Читать книгу Карти на стіл - Агата Крісті - Страница 4

Розділ другий. Вечеря у містера Шайтани

Оглавление

Двері квартири містера Шайтани безшумно відчинилися. На порозі з’явився сивочолий дворецький і впустив Пуаро всередину. Потім так само абсолютно безшумно зачинив двері і вправно допоміг гостеві зняти пальто й капелюха.

Він пробурмотів тихим невиразним голосом:

– Як вас відрекомендувати?

– Мсьє Еркюль Пуаро.

Приглушений гул розмови вихором увірвався в коридор, коли дворецький прочинив двері й оголосив:

– Мсьє Еркюль Пуаро.

Зі склянкою хересу в руці містер Шайтана вийшов назустріч гостеві. Господар, як завжди, був бездоганно вбраний. Сьогодні він як ніколи сильно скидався на живе втілення Мефістофеля, а глузливий вигин брів здався ще підкресленішим, ніж зазвичай.

– Дозвольте мені відрекомендувати вам… Чи знайомі ви з місіс Олівер?

Шайтана – цей справжній шанувальник видовищ – отримав неабияке задоволення від здивування, що промайнуло обличчям Пуаро.

Місіс Аріадна Олівер була надзвичайно відома як одна з провідних авторок детективних та інших гостросюжетних творів. Її перу також належали такі популярні (хоч і нашпиговані помилками) статті, як «Злочинні схильності», «Видатні Crimes Passionnels[7]», «Вбивство заради кохання та вбивство заради вигоди: порівняння». До того ж вона була затятою феміністкою, і коли вся преса обговорювала якесь резонансне вбивство, то в місіс Олівер неодмінно брали інтерв’ю, а вона зазначала, що «от якби Скотленд-Ярдом керувала жінка!». Вона була ревною поборницею жіночої інтуїції.

Щодо решти, це була доброзичлива жінка середніх літ, радше симпатична, хоча й трохи безладна, з гарними очима й масивними плечима та копицею неслухняного сивого волосся, з яким вона постійно експериментувала. То вона могла з’явитися в образі чистокровної інтелектуалки з гладенько причесаним волоссям, зібраним на потилиці у величезний пучок, а вже наступного дня несподівано вразити всіх своїми завитками у стилі середньовічних Мадонн або ж і зовсім масивними, дещо неохайними, кучерями. На сьогоднішню зустріч місіс Олівер прийшла з гривкою.

Приємним низьким басом вона привіталася з Пуаро, якого вже мала змогу якось зустріти під час одного літературного обіду.

– Ну а з суперінтендантом[8] Баттлом, ви, безумовно, вже знайомі, – сказав містер Шайтана.

Кремезний здоровань із дерев’яним обличчям подався трохи вперед. Постать суперінтенданта не лише справляла враження, наче цей чоловік був увесь витесаний із дерева, а ще й не залишала сумнівів, що дерево це було взято зі справжнісінького бойового корабля.

Очевидно, Баттл був взірцевим представником Скотленд-Ярду. Він завжди мав незворушний і навіть трохи дурнуватий вигляд.

– Ми знайомі з мсьє Пуаро, – підтвердив суперінтендант.

Його дерев’яне обличчя розпливлося в усмішці, а потім одразу повернулося до свого звичного виразу беземоційності.

– А це полковник Рейс, – продовжив містер Шайтана.

Пуаро раніше не зустрічав полковника Рейса, але дещо про нього знав. Цей темноволосий красивий добряче засмаглий чоловік років п’ятдесяти зазвичай перебував десь у найвіддаленіших гарнізонах імперії – особливо якщо там назрівала якась біда. «Таємна служба» – це, звісно, доволі мелодраматичний термін, але за допомогою нього можна досить точно пояснити мирським умам специфіку та масштаби діяльності полковника.

Пуаро вже встиг цілком зрозуміти, що саме запланував господар на сьогоднішній вечір, й оцінити дотепну суть його намірів.

– Решта гостей спізнюються, – промовив містер Шайтана. – Мабуть, тут я дав маху. Здається, я сказав їм приходити о 20: 15.

Але цієї миті двері відчинилися і дворецький оголосив:

– Доктор Робертс.

