Читать книгу Вендета по-українськи - Анатолій Сергієнко - Страница 1

Миколі Барбірошу приснилося, що він їв м’ясо. З апетитом наминав свіжу, щойно підсмажену свинину. Приємно хрускотіли в роті підрум’янені соковиті шматочки, жир стікав по підборідді й падав великими краплями на тарілку. Лівою рукою Барбірош умокав окраєць хліба в густий гарячий жир, не поспішаючи вкидав до рота і з насолодою пережовував. Потім, узявши виделку й ніж, відрізав маленький запашний шматочок, урочисто спроваджував до рота і смакував, смакував…

Задзеленчав будильник. Микола простягнув руку, навпомацки натиснув кнопку блокування і тільки потім розплющив очі.

За вікном сіріло. Годинник показував за чверть сьому. Присмак свіжого м’яса ще не вивітрився зі свідомості, й Барбірош, ковтнувши слину, подумав: коли сняться такі сни, то справи його кепські. Це, напевне, попередження, сигнал, що організм виснажений і потребує більше калорій. Микола напружив пам’ять, намагаючись пригадати, коли востаннє споживав свинину, однак марно. Не пам’ятає. Зате раптом зринув спомин.

На Різдвяні свята кололи свиню. Він тоді у шостому чи сьомому класі навчався. Микольця допомагав різникові. Розділяв снопик соломи на три частини, як той вчив, підпалював і підносив до підвішеної на гілляці старого горіха туші свині.

Сусід-різник, червонопикий, дужий і, як казали, найздоровіший у селі чоловік, сидів на ослінчику, без шапки, в камізельці, з підкоченими по лікті рукавами сорочки і пив з кварти свіжу кров.

– Хочеш спробувати? – несподівано запитав він. – Корисно для здоров’я. Калорій багато. Сам п’ю і всім рекомендую. На перший раз – сто грамів, не більше.

Різник зачерпнув квартою з миски, глянув усередину, відлив трохи і рішуче простягнув посудину Миколі.

Хлопець знітився. Було страшно й гидко. Він ніколи не куштував свіжої крові. Пригадав, як свиня смикалася в агонії, як у такт биття серця здригалася в грудях шпичка, а ще той пронизливий виск, хрип, поволі стихаюче харкотіння. Микола бридливо поморщився. Ні, не зможе. Але що про нього подумає сусід? Слабак, скаже, не має сили перебороти себе, випробувати волю. І Микола таки зважився на героїчний, як йому здавалося, вчинок. Випив відважених різником на око сто грамів свіжої свинячої крові.

Три дні нудотно-млосний присмак у роті мучив Миколу. Три дні він не міг дивитися на м’ясо. Однак із часом минулося. Крові, правда, він після того випадку не пробував, а до м’яса поступово звик. І тепер, прокинувшись, Барбірош подумав: сон про м’ясо, картинка з дитинства, коли пив з кварти кров, що все це означає? Передчуття якоїсь халепи чи, може, й справді бракує калорій?

Так, останнім часом він змарнів, осунувся, став нервовим. Дружина каже: цигарки винні. Забагато палиш, щодня вишмалюєш аж пачку «Прими». Для теперішнього голодного часу це – завелика розкіш. Сім’я сидить на бульбі. Мар’яна вже півроку без роботи, а Миколиної зарплати вистачає хіба що на тиждень, якщо вчасно дадуть. Важкі часи настали, важкі… Завод дихає на ладан. Місяць працює, два місяці – стоїть. Кращі робітники давно розрахувалися. Одні алкаші й пенсіонери залишилися. А ще апарат управління, керівництво, бухгалтерія – дармоїди конторські! За опалення немає чим платити – відключили. В цеху зимно, вітер гуляє. А гриміли ж колись на всю країну. І робота була, і гроші…

Барбірош випростав під ковдрою ноги. В кімнаті було прохолодно, вилазити з теплого ліжка йому не хотілося. Поруч, на боці, згорнувшись клубком і підклавши долоньку під голову, спала дружина.

Микола зиркнув на годинника. Ще є час. Присунувся ближче до Мар’яни, поклав руку на гаряче стегно. Намацав краєчок сорочки й рішуче потягнув догори, оголюючи тіло.

– Мар’яно, – прошепотів він, пожадливо пестячи її груди.

– Чого тобі? – прокинувшись, у відповідь гарикнула дружина. Барбірош нетерпляче натиснув на її плече, намагаючись перевернути горілиць, однак Мар’яна з силою скинула його руку.

– Відчепися! – злісно прошипіла крізь зуби, відсуваючись подалі й натягуючи ковдру на голову..

– Не любиш… – важко зітхнув, примовк, очікуючи Мар’яниної реакції, але вона байдужим чужим голосом кинула:

– Вставай, бо спізнишся на роботу.

