Читать книгу Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 3

Західний вітер приніс нічну грозу.

Чорно-синє небо розкололося вздовж лінії блискавки, вибухнуло протяглим лоскотом грому. Раптовий дощ ударив у пилюку краплями густими, наче масло, зашумів по дахах, розмазав бруд на міхурах, що затягували вікна. Але сильний вітер швидко відігнав зливу, відніс грозу кудись інде, далеко, за палаючий від блискавок горизонт.

І тоді розгавкалися собаки. Застукотіли копита, забряжчала зброя. Дикий галас і свист поставив заспаним селянам дибки волосся, вони зривалися у страху з лежанок, підпирали палицями двері й віконниці. Спітнілі долоні стискалися на держаках сокир, на вилах. Стискалися міцно. Але безсило.

Жах, жах летить крізь село. Втікачі чи гонитва? Шалені й жорстокі від люті чи зі страху? Пролетять, не стримавши коней? Чи за мить ніч запалає вогнями запалених стріх?

Тихо, тихо, діти…

Мамо, чи це демони? Чи це Дике Полювання? Змори, родом з пекла? Мамо, мамо!

Тихо, тихо, діти. То не демони, не дияволи… Гірше.

То люди.

Собаки гавкали. Дув вихор. Іржали коні, били підкови. Крізь ніч і крізь село летіло гуляйполе.

* * *

Готспорн в’їхав на пагорб, стримав і розвернув коня. Був він обачним і обережним, не полюбляв ризику, особливо тоді, коли пильність нічого не коштувала. Не поспішав з’їжджати униз, до річки, до поштової станції. Волів спершу роззирнутися.

Перед станцією не було коней чи запряжок, стояв там лише поодинокий фургончик, запряжений парою мулів. На плахті виднівся напис, якого Готспорн не міг прочитати здалеку. Але небезпекою не пахло. Готспорн умів відчувати небезпеку. Був професіоналом. Він з’їхав на геть захаращений кущами та лозою берег, рішуче загнав коня у річку, перейшов ту галопом убрід, серед крапель води, що злітали вище сідла. Качки, які баблялися коло берега, втекли з голосним кряканням.

Готспорн підігнав коня, через розгороджений пліт в’їхав на подвір’я станції. Зараз уже міг прочитати напис на плахті фургону, який виголошував: «Майстер Альмавера, Артист Татуажу». Кожне слово у напису було вимальоване іншим кольором, а починалися вони із занадто великих, оздоблених ілюмінованих літер. А на скрині возу, вище правого переднього колеса, помітна була вимальована пурпуровою фарбою невелика роздвоєна стріла.

– З коня! – почув він з-за спини. – На землю і живо! Руки подалі від руків’я!

Вони підійшли й оточили його безшелесно: праворуч Ассе, у чорній шкіряній куртці, шитій сріблом, зліва – Фалька у зеленому замшевому кубрачку й береті з пір’ячком. Готспорн стягнув каптур і заслону з обличчя.

– Ха! – Ассе опустив меч. – То ви, Готспорне. Упізнав би, але мене отой чорний коник збив з пантелику!

– Але ж кобилка добра, – із захватом сказала Фалька, зсуваючи берет на вухо. – Чорна, наче вугіль лискуча, ані волосинки світлішої. А зграбна! Ех, вродливиця!

– Ага, трапляються такі за неповні сто флоренів, – недбало усміхнувся Готспорн. – Де Ґіселер? Усередині?

Ассе кивнув. Фалька, дивлячись на кобилку, наче зачарована, поплескала ту по шиї.

– Як бігла через воду, – підвела дівчина на Готспорна великі зелені очі, – то була наче справжнісінька кельпі! Якби з моря випірнула, а не з річки, то я б і не повірила, що це не справжня кельпі.

– А панна Фалька колись бачила справжніх кельпі?

– На картинці. – Дівчина раптом спохмурніла. – Досить про те говорити. Йдіть усередину. Ґіселер чекає.

* * *

Біля вікна, крізь яке вливалося трохи світла, стояв стіл. На столі напівлежала Містле, спершись на лікті, від пояса униз гола, не маючи на собі нічого, окрім чорних панчіх. Між її нескромно розставленими ногами схилявся худорлявий довговолосий єгомосць у бурому халаті. Не міг то бути ніхто інший, як майстер Альмавера, артист татуажу, бо ж власне був зайнятий виколюванням на стегні Містле кольорової картинки.

– Іди-но ближче, Готспорне, – запросив Ґіселер, відсуваючи табурет від дальнього столу, за яким сидів разом із Іскрою, Кайлі й Рефом. Двоє останніх, як й Ассе, одягнені були у чорну телячу шкіру, всіяну пряжечками, заклепками, ланцюжками й іншими різноманітними оздобами зі срібла.

Якийсь ремісник, подумав Готспорн, повинен був добряче на них заробити. Щури, як приходило до них бажання привдягнутися, платили кравцям, шевцям і римарям воістину по-королівськи. Зрозуміло, вони також ніколи не були проти, аби просто обдерти з жертви одяг чи прикраси, які впали б їм у око.

– Ти, як бачу, знайшов наше повідомлення у руїнах старої станції? – потягнувся Ґіселер. – Ха, що я там кажу, інакше б тебе тут не було. Ти навіть зашвидко дістався, мушу визнати.

– Бо кобилка добра, – втрутилася Фалька. – Закладуся, що вона ще й швидка.

– Ваше повідомлення я знайшов. – Готспорн не зводив з Ґіселера очей. – А що з моїм? Дісталося до тебе?

– Дісталося… – зробив паузу отаман Щурів. – Але… Ну, коротко кажучи… Не було тоді часу. А потім ми упилися і треба було трохи відкласти. А тоді інша дорога нам випала…

Сучий шмаркач, подумав Готспорн.

– Говорячи коротко, доручення ти не виконав?

– Виходить, ні. Вибач, Готспорне. Не було як… Але наступним разом – хо-хо! Обов’язково!

– Обов’язково! – із пафосом підтвердив Кейлі, хоча ніхто не просив, аби він підтверджував.

Сучі, безвідповідальні шмаркачі. Напилися. А пізніше інша їм дорога випала. До кравців по оздоблені лахи, вірно ж?

– Вип’єш?

– Дякую, ні.

– А може, чогось скуштуєш? – Ґіселер вказав на оздоблену лаковану коробочку, що стояла поміж кубків та глечиків.

Готспорн уже знав, чому в очах Щурів жеврів такий дивний блиск, чому рухи їхні були такими нервовими й швидкими.

– Першосортна пилючка, – запевнив Ґіселер. – Не візьмеш і крихти?

– Дякую, ні. – Готспорн промовисто глянув на плями крові й слід на сухому очереті, що вів до комори, чітко вказуючи, куди поволокли труп. Ґіселер зауважив той погляд.

Іскра хрипко розсміялася. Відразу було добре видно: вона добряче піднесена наркотиком.

– Один пахолок крутія із себе думав строїти, – пирхнув. – Тож Іскра його мусила полаяти.

– Я його аж так полаяла, що він кров’ю захлиснувся, – похвалилася. – І тоді інші враз спокірнішали. Це зветься терор!

Як завжди, була вона обвішана клейнодами, діамантову сережку мала навіть у ніздрі. Не носила шкіру, але вишневий її каптанчик із парчевим узором був настільки славетним, що став останнім писком моди серед золотої молоді з Турну. Як і шовкова хустка, якою обвивав голову Ґіселер. Готспорн уже чув навіть про дівчат, що стриглися «під Містле».

– То зветься терор, – повторив він задумливо, все дивлячись на кривавий патьок на підлозі. – А господар заїзду? Його дружина? Син?

– Ні-ні, – скривився Ґіселер. – Вважаєш, що ми усіх зарубали? Та де там. У сараї їх зачинили, на деякий час. Тепер заїзд, як бачиш, наш.