Чоловік, який зайшов усередину, всіма своїми манерами одразу нагадав типову бадьору лікарську поведінку. Це був життєрадісний рум’янощокий чолов’яга середніх років із маленькими сяйливими очками, волоссям, що потроху починало лисіти, і схильністю до embonpoint[9]. Та й узагалі все в ньому мало по-лікарськи начищений до блиску й продезінфікований до неможливості вигляд. Він рухався енергійно і впевнено. Було досить лише одного погляду на нього, щоб запевнитися, що його діагноз неодмінно буде правильним, а лікування – приємним та ефективним. Так і очікуєш почути від нього: «Келишок шампанського прискорить одужання». То був чоловік із роками й роками життєвого досвіду за плечима!

– Сподіваюся, я не спізнився? – промовив доктор Робертс зі щирим занепокоєнням.

Він потиснув руку господареві вечора й познайомився з рештою гостей. Знайомство з Баттлом, здавалося, особливо потішило лікаря.

– Подумати лишень, та на ваших плечах мало не весь Скотленд-Ярд тримається, чи не так? Оце справді цікаво! Негарно, звісно, змушувати вас говорити про роботу, але маю попередити, що навряд чи зможу стриматися. Я завжди цікавився темою злочинів. Не найкраще захоплення для лікаря, мабуть. Головне, не розповідати про це своїм пацієнтам зі слабкими нервами, га-га-га!

Двері знову відчинилися.

– Місіс Лоррімер.

Місіс Лоррімер була вишукано вбраною шістдесятилітньою жінкою. Риси її обличчя були витонченими й делікатними, сиве волосся красиво вкладеним, а голос її звучав чітко й виразно.

– Маю надію, я не запізнилася, – сказала вона, підходячи до господаря.

Потім жінка розвернулася від нього, щоб привітатися з доктором Робертсом, з яким уже була знайома.

Знову залунав голос дворецького:

– Майор Деспард.

Майор Деспард був високим худорлявим гарним чоловіком, красу чийого обличчя дещо зіпсував шрам на скроні. Привітавшись з усіма, він одразу ж ковзнув у бік полковника Рейса, і двоє чоловіків згодом уже говорили про спорт і обмінювалися досвідом сафарі.

Двері відчинилися ще раз, і дворецький оголосив про прибуття останньої гості:

– Міс Мередіт.

У кімнату ввійшла дівчина років двадцяти. Вона була середнього зросту і вродлива з вигляду. Її каштанові кучері були зібрані на потилиці, а дивилася вона на всіх поглядом своїх великих сірих широко розплющених очей. Обличчя дівчини було лише трошечки припудрене, без зайвого макіяжу. Вона говорила повільно й сором’язливо.

– Святі небеса, – вигукнула вона, – невже я остання?

Містер Шайтана не забарився з хересом і компліментами для новоприбулої гості. Він відрекомендував її дуже офіційно, майже церемоніально.

Врешті-решт міс Мередіт із келихом хересу в руці опинилася поруч із Пуаро.

– Наш друг – великий прихильник церемоніалу, – зауважив чоловічок із усмішкою на вустах.

– Я знаю, – погодилася дівчина. – У наш час усі переважно обходяться без формальних представлень. Просто кажуть: «Гадаю, тут усі одне одного знають», та й по всьому.

– І не переживають, чи це справді так?

– І не переживають, чи це справді так. Інколи від цього виникають незручні ситуації. Але, думаю, це вселяє відчуття трепоту й таємничості.

Вона повагалась якусь мить, а потім додала:

– А ось це місіс Олівер, письменниця?

Басовий голос місіс Олівер саме гучно линув кімнатою в цей момент, поки вона розмовляла з доктором Робертсом:

– Ви не можете заперечити існування жіночих інстинктів, лікарю. Жінки, безсумнівно, володіють такими речами.

Забувши, що тепер її чоло прикрите гривкою, вона за звичкою хотіла відкинути волосся назад із лоба, але чубчик незмінно залишився на місці.

– Так, це місіс Олівер, – відповів бельгієць.

– Та, що написала «Знахідку в бібліотеці»?

– Власною персоною.

Міс Мередіт трохи насупилася.

– А той джентльмен із дерев’яним обличчям… Здається, містер Шайтана назвав його суперінтендантом?

– Зі Скотленд-Ярду.

– А ви?

– А що я?

