Читать книгу Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 13

Уперше червону черепицю гостроверхого даху вежі він помітив з вершини пагорбу, на який піднявся, зрізаючи вигин ледь помітної стежки. Косогір, зарослий ліщиною, завалений сухим галуззям і устелений товстим килимом жовтого листя, не здався достатньо безпечним для спуску. Відьмак відступив, обережно з’їхав по схилу, повертаючись на стежку. Їхав поволі, раз у раз стримуючи коня, звішувався з сідла й видивлявся сліди.

Кобила смикнула головою, заржала дико, затупала, затанцювала на стежці, піднімаючи куряву засохлого листя.

Ґеральт обійняв шию коня лівицею; правою рукою, склавши пальці у Знак Аксія, водив над лобом тварини, шепотячи заклинання.

– Аж так погано? – бурмотів, роздивляючись навколо, не знімаючи Знака. – Аж так? Спокійно, Пліточко, спокійно.

Чари подіяли швидко, але кобила, навіть підштовхнута п’ятами, рушила неохоче, тупо, неприродно, втративши гнучкий ритм ходи. Відьмак спритно зіскочив на землю й пішов далі пішки, тягнучи коня за вуздечку. Побачив мур.

Між муром і лісом не було проміжка, чіткої межі. Молоді деревця і кущі ялівця переплітали своє листя із плющем і диким виноградом, що вчепився у кам’яну стіну. Ґеральт задер голову. Й у ту саму мить відчув, як до зашийку, дратуючи, піднімаючи дибки волосся, присмоктується і сповзає вниз невидиме м’яке створіння. Він знав, що то є.

Хтось дивився.

Він повільно й плавно розвернувся. Пліточка форкнула, м’язи на її шиї заграли, зарухалися під шкірою. На узбіччі пагорбу, з якого він тільки-но з’їхав, нерухомо стояла дівчина, спершись рукою об стовбур вільхи. Її біла, довга аж до землі сукня контрастувала із блискучою чорнотою довгого скуйовдженого волосся, що спадало на плечі. Ґеральтові здалося, що вона усміхається, але впевненості він не мав – стояла далекувато.

– Привіт, – сказав він, піднімаючи долоню у приязному жесті. Зробив крок до дівчини. Та, легко повертаючи головою, слідкувала за його рухами. Обличчя вона мала бліде, а очі чорні й величезні. Усмішка – якщо то була усмішка – зникла з її обличчя, наче стерта ганчіркою. Ґеральт зробив ще один крок. Листя шелеснуло. Дівчина збігла по схилу наче сарна, майнула між кущами ліщини й перетворилася на білу смугу, коли зникала у лісі. Довга сукня, здавалося, аж ніяк не обмежувала її рухів.

Кобила відьмака полохливо заіржала, засмикала головою. Ґеральт, все ще дивлячись у бік лісу, рефлекторно заспокоїв її Знаком. Потягши конячку за вуздечку, пішов далі вздовж муру, тонучи по пояс у лопухах.

На брамі – солідній, окутій залізом і посадженій на іржаві завіси – був великий мідний кнокер. Після секундного вагання Ґеральт простягнув руку й торкнувся до позеленілого кільця. Одразу ж відскочив, бо саме в ту мить брама відчинилася, скриплячи, хрустячи, загортаючи вбік купки трави, камінці й гілочки. За брамою не було нікого – відьмак бачив лише порожнє подвір’я, занедбане й поросле кропивою. Він увійшов, тягнучи коня за собою. Приголомшена Знаком кобила не пручалася, але ноги переставляла напружено й невпевнено.

Подвір’я з трьох сторін обмежував мур і рештки дерев’яних риштувань, четвертою стороною був фасад особняку, строкатий від віспинок повідбиваної штукатурки, брудних патьоків і гірлянд плюща.

Віконниці, із облізлою фарбою, було зачинено. Двері – також.

Ґеральт закинув віжки Плітки на стовпчик біля брами й повільно покрокував у бік особняку алеєю, посипаною гравієм; та вела повз низький парапет невеличкого фонтану, заповненого листям та сміттям. У центрі фонтану, на вигадливому цоколі, вигинався дельфін із оббитим хвостом, різьблений із білого каменю.

Поряд із фонтаном, на тому, що колись дуже давно було клумбою, ріс кущ троянди. Нічим, окрім кольору квіток, кущ той не відрізнявся від інших трояндових кущів, які Ґеральту доводилося бачити. Квіти були винятковими – мали колір індиго, із легким відтінком пурпурового на кінчиках деяких пелюсток. Відьмак торкнувся однієї, наблизив обличчя й понюхав. У квітки був типовий трояндовий запах, але інтенсивніший.

Двері особняку – й одночасно усі віконниці – із тріском розчинилися. Ґеральт різко підняв голову. Алейкою, скрегочучи гравієм, просто на нього перло чудисько.

