозвісних підозр кінця двадцятого століття, що якщо двоє чоловіків часто спілкуються чи кудись разом ходять чи їдуть, то обов'язково вони трахаються.

Любов трохи ширше і більше поняття, ніж Кохання, бо любов і до брата, і до матері, і до друга – це широке гуманне почуття добра, а кохання – це конкретна емоція, напряму пов'язана з прагненням іншого тіла.

Простіше – любити собаку можна, а кохати… всяке трапляється, але…

Зрозуміла річ, може бути всяке. Нині всі про все знають. Але тіні божевільних підозр і перетворення таємниці сексу на буденне явище з виставлянням всієї брудної обісраної за завафляної білизни всім напоказ – насправді бридить.

Папараці – про життя відомих людей – хто, коли, чому, з ким, і скільки, і як….

Втрата таємниці – втрата значної частини почуття. Приватне життя – інтим, право любити кого хочеш і не складати звіту перед довкіллям, яке сумно чекає нової жертви, щоби її розгризти і виплюнути.

Вони кажуть?

Аби сі всрали!

Нехай собі кажуть!

Мене ніхто не міг зловити, жодного разу, хоч намагались не раз вислідити. Але навіть у магазині в Сурабаї якесь наше військове начальство, стоячи майже поруч переодягненого, мене не впізнало.

Але коло довкруг мене звужувалось. І одного разу мене повідомили, що я переведений на іншу базу – на острів Мадура, поруч з Явою кілометрів із сім-вісім через протоку – рукою подати, але інший світ.

Я був у відчаї.

Але за кілька днів опинився на Мадурі.

На Мадурі сухий клімат, там немає дощів вісім місяців на рік. Мадурці говорять своєю мовою, не схожою ні на яванську, ні на індонезійську.

Навіть зовні вони дещо відрізняються від яванців. У них ширші вилиці, опуклі чола, впалі щоки.

Дуже багато рибалок. Бо острів бідний і багато мадурців живе в Сурабаї.

Вони переконані мусульмани, і всі чоловіки там обов'язково носять чорні шапочки. Відомо, що вони горді, витривалі і довго пам'ятають образи.

Але мені на цій маленькій військовій базі робити було нічого, просто нічого.

Перекладати майже не треба було, а я на той час вже пристойно говорив по-індонезійськи, бо мову почав вчити з першого дня свого перебування в Індонезії ще в Джакарті.

Я почував себе на засланні. І коли увечері я дивився з Мадури на вогні Сурабаї, де буяло життя, мені хотілося плакати від безсилля.

Я згадував давній фільм «Людина-амфібія», коли Іхтіандр дивиться на вогні великого міста, які для нього були недосяжні.

Я ще не вмів тоді розширяти час, чому навчився значно пізніше, навпаки, він для мене звужувався, кожен тупий день на засланні здавався мені вічністю. Все було поруч, але дістатись свого чарівного тропічного світу я не міг.

Якогось вечора в перші дні я мало не плакав від безсилої люті на ідіотське військове начальство, на абсурд, у якому людина, яка присвятила своє життя вивченню східних культур, перебуваючи серед однієї з найцікавіших і найекзотичніших, не може її торкнутись, її пізнавати. Бо ніззя, тому що не можна, а не можна, тому що ніззя.

Я стояв біля стіни і впирався в неї руками. Мало не бився об стінку головою з відчаю, не міг спати, і думав – що ж робити! Що робити?

Але безвихідних ситуацій не буває. Варто лиш пошукати вихід.

Я робив зарядку, плавав кілька разів на день, читав, писав якісь дурні і незграбні вірші, але почував, що мене життя поставило в тупець. Прекрасний, чудовий екзотичний світ мені закрили. Ось він поруч, але недосяжний.

Я заприязнився з дітьми, які збиралися біля моря на березі і дивились, як я плаваю. І врешті з'ясував, що тут є чоловік, який кожного вечора курсує човном в Сурабаю на нічний базар і поночі вертається назад.

Знайшов я того діда, домовився з ним, і ось я опинився в Сурабаї, і ніхто вже мене тут не міг шукати, бо ніхто би й не здогадався, що я туди дістанусь з Мадури.