Кейлі голосно прополоскав рота вином, виплюнув на підлогу. Маленькою ложечкою набрав у шкатулці трошки фісштеху, обережно насипав його на послинену пучку вказівного пальця і втер наркотик собі у ясна. Віддав коробочку Фальці, яка повторила ритуал і передала фісштех Рефу. Нільфгардець відмовився, зайнятий переглядом каталогу кольорових татуювань, віддав коробочку Іскрі. Ельфійка передала наркотик Ґіселеру, не вживаючи.

– Терор! – гарикнула, мружачи блискучі очі й шморгаючи носом. – Станцію ми під терором маємо! Імператор Емгир тримає так увесь світ, а ми тільки оцю халупу. Але принципи ті самі!

– Ай, сука! – крикнула від столу Містле. – Дивися, що жагаєш! Зроби мені ще раз так, то я тобі жагну! Так, що навиліт пройде!

Щури – окрім Фальки й Ґіселера – рикнули сміхом.

– Хочеш бути красивою, то треба терпіти! – крикнула Іскра.

– Коли її, майстре, коли, – додав Кейлі. – Вона між ногами загартована!

Фалька вилаялася паскудно й кинула в нього кубком. Кейлі ухилився, Щури знову рикнули сміхом.

– Виходить, – Готспорн вирішив покласти край веселощам, – ви заїзд під терором тримаєте. А навіщо? Не враховуючи задоволення, яке з тероризування випливає?

– Ми тута, – відказав Ґіселер, втираючи собі фісштах у ясна, – на чатах лежимо. Як хто тут встане, аби коней змінити чи перепочити, то ми його обдираймо. Тут вигідніше, ніж де на перехрестях чи у хащах біля гостинця. Чи ж бо, як ото Іскра тільки-но сказала, принципи ті самі.

– Але нині, від світанку, токо отой оно нам попався, – втрутився Реф, вказуючи на майстра Альмаверу, що майже з головою сховався між стегнами Містле. – Голий-босий, як будь-який митець, не було його з чого грабувати, тож ми його з майстерності грабуємо. Киньте оком, який він на малюнки вмілий.

Відкрив передпліччя і показав татуювання – голу жінку, яка рухала сідницями, коли він стискував кулак. Кейлі також похвалився – навколо його руки, вище всіяного шипами браслету, звивався зелений змій із розкритою пащею і багровим роздвоєним язиком.

– Елегантна річ, – байдуже промовив Готспорн. – І корисна при упізнаванні трупів. Але ж грабунок вам не дуже вдався, дорогі Щури. Доведеться вам митцю за його мистецтво заплатити. Не було коли вас попередити: вже сім днів як, від першого вересня, знаком є роздвоєна пурпурова стріла. А він таку має намальовану на возі.

Реф вилаявся, Кейлі засміявся. Ґіселер байдуже махнув рукою.

– Ну що ж. Як треба, то заплатиться йому за його голки та фарби. Пурпурова стріла, кажеш? Запам’ятаємо. Якщо до ранку сюди ще якісь зі стрілами під’їдуть, не буде їм кривди.

– Маєте намір тут до ранку стирчати? – трохи навмисне здивувався Готспорн. – Безрозсудно, Щури. Ризиковано й небезпечно!

– Як-як?

– Ризиковано й небезпечно.

Ґіселер стенув плечима, Іскра пирхнула й вишмаркалася на підлогу. Реф, Кейлі й Фалька дивилися на купця так, наче він оце тільки заявив їм, що сонце занурилося у річку й треба швидко його виловити, бо раки общипають. Готспорн зрозумів, що оце зараз він волав до розуму шалених шмаркачів. Що застерігав від ризику й небезпеки фанфаронів, повних дурної бравурності, – тих, кому поняття ці цілком чужі.

– Погоня за вами йде, Щури.

– Ну й що з того? Готспорн зітхнув.

Розмову перервала Містле, яка підійшла до них, не завдаючи собі клопоту вдягнутися. Поставила ногу на лавку й, крутячи стегнами, продемонструвала всім справу рук майстра Альмавери: кармазинову троянду на зеленому стеблі із двома листками, розміщену на стегні – одразу біля пахвини.

– Га? – запитала, стаючи руки в боки. Її браслети, що сягали майже ліктів, блиснули діамантово. – Що скажете?

– Краса, – пирхнув Кейлі, відгортаючи з чола волосся.

Готспорн помітив, що Щур носив сережки у проколотих вушних раковинах. Без сумніву, скоро сережки такі стануть – як і набита металом шкіра – модними серед золотої молоді у Турні й у всьому Гесо.

– Твоя черга, Фалько, – сказала Містле. – Що накажеш собі виколоти?

Фалька торкнулася її стегна й придивилася до татуювання. Зблизька. Містле ласкаво скуйовдила її попелясте волосся. Фалька захихотіла й без жодних церемоній почала роздягатися.

– Хочу таку саму троянду, – заявила. – На тому самому місці, що й у тебе, кохана.

* * *

– Але ж і мишей у тебе, Висогото. – Цірі перервала оповістку, дивлячись на підлогу, де у колі від кинутого каганцем світла юрмився справжній мишачий парад. Можна було собі тільки уявити, що там діялося поза колом, у темряві. – Придався б тобі кіт. Або краще – два коти.

– Гризуни, – кахикнув пустельник, – лізуть до халупи, бо зима йде. А кота я мав. Але той, безчесна тварина, кудись гайнув, згинув.

– Певно загриз його лис або куниця.

– Не бачила ти того кота, Цірі. Якщо його й загризли, то дракон. Не менше.

– Отакий був? Ха, шкода. Він би тим мишам не дозволив у мене по ліжку лазити. Шкода.

– Шкода. Але я думаю, що він повернеться. Коти завжди повертаються.

– Докину до вогню. Холодно.

– Холодно. Диявольськи холодні зараз ночі… А це ж навіть не середина жовтня… Розповідай далі, Цірі.

Цірі мить сиділа нерухомо, задивившись у вогнище. Вогонь на підкинутих дровах ожив, затріщав, загудів, кинув на знівечене обличчя дівчини золотий блиск і рухливі тіні.

– Розповідай.

* * *

Майстер Альмавера наколював, а Цірі відчувала, як сльози витискаються у неї з кутиків очей. Хоча вона завбачливо задурила себе перед процедурою вином і білим порошком, біль був нестерпний. Вона стискала зуби, аби не застогнати. Але не стогнала й, зрозуміло, вдавала, що не звертає уваги на голки, а сам біль зневажає. Намагалася, наче нічого не сталося, брати участь у розмові, яку Щури вели з Готспорном, людиною, яка намагалася вдавати купця, але яка – окрім того факту, що жила з торговців, – із торговцями нічого спільного не мала.

– Чорні хмари скупчилися над вашими головами, – говорив Готспорн, проводячи по обличчях Щурів темними очима. – Мало того, що на вас полює префект з Амарілло, мало того, що Варнхагени, мало того, що барон Касадей…

– Отой? – скривився Ґіселер. – Префекта й Варнхагенів я розумію, але з чого б то якийсь там Касадей так щодо нас затятий?

– Заскавчав вовк по-баранячому, – усміхнувся Готспорн, – та ще й жалібно, бе-бе, ніхто мене не любить, ніхто мене не розуміє, куди не піду, камінням кидають, «геть!» кричать, за що так, за що така кривда й несправедливість? Дочка барона Касадея, дорогенькі мої Щури, після пригоди над річкою Плішкою до сьогодні хворіє, у гарячці лежить…

– Аааа, – пригадав собі Ґіселер. – Карета із четвіркою тарантових![11] То та панна?

– Та. Зараз, як я й мовив, хворіє, ночами прокидається із криком, пана Кейлі згадує… Але особливо панну Фальку. І брошку, пам’ять за матусею-небіжчицею, яку ту брошку панна Фалька насильно із сукні її здерла. Повторюючи при тому всякі різні слова.

– Там аж ніяк не у тому справа! – крикнула з-за столу Цірі, маючи можливість криком погамувати біль. – Ми барону неповагу й деспект виказали, дозволивши, аби вона незайманою пішла! Треба було зграти панянку!