Права рука відьмака блискавично злетіла вгору, над праве плече, а ліва, тієї ж миті, міцно смикнула ремінець на грудях, через що руків’я меча саме вскочило у долоню. Клинок, із сичанням вилетівши із піхов, описав коротке сяюче півколо й завмер вістрям до атакуючої бестії. Чудовисько, побачивши меч, загальмувало й зупинилося. Гравій бризнув на всі боки.

Відьмак не ворухнувся.

Страшидло було людиноподібним, одягненим у підлатаний, але доброго ґатунку одяг, не позбавлений витончених, хоча й абсолютно нефункціональних оздоблень. Людиноподібність, утім, не сягала вище брудного плісированого коміра – бо над ними здіймалася гігантська, неначе у ведмедя, кудлата макітра із величезними вухами, парою диких витрішок і страшезною пащекою, повною кривих іклів, у якій, наче вогонь, миготав червоний язицюра.

– Геть звідси, смертний! – гарикнуло чудовисько, махаючи лапами, але не рухаючись із місця. – Бо я тебе зжеру! На шматки роздеру!

Відьмак не рухався і не опускав меча.

– Ти оглух? Геть звідси! – вереснуло страшидло, після чого видало звук, що був чимось середнім між кувіканням вепра й ревом оленя-самця. Усі віконниці загрюкали й загупали, струшуючи бруд і штукатурку з підвіконь. Ні відьмак, ні потвора не рухалися.

– Біжи, поки цілий! – заревіло страшидло, але наче менш упевнено. – Бо як ні, то…

– То що? – перервав його Ґеральт.

Чудовисько різко засопіло, схиливши набік потворну голову.

– Гляньте, який сміливець, – промовило спокійно, шкірячи ікла та скоса глипаючи на Ґеральта. – Опусти оте залізяччя, як твоя ласка. Може, ти не дотумкав, що перебуваєш на подвір’ї мого власного дому? А може, там, звідки ти заявився, є звичай погрожувати господарю мечем на його власному подвір’ї?

– Є, – підтвердив Ґеральт. – Але тільки господарю, який вітає гостей ревінням і обіцяє роздерти їх на шматки.

– А, зараза, – захвилювалося чудовисько. – Він ще мене ображати стане, приблуда. Гість знайшовся! Пхається на подвір’я, нищить чужі квіти, хазяйнує тут і думає, що ото винесуть йому хліб-сіль. Тьфу!

Страшидло сплюнуло й стулило пащу. Нижні ікла лишилися зверху, роблячи його схожим на вепра.

– І що? – вимовив відьмак за мить, опускаючи меча. – Будемо отак стояти?

– А що пропонуєш? Лягти? – пирхнуло чудовисько. – Сховай оте залізяччя, кажу.

Відьмак вправно засунув зброю у піхви на спині, не опускаючи руки, погладив голівку руків’я, що стирчало над плечем.

– Волів би я, – сказав він, – щоби ти не робив занадто різких рухів. Цей меч завжди можна вийняти, до того ж скоріше, ніж ти думаєш.

– Я бачив, – харкнуло чудовисько. – Якби не це, то ти давно вже був би за брамою, зі слідом мого каблука на сраці. Чого хочеш? Звідки ти тут узявся?

– Заблукав, – збрехав відьмак.

– Заблукав, – повторило чудовисько, кривлячи пащеку у грізній гримасі. – Ну так виблукайся. За браму, значить. Настав ліве вухо на сонце, тримай так, і хутко повернешся на тракт. Ну, чого чекаєш?

– Вода тут є? – запитав спокійно Ґеральт. – Конячка в мене зажохлася. Я також, якщо ти не заперечуєш.

Чудовисько переступило з ноги на ногу, пошкребло за вухом.

– Слухай-но, ти, – сказало. – Чи ти мене насправді не боїшся?

– А маю?

Чудовисько роззирнулося, хрюкнуло, розмашисто підтягнуло широкі штани.

– А, зараза, що там я. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось, хто при мені не втікає чи не зомліває. Ну добре. Якщо ти стомлений, але поштивий подорожній – запрошую тебе усередину. Якщо ж ти розбійник або ж злодій, застерігаю: дім цей виконує мої накази. Усередині цих стін розпоряджаюся я!

Він підняв волохату лапу. Усі віконниці знову загупали об стіну, а в кам’яному горлі дельфіна щось глухо загурчало.

– Запрошую, – повторило чудовисько.

Ґеральт не ворухнувся, дивлячись на нього допитливо.

– Сам живеш?

– А тебе обходить, із ким я живу? – гнівно відказало страшидло, роззявляючи пащу, а тоді голосно зареготало. – Ага, розумію. Певне, йдеться тобі про те, чи маю я сорок пахолків, так само вродливих, як і я. Не маю. Ну то як, скористаєшся запрошенням, даним від щирого, зараза, серця? Як ні, тоді брама – ондечки, за твоїм задом!

Ґеральт злегка вклонився.

– Запрошення приймаю, – сказав він формально. – Закону гостинності не порушу.

– Мій дім – твій дім, – відповіло страшидло так само формально, хоча й трохи недбало. – Туди, гостю. А коня давай сюди, до криниці.

