Читать книгу Над Кодацьким порогом - Адріан Кащенко - Страница 1

Про гетьмана Iвана Сулиму

Ще до Богдана Хмельницького, а саме в 1635 роцi, був на Сiчi запорозьким кошовим отаманом Iван Сулима.

За своїх молодих лiт Сулима придбав собi великого войовничого хисту й завзяття, бо козакував саме пiд час славних походiв гетьмана Сагайдачного. З Сагайдачним Сулима i Кафу турецьку у Криму здобував, i Трапезонтза Чорним морем аж двiчi руйнував, i околицi Царгорода огнем випалював, а нарештi пiд Хотином, рятуючи Польщу, бився з турками у великому бойовищi; скiльки ж менших походiв та сутичок з ворогами вiдбув вiн, так того й не пiдлiчити.

Недобре оддячили поляки козакам за те, що вони врятували їх пiд Хотином од туркiв, а Сагайдачний навiть смертельну рану собi там здобув,вони полякалися козацької сили та й почали пiсля того всякi утиски козакам чинити, а перш за все завели реєстр на шiсть тисяч душ, а хто не вскочив у той реєстр, за тим вони не визнавали нiяких прав нi на грунти та iншу власнiсть, нi навiть на вiльне життя i намагалися всiх козакiв “випищикiв”, себто виписаних з реєстру, повернути у панських хлопiв.

Знаючи про тi утиски на козакiв i про поневолення польськими панами українських селян, Сулима не любив полякiв i не дивився вже на них, як на своїх братiв, так що коли у 1630 роцi запорозький кошовий Тарас Трясило пiдняв на полякiв повстання, Сулима був йому першим пособником i побратимом.

У тому повстаннi козаки взяли над поляками добру перемогу, але мало скористувалися з тiєї перемоги i через кiлька рокiв зазнали ще бiльших утискiв.

Не маючи поки що влади, Сулима таїв свою помсту на полякiв у своєму серцi, а щоб не марнувати своєї молодецької сили та вдачi на Сiчi, вiн щороку ходив з охочими запорозькими козаками на чайках у Чорне море воювати туркiв, топити їхнi галери, руйнувати городи та визволяти на волю хрещений люд. Слава про Iвана Сулиму розiйшлася далеко поза межами України i нарештi стала всесвiтньою пiсля того, як вiн, захопивши у морi на турецькiй галерi багато бранцiв, триста з них послав у подарунок римському папi, що пiд той час теж воювався з турками.

За небагато до того, як стати Сулимi кошовим отаманом, поляки почали будувати на запорозькiй землi, бiля Днiпра, над Кодацьким порогом, мiцну фортецю, маючи на думцi одрiзнити Запорожжя од України i перешкоджати поневоленому українському людовi тiкати од панiв на Сiч, а запорожцям виходити з Сiчi на Україну та нагадувати нещасним братам про те, що на свiтi iснує воля.

Будування Кодаку було нестерпучою образою i шкодою запорожцям. Доводилося або скоритися полякам i поволi вмерти без з’єднаная з рiдним краєм, або битися з поляками на смерть. Сулима, як тiльки став на Сiчi кошовим, зваживсь на останнє.

Перш за все вiн поїхав з побратимом Бурляєм, щоб власними очима подивитись, що робиться у Кодаку. Побратими застали там кiлька тисяч зiгнаних з України грабарiв, що пiд орудою французького iнженера Боплана копали шанцi та насипали стiни й башти; понавколо ж Кодаку стояли табором кiлька полкiв польського вiйська.

Сулима зрозумiв, що вiйсько тут на те, щоб запорожцям не кортiло розiгнати грабарiв, i вiн сказав Вурляєвi:

— Нехай вражi ляхи будують, поки їхня сила, а тiльки не буду я козаком, коли не зруйную оту паскудну їхню будiвлю!

Запорозький кошовий знав, що як зруйнувати Кодак, то доведеться воювати з Польщею, бо вона того не подарувала б, а щоб воювати з такою силою, якою була пiд тi часи Польща, треба було мати велике й добре узброєне вiйсько; щоб здобути ж зброю й коней та прохарчити вiйсько, треба було грошей. От i надумав Сулима, перш нiж воювати з Польщею, йти морем на пишний у тi часи турецький город Азов та здобути у ньому срiбла й золота i всяких скарбiв.

Надумавши так, кошовий скликав запорожцiв на раду:

— А що, панове товариство, славне вiйсько запорозьке! — говорив вiн.Чи немає таких, що поодлежували вже по куренях свої боки молодецькi? Як є такi, то виходьте: пiдемо зо мною Чорним морем погуляти та запалимо люльки аж у Азовi турецькому!

Козацтво радiсно одгукнулося на заклик кошового:

— А чого нам справдi нидiти у Сiчi та товариський хлiб дурно переводити. Веди нас, батьку... Чи не поможе нам Милосердний хоч небагато бiдних невольникiв до рiдної України та до дрiбних дiточок повернути!

3астукотiли у Великому Лузi сокири, i запорожцi почали лагодити та конопатити великi чайки. Увесь берег Днiпра бiля Сiчi скидався тепер на мурашник, а од вареного дьогтю та конопатки понад усiєю рiчкою слався пахучий сивий дим.

Минуло тiльки два тижнi, а вже були готовi до походу у море пiвсотнi добрих чайок.

