Читать книгу Крізь безодню до світла - Алла Рогашко - Страница 8

Місячне проміння розсіювалось по кімнаті прозорою синявою. Влад лежав у ліжку й дивився в стелю. Поряд лежала Віра. Її дихання було рівним і спокійним. Його ж мордувало безсоння.

Ну чому, чому він такий слабкий? Чому не може плюнути на все й жити, як колись? Це ж так просто! Він же вільна людина, котра вільна робити все, що йому заманеться! Чому ця жінка так запала йому в серце? Чому він боїться її скривдити?

Скільки їх у нього було, тих жінок! Скільки розривів, болісних і не дуже – для жінок, певна річ, бо він устигав насолодитись і збайдужіти до них усіх, – і що? Що тепер?

Так. Тепер він залежний від неї. Бо любить. Тож мусить усе їй розповісти. Він просто викладе перед нею всі карти. Що буде – те буде.

Звісно, він зробить це якомога делікатніше і згладить надто гострі кути, полегшивши потрясіння. Інакше не можна. Якщо вона його любить – пробачить і буде з ним. Якщо ж ні – отже, так мусить бути. Він намагатиметься не втратити її, але скине нарешті з себе цей важелезний панцир брехні.

Потім Влад начебто задрімав. І марилось йому щось химерне, сіре й усе в якомусь тумані. Спершу з туману зринуло обличчя Катерини. Воно було потворним і безформним. Потім, по черзі, являлись обличчя Юленьки, Надійки, Тетянки, Ганнусі. Десь віддалік, окремо від усіх, виднілося лице Людмили. Влад дивився на них і відчував, що не вистачає когось іще. Кого ж? Він озирався, очікуючи побачити когось, але нікого більше не було. Лиця оточували його щільним колом, шкірились йому хижими посмішками й підморгували. Обличчя Катерини спотворила дивна гримаса. Влад кинувся навтьоки. Бігти було важко, але він намагався не сповільнювати швидкості. Раптом удалині з’явилось ще одне лице – Вірине. Він озирнувся. Шість облич лишились далеко позаду, поступово розчиняючись у мареві. Він рушив далі, щоб дістатись нарешті Віри, але не встиг: попереду вже була порожнеча. Влад остовпів. Куди ж іти? Що він має робити тепер?..

Влад розплющив очі й обтер спітніле чоло. Марення було неприємним і лишило недобрий осад. Із вікна вже прозирали сонячні промені. Віра ще спала. Влад підвівся з постелі й побрів на кухню. Зварив міцну каву, сів за стіл і замислився.

Що ж його робити? Може, не варто поспішати з одкровеннями? Цей сон йому не сподобався. Хоч він не вірив у якесь значення снів – точніше, вважав їх продуктами перетравлення щоденних подій та емоцій, – цей сон йому видався віщим.

А раптом він зараз відкриється перед Вірою, розповість про всі свої гріхи, а вона лишить його, гримнувши дверима? Він не може її втратити. Не може. Зачекати, чи що… Так. Він зачекає. І добре все обдумає ще раз. Ну навіщо поспішати?

А може… А може, почати збирати «досьє» на Катерину?! Бити її – її ж картою? Це гарна ідея, чорт забирай! Хтозна, які секрети має ця мегазірка і від кого вона їх приховує?

Влад зосереджено сьорбав каву, і, здавалось, у мізках прояснювалось. Містер Влад Холмс, геній детективу, розпочне власне приватне розслідування, і зовсім скоро ця мегадурепа, котра мала необережність мерзенно шантажувати його, поплатиться за свою дурість.

От що то свіжа голова! Влад полегшено відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу й випив залишки кави.

До кухні увійшла Віра. Вона подивилася на нього якось сумно, але всміхнулась.

– Чому не розбудив мене?

– Ти так гарно спала, кицю, не хотів тривожити твого сну. Зараз зварю тобі каву, чекай… – Влад підхопився зі стільця.

– Не треба, котику, я сама.

Віра звичним рухом відчинила шафку, де стояли скляні баночки з кавою і чаєм.

Влад стежив за її рухами і відчув, як у повітрі зависнуло напруження. Їхні слова звучали механічно, вимушено. Усе було ніби так само, але насправді не так. Хотілось негайно розтрощити цю механічність, розірвати напруження. У грудях нестерпно защеміло.

– Я люблю тебе, – вихопилось у нього.

Віра озирнулась і здивовано подивилась на Влада.

– Я люблю тебе, Віруню, ти чуєш? – його голос раптом став хрипким.

– Владику, я теж тебе люблю. Що з тобою таке?

– Нічого. Просто хочу, щоб ти це пам’ятала.

– Добре… – розгублено відповіла вона.

– Підійди до мене.

Віра відставила баночку з кавою і підійшла до Влада. Він підвівся і стиснув її в обіймах.

– Ти…

– Тш-ш. Нічого більше не кажи, – перебив він її.

* * *

Розслідування самопроголошеного генія детективу розпочалося з банальних розпитувань колег у філармонії. Ніби між іншим, за кавою й перекурами, він обережно ставив безневинні й начебто малозначущі питання, на які отримував несподівано відверті відповіді.