Особняк і зсередини аж благав про ґрунтовний ремонт, проте було тут у міру чисто й доглянуто. Меблі, напевно, зроблені були добрими ремісниками, навіть якщо це сталося дуже давно. У повітрі висів гострий запах пилу. Було темно.

– Світло! – ревнуло чудовисько, і скіпка, заткнута у залізний держак, одразу вибухнула полум’ям і кіптявою.

– Непогано, – сказав відьмак.

Чудовисько зареготало.

– Й тільки? Бачу, аби чим тебе й справді не здивуєш. Я казав тобі, що дім виконує мої накази. Сюди, прошу. Зважай, сходи круті. Світло!

На сходах чудисько повернуло голову.

– А що то теліпається у тебе на шиї, гостю? Що воно таке?

– Подивися.

Істота взяла медальйон у лапу, піднесла до очей, легенько натягуючи ланцюжок на шиї Ґеральта.

– Недоброзичливий вираз обличчя у того звіра. Що воно таке?

– Цеховий знак.

– Ага, напевне, ти зайнятий виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!

Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, повністю порожній, якщо не зважати на великий підсвічник з позеленілої міді, укритої фестонами застиглого воску. На чергову команду чудовиська свічки загорілися, замигтіли, трохи розганяючи темряву.

Одна зі стін кімнати була завішена зброєю – висіли тут композиції із круглих щитів, схрещених протазанів,[29] рогатин і ґвізарм,[30] важких кончарів[31] і сокир. Половину протилежної стіни займала топка величезного каміну, над яким виднілися шеренги полущених та облізлих портретів. Стіна навпроти входу заповнена була мисливськими трофеями – сохаті лосі й розлогі роги оленів кидали довгі тіні на вишкірені голови вепрів, ведмедів і рисей, на кошлаті та пошарпані крила опудал орлів та шулік. Центральне – й почесне – місце займала побуріла, попсована, із вилізлою тирсою, макітра скельного дракона. Ґеральт підійшов ближче.

– Уполював його мій дідуньо, – сказало страшидло, кидаючи у жерло каміну величезну колоду. – То був, думаю, останній у цій місцевості, який дав себе вполювати. Сідай, госте. Ти, певно, голодний?

– Відмовлятися не стану, господарю.

Чудовисько усілося за стіл, опустило голову, схрестило на череві волохаті лапи, з хвилину щось бурмотіло, крутячи млинок гігантськими палюхами, після чого ревнуло стиха, гепнувши лапою об стіл. Полумиски й тарілки дзенькнули срібно та олов’яно, кришталево задзвонили бокали. Запахло печивом, часником, майораном і мускатним горіхом. Ґеральт не виказав здивування.

– Так, – потерло лапи чудовисько. – Це ж краще за слуг, ні? Пригощайся, гостю. Тут – пулярка, тут шинка з вепра, тут паштет з… Не знаю, з чого. З чогось. Отут – рябчики. Ні, зараза, куріпки. Переплутав закляття. Їж, їж. Це порядне, справжнє їдло, не бійся.

– Не боюся. – Ґеральт розірвав пулярку на дві частини.

– Я й забув, – пирхнуло чудовисько, – що ти не з лякливих. А, скажімо, звати тебе як?

– Ґеральт. А тебе, господарю?

– Нівеллен. Але в цих місцях кличуть мене Виродок або Іклач. І лякають мною дітей. – Чудисько влило собі у горло вміст величезного бокалу, після чого занурило пальчиська у паштет й вигрібло із миски десь із половину заразом.

– Лякають дітей, – повторив Ґеральт із повним ротом. – Напевне, безпідставно?

– Абсолютно. Твоє здоров’я, Ґеральте!

– І твоє, Нівеллене.

– Як тобі вино? Зауважив, що воно з винограду, а не з яблук?[32] Але якщо тобі не смакує, начарую інше.

– Дякую, непогане. Магічні здібності маєш від народження?

– Ні. Тільки з того часу, як оце в мене виросло. Морда, значить. Сам не знаю, звідки то взялося, але дім виконує, що собі захочу. Нічого серйозного, умію начаровувати їдло, питво, одяг, чисту постіль, гарячу воду, мило. Будь-яка баба зуміє те саме й без чарів. Відчиняю і зачиняю вікна й двері. Запалюю вогонь. Нічого серйозного.

– І то – щось. А ту… морду, як ти кажеш, здавна маєш?

– Дванадцять років.

– Як то сталося?

– А тебе воно обходить? Налий собі ще.

– Охоче. Мене воно не обходить, питаю з цікавості.

– Причина зрозуміла й прийнятна, – гучно розсміялося чудовисько. – Але я її не прийму. Ніц тобі до того – і крапка. Утім, щоб хоча б частково заспокоїти твою цікавість, покажу тобі, як я виглядав раніше. Поглянь, он, там, на портрети. Перший, як дивитися від каміна, то мій татусь. Другий – одна зараза знає хто. А третій – це я. Бачиш?