Барбірош неохоче звівся на ноги, намацав на холодній підлозі капці й подибав, похнюпившись, на кухню. Батареї ледь тепліли. Микола запалив газ і поставив чайника на газову плиту. Глянув у вікно. Вночі йшов дощ, на асфальті перед будинком стояли калюжі, небо хмарилось, і Барбірош подумав, що треба буде взяти парасольку й одягнути теплого светра, бо температура на вулиці знизилась майже до нуля.

Умився, хотів поголитися, перебрав леза до бритви, однак жодного придатного не знайшов. «Увечері полагоджу стару «Харків», – вирішив, – і до кращих часів голитимуся електробритвою».

Поснідавши, згадав про гроші. Не вистачить на обід. Треба йти до Мар’яни, знову будити, а може, вона вже й не спить. Вчора допізна шила малому сорочку. Микола не чув, коли й лягла. Зла на нього, як дідько, кидається за всяку дрібницю, тиждень до себе не підпускає. Невже щось довідалась про Галю? Турбувати дружину Барбірош не наважився. Якось перетерпить, не вперше без обіду, тепер мало хто в заводській їдальні харчується. День швидко пролетить за балачками й перекурами.

Одягаючи у передпокої куртку, згадав про цигарки. Мацнув рукою по кишені, чи пачка «Прими» і сірники на місці. Перевірив також, чи взяв ключі від квартири. Мар’яна, забравши Ромчика зі школи, може до матері з малим гайнути, як він тоді до хати дістанеться? А ще ключ від поштової скриньки треба взяти, он, хтось знову ввечері все повідмикав, мабуть, щоб удень газети поцупити. Важко останнім часом припильнувати пошту. З усього під’їзду лише він, Барбірош, передплачує газету. «Спорт-експрес» називається. Гарна газета, новини свіжі, про футбол багато цікавої інформації. Дорога, правда, Мар’яна три дні з ним не розмовляла, коли довідалася, що газету на рік передплатив, виклавши мало не всю зарплату. Одну-єдину газету одержує і ту хтось регулярно цупить. Ні, здрібнів народ, вироджується нація, стільки злодіїв наплодилося!

Микола взявся за дверну ручку й раптом із жахом помітив, що ні верхній замок, ані нижній не замкнені. Виходить, цілісіньку ніч вхідні двері були не заперті? Мар’яна, вона остання лягала спати! І таке трапляється не один раз. Невже важко замкнути на ніч двері? Кажи, не кажи, як горохом об стіну! Гаразд, увечері з нею поговорю, вирішив Барбірош, про все згадаю, та й часу зараз нема, на роботу спізнюся.

З третього поверху на перший зійшов швидко. На сходовому майданчику яскраво горіла лампочка й Микола побачив, що дев’ять поштових скриньок, як завжди, відчинені навстіж, лише його зачинена. Дивно, подумав, поштовий злодій, як правило, підважуючи ножем, відпирав усі. Сімдесят четвертій квартирі зробив виняток.

Барбірош почав замикати поштові скриньки сусідів, як це часто робив, і враз погляд його зупинився на пофарбованій у зелений колір передній стінці власної скриньки. Крізь отвори побачив, що всередині щось є. Лист, майнула думка. Але ж учора, окрім газети, нічого не було. Він швиденько відімкнув скриньку й витягнув пухкого запечатаного конверта. Жодного напису: ні адреси, ні прізвища. Заклеєно конверт було недбало, і Микола, нігтем підваживши краєчок, досить легко його розпечатав. Пачка стодоларових купюр! Першою була думка – фальшиві. Однак, уважно вдивляючись у асигнації і прискіпливо їх обмацуючи, ще не вірячи й не відкидаючи сумнівів, поволі до свідомості вперто сунула думка: банкноти не підроблені. Не вперше Барбірош тримав у руках американські долари, вважав, що вміє розпізнати справжні вони чи фальшиві, тому був майже впевненим – до його поштової скриньки хтось укинув конверта з величезною сумою грошей у твердій валюті. Випадково поклав чи навмисне? Кому вони адресовані? Може, якийсь жартун підкинув, та й стоїть собі тихенько в коридорі за дверима, чекає Миколиної реакції?

Барбірош на мить завмер, прислухаючись, однак у під’їзді було тихо і з вулиці не долинало жодного звуку. Його насторожило лише те, що двері до під’їзду зачинені, а це трапляється рідко навіть узимку, незважаючи на нагадування сусідам, аби ті на ніч хоч трохи їх прикривали й не впускали холоду до будинку. Хто і навіщо поклав конверта до поштової скриньки? Думку, що цей благочинний акт вчинив добрий ангел-меценат, Микола відкинув одразу. Чудес на світі не буває. Ніхто задарма стільки грошей не дасть. У конверті «зелених», мабуть, вісімдесят папірців, а то й більше. Швиденько перелічив. Десять тисяч! У голові легенько запаморочилося. Це ж ціле багатство! Щоб заробити стільки, йому потрібно працювати на заводі десять-п’ятнадцять років!