– Я все про вас знаю, мсьє Пуаро. Це ви розкрили ті «вбивства за абеткою».

– Мадемуазель, я цілком збитий із пантелику.

Міс Мередіт звела брови.

– Містер Шайтана, – почала вона, а тоді замовкла. – Містер Шайтана…

Пуаро заговорив стишеним голосом:

– Скидається на те, що він полюбляє тему злочинів. Можна сказати й так. Звісно, він хоче почути, як ми ведемо суперечку одне з одним. Він он уже підбурює місіс Олівер та доктора Робертса. Вони там обговорюють отрути, які не залишають після себе слідів.

– Що за дивний чоловік! – вигукнула міс Мередіт, майже хапаючи ротом повітря.

– Доктор Робертс?

– Та ні, містер Шайтана.

Її тілом пройшла легенька дрож, перш ніж вона заговорила знову:

– Мені здається, що в ньому є щось трохи моторошне. Ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Речі, які його веселять, можуть виявитися насправді чимось… чимось абсолютно жорстоким.

– Як-от полювання на лисиць?

Міс Мередіт кинула на чоловічка погляд, повний докору.

– Я мала на увазі щось зовсім інше. Щось таке… східне!

– У нього справді фантазія строката, – погодився Пуаро.

– Перепрошую, ви сказали «як у ката»?

– Ні-ні, строката.

– Не можу сказати, що він мені дуже подобається, – зізналася дівчина, стишивши голос.

– Повірте, однак, що вечеря в нього вам точно сподобається, – запевнив її Пуаро. – Містер Шайтана має першокласного кухаря.

Вона подивилася на нього із сумнівом в очах, а тоді розсміялася.

– Он воно як, – вигукнула. – То й вам не чужі людські слабкості.

– Звісно ж, я всього-на-всього проста людина!

– Розумієте, – сказала міс Мередіт, – уся ця знать мене трохи лякає.

– Мадемуазель, не варто лякатися – ви повинні бути в захваті! Я на вашому місці, навпаки, наготував би записник і ручку, щоб збирати автографи.

– Річ у тім, що я не сильно цікавлюся темою злочинів. Гадаю, жінки взагалі таким не цікавляться – це чоловіки полюбляють читати всілякі там детективні оповідки.

Еркюль Пуаро зітхнув з удаваною манірністю.

– Яка прикрість! – пробурмотів він. – Я в цю мить усе на світі віддав би, щоб бути хай навіть найдрібнішою з можливих кінозірок!

Дворецький відчинив двері.

– Вечерю подано, – повідомив він.

Передбачення детектива цілком і повністю справдилося. Вечеря була смачною, а її подача досконалою. Приглушене світло, відполіроване до блиску дерево, мерехтливі відблиски келихів із блакитного ірландського скла. У цьому напівмороці постать містера Шайтани, що сидів на чолі столу, мала ще демонічніший, ніж завжди, вигляд.

Він галантно перепросив гостей за те, що серед них була нерівна кількість чоловіків і жінок.

Місіс Лоррімер сиділа праворуч від нього, а місіс Олівер – ліворуч. Міс Мередіт розмістилася між суперінтендантом Баттлом і майором Деспардом. Пуаро випало місце між місіс Лоррімер та доктором Робертсом.

Останній пробурмотів до чоловічка жартівливим голосом:

– Не думайте, що ми дозволимо вам одноосібно заволодіти всією увагою єдиної вродливої дівчини на весь вечір. Знаю я вас, французів, ви часу не гаєте, еге ж?

– От тільки я бельгієць, – відрубав той.

– Гадаю, що коли йдеться про жінок, то тут немає значення, друже мій, – весело промовив лікар.

Тоді, відкинувши жарти й прийнявши професійний тон, він завів розмову з полковником Рейсом, що сидів по його іншу руку, про найновіші методи лікування сонної хвороби.

Місіс Лоррімер розвернулася до Пуаро й завела розмову про нещодавно поставлені п’єси. Її судження були слушними, а закиди виправданими. Невдовзі вони перейшли до книжок, а потім і до світової політики. Пуаро відзначив про себе, що ця жінка була добре обізнаною в різних царинах і дуже розумною загалом.

На протилежному боці столу місіс Олівер запитувала майора Деспарда, чи знає він про якісь рідкісні, невідомі широкому загалу отрути.