Я насправді просто волочився містом, щось їв там, щось пив, ходив у кіно, але я був вільний. І це було для мене головне.

Я міг бути сам, не завжди потребував компанії, особливо будь-якої. Мав за краще бути самому і самому пізнавати цей світ.

Найбільше мене завжди вабили саме нічні базари, сповнені таємничих можливостей. Вночі місто ніби прокидалося і від усіх оцих запахів вологої темряви і химерного поєднання, несподіваних серед міста, просто за базаром, заростів бананових кущів і пальм і ще якихось екзотичних дерев, з-під яких раптом виринали вуличні повії, дешеві і небезпечні через венеричні хвороби, і авто на великих швидкостях, і розмальовані і розцяцьковані наклейками-листівками бечаки-велорикші (днями побачив такого в Києві на Хрещатику, а колись вважалося, що то використання людини і не вільно було ним користатися совєтському чєлавєку), і аромат сигарет з гвоздиками і кокосового масла, і таємничі вогники і свічки, за якими стоять на базарі торговці, і злодії на кожному кроці, і жебраки, яких сила-силенна, і люди, що сплять на газонах і теплому асфальті, навіть жінки з дітьми, бо нема куди дітися, і вся атмосфера нічного життя, яке збуджує всі відчуття, загострює сексуальність і манить у пригоди, в невідоме, незнане. Торкнутись таємниці.

За вісім місяців мого перебування в Індонезії насправді, якщо порахувати, то сексуальних пригод в мене було не так-то й багато. Не більше, ніж у звичайного, трохи батяруватого українського студента.

Я справді боявся сам кидатися в якісь авантури, бо розумів, що зі мною, як з білим європейцем, який сам десь волочиться нічною Сурабаєю, все може трапитися. Як на кого натрапиш.

Я блукав обрежно, вдивляючись у довкілля, але відмовитись від цих мандрів просто не міг.

На третій раз моїх подорожей на човні до Сурабаї я прибіг на берег, як було домовлено з дідом, а він уже відплив.

Це був жах, я вже думав, що попливу оці сім кілометрів через протоку, і тут одразу спливли в пам'яті всякі розмови про морських змій і акул і все таке, що може водитись у морі.

Я почав волати, гукати діда, і він таки почув і вернувся за мною.

Діставшись Мадури я, щасливий, заплатив йому більше, ніж обіцяв.

Але більше вже не ризикував з ним домовлятись, я відчув справжню небезпеку вляпатись у великі неприємності ні за що.

Якби мене приловили, я би мав вертатись негайно додому, а могли й з університету виключити, і біди би я набрався неабиякої.

Знову почалися сумні дні.

Нас було в будиночках, а точніше в літніх повітках, всього чоловік з двадцять. Офіцер, який був тут з радянських спеціалістів єдиний, а отже, за старшого, на мене практично не звертав уваги. Він знав, що я висланий сюди за гріхи і що звідси нікуди не дінуся. І все тут.

Але був серед нас молодий індонезієць-лейтенант Джосо, який теж нудився на цій маленькій базі, де стояли тільки торпедні катери, і ми з ним заколегували, розбалакались, і тоді почалася ще одна моя крута пригода.

Виглядало все так.

Я собі ввечері у капцях і домашній одежі виходив на прогулянку до моря, а там була дорога, яка кудись вела. І зовсім випадково по цій дорозі саме тоді завжди їхав маленький автобус, який зупинявся біля мене, і я, озирнувшись, чи хто не бачить, стрибав у нього, а Джосо сидів за кермом і гнав щодуху вперед, я перевдягався, бо там була моя парадна одежа, і за півгодини ми були у маленькому містечку Бангкалані в центрі Мадури, і тут уже ніякий собака не міг нічого про мене знати, і я поводився, як хотів, і нікого не боявся.

Зрозуміла річ, першим ділом ми дістались якоїсь кнайпи, трішки випили і подалися в бордель. Закріпити нашу дружбу.

Джосо казав, що я зробив йому свято, що я такий нормальний, бо самому йому нецікаво, а він ще має бути тут три місяці, і це така нудьга, і так далі. Виглядало на те, що йому було цікаво вирушити в пригоди з кимось, для кого цей світ був у новину, і позбавити невинності незнання свого світу через входження з ним ще раз у свій знайомий світ.