– І справді. – Цірі відчувала погляд Готспорна на своїх голих стегнах. – Бо то ж велика неповага – не зграти. Не дивина, що ображений Касадей збройну гассу скликав, нагороду визначив. Клявся публічно, що всі ви головами вниз повиснете з крокштинів[12] на мурах його замку. Також обіцяв, що за ту здерту з дочки брошку з панни Фальки здере він шкіру. Пасами.

Цірі вилаялася, а Щури зайшлися диким реготом. Іскра чхнула і страшенно обшмаркалася: фісштех подражнював їй слизову.

– Ми ті погоні вертіли собі, – заявила, витираючи шарфиком ніс, уста, підборіддя і стіл. – Префект, барон, Варнхагени! Гонять нас, але не здогонять! Ми – Щури! За Вельдою ми три зиґзаґи зробили, а ті дурні зараз ген у бік гонять, по холодному сліду. Раніше, ніж у себе прийдуть, задалеко опиняться, аби завертати.

– Та нехай би й завернули! – запально сказав Ассе, який певний час тому прийшов уже з варти, на якій його ніхто не заступив і заступати наміру не мав. – Порубаємо їх, та й уся історія!

– А точно! – крикнула зі столу Цірі, забувши вже, як минулої ночі утікали вони від погоні через села над Вельдою і який вона тоді мала страх.

– Добре. – Ґіселер гепнув долонею об стіл, кладучи різко край галасливій балаканині. – Кажи, Готспорне. Бо я ж бачу, що ти хочеш нам про щось сказати, про щось важливіше за префекта, Варнхагенів, барона Касадея і його вразливу дочечку.

– Бонгарт вашим слідом йде.

Запала тиша, незвичайно довга. Навіть майстер Альмавера перестав на мить колоти.

– Бонгарт, – повторив протягло Ґіселер. – Стара сива сволота. Файно ми комусь мусили досадити.

– Комусь багатому, – кивнула Містле. – Не кожного на Бонгарта вистачить.

Цірі вже хотіла спитати, хто отой Бонгарт, але випередили її – майже одночасно, єдиним голосом – Реф і Ассе.

– То мисливець за нагородами, – похмуро пояснив Ґіселер. – Раніше начебто жовнірською долею перебивався, тоді – мандрівною торгівлею, врешті взявся за вбивства людей за нагороду. Сучий син, яких мало.

– Говорять, – досить безтурботно сказав Кейлі, – що коли б усіх, кого Бонгарт засік, на одному жальнику схотіли поховати, той жальник на половину морга[13] мав би бути.

Містле насипала білого пороху в заглибину поміж великим і вказівним пальцем, різко вдихнула.

– Бонгарт ганзу Великого Лотара розбив, – сказала. – Засік його й брата, того, що Мухоморцем звали.

– Кажуть: ударом у спину, – кинув Кейлі.

– Також Вальдеса забив, – додав Ґіселер. – А як Вальдес загинув, то розпалася і його ганза. Одна з кращих була. Порядне, круте гуляйполе. Чьоткі чуваки. Думав я свого часу до них пристати. До того, як ми знюхалися.

– Усе правда, – сказав Готспорн. – Такої ганзи, як ганза Вальдеса, не було другої – і не буде. Пісні про те співають, як вирвалися вони з облави під Сардою. Ото голови буйні, ото вмілість кавалерська! Мало хто з ними зрівнятися міг.

Щури раптом замовкли і втупили в нього очі, блискучі й злі.

– Ми, – через хвилинку тиші вицідив Кейлі, – вшістьох колись крізь ескадрон нільфгардської кінноти продерлися!

– Ми Кейлі у ніссірів відбили! – гарикнув Ассе.

– З нами, – засичав Реф, – також не кожен зрівнятися може!

– Так і є, Готспорне, – випхнув груди Ґіселер. – Щури не гірші від жодного іншого гуляйполя, не гірші й від Вальдесової ганзи. Умілість кавалерська, кажеш? То я тобі дещо про вмілість панянок розповім. Іскра, Містле й Філька, втрьох, як тут сидять, білим днем проїхалися серединою містечка Друїг, а, довідавшись, що Варнхагени у трактирі стоять, прочвалували крізь той трактир! Наскрізь! З головного входу в’їхали, з подвір’я виїхали. А Варнхагени так і лишилися з роззявленими ротами, над побитими кубками й пивом порозливаним. Може, скажеш, що то невеличка вправність?

– Не скаже, – випередила відповідь Містле, усміхаючись злостиво. – Не скаже, бо знає, ким є Щури. І гільдія його те також знає. Майстер Альмавера скінчив татуювати. Цірі подякувала з гордою пичкою, вдяглася і присіла до компанії. Пирхнула, відчувши на собі дивний, оцінювальний – і немовби насмішкуватий – погляд Готспорна. Глипнула на нього злим оком, демонстративно притулилася до плеча Містле. Вже встигла зрозуміти з практики, що такі демонстрації приголомшують і добряче охолоджують панів, як у їхніх головах з’являються амори. У випадку Готспорна діяла вона дещо на виріст, бо псевдокупець з тої точки зору не був занадто нав’язливим.

Готспорн був для Цірі загадкою. Бачила вона його раніше один-єдиний раз, решту розповіла їй Містле. Готспорн і Ґіселер, пояснила, знаються і кумаються здавна, мають умовні сигнали, гасла й місця зустрічей. Під час тих зустрічей Готспорн дає інформацію – і тоді вони їдуть на вказаний тракт і нападають на вказаного купця, конвой чи караван. Інколи вбивають вказану особу. І завжди є умовний знак – на купців із таким знаком на возах нападати не можна.

Цірі спочатку була здивована і трохи розчарована – дивилася вона на Ґіселера, як на героя, мала Щурів за взірець свободи й незалежності, сама полюбила ту свободу, те презирство до всіх і всього. Аж тут несподівано довелося виконувати роботу на замовлення. Їм, наче найманим розбійникам, хтось наказував, кого бити. Мало того – хтось забороняв когось їм бити, а вони слухали, похнюпившись.

– Щось за щось, – стенула плечима допитувана Містле. – Готспорн віддає нам накази, але й дає інформацію, завдяки якій ми виживаємо. Свобода й презирство мають свої межі. Аж, зрештою, завжди є так, що ти – чиєсь знаряддя.

Таке воно життя, Соколице.

Цірі була здивована й розчарована, але те швидко минуло. Вона вчилася. Також і тому, аби не дуже дивуватися і не забагато очікувати – бо тоді розчарування мало стати більшим.

– Я, дорогі мої Щури, – говорив тим часом Готспорн, – мав би ремедіум від усіх ваших клопотів. Від ніссірів, баронів, префектів, від Бонгарта навіть. Так-так. Бо хоча стискається на ваших шиях аркан, я мав би спосіб на те, щоб із петлі вислизнути. Іскра пирхнула, Реф зареготав. Але Ґіселер стишив їх жестом, дозволив Готспорну продовжувати.

– Кажуть, – сказав за хвилинку купець, – що у будь-який день буде проголошена амністія. Якщо навіть на комусь кондемнація[14] висить, та що там – навіть коли над кимось мотузка висить, буде тому прощено, якщо тільки він об’явиться й у вині признається. Те й вас стосується.

– Дурня йохана! – крикнув Кейлі, трохи зі сльозами на очах, бо оце власне втягнув носом дещицю фісштеху. – Нільфгардські фокуси, фортелі! Не нас, стріляних горобців, на такі плевели брати можна.

– Потроху, – стримав його Ґіселер. – Не гарячкуй, Кейлі. Готспорн, як ми його знаємо, не звик слова на вітер кидати чи морду за так кривити. Звик він знати, що й для чого говорить. І тому напевне відає, та й нам розповість, звідки та раптова нільфгардська ласкавість.