– Що ж, ну є, наприклад, кураре.

– Мій любий друже, та це ж vieux jeu[10]! Таке вже сотні разів траплялося. Я ж кажу про щось абсолютно нове!

Майор Деспард сухо відповів:

– Дикі племена доволі традиціоналістичні в цьому плані. Вони надають перевагу старим перевіреним методам, які успадкували від діда-прадіда.

– Як нецікаво, – запротестувала місіс Олівер. – Я ж, навпаки, вважала, що вони повсякчас експериментують з різноманітними травами й іншими речами. Тут ціле неоране поле для дослідників, як на мене. Вони могли б просто прийти додому й прикінчити всіх своїх багатеньких старих дядьків за допомогою якогось нового препарату, про який ще ніхто не чув.

– Таке треба шукати не серед диких племен, а, навпаки, всередині цивілізації, – відповів Деспард. – У сучасних лабораторіях, наприклад. У культурах абсолютно безневинних на позір мікробів, які, втім, можуть викликати страшні хвороби.

– Моїй аудиторії таке не зайде, – заперечила письменниця. – Та й до того ж усі ці назви такі схожі між собою – стафілококи, стрептококи і ще бозна-що – моя секретарка неодмінно щось наплутає, вже не кажучи про те, що це зовсім не цікаво. Чи не так? А ви що про це думаєте, суперінтенданте Баттл?

– У реальному житті ніхто не переймається питанням делікатності методів, місіс Олівер, – відповів поліціянт. – Люди зазвичай обирають миш’як, бо він надійний і його легко дістати.

– Дурниці, – сказала вона. – Просто річ у тім, що в Скотленд-Ярді ви маєте цілу купу злочинів, які ніяк не розкриєте. А от якби у вас працювала жінка…

– Власне кажучи, ми маємо…

– Так-так, ці жахливі жінки-поліціянтки у сміховинних капелюхах, які тільки те й роблять, що чіпляються до людей у парках! Я ж говорю про жінок на керівних посадах. Жінки тямлять у злочинах.

– Так, зазвичай із них виходять дуже успішні злочинниці, – зауважив Баттл. – Вони вміють зберігати холодний розум. Просто неймовірно, як вони можуть вести свою гру, навіть оком не змигнувши.

Містер Шайтана тихо засміявся.

– Жіноча зброя – це отрута, – озвався він. – Гадаю, є багато жінок, які звели когось зі світу за допомогою отрути, однак про них ніхто так і не дізнався.

– Звісно, що є, – весело промовила місіс Олівер, накладаючи собі в тарілку побільше мусу з фуа-гра.

– Лікарі теж мають безліч можливостей для цього, – продовжив містер Шайтана замислено.

– Я з вами не погоджуюся, – вигукнув доктор Робертс. – Коли ми й отруюємо своїх пацієнтів, то хіба з чистої випадковості. – Він зайшовся щирим сміхом.

– Але якби я хотів скоїти злочин… – повів далі містер Шайтана.

Він замовк, і щось у тиші, що запала опісля, прикувало увагу всіх присутніх.

Усі обличчя були повернені до нього.

– Я намагався б зробити все максимально просто. Зрештою, бувають же ж нещасні випадки – хтось когось ненавмисно підстрелив – чи навіть якісь побутові інциденти.

Він знизав плечима й підняв келих.

– Але хто я такий, щоб про щось розповідати, коли за столом зібралося стільки справжніх експертів…

Він підніс келих до уст. Полум’я свічки відкинуло червону винну тінь на його обличчя з напомадженими вусами, маленькою борідкою та химерними бровами…

На якусь мить запала цілковита тиша.

Тоді озвалася місіс Олівер:

– А зараз за двадцять чи двадцять по? Янгол пролетів… А в мене ноги не схрещені, то, мабуть, це чорний янгол![11]

7

Злочини з пристрасті (фр.).

8

Поліційне звання у Великій Британії. Вище за рангом від головного інспектора.

9

Повноти (фр.).

10

Пережиток минулого (фр.).

11

Забобон, згідно з яким, коли якась важлива розмова несподівано переривається, на годиннику має бути «двадцять по». Також вважається, що в цю мить над присутніми пролітає янгол. Несхрещені ноги – передвісники біди, тому і янгол чорного кольору.

Карти на стіл

Подняться наверх