З-під пилюки й павутиння, з портрету дивився водянистими очима такий собі товстунчик із пухким, смутним і прищавим обличчям. Ґеральт, якому відома була поширена серед портретистів схильність робити компліменти клієнтам, сумно покивав.

– Бачиш? – повторив Нівеллен, вишкіривши ікла.

– Бачу.

– Хто ти такий?

– Не розумію.

– Не розумієш? – Чудовисько підвело голову, баньки в нього загорілися, неначе в кота. – Мій портрет, гостю, висить поза світлом свічок. Я його бачу, але я не людина. Принаймні, не в цю мить. Людина, аби оглянути портрет, встала б і підійшла ближче, напевно, мусила б узяти підсвічник. Ти того не зробив. Висновок простий. Але я питаю відверто: ти людина?

Ґеральт не відвів погляду.

– Якщо ти так ставиш питання, – відповів він по хвильці мовчання, – то не до кінця.

– Ага. Хіба це не буде нетактовно, якщо я запитаю, ким ти, в такому разі, є?

– Відьмаком.

– Ага, – повторив Нівеллен за хвилину. – Якщо я добре пам’ятаю, відьмаки в цікавий спосіб заробляють собі на життя. За плату вбивають потвор.

– Ти добре пам’ятаєш.

Знову запала тиша. Вогники свічок пульсували, били вгору тонкими вусиками вогню, віддзеркалювалися у різьбленому кришталю бокалів, у каскадах воску, що стікав по свічникові.

Нівеллен сидів нерухомо, злегка рухаючи гігантськими вухами.

– Уявімо, – сказав він нарешті, – що ти встигнеш витягти меча раніше, ніж я до тебе доскочу. Уявімо, що навіть устигнеш мене рубанути. При моїй вазі мене це не затримає, звалю тебе з ніг самою інерцією. А потім усе вже вирішать зуби. Як вважаєш, відьмаче, хто з нас двох має більший шанс, якщо дійде до перегризання горлянок?

Ґеральт, притримуючи великим пальцем олов’яну кришечку карафи, налив собі вина, відпив, відкинувся на спинку стільця. Дивився на чудовисько усміхаючись, і усмішка та була винятково паскудною.

– Та-а-ак, – протяжно сказав Нівеллен, длубаючись пазуром у кутку пащі. – Треба визнати, ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багацько слів. Цікаво, як ти впораєшся із наступним, яке я тобі поставлю. Хто за мене заплатив?

– Ніхто. Я тут випадково.

– Чи ти не брешеш?

– Не маю звички брехати.

– А які маєш звички? Мені розповідали про відьмаків. Я запам’ятав, що відьмаки крадуть малих дітей, яких потім годують магічними зіллями. Ті, хто те переживе, самі стають відьмаками, чаклунами із нелюдськими здібностями. Їх учать вбивати, викорінюють із них усілякі людські почуття та інстинкти. Роблять із них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я, як казали, що саме час, щоби хтось почав полювати на відьмаків. Бо потвор усе менше, а відьмаків – більше. З’їж куріпку, поки вона не вистигла.

Нівеллен і собі взяв з миски куріпку, вклав її цілу в пащу і схрумкав, наче сухарик, тріскочучи чавленими між зубами кістками.

– Чому ти нічого не кажеш? – запитав нерозбірливо, ковтаючи. – Що з того, що про вас кажуть, є правдою?

– Майже нічого.

– А що є брехнею?

– Те, що потвор все менше.

– Факт. Їх чимало, – вишкірив ікла Нівеллен. – Одна, власне, сидить перед тобою й роздумує, чи добре зробила, запросивши тебе. Мені відразу не сподобався твій цеховий знак, гостю.

– Ти – ніяка не потвора, Нівеллене, – сухо сказав відьмак.

– А, зараза, це щось нове. Тож, як на тебе, ким я є? Киселем із журавлини? Табунцем диких гусей, що відлітають у вирій смутним листопадовим ранком? Ні? То, може, – цнотою, втраченою біля джерела цицкатою донькою мірошника? Ну, Ґеральте, скажи мені, ким я є. Не бачиш, я аж трясуся від цікавості?

– Ти не потвора. Інакше ти не зміг би торкатися цієї срібної таці. І вже у жодному разі не взяв би до рук мій медальйон.

– Ха! – заревів Нівеллен так, що полум’я свічок на мить зробилося горизонтальним. – Сьогодні, схоже, день розкриття великих і страшних таємниць! Зараз я довідаюся, що ці вуха виросли в мене, бо дитиною я не любив вівсянку на молоці!

– Ні, Нівеллене, – спокійно відказав Ґеральт. – Це сталося через накладене прокляття. Я впевнений, що ти знаєш, хто те прокляття наклав.

– А якщо й знаю, то що?

– Прокляття можна зняти. У більшості випадків.

– І ти, як відьмак, вочевидь умієш прокляття знімати. У більшості випадків?

– Умію. Хочеш, щоб я спробував?

– Ні. Не хочу.