– Імператор Емгир, – спокійно сказав Готспорн, – бере дружину. Скоро ми у Нільфгарді матимемо імператрицю. Тому мають оголосити амністію. Імператор начебто страшенно щасливий, тож і іншим хоче подарувати щастя.

– До дупи мені імператорське щастя, – зарозуміло заявила Містле. – А амністією дозволю собі не скористатися, бо чогось та нільфгардська ласка мені свіжим мішком тхне. Начебто палю на шпичак стругали, ха-ха!

– Сумніваюся, – стенув плечима Готспорн, – аби то був підступ. Це ж справа політична. І велика. Більша, ніж ви, Щури, ніж усе місцеве гультяйство, докупи взяте. Тут у політиці справа.

– Чи то – про що? – нахмурився Ґіселер. – Бо ми ані дідька не зрозуміли.

– Весілля Емгира є політичним, і політичні справи за допомогою весілля того мусять бути виграні. Імператор творить тим шлюбом союз, хоче ще сильніше Імперію згуртувати, покласти край прикордонним сутичкам, мир запровадити. Бо знаєте, із ким він одружується? Із Ціріллою, спадкоємицею трону Цінтри.

– Брехня! – крикнула Цірі. – Дурня повна!

– І яким це чином панна Фалька звинувачує мене у брехні? – Готспорн підвів на неї очі. – Чи ж би є вона краще поінформованою?

– Напевне!

– Тихіше, Фалько, – скривився Ґіселер. – Як тобі сором на столі наколювали, ти мовчала, а тепер репетуєш? Що то за Цінтра, Готспорне? Що то за Цірілла? І начебто чому воно має бути важливим?

– Цінтра, – втрутився Реф, сиплячи собі фісштех на палець, – то королівствечко на півночі, за яке Імперія воювала з тамтешніми володарями. Років три чи чотири тому воно було.

– Вірно, – підтвердив Готспорн. – Імперські підкорили Цінтру й навіть перейшли річку Ярру, але пізніше мусили відступити.

– Бо отримали під дупу під горою Содден! – гарикнула Цірі. – Відступили, ага, мало підштаники не погубили!

– Панна Фалька, як бачу, обізнана з новочасною історією. Похвально, похвально для такого молодого віку. Чи вільно мені запитати, де панна Фалька тому вчилася?

– Не вільно!

– Досить! – знову втрутився Ґіселер. – Давай про ту Цінтру, Готспорне. І про амністію.

– Імператор Емгир, – сказав купець, – вирішив створити у Цінтрі плющове панство…

– Яке?

– Плющове. Що, наче плющ, не в силах існувати без потужного дерева, навколо якого завивається. А деревом тим є Нільфгард. Уже існують такі панства, візьмемо хоча б Метінну, Маехт, Туссан… Королюють там місцеві династії. Начебто королюють, треба розуміти.

– Те зветься «уявна автономія», – похвалився Реф. – Я про таке чув.

– Проблема з тією Цінтрою була у тому, що тамтешня королівська лінія вигасла…

– Вигасла?! – здавалося, з очей Цірі сипнуть за мить зелені іскри. – Добре ж вона вигасла! Нільфгардці вбили королеву Каланте! Просто вбили!

– Визнаю, – Готспорн жестом заспокоїв Ґіселера, який вже знову готувався ганити Цірі за втручання, – що панна Фалька просто фонтанує знанням. Королева Цінтри і справді полягла під час війни. Загинула також, як думали, її онука Цірілла, остання з королівської крові. Тоді Емгиру не залишалося робити нічого, ніж створити, як ото мудро сказав нам пан Реф, уявну автономію. Аж тут раптом ні з того ні з сього ота Цірілла знайшлася.

– Казочки якісь, – пирхнула Іскра, спираючись на плече Ґіселера.

– І справді, – кивнув Готспорн. – Трохи воно як у казці, треба визнати. Кажуть, що оту Ціріллу зла чаклунка ув’язнила була десь на далекій Півночі, у магічній вежі. Але вдалося їй – Ціріллі, не вежі – втекти й попросити притулку в Імперії.

– То одна велика, холерна, неправдива дурня і брехня! – верещала Цірі, тремтливими руками хапаючи коробочку з фісштехом.

– А імператор Емгир, як несуть чутки, – продовжував не збитий з пантелику Готспорн, – щойно побачив її, закохався без пам’яті й хоче взяти за дружину.

– Соколиця має рацію, – твердо сказала Містле, акцентуючи слова ударами кулака об стіл. – То все холерна дурня! Тільки не можу зрозуміти, про яку холерну холеру тут йдеться. В одному я впевнена: спирати на тій дурні надію на нільфгардську ласку було б ще більшою дурнею.

– Так і є, – підтримав її Реф. – Що нам за справа до імператорського одруження? Та хоча б і не знаю, з ким імператор одружувався, на нас інша наречена чекатиме. Конопляна!

– Не у ваших шиях справа, дорогоцінний Щуре, – нагадав Готспорн. – Це політика. На північних рубежах Імперії все ще ребелії,[15] бунти й усілякі рухи, особливо у тій Цінтрі та в околицях. А візьме Імператор за дружину спадкоємицю Цінтри, і Цінтра заспокоїться. Буде урочиста амністія, повстанські загони зійдуть з гір, перестануть імперських шарпати й прикрості їм вчиняти. Ба, якщо цінтрійка сяде на імператорському троні, то бунтівники й в імперську армію можуть вступити. А ви ж знаєте, що на Півночі, за річкою Яррою, війна триває, кожен солдат важливий.

– Ага, – скривився Кейлі. – Отепер я зрозумів! Отака то амністія! Дадуть вибір: отут паля загострена, отут імперські кольори. Або палю в жопу, або кольори на спину. І на війнусю, за імперію помирати!

– На війнусі, – повільно сказав Готспорн, – і насправді по-різному буває, як воно у тій пісеньці співають. Але ж не всім треба воювати, дорогенькі мої Щури. Хоча можливим, вочевидь після виконання умов амністії і визнання провини, є певний рід… заступної служби.

– Чого?

– Знаю, у чому справа. – Зуби Ґіселера блиснули коротко на засмаглій, синій від поголеної щетини пиці. – Купецька гільдія, діти, мала б бажання нас пригорнути. Притулити й приголубити. Як паніматка.

– Скоріше як суча мати, – буркнула під ніс Іскра. Готспорн вдав, що не почув.

– Маєш повну слушність, Ґіселере, – сказав прохолодно. – Гільдія може, якщо забажає, вас найняти. Офіційно, для різноманітності. І приголубити. Дати охорону. Також офіційно й також для різноманітності.

Кейлі хотів щось сказати, Містле хотіла щось сказати, але швидкий погляд Ґіселера відібрав мову в обох.

– Перекажи гільдії, Готспорне, – сказав холодно отаман Щурів, – що ми вдячні за пропозицію. Подумаємо, прикинемо, погомонимо. Вирішимо, що вчинити.

Готспорн встав.

– Поїхав я.

– Зараз, в ніч?

– У селі заночую. Тут мені якось незручно. А завтра прямісінько до кордону з Метінною, потім головним шляхом до Форгехаму, де я до Еквінокції забавлятимуся, і хтозна, чи не довше. Бо стану там очікувати на тих, хто вже вирішив, що вони готові об’явитися і під моєю опікою чекати амністії. Та й ви не марудьтеся, добре вам раджу, із роздумуванням та прикидками. Бо Бонгарт готовий амністію випередити.

– Постійно ти нас лякаєш тим Бонгартом, – повільно сказав Ґіселер, також встаючи. – Можна б подумати, що та сволота вже за рогом… А він, напевне, ще за горами, за лісами…

– …у Ревнощах, – спокійно закінчив Готспорн. – У корчмі «Під головою химери». Якісь тридцять миль звідси. Якби не ваші зиґзаґи над Вельдою, ви б у нього ще вчора впакувалися. Але вас те, знаю, не лякає. Бувай, Ґіселере. Бувайте, Щури. Майстре Альмаверо? Я їду до Метінни, а завжди люблю компанію на дорогу… Що кажете, майстре? Що охоче? Так я і думав. То пакуйте свій крам. Заплатіть майстру, Щури, за його артистичну працю.