Це схоже на ініціацію малолітнього у світ сексу і будня, знаний дорослому і незнайомий і манливий для підлітка. Я був для нього саме таким підлітком, хоч він був старший за мене лиш на три роки.

Це, певно, було і в Суфії. Він мене вводив у свій світ – у секс і будень свого життя. Він мене вчив жити, хоч був молодший, але діставав кайф від власної більшої значущості у своєму і тутешньому моєму житті. Він був моїм вчителем – і все тут.

І така була правда.

Лейтенантові Джосо стало цікаво зі мною, і він пустився в оці пригоди, кайфуючи від мого незнання, мого страху і його переборення за тих умов, які для нього були реальним, буденним життям.

Здається совєтських в Бангакалані ще не було, а може, й ніколи не було.

Дівчинка мені попалась дуже тендітна і трохи злякана як для повії, але це довго не тривало, я мав уже якийсь досвід і вже добре говорив по-індонезійськи, – сказав їй пару компліментів, подарував пачку цигарок, і ми взялися до справи.

Її звали Дане, і вона була яванка, а сюди потрапила, так би мовити, по роботі. Вона була така вузенька, що аж зойкнула, коли я увійшов у неї і, спраглий як жеребець, погнав усе зразу і на повному скаку. Треба сказати, що оці козлячі настрої часом прориваються і в мене, як, гадаю, подеколи і в кожного чоловіка, і вже не тільки свого кайфу хочеться, але і їй щось там показати чи дати.

Але ж я був молодий і дурний, мало розумівся на жінках і відчував у цей час тільки себе, і коли я кінчив, то раптом побачив, що вона не рухається, лежить як нежива.

Вона зімліла. Тут я пересрав, як ніколи. А що як вона померла!!!

Почав її розтирати, борсати, і врешті вона розплющила очі і тихенько промовила – ти такий великий, я ніколи такого не мала…

Я насправді звичайний, це для них був великий, бо вони всі, як дванадцятилітні пацани за розмірами (я пам'ятаю свого друга Суфії, та й інших бачив, коли купались), попри все те, що роблять дітей і люблять секс, як усі.

Я вже боявся залазити на неї вдруге. Але вона захотіла сама і сказала, що це вона з переляку і зараз все буде добре!

Вдруге я вже був чемний і старався не тільки для себе, але й для обох!

І все вирішилося для загального добра і навіть дуже класно!

Я вже чогось навчився за цей час в Індонезії. Мій новий досвід був досвідом того, хто вперше побував на Марсі. І сексуальні вистриби мої тут були ще й загостреним відчуттям ірреальності існуючого світу і реальності існування іншого виміру особистості. Досі всі мої сексуальні пригоди нічого подібного мені не давали.

Інший, мій власний, світ ніби вже не існував, він чимдалі віддалявся і гейби зникав десь у космосі.

Я щодалі більше занурювався у реальність, схожу на сон, і був щасливий у цьому сні, і боровся з усіх сил, аби він продовжувався. Я жив зараз тільки в цьому ірреальному вимірі.

І лише час від часу гейби блискавкою спадали спогади про батьківський дім, про сад при ньому, і раптово аж до болю я затоскнив за запахом вишневого дерева при паркані в нашому саду в Луцьку і терпкими пахощами деревної смоли, що на ньому проступила, за кущами і квітами біля нашої хати.

Саме за реаліями свого справжнього життя, більше ніж за рідними і друзями.

І коли якось подумав – як от люди тікають в Америку назавжди, від однієї думки, що я ніколи не побачу отого свого світу, мені стало страшно. І я назавжди запам'ятав цю тугу, і в найгірші часи все ж не піддався спокусі еміграції.

Але то були миті спогадів і ностальгії за домом.

А жив я в іншому світі і був якийсь час у ньому щасливий.

Але все так не буває. І це була моя найкраща пригода.

Я в цей Бангкалан діставався з Джосо ще кілька разів, і ходив до Дане, і ще до когось, і все було круто.

Мала, можна сказати, зраділа, коли я в неї появився вдруге, і ми почувалися майже приятелями.

Та якось ми приїхали з Джосо в Бангкалан, я попросився до Дане, але вона була зайнята. Тобто хтось зараз був на ній.