Чудовисько роззявило пащу й звісило червоного язицюру, довжиною на дві п’яді.

– Сторопів, га?

– Сторопів, – признався Ґеральт.

Чудовисько захихотіло, розвалившись у кріслі.

– Я знав, що сторопієш, – сказало. – Налий собі ще, сядь зручніше. Оповім тобі всю історію. Відьмак ти чи ні, а в тебе з очей добро визирає, а я маю бажання погомоніти. Налий собі.

– Уже нема чого.

– А, зараза. – Чудовисько хекнуло, після чого знову луснуло лаписьком об стіл. Поряд із двома порожніми карафами з’явився, невідомо звідки, чималий глиняний глек у вербовому кошику. Нівеллен зубами здер воскову печатку.

– Як ти, напевне, помітив, – почав він, наливаючи, – місцевість тут досить безлюдна. До найближчих людських осель – чималий шмат дороги. Бо, бач, мій татуньо й мій дідуньо свого часу не давали зайвих приводів для любові ані сусідам, ані купцям, які їздили трактом. Кожен, хто сюди діставався, у кращому разі втрачав свій скарб, якщо татусь помічав його з вежі. А пара найближчих поселень згоріли, коли татусь вирішив, що спізнилися вони із даниною. Мало хто любив мого татуся. Крім мене, природно. Страшно я плакав, коли одного разу привезли на возі те, що залишилося з мого татуся після удару дворучника. Дідуньо тоді активним розбоєм вже не займався, бо з того дня, коли отримав по черепу залізним моргенштерном, жахливо заїкався, слинив і рідко коли вчасно встигав до вбиральні. Так воно й вийшло, що як спадкоємець повинен я був водити дружину.

– Молодий я тоді був, – продовжував Нівеллен, – справжній молокосос, тож хлопці з дружини крутили мною, як хотіли. Я командував ними, як можеш здогадатися, так само, як товсте порося може командувати вовчою зграєю. Ми швидко стали коїти такі речі, яких татусь, якби був він живим, ніколи б не дозволив. До дідька подробиці, перейду відразу до справи. Одного дня помандрували ми аж до Ґеліболю, під Мірт, та пограбували храм. На додачу була там і молода жриця.

– Що то був за храм, Нівеллене?

– А зараза його знає, Ґеральте. Але мусив то бути недобрий храм. На олтарі там, як пригадую, лежали черепи й маслаки, горіло зелене полум’я. Смерділо як нещастя. Але до справи. Хлопці знерухомили жрицю й обдерли з неї шати, після чого сказали, що я мушу змужніти. Ну я і змужнів, дурний шмаркач. Під час змужніння жриця наплювала мені у пику і щось прокричала.

– Що?

– Що я потвора у людській шкірі, що буду потворою у потворній, щось про любов, про кров, не пам’ятаю. Кинджальчик, маленький такий, мала хіба, захований у волоссі. Вбила себе, а тоді… Ми втекли звідти, Ґеральте, кажу тобі, мало коней не позаганявши. Недобрий то був храм.

– Розказуй далі.

– Далі було так, як сказала жриця. За кілька днів прокидаюся я вранці, а слуги, як мене побачать, у крик і дременули геть. Я до люстра… Знаєш, Ґеральте, запанікував я, якийсь напад у мене стався, пам’ятаю все наче крізь туман. Коротше, були трупи. Кілька. Користався тим, що траплялося під руку, а зробився я раптом дуже сильним. А дім допомагав мені, як міг: грюкали двері, літав у повітрі реманент, вогонь палав. Хто зумів – той утік з переляку, тітонька, кузина, парубки з дружини, та що там – втекли навіть пси, виючи й підібгавши хвости. Утекла моя кицька Глитайка. Зі страху шляк трафив навіть папугу тітоньки. Скоро я лишився сам-один, ревучи, виючи, шаліючи, б’ючи що під руку трапиться – головним чином дзеркала.

Нівеллен перервав себе, зітхнув, шморгнув носом.

– Як напад минув, – продовжив він за хвилину, – було вже трохи запізно. Був я сам. Уже нікому не міг пояснити, що змінився я тільки й виключно ззовні, що хоча й у страшній подобі, але я лише дурнуватий підліток, що рюмсає у порожньому замку над тілами слуг. Потім прийшов потворний страх: вони повернуться, уб’ють, раніше, ніж я встигну щось пояснити. Але ніхто не повернувся.

Чудовисько замовкло на хвильку, витерло носа рукавом.