* * *

Поштова станція пахла смаженою цибулькою і заливайкою,[16] приготованими дружиною господаря станції, яку тимчасово випустили з-під сарайного арешту. Свічка на столі прискала, пульсувала, мела вусом полум’я. Щури схилилися над столом так, що полум’я гріло їхні голови, а ті мало не торкалися одна одної.

– Він у Ревнощах, – тихо говорив Ґіселер. – У заїзді «Під головою химери». Десь день дороги звідси. Що ви про це думаєте?

– Те, що й ти! – гарикнув Кейлі. – Їдьмо туди, й уб’ємо сучого сина.

– Помстимося за Вальдеса, – сказав Реф. – І за Мухоморця.

– І не стануть нас, – засичала Іскра, – різні там Готспорни в очі колоти чужою славою і завзятістю. Уконтропупимо того Бонгарта, трупоїда того, того вовкулаку. Приб’ємо його голову над дверима корчми, аби до назви пасувало! І щоб усі бачили, що не характерником, а смертним він був, як інші, а наприкінці на кращих наскочив. Покажемо, яка ганза найкраща від Корату до Переплуту!

– Пісні про нас по ярмарках заспівають! – запально сказав Кейлі. – А то й по замках!

– Їдемо. – Ассе гепнув об стіл долонею. – Їдемо і вб’ємо падлюку.

– А після, – вирішив Ґіселер, – подумаємо про ту амністію… Про Гільдію… Чого морду кривиш, Кейлі, наче клопа розгриз? Вони на п’яти нам наступають, а зима йде. Думаю так, Щурята: перезимуємо, амністійне тепле пиво потягуючи. Витримаємо у тій амністії ґречно й пристойно… десь так до весни. А навесні… Як травичка з-під снігу вилізе…

Щури засміялися хором, тихо, зловісно. Очі їхні горіли, наче у справжніх щурів, коли вночі, у темному завулку підходять ті до пораненої людини, яка не може вже боронитися.

– Вип’ємо, – сказав Ґіселер. – Бонгарту на погибель! З’їмо цього супчику, а тоді спати. Відпочивати, бо до ранку рушаємо.

– Ясно, – пирхнула Іскра. – Беріть приклад з Містле й Фальки, вони вже годину як у ліжку.

Дружина господаря поштової станції затряслася біля казана, знову почувши від столу тихе, паскудне хихотіння.

* * *

Цірі підвела голову, потім якийсь час мовчала, задивившись у ледь живий вогник каганця, у якому догоряли залишки масла.

– Я тоді вийшла зі станції тихцем, наче злодійка, – продовжила розповідь. – Над ранок, у суцільній темряві… Але непомітно втекти не зуміла. Містле, мабуть, прокинулася, як я з ліжка вставала. Зловила мене у стайні, як я коня сідлала. Але здивування не виказала. І зовсім не намагалася мене затримати… Вже починало світати…

– Зараз також недовго до світанку, – позіхнув Висогота. – Час спати, Цірі. Завтра продовжиш оповістку.

– Може, ти й маєш слушність. – Вона також позіхнула, встала, потягнулася сильно. – Бо і в мене вже очі злипаються. Але з такою швидкістю, пустельнику, я ж ніколи не скінчу. Скільки то вже вечорів позаду? Щонайменше десять. Боюся, що уся розповідь може зайняти тисячу й одну ніч.

– Маємо час, Цірі. Маємо час.

* * *

– Від кого хочеш втекти, Соколичко? Від мене? Чи від себе?

– Із втечами я скінчила. Тепер хочу дещо наздогнати. Тому мушу повернутися… туди, де все почалося. Мушу. Зрозумій те, Містле.

– Це тому… Тому ти була сьогодні милою зі мною? Вперше за стільки днів… Останній прощальний раз? А потім – забути?

– Я ніколи тебе не забуду, Містле.

– Забудеш.

– Ніколи. Клянуся тобі. І це не був останній раз. Я знайду тебе. Прийду по тебе… Приїду золотою каретою з шістьма кіньми. Із почтом дворян. Побачиш. Я скоро буду мати… можливості. Багато можливостей. Зроблю так, що зміниться твоя доля… Побачиш. Переконаєшся, як багато я зумію зробити. Як багато змінити.

– Чималу треба для того мати силу, – зітхнула Містле. – І потужну магію…

– І це також можливе. – Цірі облизала губи. – Магія також… Можу її віднайти… Все, що я колись втратила, може повернутися… І знову стати моїм. Обіцяю тобі, здивуєшся, коли ми знову зустрінемося.

Містле відвернула обстрижену голову, вдивлялася у блакитно-рожеві смуги, які скорий світанок уже вимальовував над східним краєм світу.

– І справді, – сказала вона тихо. – Я буду дуже здивована, якщо ми ще колись зустрінемося. Якщо ще колись побачу я тебе, маленька. Їдь уже. Не станемо цього затягувати.

– Чекай на мене. – Цірі шморгнула носом. – І не дай себе вбити. Подумай про ту амністію, про яку говорив Готспорн. Навіть якби Ґіселер й інші не хотіли… Ти ж подумай про те, Містле. Це може виявитися способом виживання… Бо я повернуся по тебе. Клянуся.

– Поцілуй мене.

Світало. Йшло світло, ставало холодно.

– Кохаю тебе, Омелюшко.

– Кохаю тебе, Соколичко. Їдь уже.

* * *

– Вочевидь, вона мені не вірила. Була переконана, що я перелякалася, що погнала за Готспорном, аби шукати порятунку, благати про амністію, якою він так нас підманював. Звідки могла вона знати, які відчуття мене обгорнули, коли я слухала те, що Готспорн говорив про Цінтру, про мою бабцю Каланте… І про те, що якась «Цірілла» стане дружиною імператора Нільфгарду. Того самого імператора, який бабцю Каланте вбив. А за мною послав того чорного рицаря з пір’ям на шоломі. Я розповідала тобі, пам’ятаєш? На острові Танедд, коли той простягнув до мене руку, я пустила йому кров! Повинна я тоді була його вбити… Але якось не змогла… Дурна була! А, що там, може, він там, на Танедді, стік кров’ю та здох… Чому ти так на мене дивишся?

– Розповідай. Розповідай, як ти поїхала за Готспорном, аби віднайти спадок. Відшукати те, що тобі належало.

– Ти дарма говориш з іронією, дарма насміхаєшся. Так, я знаю, то було безглуздо, тепер я те бачу, та й тоді… Я була мудрішою у Каер Морені й у храмі Мелітеле, там я знала, що те, що минуло, не може повернутися, що я вже не княжна Цінтри, а хтось інший, що жодного спадку я вже не маю, що те втрачено і що з цим треба погодитися. Пояснили мені те мудро й спокійно, а я це прийняла. Також спокійно. І раптом воно почало повертатися. Спершу, коли мені намагалася в очі засвітити титулом тієї баронеси Касадей… Я ніколи не переймалася такими справами, а тоді раптом розлютилася, носа задерла й розкричалася, що я ще більше титулована й набагато вище уроджена. І від того часу почала я про те думати. Відчувала, як зростає в мені гнів. Ти це розумієш, Висоготе?

– Розумію.

– А розповідь Готспорна переповнила чашу. Я мало не кипіла зі злості… Стільки мені раніше говорили про призначення… А тут те призначення на користь когось іншого, завдяки простому шахрайству. Хтось видав себе за мене, за Цірі з Цінтри, й буде мати все, буде від діамантів аж блищати… Ні, не могла я думати ні про що інше… Раптом зрозуміла, що недоїдаю, що мерзну, сплячи під голим небом, що інтимні місця мушу мити у льодяних струмках… Я! Я у золотій ванній митися повинна! Водою, що повинна нардом і трояндами пахнути! Нагріті рушники! Чиста постіль! Розумієш, Висогото?