Дивна річ, коли ти про це знаєш подумки і сам приходиш за цим, то всі інші, хто ходить до неї трахатись, ніби й існують, але гейби поза часом і простором. А от коли зараз, коли я хотів, а там виявився хтось інший, мене це якось шокувало і отверезило.

Навіть зовсім розхотілося трахатися. Але я був з Джосо і було ніяково вже зараз відмовлятися, і я пішов до іншої.

Чи тому, що Котені була мадурка, трохи старша і на обличчя грубіша, з широкими вилицями й опуклим лобом, загалом трохи більше за розмірами, але вона здалася мені, сказати б, простішою і примітивнішою. Я майже не розмовляв з нею.

Мавр зробив свою справу, мавр може йти геть!

Все було добре, але так, як от би попісяв і на душі, як кажуть, легше.

З Дане в мене з'явились було якісь вже ніби стосунки, певне в ній була якась душа, якась інтуїтивна тонкість, а може, просто я їй сподобався. Але з нею було мені добре, якщо можна назвати хвилини сексуального задоволення щастям, то воно було тоді тут.

В один з останніх разів, коли я її відвідував, вона поклала мене голого на ліжку і мить дивилась на мене, вже готового до справи, а потім лягла на мене сама, гладячи мої груди, а потім сіла на мене і, підвівшись на колінах, ввела мого стрижня в себе, поволі із певним напруженням сідаючи на нього.

Знову це було для мене вперше, і вперше я бачив голу жінку, що займалась зі мною сексом, у її відкритому вигляді, коли вона сама цього хотіла, хотіла кінчити саме зі мною – хоч повії здебільшого намагаються не кінчати з клієнтами, – бо я їй вочевидь подобався.

І я вдивлявся попри екстатичне задоволення у коливання її маленьких грудей в такт її рухам, у смаглявий колір шкіри, який став для мене дедалі звичніший і ближчий, у її заплющені очі з тоненько вищипаними бровами, в опуклі губи, що починали кривитися в отримуванні задоволення, і врешті в напіввідкритий рот, з якого виступали чудово окреслені білі зуби в мить, коли її пойняло і вона не криючись кінчала водночас зі мною, і я вже бачив щось лиш в окремі миті, як в калейдоскопі, бо сам вже кричав і вищав від найвищої насолоди.

Потім ми лежали поруч кілька хвилин, і вона обняла мене і не відпускала. І мене пойняв дивний щем. Це ж була проститутка, повія з борделя, її трахали щодня різні чуваки. Звідки в мене оце почуття до неї, яке ще не можна назвати почуттям, але нехай навіть зародок – із вдячності за приємність, із милування нею, гарною і приємною, з екзотики, з небезпеки… Не знаю. Я дивувався сам собі, але я вже хотів її бачити ще раз. Саме її. І бути з нею.

Це таки справді було тільки ще раз. А потім мене вислали.

Часу я проводив з нею дуже мало, але він саме тут ставав пливким і м'яким, як на відомій картині Далі, про якого я тоді не мав жодного уявлення. Але відчуття того, що час міняє свої форми і зміст, перевертало в мені всі поняття про реальність.

Час – це було моє перше входження в піхву Дане, ще без рухів, але кожного разу, коли входив у неї, я втрачав відчуття себе. І час зупинявся і ставав схожим на котеня, чи на срібну кулю, чи на човен на морі. У цьому часі був також я, зовсім інший, і я був сам цим часом, в ньому і над ним.

Але так само я почувався інколи, самотньо вдивляючись у понічне небо з неймовірно червоним місяцем і густими величезними зорями, зовсім не тими, що в нас.

Я розшукав Південний хрест і вдивлявся в нього, і час міняв свої обличчя, я вже там, у просторі, і час світився до мене зорею, або янголом, обіймав мене з-за пліч, або ж пролітав наді мною сяючим усміхненим драконом.

Час у тропіках мене заворожував своєю іншістю. Тропічний час став для мене наркотиком, який я поглинав, не бажаючи нічого іншого зараз, тільки цього обширу світу, тільки цього калейдоскопу марень і видінь.