– Не хочу повертатися у ті перші місяці навіть подумки, Ґеральте, мене й зараз тіпає, як згадаю. Перейду до справи. Довго, дуже довго сидів я у замку, неначе миша під віником, і носа назовні не вистромляв. Якщо хтось з’являвся, а таке ставалось рідко, я не виходив, наказував домові пару раз гепнути віконницями або ревів собі через злив у дощову трубу – частіше за все, цього вистачало, аби за гостем тільки хмара куряви залишилася. Так було аж до дня, коли визирнув я на світанку у вікно – і що бачу? Якийсь товстун зрізає троянду з куща тітоньки. А треба тобі знати, що то не абищо, а небесні троянди з Назаїру, паростки ще дідусь привіз. Злість мене взяла, вискочив я надвір. Товстун, коли повернув собі голос, що його втратив був, як мене побачив, пропищав, що хотів тільки кілька квіточок для донечки, та щоб я над ним зглянувся, відпустив живого-здорового. Я вже приготувався витурити його за головну браму, коли мені як блиснуло щось, пригадав собі байки, які колись оповідала мені Лєнка, моя няня, стара карга. Зараза, подумав я, але ж кажуть, що гожі дівчата жаб на королевичів перетворюють і навпаки, так, може… Може, є у тій балаканині дещиця істини, якийсь шанс… Підскочив я на два сажні, заревів так, що дикий виноград зі стіни зірвався, та як крикну: «Дочка або життя!» Нічого кращого мені на думку не спало. Купець – бо то був купець, – у плач, а тоді визнав, що дочці його вісім років. Що, смієшся?

– Ні.

– Бо і я не знав, чи сміятися мені, чи плакати над своєю засраною долею. Жаль мені зробилося купчину, дивитися я не міг, як він тремтить, запросив його всередину, пригостив, на прощання відсипав золота та камінчиків у мішок. А треба тобі сказати, що у підземеллі лишилося чимало добра, ще з татусевих часів, я не дуже розумів, що із тим робити, тож міг дозволити собі широкий жест. Купець аж засяяв, дякував так, що весь обплювався. Певно, десь він похвалився своєю пригодою, бо й двох місяців не минуло, а сюди прибув інший купець. Мав із собою наготовлений чималий мішок. І доньку. Також величеньку.

Нівеллен випростав ноги під столом, потягнувся так, що аж крісло затріщало.

– Із купцем я домовився на раз-два, – продовжував. – Вирішили ми, що він її мені залишить на рік. Довелося допомогти йому чіпляти на мула мішок, сам би він його не підняв.

– А дівчина?

– Якийсь час її сіпало тільки від мого вигляду, вона була переконана, що я її ось-ось зжеру. Але за місяць ми вже їли за одним столом, теревенили й ходили на довгі прогулянки. Та хоча була вона мила й на диво кмітлива, язик у мене, коли я із нею балакав, заплітався. Бачиш, Ґеральте, я завжди був несміливим з дівчатами і завжди виставляв себе на посміховисько, навіть із дівахами зі скотарні, тих, із гноєм на литках, яких хлопці з дружини вертіли, як хотіли. Навіть ті наді мною потішалися. А вже тепер, думав я, із такою мордякою… Навіть не спромігся їй натякнути на причину, задля якої я так дорого оплатив рік її життя тут. Рік тягнувся, наче сморід за затяжним військом,[33] аж врешті купець заявився й забрав її. Я ж, засмучений, замкнувся у домі й кілька місяців не реагував на жодних гостей із доньками, які тут з’являлися. Але за рік, проведений у товаристві, я зрозумів, як воно тяжко буває, коли немає до кого відкрити рота. – Чудовисько видало з себе звук, що мав бути зітханням, але прозвучав наче гикавка.

– Наступна, – сказав він за мить, – звалася Фенне. Була вона мала й кмітлива щебетуха, справжнісінький корольок. Зовсім мене не боялася. Одного дня, була саме річниця мого постригання,[34] ми обпилися меду і… хе-хе. Одразу після всього я вискочив з ліжка – і до дзеркала. Визнаю, був я розчарований і засмучений. Морда лишилася така сама, ну, може, із трохи дурнуватішим виразом. А ще кажуть, що в казках – народна мудрість! Гівно воно, а не мудрість, і гівна варте, Ґеральте. Ну, але Фенне швиденько постаралася, аби я забув про переживання. То була весела дівчина, кажу ж тобі. Знаєш, що вона вигадала? Ми вдвох лякали небажаних гостей. Уяви собі: заходить такий на подвір’я, розглядається, аж тут із ревом на нього вискакую я – навкарачки, а Фенне, повністю гола, сидить у мене на спині й трубить у дідів мисливський ріг!

Нівеллен затрясся зі сміху, блискаючи білизною іклів.

– Фенне, – продовжив він, – була в мене цілий рік, а потім повернулася додому, із великим приданим. Зуміла вийти заміж за якогось власника шинку, вдівця.

– Розповідай далі, Нівеллене. Це цікаво.