– Розумію.

– Я раптом хоч до найближчої префектури стала готова їхати, до найближчого форту, до тих чорних нільфгардців, яких я так боялася і так ненавиділа… Я була готова сказати: «Це я Цірі, ви, дурні нільфгардці, то мене повинен взяти за дружину ваш дурнуватий імператор, вашому імператору підклали якусь наглючу аферистку, а той ідіот не розпізнав шахрайства». Була я настільки затятою, що зробила б те, знайдись така оказія. Без роздумів. Розумієш, Висогото?

– Розумію.

– На щастя, я охолонула.

– На велике твоє щастя, – серйозно кивнув він. – Справа одруження імператора має усі ознаки державної афери, битви прибічників і фракцій. Якби ти об’явилася, псуючи справу якимось впливовим силам, не уникнула б стилету чи отрути.

– Я те також зрозуміла. І забула. Давно забула. Визнати, хто я така, означало смерть. Мала я можливість у тому переконатися. Але не станемо обганяти факти.

Вони мовчали якийсь час, працюючи над шкурками. Кілька днів тому лови вдалися на диво добре, у пастки та сильці потрапило чимало ондатр і нутрій, дві видри й один бобер. Тож вони мали чимало роботи.

– Ти наздогнала Готспорна? – запитав нарешті Висогота.

– Наздогнала. – Цірі витерла чоло рукавом. – Навіть швидко, бо він не поспішав. І зовсім не здивувався, як мене побачив.

* * *

– Панно Фалько! – Готспорн натягнув вуздечку, танцюючим кроком розвернув ворону кобилку. – Що за приємна несподіванка! Хоча, признаюся, не така вже й велика. Сподівався я, не стану критися, сподівався. Знав, що ти, панно, зробиш вибір. Мудрий вибір. Помітив я блиск розуму у твоїх, панно, пречудових і повних чарівності очах. Цірі під’їхала ближче, так, що вони майже зіткнулися стременами. Потім відхаркнула голосно, схилилася і сплюнула на пісок гостинця. Навчилася плювати в такий спосіб – огидний, але результативний, коли треба було остудити чийсь запал спокусника.

– Я так розумію, – легенько усміхнувся Готспорн, – що ти хочеш скористатися з амністії?

– Погано розумієш.

– Тоді чому я маю завдячувати радістю, яку дає мені вид вродливого личка панни?

– А треба тобі, щоб було чому? – пирхнула вона. – На станції ти говорив, що полюбляєш у дорозі компанію.

– Беззаперечно, – усміхнувся він іще ширше. – Але якщо я помиляюся у справі амністії, то я не впевнений і в тому, що у цій компанії нам буде по дорозі. Ми, як панна бачить, перебуваємо на розстані. Роздоріжжя, чотири сторони світу, необхідність вибору… Символіка, як у тій відомій легенді. На схід поїдеш – не повернешся… На захід поїдеш – не повернешся… На північ… Гммм… На північ від того стовпу – амністія…

– Можеш своїй амністії наказати йти до дупи.

– Це тільки панна накаже. То куди ж, якщо можу запитати, веде дорога? Яким шляхом від символічного роздоріжжя? Майстер Альмавера, мистець від голки, погнав своїх мулів на захід, до містечка Фано. Східний гостинець веде до сільця Ревнощі, але я б відмовляв їхати у тому напрямку…

– Річка Ярра, – повільно промовила Цірі, – про яку мовилося на станції, то ж нільфгардська назва річки Яруги, вірно?

– Така панно вчена, – нахилився він, заглянув їй в очі, – а того не знає?

– Не можеш по-людськи відповісти, коли по-людськи питають?

– Я ж жартував, навіщо відразу гніватися? Так, то та сама річка. Ельфійською і нільфгардською Ярра, на Півночі її звуть Яругою.

– А гирло тієї річки, – продовжувала Цірі, – то Цінтра?

– Так. Цінтра.

– Звідси, де їдемо, як далеко до Цінтри? Скільки миль?

– Чимало. І залежить від того, у яких милях рахувати. Майже кожна нація має свої, тут неважко й помилитися. Вигідніше, методом усіх мандрівних купців, вираховувати такі дистанції у днях. Щоби звідси доїхати до Цінтри, треба десь двадцять п’ять, тридцять днів.

– І куди? Просто на північ?

– Щось дуже панна Фалька до тієї Цінтри цікава. Чому?

– На трон тамтешній хочу вступити.

– Добре, добре. – Готспорн підняв долоню в захисному жесті. – Ту просту алюзію я зрозумів, не стану вже ставити запитань. Найпряміша дорога до Цінтри, хоч як парадоксально, не веде просто на північ, бо перешкоджають бездоріжжя і багнисті міжозер’я. Спершу довелося б прямувати до міста Форгехам, а пізніше – на північний захід, до Метінни, столиці аналогічно названої країни. Потім належало б їхати через рівнину Маг Дейра, купецьким шляхом аж до міста Нойнройт. Тільки звідти треба тримати північним шляхом, що веде долиною річки Йелени. Звідти вже потрапити просто: шляхом безперервно тягнуться загони й транспорти військові, через Назаїр і Сходи Марнадалю, перевал, що веде на північ до долини Марнадаль. А долина Марнадаль – то вже Цінтра.

– Гммм… – Цірі вдивлялася у затуманений горизонт, із розмитою лінією чорних гір. – До Форгехама, а тоді на північний захід… То значить… Куди?

– Знаєш що, панно? – Готспорн легенько усміхнувся. – Я, власне, до Форгехама прямую, а потім до Метінни. О, тією доріжкою, що поміж сосенками піском золотиться. Нехай же панна їде зі мною, то й не заблукає. Амністія амністією, але приємно мені буде з такою чарівною панною подорожувати.

Цірі зміряла його найхолоднішим поглядом, на який її вистачило. Готспорн прикусив губу у грайливій посмішці.

– То як?

– Їдьмо.

– Браво, панно Фалько. Мудре рішення. А я казав, що панна настільки ж мудра, наскільки вродлива.

– Припини титулувати мене панною, Готспорне. У твоїх устах воно звучить якось образливо, а я не дозволяю нікому себе безкарно ображати.

– Як панна накаже.

* * *

Чарівний світанок не справдив очікувань, підманув. День, який після нього настав, був сірим і мокрим. Волога імла добре притьмарювала яскравість осіннього листя похилених над дорогою дерев, що палали тисячами відтінків вохри, червені й жовті.

У вологому повітрі пахло корою і грибами.

Їхали ступою по килиму опалого листя, але Готспорн часто підганяв свою ворону кобилку легким клусом чи галопом. Цірі тоді дивилася у захваті.

– Вона має якесь ім’я?

– Ні, – блиснув зубами Готспорн. – Я сприймаю коней як необхідність, міняю їх досить часто, не прив’язуючись. Давати коням ім’я, якщо ти не займаєшся їхнім розведенням, вважаю за претензійне. Ти зі мною погодишся? Кінь Воронок, пес Бурко, кіт Мурко. Претензійно!

* * *

Цірі не подобалися його погляди й багатозначні усмішки, а особливо насмішкуватий тон, яким він заговорював і відповідав на запитання. Тож вона трималася простої тактики – мовчала, говорила напівфразами, не провокувала. Якщо вдавалося. Вдавалося не завжди. Особливо коли він теревенив про оту свою амністію. Коли вона – вкотре і досить гостро – виказала своє несприйняття, Готспорн несподівано змінив фронт: почав доводити, що у її випадку амністія не є необхідною, бо її не стосується. Амністії охоплюють злочинців, сказав, а не жертв злочинів. Цірі пирхнула сміхом.

– Та ти сам жертва, Готспорне!