Якою реальністю може бути для нашого юнака, який доти ніде за кордоном не був, світ справжніх джунглів – величезних стовбурів дерев до кількадесят метрів височиною, переплетених ліанами і порослих кущами, – пальми, безлисті дерева.

Такими я побачив яванські джунглі по дорозі з Сурабаї в Джок'якарту.

Чагарі бананів і папуги всіх кольорів і відтінків, і стадо макак, які перебігають дорогу в лісових хащах перед авто, причому одна самка тримає малюка однією рукою при грудях і чимчикує на трьох, і перебігають вони дорогу швидко, але себе поважаючи, як наші гуси.

А в міському парку в Сурабаї вдень вони стрибають мало не на голову, як у нас голуби або горобці, за шматком хліба чи будь-якої їжі. І миттю вилітають на дерево знову, і знову полюють за тими, хто щось їсть, аби виманити шмат чогось їстивного.

Це й не було реальністю. Я колись збагнув, що, може, я цю свою реальність в Сурабаї вияснив і створив її сам у своїй уяві такою. Може, такою вона й не була насправді.

Але такою вона була тоді для мене.

Тож одного разу мене викликали в Сурабаю і сказали, що нас відправляють додому, і мене в першу чергу, бо я порушую військовий порядок.

Я прожив у Сурабаї на тепер моїй колишній, майже рідній, базі ще два дні.

Тут я знову зустрів свого давнього друга Суфії. У нього була проблема – про неї всі знали. Він заробив собі трипер. І тепер лікувався.

Мої знання про венеричні хвороби були значно менші на той час, ніж у наших приятелів індонезійців. Венерична хвороба відлякувала і творила відстань між тим, хто нічого не знав, і тим, хто вже це спізнав.

Суфії при зустрічі кинувся мені в обійми, і перше, що сказав, що це не заразне, що він лікується – ще два тижні і все мине.

Але на ньому було вже тавро і я, не знаючи, що і до чого, трохи теж сахався його, хоч, як виявив сам, любив його весь час більше за всіх моїх індонезійських друзів.

Йому подарувала трипер наша з ним спільна коханка Маро.

Він розповідав, трохи нервово очікуючи моєї реакції:

– Мене знайшли швидко вони самі – лікарі. Я ще не встиг нічого відчути на кінці, як подзвонили на базу і спитали, чи я був у неї. Хтось їй це приніс, і вона мене знала, а я був один з постійних і наступних в найближчому часі її клієнтів. Мене повідомили – я потрапив до лікаря, і от маю два тижні утримання від статевих стосунків і щоденні уколи пеніциліну.

Він схуд, трохи осунувся, але в очах його була наша дружба.

Я лишив йому все, що, гадав, не може пропустити наша митниця, хоч насправді нас взагалі не перевіряли, як це з'ясувалося потім.

Він розповів мені, що його перевели із нашої бази саме через мене, через наші з ним походеньки. А коли я опинився на Мадурі, його вернули назад, бо він був кльовий пацан і гарний виконавець своїх обов'язків.

Ми розмовляли з ним цілий вечір аж до ночі, і я назавжди запам'ятав сум в його рисячих очах, сум за мною, за те, що все так безглуздо, що ми повинні розлучитися назавжди, хоч він мій брат і друг.

Наступного дня вранці я поїхав у Джакарту машиною, а коли полишав Сурабаю, серце моє стиснулося від болю, бо на базі стояли всі індонезійці слуги і військові, всі проводжали мене, зеленоокого стронгмена, як вони з часом мене охрестили.

І Суфії стояв перший серед всіх і просто плакав, і я теж плакав.

І ми розлучились назавжди.

Я майже місяць ще чекав літака в Джакарті, і там теж були свої мульки і пригоди, але я вже був упосліджений, проклятий, висланий і тому наші зі мною спілкувались, як із небезпечним дисидентом. А мені все було пофіг, і я гуляв у Джакарті, як міг. Але то була агонія при порядній грі.

Моя душа лишилась у Сурабаї.

Зі мною із Сурабаї вертались додому двоє симпатичних моряків, яких, як виявилось, відправляли, бо вони, втрапивши на місцевих дешевих вуличних проституток, заробили собі якісь такі венеричні хвороби, які наші совєтські лікарі не знали. Якийсь четвертий варіант сексуальних проблем – суто тропічний. Це був не сифіліс і не гонорея, а щось інше.

