Роман «Лютеція» – черговий постмодерний витвір Юрія Винничука з елементами містики, детективу, еротики, гумору і смутку. Автор зупиняється, як колись Данте, «на півдорозі», щоб озирнутися назад і довідатися, хто він насправді, прагнучи звести порахунки зі своїм молодечим бунтом проти навколишньої совєтської дійсності, розкопати щось більше про свою родину. І все це на тлі нестримних любовних пригод не тільки автора, але й львівського Дон Жуана 1840-х років Івана Вагилевича.
Таємничу Лютецію, дівчину зі снів, розшукують герої роману. На перепоні цих пошуків стоїть не менш таємнича організація, члени якої носять імена карт. А десь поза цим світом триває Велика Битва, звістки про яку приносять ціною свого життя мужні Листарі, до яких належить і Лютеція.
Оглавление
Юрій Винничук. Лютеція
Вступ. Лютий 1988. Львів. Винники
Розділ перший. 1987. Винники
1
2
3
Розділ другий. 1987. Винники
1
2
Розділ третій. 1987. Винники
1
2
3
Розділ четвертий. 1987. Брюховичі – Львів
1
2
3
4
Розділ п’ятий. 1841–1843. Львів
1
2
3
Розділ шостий. 1987. Винники – Станіславів
1
2. Очка зажмури. Літо, 1957. Станіславів
Розділ сьомий. 1950-ті. Станіславів
1
2
3
Розділ восьмий. 1987. Станіславів – Софіївка
1
2
Розділ дев’ятий. 1987. Станіславів – Софіївка
1
2
3
Розділ десятий. 1978. Львів – Замарстинів
1
2
3
Розділ одинадцятий. 1987. Львів – Винники
1
2
3
4
Розділ дванадцятий. 1987. Львів
1
2
Розділ тринадцятий. 1987. Львів
1
2
3
Розділ чотирнадцятий. 1996. Винники
1
2
3
Розділ п’ятнадцятий. Зима 1987–1988. Львів
1
2
3
Розділ шістнадцятий. Зима 1988. Львів – Винники
1
2
3
Епілог
Подяки
Отрывок из книги
Життя на околиці привабливе тим, що у відчинені вікна вливається свіже повітря, просякле пахощами квітів, а увечері обов’язково діждешся несподіваних гостей. І нетлі – це просто невинні літаючі пелюстки, які водномить приклеюються до будь-якої поверхні й завмирають. А коли влітає кажан, його завше чути, він, потрапивши в ненависне царство світла, починає намотувати нервові кола, шугає зі страшною швидкістю, вигнати його просто так неможливо. Відчиненого вікна він уже не бачить. Але є сачок, я просто наставляю сачок на траєкторію його руху – і він влітає, заплутується і завмирає. Далі виношу його на балкон і випускаю, витрушуючи з сачка, інколи це триває кілька хвилин, бо помогти йому виплутатися я не наважуюсь – зуби у нього гострі, кігті теж.
Гірша справа з пташками, коли залітають вони – це завше стрес, бо залітають вони тихенько і непомітно, сідають на книжки десь за спиною і сидять певний час без жодного звуку. Я в цей час щось пишу або читаю, перебуваючи весь у зовсім інших вимірах, поза цим і паралельним світом, занурений у вечірню тишу, а тут раптом: «Чікккірікккк!» І я зриваюся, як опечений! Що це було? «Чікккірікккк!» Гарячково роззираюся. А воно сіреньке, маленьке, нікудишнє, але не горобець, дзьобик надто довгий, очка стривожені – не відразу й помітиш. Воно видало єдиний даний Богом йому звук, іншого воно не знає, і налякати мене, щоб я скис, не хотіло. Тому дивиться на мене так само ошелешено, як і я на нього.