От люблять патякати наші люди, усі без винятку, що би там не казали про витонченість і неприземленість людей мистецтва. З неймовірною насолодою вони витрясали йому подробиці того, що знали про свою колишню колежанку, яка так і не з’явилась більше в них.

Хоч насправді нічого нового він не довідався. Про її публічне життя він і так знав. Власне, про це знали всі, хто хоча би трохи цікавився культурним і світським життям зірок. Щодо інших, якихось особистих і пікантних подробиць, які він очікував почути, то поки не вдалося нічого з’ясувати.

Влад уже почав було втрачати віру в блискучість ідеї про розслідування, та якось до нього підійшла Марія Степанівна, їхня прибиральниця.

– Я чула, ви цікавитесь Катериною Миколаївною? – примружившись, спитала вона, стискаючи в руці держак швабри.

Влад озирнувся, чи нема, бува, за спиною тієї самої Катерини Миколаївни.

– Узагалі-то так, – обережно підтвердив він. – А що таке?

– Скажу вам, як воно є: не подобалась вона мені. Як людина, маю на увазі, бо як співачка, певно, вона неперевершена, тут не посперечаєшся. Що ж до людських якостей, для вас не секрет, що їх у неї було не так багато. Словом, чудово розумію вас, Владиславе Петровичу. Я знаю, що це вона винна у ваших сімейних проблемах, тому…

– Не розумію, про що ви, – невдоволено перебив її Влад.

– Стіни в нашій філармонії хоча й не тонкі, Владиславе Петровичу, проте голос нашої зірки потужніший. Я знаю, що вона шантажувала вас, тому зруйнувалася ваша сім’я.

– Вам би психологом працювати, а не прибиральницею, Маріє Степанівно! – намагався віджартуватися Влад.

– Жартуйте собі на здоров’я, Владиславе Петровичу, але я не ображаюсь на вас. У кожного життя складається по-своєму, не всім же бути видатними людьми… Хтось мусить і сміття прибирати. Уявляєте, якби всі мали вищу освіту і не хотіли бруднити рук? Жили б, як свині, в багнюці. Світ би перетворився на суцільне сміттєзвалище…

– Ну що ви, що ви! Я не хотів вас образити, Маріє Степанівно! Я не те мав на увазі, їй-богу! – Владові раптом стало шкода цю жінку, з якою він завше поводився дещо зверхньо, аж ніяк не очікуючи від неї таких мудрих роздумів.

– Я вже сказала, що не ображаюсь на вас, – посміхнулась жінка. – Словом, я чого підійшла до вас… Справа в тому, що я випадково чула, як вона розмовляла по телефону. Їй хтось погрожував. Ну… тобто самих погроз я не почула, звичайно, але впевнена в цьому, бо після розмови вона виглядала дуже переляканою. А наступного дня зникла. Я мусила вам про це сказати, а раптом згодиться? Думаю собі тепер: хоч би жива була. Хоча вона мені й не подобалась, але все ж людина, – було б шкода, якби з нею трапилося щось лихе…

– Вона живісінька, повірте, я бачив її цими днями. Не хвилюйтеся за неї, Маріє Степанівно, нічого з нею не трапиться. Але дякую за інформацію.

Прибиральниця знизала плечима. Схоже, вона засмутилась, що їй не вдалося стати в пригоді.

– Ви мені дуже допомогли, справді! – Він вирішив хоч якось підбадьорити жінку. – Я думаю, що довкола неї дійсно може бути щось нечисте.

– Так. Якесь темне підозріле дільце, – вмить пожвавилась і змовницьки примружила очі Марія Степанівна. – Я дуже люблю детективи, знаєте, тому й звертаю увагу на різні підозрілі речі довкола, особливо дрібниці. Дрібниці, знаєте, малопомітні, але дуже важливі. У книжках саме дрібниці, на які спочатку ніхто не звертає уваги, допомагають у розслідуванні і стають ключовими!

Влад вражено дивився на прибиральницю: схоже, він таки недооцінював цю жінку. От буває ж таке, що людина, на яку розраховуєш, виявляється малозначущою, а той, хто непомітно лишається осторонь, є неоціненним!

– Ви маєте рацію, Маріє Степанівно. На всі сто відсотків! Дякую вам за інформацію. Я подумаю про це. Можливо, щось справді вдасться з’ясувати.

Жінка задоволено посміхнулась і пішла до своєї комірчини. Влад дивився їй услід: Марія Степанівна, ну хто би міг подумати! Такі роздуми, це ж треба. Адже вона має рацію: якщо Катерині хтось погрожував і наступного дня вона зникла, тут явно щось нечисте.

Правда це чи ні, він з’ясує, але принаймні ця інформація на даному етапі була бодай чимось суттєвим. Можливо, це виявиться першою ланкою в збиранні провокативного досьє. Хто знає, на що воно його виведе.

У голові тим часом уже визрівав план подальших дій. Він піде на свою стару винайняту квартиру, про яку геть забув за всіма перипетіями. Саме вересень є останнім оплаченим місяцем, після якого треба повернути ключі власнику. Може, Катерина лишила там якісь речі чи зачіпку. Деталі… Так. Слушна думка про деталі і дрібниці. Тепер він буде більш уважним.

Задоволено посміхнувшись, Влад увійшов до кабінету, відчинив особисту шухляду і в глибині намацав ключ від квартири.