– Вважаєш? – сказало чудовисько, із хрускотом дряпаючи між вухами. – Ну добре. Наступна, Примула, була донькою зубожілого рицаря. Рицар, як сюди прибув, мав худющого коня, заіржавілу кірасу й неймовірні борги. Паскудний він був, кажу тобі, Ґеральте, наче купа гною, і смердів так само. Примула, я руку міг би віддати відрубати, була зачата, коли він був на війні, не інакше, бо була вона досить гарненькою. І я у неї не викликав страху, що й не дивно, бо порівняно із її родичем я міг видатися й зовсім красивим. Мала вона, як виявилося, неабиякий темперамент, та і я набрався упевненості, тож задніх не пас. Уже через два тижні були ми із Примулою у дуже близьких стосунках, під час яких вона любила смикати мене за вуха й викрикувати: «Загризи мене, звіре!», «Розтерзай мене, тварюко!» і всякі такі ідіотизми. У перервах я бігав до дзеркала, але, подумай тільки, Ґеральте, дивився у нього з усе більшим занепокоєнням. Щоразу менше сумував я за поверненням того, менш згожого вигляду. Бач, Ґеральте, раніше я був наче кисле тісто, а зробився – хлоп хоч куди. Раніше я постійно хворів, кашляв, лилося в мене з носа, а тепер ніщо мене не брало. А зуби? Ти б не повірив, які я мав попсовані зуби! А тепер? Можу ніжку від стільця перекусити. Хочеш, перекушу ніжку від стільця?

– Ні. Не хочу.

– Може, й добре, – роззявило пащу чудовисько. – Панянку розважало, коли я так похвалявся, й у домі лишилося дуже мало цілих стільців. – Нівеллен позіхнув, язик при тому звернувся у трубку. – Щось змучився я балаканиною, Ґеральте. Коротше: були потім ще дві – Ілька та Веніміра. Усе відбувалося так само, аж до нудоти. Спершу мішанина страху й відрази, потім – нитка симпатії, зміцнена дрібними, але коштовними подарунками, потім «згризи мене, зжери мене усю», потім повернення татуся, сентиментальне прощання і зменшення скарбниці. Я вирішив робити більші перерви на самотність. Звичайно, у те, що дівочий поцілунок змінить мій вигляд, я вже давно перестав вірити. І змирився із тим. Більше того, я вирішив, що добре бути таким, який є зараз, і що жодних змін мені не треба.

– Жодних, Нівеллене?

– Жоднісіньких! Я ж кажу тобі: кінське здоров’я, пов’язане із цією подобою, – це раз. Два: моя інакшість діє на дівчат наче афродизак. Не смійся! Я більш ніж упевнений, що людиною мав би добряче побігати, аби добитися такої, скажімо, Веніміри, яка була вельми вродливою панною. Здається мені, що на такого, як на тому портреті, вона б навіть і не глянула. І по-третє: безпека. Татусь мав ворогів, кілька з них ще живі. Ті, кого вклала у землю дружина під моїм жалюгідним командуванням, мали родичів. У підвалах є золото. Якби не жах, який я викликаю, хтось би по мене прийшов. Хоча б і селюки з вилами.

– Здаєшся геть упевненим, – сказав Ґеральт, граючись порожнім бокалом, – що в теперішній подобі ти нікого проти себе не налаштував. Жодного батька, жодну дочку. Жодного родича чи нареченого доньки. Га, Нівеллене?

– Та заспокойся ти, Ґеральте, – образилося чудовисько. – Про що ти кажеш? Батьки від радощів землі під собою не чули, кажу ж – я був щедрим надмірно. А доньки? Не бачив ти їх, коли вони сюди прибували, у полотняних суконьках, із лапками, червоними від прання, згорблені від носіння цебрів. Примула ще зо два тижні після приїзду мала на спині й стегнах сліди від ременя, яким її лупцював лицарський татуньо. А у мене вони наче принцеси ходили, до рук брали виключно віяло, навіть не відали, де тут кухня. Я наряджав їх і чіпляв на них блискучі цяцьки. Вичаровував на їхні прохання гарячу воду у бляшану ванну, яку татусь загарбав для матусі ще у Ассенґарді. Ти собі уявляєш? Бляшана ванна! Рідко який комес[35] – та що там я! – рідко який володар[36] має у себе бляшану ванну. Для них це був казковий дім, Ґеральте. А що стосується ліжка, то… Зараза, цнота нині рідша, ніж скельний дракон. Жодної я не змушував, Ґеральте.

– Але ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити?

– Лайдак, який захотів решти з мого підвалу, але не мав більше дочок, – упевнено сказав Нівеллен. – Людська зажерливість безмежна.

– І ніхто інший?

– І ніхто інший.

Вони помовчали, вдивляючись у нервове, мерехтливе полум’я свічок.

– Нівеллене, – раптом сказав відьмак. – Ти зараз сам?

– Відьмаче, – відповіло чудовисько, трохи затнувшись, – думаю, саме зараз я повинен тебе обкласти лайкою, схопити за карк і спустити зі сходів. Знаєш, за що? За те, що маєш мене за дурника. Від самого початку я бачу, як ти нашорошуєш вуха, як поглядаєш на двері. Ти добре знаєш, що я живу не сам. Я правий?

– Правий. Вибачаюся.

– Зараза на твої вибачення. Ти її бачив?

– Так. У лісі, біля брами. Це та причина, через яку купці із доньками тепер їдуть звідси ні з чим?

– А, ти й про це, значить, знаєш? Так, це саме та причина.