– Я говорив цілком серйозно, – запевнив він. – Не для того, щоби збудити твою пташину веселість, а щоб запропонувати тобі засіб врятувати шкіру, якщо тебе схоплять. Зрозуміло, що на барона Касадея щось таке не подіє, як і від Вархагенів ти не маєш очікувати розуміння, ті в найкращому разі лінчують тебе на місці, швидко і, якщо добре піде, безболісно. Але якби ти потрапила у руки до префекта і стала перед суворим, але справедливим обличчям імперського закону… Ха, тоді б я запропонував саме таку лінію захисту: залийся сльозами й заяви, що ти невинна жертва збігу обставин.

– І хто у те повірить?

– Будь-хто. – Готспорн нахилився на кульбаці, зазирнув їй в очі. – Бо така правда. Ти ж і справді невинна жертва, Фалько. Не маєш іще шістнадцяти, згідно із законами Імперії ти є неповнолітньою. У банді Щурів ти опинилася випадково. Не твоя вина, що ти сподобалася одній з бандиток, Містле, чиї неприродні уподобання не є жодною таємницею. Ти була підкореною Містле, використаною сексуально й змушеною до…

– Ну ось і з’ясувалося, – перебила Цірі, сама дивуючись власному спокою. – Нарешті з’ясувалося, про що йдеться, Готспорне. Я вже бачила таких, як ти.

– Справді?

– Як у кожного когута, – вона й далі була спокійною, – у тебе аж гребінець встає на одну думку про мене й Містле. Як у кожного дурного самця, світить у твоїй дурній довбешці думка про те, щоб намагатися вилікувати мене від супротивної природі хвороби, направити збоченку на шлях істини. А знаєш, що у тому є мерзотним і противним природі? Саме такі думки!

Готспорн придивлявся до неї мовчки і з досить загадковою усмішкою на вузьких губах.

– Думки мої, дорога Фалько, – сказав за хвилину, – може, і не є пристойними, може, і не є хорошими, і до того ж, очевидно, вони не є невинними… Але, богами клянуся, вони суголосні із природою. Ти мене ображаєш, вважаючи, що мій потяг до тебе має у своїй основі якусь… перверсійну цікавість. Ха, та ти ображаєш навіть себе саму, не зауважуючи або не бажаючи взяти до відома той факт, що твої зневолювальний погляд і незвичайна врода можуть кинути на коліна будь-якого чоловіка. Що жар твого погляду…

– Слухай, Готспорне, – урвала вона, – чи не ведеш ти до того, аби зі мною переспати?

– Що за розум, – розвів він руками. – Мені просто слів не вистачає.

– То я тобі допоможу. – Вона легенько підігнала коня, аби зуміти глянути на нього через плече. – Бо в мене слів повно. То честь для мене. У якихось інших умовах – хтозна… Якби був то хтось інший, ха! Але ти, Готспорне, аніскільки мені не подобаєшся. Нічого-нічогісінько мене у тобі не приваблює. Навіть, так би я сказала, навпаки: все у тобі викликає відразу. Сам бачиш, що в таких умовах статевий акт був би актом, супротивним природі.

Готспорн розсміявся, також підігнав лошицю. Ворона кобилка затанцювала на просіці, чарівно підводячи красиву голову. Цірі закрутилася у сідлі, змагаючись із дивним відчуттям, яке раптом у ній ожило, ожило глибоко, внизу живота, але вже швидко й непереможно рвалося назовні, на шкіру, що засвербіла під одягом. Я сказала йому правду, подумала вона. Він мені не подобається, най йому диявол, мені його кобила подобається, та ворона. Не він, тільки кобила… Що за холерна дурня! Ні, ні, ні! Навіть не беручи до уваги Містле, було б смішним і дурнуватим піддатися йому тільки тому, що я шалію від вигляду вороної кобили, як та танцює на шляху.

Готспорн дозволив їй наблизитися, дивився їй в очі з дивною усмішкою. Тоді знову шарпнув за вуздечку, змусив кобилку дріботіти ногами, обертатися і ступати, наче у танці, боком. Він знає, подумала Цірі, старий лайдак знає, що я відчуваю.

Суча лапа! Мені ж просто цікаво!

– Соснові голки, – лагідно сказав Готспорн, під’їжджаючи дуже близько й простягаючи руку, – набилися тобі у волосся. Вийму їх, якщо дозволиш. Додам, що той жест має стосунок до моєї галантності, а не до перверсійного бажання.

Дотик – і це аніскільки Цірі не здивувало – приніс їй приємність.

Була вона ще надто далека від рішення, але про всяк випадок порахувала дні від останньої крові. Цьому її навчила Йеннефер – вираховувати наперед і з холодною головою, бо потім, як робиться гаряче, настає дивне небажання рахувати, поєднане з тенденцією не звертати увагу на наслідки.

Готспорн дивився їй в очі й усміхався, наче знав, що рахунок – на його користь. Якби він ще не був таким старим, зітхнула крадькома Цірі. Але ж йому вже тридцять, не менше…

– Турмаліни. – Пальці Готспорна делікатно торкнулися її вуха й сережки. – Гарні, але ж – тільки турмаліни. Я б охоче подарував тобі й застібнув смарагди. Більш коштовні й куди зеленіші, оскільки таке більше пасує твоїй вроді та кольору очей.

– Знай, – вицідила вона, дивлячись на нього нахабно, – що навіть якби дійшло до чогось такого, я б зажадала смарагди наперед. Бо ти ж, напевне, не тільки коней сприймаєш як необхідність, Готспорне. І вранці після чарівної ночі тобі б і пригадування мого імені здалося б претензійним. Пес Бурко, кіт Мурко, а панна: Мариська!

– Честю клянуся, – засміявся він штучно, – ти вмієш заморозити й найгарячіші прагнення, Снігова Королево!

– Я мала добру школу.

* * *

Туман трохи піднявся, але й далі було похмуро. І сонно. Сонливість була брутально перервана криками й тупотом. З-за дубів, які вони власне минали, вискочили вершники.

Обидвоє вони діяли настільки швидко й так зіграно, наче вчили те тижнями. Зіп’яли і розвернули коней, миттю пішли у галоп, у чвал, у лютий кар’єр, притискаючись до грив, підганяючи коней криками й ударами п’яток. Над головами їхніми зафуркотіли стріли, здійнявся крик, брязкіт, тупіт.

– У ліс! – крикнув Готспорн. – Повертай у ліс! У гущавину! Вони звернули, не сповільнюючись. Цірі пласко і ще сильніше притиснулася до кінської шиї, бо гілки, що шмагали її, розігнану, загрожували звалити її з сідла. Побачила, як стріла з арбалету відлупала тріску з вільхи поряд. Гнала коня криками, кожну мить очікуючи стрілу у спину. Готспорн, який їхав попереду, раптом дивно застогнав.

Вони перескочили глибокий яр, карколомно з’їхали урвищем у тернисту гущавину. Й тоді Готспорн раптом зсунувся з сідла й упав у журавлину. Ворона кобила заіржала, вдарила задом, мотнула хвостом і погнала далі. Цірі не роздумувала. Зіскочила, тьопнула свого коня по заду. Коли той побіг за вороною кобилою, допомогла Готспорну встати, вдвох вони пірнули у кущі, у вільшаник, перекинулися, скотилися по схилу й зупинилися тільки у густій папороті на дні яру. Мох амортизував падіння.

Згори, від урвища, били копита погоні – на щастя, та йшла високим лісом, за кіньми, що втікали. Їхнє зникнення серед папороті, як здавалося, не помітили.

– Що воно за одні? – просичала Цірі, вилазячи з-під Готспорна й витрушуючи з волосся чавлені сироїжки. – Люди префекта? Варнхагени?

– Звичайні бандити… – Готспорн виплюнув листя. – Наїзники…

– Запропонуй їм амністію, – заскреготіла вона піском на зубах. – Пообіцяй їм…

– Тихо. Почують.

– Хоооо! Хоооо! Туууут! – долинуло згори. – Зліва захоооодь! Зліііііва!

– Готспорне?

– Що?

– У тебе кров на спині.