Передав Сулима Сiч наказному отамановi, i одного ранку, забравши на чайки двi з половиною тисячi товариства, зiйшов на чардак найбiльшої чайки, щоб оглянути все вiйсько.

Велична й могутня була постать запорозького ватажка. Засмагле вiтрами обличчя з великими, блискучими очима i пишними над ними бровами одбивало завзяттям, довгi вуси й трохи посивiлий оселедець скрашали те обличчя ознаками досвiду й спокою, а срiбна булава, що блищала у його дужiй руцi, нагадувала всiм про велику владу запорозького кошового отамана.

Упевнившись, що все упорядковано добре, кошовий зняв шапку й перехрестився на схiд сонця... А на сходi, за Днiпром,саме вставало сонечко i грало рожевим промiнням по рiвнiй, як скло, пеленi Днiпра, звеселяючи своїм сяйвом розлогi, вкритi зеленими плавнями береги широкої рiчки.

Перехрестився отаман, i всi козаки, слiдом по ньому, скидали шапки та хрестилися, посилаючи рiднiй Українi своє останнє привiтання...

Надiвши шапку, кошовий махнув булавою — i вмить сотнi весел, вдаривши у прозорi хвилi рiчки, заблищали срiбною сльозою, а блискуча пелена Днiпра скаламутилася водокрутнями. Козацькi чайки рушили од Сiчi i розбiглися од Микитиного Рогу аж до плавнiв, вкривши широкий Днiпро червоними запорозькими жупанами.

Ввесь день пливли козаки помiж зеленими плавнями, втiшаючись веселою красою рiдної рiчки. Обабiч козакiв, берегами, верби та явори купали в Днiпрi свої гнучкi та зеленi вiти; протоками коливалися од вiтру та шелестiли очерета, по озерах табуни лебедiв ячали та дикi гуси герготали; у гущавинi плавнi спiвоче птаство пiснями заходилося, горлицi буркотiли та зозулi вiщували; незграбнi ж бiлi баби усi коси Днiпровi обсiли, жовтий пiсок своїм бiлим пiр’ям, мов снiгом, припорошили... Дивляться запорожцi на свiй рiдний Великий Луг — не надивляться, слухають — не наслухаються...

На другий день козаки запливли вже у татарськi береги, а на третiй день надвечiр отаман звернув своїм байдаком з Днiпра у протоку, рясно вкриту очеретом, i зiбрав там докупи всi чайки.

— Оце прибули ми, пани брати, до Таванi-острова, що на ньому бусурманський Аслан-город стоїть. Тут вражi турки перетяли Днiпро залiзними ланцюгами, щоб нас у Чорне море не пускати та не дати нам братiв своїх з неволi визволяти. Тiльки ви, дiти мої, славне лицарство запорозьке, на те не вважайте, а високi верби та явори сокирами рубайте, у тороки аж у три ряди в’яжiть та на воду пускайте!

Разом узялися козаки до роботи, а як уже добре смеркалося, виїхали знову у Днiпро i наблизилися до Таванi.

Дiждавши вище города Аслана пiд захистом верб поки зайшов мiсяць, козаки пустили тороки за водою i скоро почули, як забряжчали, увiрвавшись i поринаючи на дно, ланцюги.

Почули й турки, що бряжчать ланцюги, i почали з Аслан-города з гармат палити у тороки, гадаючи, що то козацькi чайки, а козаки сидiли собi любенько у своїх легких човнах вище Аслан-города, люльки курили та з бусурманiв глузували, дожидаючи, поки тим обридне стрiляти.

Нарештi у Аслан-городi потишилися i понад Днiпром вже не чути було гучних вибухiв гармат. Втiшаючись думкою, що потопили козакiв, турки пiшли спати. Темрява ночi густо сповила Днiпро, тiльки зiрки веселим натовпом заглядали з неба у рiчку i грали на хвилях своїм срiбним промiнням.

— Рушаймо,тихо сказав Сулима. I нечутно, мов таємнi примари, посунулися козацькi чайки Днiпром униз, до Великого лиману.

Через два днi козаки минули Прогної i, наблизившись надвечiр до Очакова, нагледiли бiля нього шiсть турецьких галер. Всiм дуже кортiло зчепитися з тими галерами, але кошовий отаман не згодився на те, бо не хотiв виявляти себе туркам, i як тiльки мiсяць пiрнув у хвилi лиману, увесь табун запорозьких чайок нечутно обминув турецькi галери й башти Очакова.

Поки почало свiтати, козаки були вже далеко за Очаковом.

З моря вставала й рожева зоря, розмальовуючи його безкраю просторiнь привабливими кольорами, немов простилаючи перед козацькими чайками рожевий, гаптований килим. Згодом золоте сонце, не виникши ще з моря, послало свiй промiнь пiд небо на бiлi хмарки i затопило їх рожевим кольором з золотими розводами. Весело глянули тi хмарки у блакитне море, як у люстро... i не можна було пiзнати тепер, де море, а де небо... Нарештi з морської пелени виникло й саме сонечко i заграло по вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом з сонцем прокинулося й море i заграло дрiбною хвилею. З пiвночi подихнув вiтерець i, понадимавши на чайках вiтрила, погнав їх туди, куди направляли керманичi,на схiд сонця.