– Дозволиш запитати…

– Ні. Не дозволю.

Знову помовчали.

– Що ж, воля твоя, – сказав нарешті відьмак, устаючи. – Дякую за гостинність, господарю. Час мені у дорогу.

– Справедливо. – Нівеллен також встав. – Через певні обставини я не можу запропонувати тобі переночувати у замку і проводити ніч у навколишніх лісах не раджу. З того часу, як місцевість збезлюдніла, вночі тут недобре. Тобі треба повернутися на тракт до сутінок.

– Матиму на увазі, Нівеллене. Ти впевнений, що не потребуєш моєї допомоги?

Чудовисько скоса глянуло на нього.

– А ти впевнений, що міг би мені допомогти? Зміг би зняти це з мене?

– Не лише про таку допомогу йшлося.

– Ти не відповів на моє запитання. Хоча… Можливо, й відповів. Не зумів би.

Ґеральт глянув йому просто в очі.

– Вам тоді не пощастило, – сказав. – Зі всіх храмів Ґеліболю і долини Німнар ви вибрали саме храм Корам Аг Тера, Левоголового Павука. Щоб зняти прокляття, накладене жрицею Корам Аг Тера, потрібні вміння та здібності, яких у мене немає.

– А у кого є?

– Усе ж це тебе цікавить? Ти казав, що добре так, як є.

– Як є, так. Але не так, як може бути. Я боюся…

– Чого ти боїшся?

Чудовисько зупинилося у дверях кімнати, повернулося.

– Досить з мене, відьмаче, твоїх запитань, які ти ставиш замість того, щоб відповідати на мої. Мабуть, треба тебе інакше запитати. Слухай, з якогось часу мені сняться паскудні сни. Може, точнішим було б слово «потворні». Чи я слушно боюся? Стисло, прошу.

– Прокинувшись після такого сну, чи ти ніколи не мав ніг у грязюці? Хвої на постелі?

– Ні.

– А чи…

– Ні. Стисло, прошу.

– Ти боїшся слушно.

– Чи можна тому зарадити? Стисло, прошу.

– Ні.

– Нарешті. Ходімо, проведу тебе.

На подвір’ї, поки Ґеральт поправляв в’юки, Нівеллен погладив кобилку по ніздрях, похлопав по шиї. Пліточка, зрадівши пестощам, схилила голову.

– Люблять мене тваринки, – похвалилося чудисько. – І я їх також люблю. Моя кицька Глитайка хоча й утекла спочатку, але повернулася потім до мене. Довгий час вона була єдиною істотою, яка товаришувала зі мною в нещасті. Вереена також…

Він заткнувся, скривив пащу. Ґеральт посміхнувся.

– Також любить котів?

– Пташок, – вишкірив зуби Нівеллен. – Видав себе, зараза. А, що там мені. Це не чергова купецька донька, Ґеральте, і не чергова спроба пошуку дещиці істини у старих побрехеньках. Це щось важливіше. Ми кохаємо одне одного. Якщо ти засмієшся, я тобі пику натовчу.

Ґеральт не засміявся.

– Твоя Вереена, – сказав він, – скоріше за все, русалка. Ти про це знаєш?

– Підозрював. Худесенька. Чорнява. Говорить рідко, мовою, якої я не знаю. Не їсть людської їжі. Цілими днями пропадає в лісі, потім повертається. Це типово?

– Більш-менш. – Відьмак дотяг попругу. – Напевно, ти думаєш, що вона не повернулася б, перетворися ти знову на людину?

– Я в тому впевнений. Знаєш, як русалки бояться людей? Мало хто бачив русалку зблизька. А я і Вереена… Ех, зараза. Бувай, Ґеральте.

– Бувай, Нівеллене.

Відьмак штурхнув кобилку у бік п’ятою і рушив до брами. Чудовисько пленталося збоку.

– Ґеральте?

– Слухаю.

– Я не настільки дурний, як ти вважаєш. Ти приїхав услід за одним із купців, які були тут останнім часом. Щось із якимось трапилося?

– Так.

– Останній був у мене три дні тому. Із донькою, не найкращою, зрештою. Я наказав дому зачинити всі двері й віконниці й не подавав ознак життя. Вони покрутилися подвір’ям і поїхали собі. Дівчина зірвала одну троянду з куща тітоньки й приколола собі до сукні. Шукай їх десь інде. Але зважай, що це паскудні місця. Я казав тобі, вночі у лісі небезпечно. Чути й видно нехороші речі.

– Дякую, Нівеллене. Буду пам’ятати про тебе. Хтозна, може я знайду когось, хто…

– Може. А може, ні. Це моя проблема, Ґеральте, моє життя і моя кара. Я навчився це зносити, призвичаївся. Якщо погіршиться, я теж призвичаюся. А якщо стане геть кепсько, то не шукай нікого, приїдь сюди сам і закінчи справу. По-відьмацьки. Бувай, Ґеральте.

Нівеллен розвернувся і жваво закрокував у бік особняка. Уже не озирався ні разу.