Яйця в них порозпухали і зробилися в чотири рази більші, тож їм і ходити було важко. Але на загал нічого по них зовні не було видно – це вже ми на дозвіллі поділилися секретами життя.

Певна річ, про венеричні хвороби і взагалі про секс ми з дитинства тоді лиш знали те, що – «хулігани розповіли нам про пизду глупості».

Що куди вставляти, довідатись юнакові сам Бог велів – а про все решту, що буває від чого і як воно виглядає, гадаю, не все знали і наші військові лікарі.

Оскільки в Совєтському Союзі сексу не було і дітей робили через парторганізацію і сільраду, то так ми всі і знали про це.

Ці хлопці після трахання для дезинфекції понамазували собі голівки членів зеленкою, і це був цирк на цілу їхню групу, бо стрижні їм дико порозпухали і вони помчали в санчастину здаватися в полон, щоби хоч не боліло. Вимазали їх якимись мазями, то за тиждень чи днів десять ще минуло, але тоді почалося оте інше з яйцями, і тут вже військова медчастина виявилась безсила.

Добре, що я не піддавався вуличним спокусам, бо мав до них певнй елемент внутрішнього, підсвідомого заперечення. Я подякував Богові і лікарям в борделях, які за цим пильнували.

Однак Суфії залетів, а міг би і я.

На те й були там лікарі. Але всяке буває. За всіма не впильнуєш!

Богу дякувати, мене пронесло. Я пам'ятаю перед від'їздом зустріч із головним перекладачем всієї нашої перекладацької групи капітаном Щербаковим. Він був по імені й по батькові повний мій тезка і повчав мене перед відправкою.

– Вам армія протипоказана, ви повинні це зрозуміти!

Я відповів йому, що я це зрозумів всіма своїми порами і на військову службу ніколи не піду, бо тут людини нема. Є лише форма, без змісту!

Розмова була недовга, але тяжка!

– Вам це ще відзоветься! – загрозив він мені перед від'їздом.

– Якось проживу і з цією відозвою! – сказав я з дурною пацанячою затятістю.

З тим я і поїхав із Сурабаї.

Я зненавидів армію, і слава Богу, бо все могло би статися, і могло бути дуже сумно через дурний юнацький романтизм. І хоч прислали на мене в університет з військового міністерства погану характеристику, по закінченню університету мене хотіли забрати на два роки військовим перекладачем, і я, пам'ятаючи Індонезію, опирався руками і ногами і втік, вступаючи в аспірантуру, до Києва.

Час у тропіках густий і горизонтальний, як океан або як рисові плантації, ти його не помічаєш, перестаєш помічати доволі швидко, бо всі дні схожі один на один, все однаково, і сьогодні і вчора – однаково. Час тут ніби зупинився і не міняється, як годинник, який зупинився одного разу і далі завжди показує одну й ту саму годину.

Як у Беккета в «очікуванні Годо» один питає іншого – котра година. А той відповідає – така, як завжди. Може, тому індонезійці й виглядають усі так молодо. Нічого довкола не міняється за винятком сезону дощів. Ніхто не рахує днів чи років споконвіку. Видно, коли людина постаріла або коли малий виріс. І все решта все однаково. Вони й до сексу ставляться природно-наївно. Хочеться – отже, можна. Це природа. Треба, щоправда, гроші заробляти на життя. Тому важко працюють днями, а ніч – вабить до сексуальних утіх, однієї з небагатьох, які людині дала природа доволі щедро.

У деяких релігійних індонезійських обрядах чоловіки танцюють верхи на коні-палиці, яка символізує чоловічий статевий орган. Це до певної міри і піднесення чоловічності, і її, так би мовити, упокорення. І в обряді обрізання-ініціації, який означає поза всім перехід від дитинства до юнацтва, обов'язково присутній символ-палиця, яка уособлює чоловічий орган як символ піднесення чоловічості, ствердження нового життя юнака і водночас нагадує про потребу його упокорення. Приборканий чоловіком кінь – це приведення до розуму і свідомості чоловічу уяву. Ініціація – це ніби поява нової людини, нове народження чоловіка.