Барбірош аж затрусився від напруження і відчув, як у грудях шалено калатає серце. Навіщо йому стільки «зелених»? Віднести в міліцію, нехай розбираються, совість залишиться чистою, і спокійно спатиметься. Йому зайві клопоти не потрібні, своїх гризот вистачає. Він уявив, як іде, як кладе на стіл начальнику міліції блакитний пухкий конверт, як розповідає, за яких обставин його знайшов, а збоку маленький бісик Мар’яниним голосом насмішкувато хихикає: «От дурень, от телепень, і це ж додумався, знайти і віддати!» Може, з дружиною порадитися? Піднятися на третій поверх, розбудити Мар’яну, викласти все. Що вона скаже? Тоді треба і про п’ятдесят баксів, схованих від неї на чорний день за шафою, розповісти. Пояснити, звідки вони у нього. Відверто зізнатися, що це він дві медалі у тестя вкрав і продав у Польщі, коли востаннє на гендель їздив. Ні, жінку в таку справу вплутувати не варто. Настрашиться, галасу наробить, побіжить до матері радитися. Що робити? Залишити як було, а той, хто поклав, прийде й забере? А якщо не прийде? Тоді хтось із сусідів побачить і поцікавиться, що за лист у скриньці Барбіроша? Та ще й без адреси, розпечатає, а там – долари. Як сусід поведеться? Віддасть Миколі, бо в його скриньці? Дідька лисого! Ні, таку суму грошей залишати не варто. Микола знову згадав про міліцію. Ще невідомо, на кого натрапить. Там теж «зелені» люблять. Відберуть, складуть акт, скажуть – фальшиві, між собою розділять і – прощавай багатство, підкинутий меценатом скарб! Гуманітарна допомога багатого вуйка з Америки! Ні, він, Микола Барбірош, не такий дурень, аби так нерозважливо повестися.

Одначе щось таки муляло в душі й неприємно шкрябало по серцю. З’явився страх, який з кожною хвилиною глибше проникав у свідомість, плутав думки і заважав прийняти правильне рішення. Барбірош згадав про роботу, про те, що спізнюється. Схоже, подумав він, сліпим випадком долі його втягнуто в невідому, а тому й небезпечну авантюру, і тепер спокою він не матиме. Злостився на себе, на свою нерішучість, на те, що стоїть з конвертом у руці й не знає, як йому чинити далі. Краще б він зовсім його не брав, того проклятущого конверта! Зрештою, рішення може прийти й пізніше, добре все зваживши.

Микола сховав конверта до внутрішньої кишені й легенько натиснув на двері. Але вони одразу не прочинилися, наче з того боку хтось притримував їх, чинив опір. «Ангел-меценат, – подумав Барбірош, – зараз, чоловіче, буде тобі гуманітарна допомога!» Ноги затремтіли від страху, серце боляче тенькнуло. Закортіло негайно кинути того конверта з доларами на бетонну долівку й дати драпака до своєї квартири. Він навіть запхав руку до кишені, намацуючи проклятий дарунок долі, однак думка одним махом розрубати вузол, розгадати таємницю, яким чином валюта потрапила до його скриньки, виявилася сильнішою, і Микола, переборюючи страх, щосили штовхнув двері.

Спочатку Барбірош подумав, що то Михайло з п’ятого поверху. Надудлився так, що заснув під дверима в коридорі їхнього під’їзду. І треба ж так набратися, так хильнути оковитої, щоб міцно спати й не прокинутися навіть після того, як його Микола дверима штовхнув! І запитав подумки себе: де Михайло такого дорогого плаща та гарного костюма придбав, а ще елегантного капелюха, що лежав поряд крисами догори? Микола, відчиняючи двері на вулицю, аби впустити до маленького коридору трохи більше світла та вранішньої прохолоди, тішив себе гадкою, що от зараз розбудить сусіда-п’яничку і відведе його додому… І лише побачивши темно-червоний відбиток підошви свого черевика і збагнувши, що не в розлиту на бетонній долівці фарбу вступив, а в калюжу крові, аж тоді на плечі впав тягар жаху.

Кілька хвилин Барбірош оціпеніло вдивлявся в обличчя мертвого чоловіка. Це був не Михайло з п’ятого поверху, але знайомий. Однак пригадати, де бачив його раніше, Барбірош ніяк не міг. Передчуття важких випробувань охопило Миколу і він подумав, що тепер матиме багато клопотів. І не лише з міліцією.