– Знаю, – відповів він холодно, витягаючи з-за пазухи сувій полотна і повертаючись до неї боком. – Увіпхни те мені під сорочку. На висоті лівої лопатки…

– Куди ти отримав? Я не бачу стріли…

– То був арбалет… Залізна січка, скоріше за все, утятий вухналь.[17] Облиш, не торкайся. То вже біля хребта…

– Зараза. Що я маю робити?

– Зберігати тишу. Вони повертаються.

Застукотіли копита, хтось протягло свиснув. Хтось кричав, кликав, наказував комусь, аби той повертав. Цірі нашорошила вуха.

– Від’їжджають, – пробурмотіла. – Відмовилися від погоні.

Не впіймали коней.

– Це добре.

– Ми їх також не впіймаємо. Ти зумієш іти?

– Не муситиму, – усміхнувся він, показуючи застібнутий на зап’ястку, досить дешевий на вигляд браслет. – Купив цю блискітку разом із конем. Вона магічна. Кобила її ще жереб’ятком носила. Коли потираю я це отаким ото чином, це начебто я її підкликаю. Вона наче чує мій голос. Прибіжить сюди. Це трохи займе часу, але прибіжить точно. Як буде трохи щастя, то й твій коник прибіжить слідом.

– А коли щастя не буде? Поїдеш сам?

– Фалько, – сказав він, стаючи серйозним. – Я не поїду сам, я розраховую на твою допомогу. Мене треба буде підтримувати у сідлі. Вже мені пальці ніг мертвіють. Можу втратити притомність. Послухай: цей яр доведе тебе до річища струмка. Поїдеш уверх, проти течії, на північ. Завезеш мене у місцевість під назвою Тегамо. Там ми знайдемо когось, хто зуміє витягнути мені те залізяччя зі спини, не викликавши смерть чи параліч.

– Це найближче поселення?

– Ні. Ближче – Ревнощі, котловина десь у двадцять миль, у протилежний бік, за течією струмка. Але туди не їдь у жодному разі.

– Чому?

– У жодному, – повторив він, скривившись. – І тут ідеться не про мене, а про тебе. Ревнощі для тебе – смерть.

– Не розумію.

– Не мусиш. Просто повір мені.

– Ґіселеру ти сказав…

– Забудь про Ґіселера. Якщо хочеш жити, забудь про них усіх.

– Чому?

– Залишись зі мною. Я дотримаю обіцянку, Снігова Королево.

Прикрашу тебе смарагдами… Обсиплю тебе ними…

– Авжеж, добрий час для жартів.

– Завжди добрий час для жартів.

Готспорн раптом обійняв її, притиснув і почав розпинати її блузку. Безцеремонно, але й без поспіху. Цірі відіпхнула руку.

– Авжеж! – гарикнула вона. – Добрий час і на це!

– На це також будь-який час добрий. Особливо для мене й зараз. Я говорив тобі, це хребет. Завтра можуть з’явитися проблеми… Що ти робиш? Ах, зараза…

Цього разу вона відіпхнула його сильніше. Надто сильно. Готспорн поблід, закусив губу, застогнав з болю.

– Вибач. Але як хто поранений, то повинен лежати спокійно.

– Твоя близькість призводить до того, що я забуваю про біль.

– Припини, най тобі!

– Фалько… Будь поблажливою до людини, яка страждає.

– Будеш страждати, якщо не прибереш руки. Зараз же!

– Тихіше… Розбійники можуть нас почути… Шкіра твоя наче атлас… Не крутися, най тобі лихо.

Ах, та до дідька, подумала Цірі, а хай там. Врешті-решт, яке те має значення? А мені цікаво. Можна мені бути цікавою? У цьому немає жодного почуття. Сприйму його винятково як необхідність, і тільки. І потім забуду безпретензійно.

Вона поступилася дотику й приємності, яку той приніс. Відвернула голову, але вирішила, що то напоказ скромно й оманливо благочестиво, – не хотіла видавати себе за спокушену цноту. Глянула йому просто в очі, але здалося їй це надто сміливо і з викликом – такого вона також не хотіла вдавати. Тож просто прикрила повіки, обійняла його за шию і допомогла з ґудзиками, бо йшло йому нешвидко і гаяв час.

До дотику пальців долучився дотик губ. Вона була вже близько до того, аби позабути про весь світ, коли раптом Готспорн безвладно знерухомів. Хвильку вона терпляче лежала, пам’ятала, що він поранений і що рана мусить йому докучати. Але воно тривало трохи задовго. Слина його стигла у неї на сосках.

– Гей, Готспорне? Спиш?

Щось потекло їй на груди і на бік. Вона торкнулася пальцями. Кров.

– Готспорне! – Вона зіпхнула його з себе. – Готспорне, ти помер?

Дурнувате запитання, подумала вона. Адже я бачу. Адже я бачу, що він помер.

* * *

– Помер із головою на моїх грудях. – Цірі відвернулась.

Жар з каміна заграв червоно на її скаліченій щоці. Може, був там і рум’янець. Висогота не був у тому впевнений.

– Єдине, що я тоді відчувала, – додала вона, й далі не дивлячись на Висоготу, – то розчарування. Це тебе шокує?

– Ні. Це – аж ніяк.

– Розумію. Я намагаюся аніскільки не прикрашати розповідь, нічого не змінюю в ній. Нічого не приховую. Хоча інколи маю бажання, особливо на те останнє.

Вона шморгнула, подлубала великим пальцем у кутику ока.

Я завалила його гіллям і камінням. Аби як, визнаю. Сутеніло, я мусила там переночувати. Бандити все ще крутилися навколо, я чула їхні крики й була вже більш ніж упевнена, що то не звичайні бандити. Тільки не знала я, на кого вони полювали: на мене чи на нього. Втім, я мусила сидіти тихо. Усю ніч. До світанку. Поряд із трупом. Брррр.

– На світанку, – продовжила за хвилину, – від погоні давно й слух щез, і я вже могла вирушати. І мала вже коня. Магічний браслетик, який я зняла з руки Готспорна, і справді працював. Ворона кобила повернулася. Тепер вона належала мені. То був мій презент. Є такий звичай на Островах Скелліге, знаєш? Дівчині належить коштовний подарунок від її першого коханця. Що з того, що мій помер, перш ніж зумів ним стати?

* * *

Кобила гепнула передніми копитами об землю, заіржала, стала боком, наче наказуючи дивуватися. Цірі не могла стримати захопленого зітхання при виді цієї дельфінової шиї, прямої і стрункої, але м’язистої, малої, красивої ліпки голови з опуклим чолом, високого клубу, будови, від якої можна було впасти у захват. Наблизилася обережно, показуючи кобилі браслетик на зап’ястку. Кобила форкнула протягло, поклала рухливі вуха, але дозволила взятися за трензелі й дала себе погладити по оксамитовому носі.

– Кельпі, – сказала Цірі. – Ти чорна й вертка, наче морська кельпі. Ти чародійська, наче кельпі. Тож будеш зватися Кельпі. І не стану переживати, чи воно претензійно, чи ні.

Кобила зафоркала, наставила вуха, тріпнула шовковим хвостом, що сягав бабок. Цірі – яка любила високу посадку – скоротила ремені підпруг, обмацала нетипове, пласке сідло без арчака й кулі передньої луки. Допасувала чобіт до стремена і схопила коня за гриву.

– Спокійно, Кельпі.

Сідло, хоч як дивно, виявилося цілком зручним. І з очевидних причин набагато легшим за звичайні кавалерійські.

– А тепер, – сказала Цірі, поплескуючи кобилу по гарячій шиї, – побачимо, чи ти настільки ж швидка, як і красива. Чи ти справжня джанетка, чи проста блендерка.[18] Що скажеш про двадцять миль галопу, Кельпі?

* * *

Якби глибоко вночі хтось зумів тихцем підкрастися до тієї загубленої серед мочарів хатинки із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув крізь шпарини у віконницях, то побачив би сивобородого старця, який слухає оповістки кільканадцятирічної дівчини із зеленими очима й попелястим волоссям.

Побачив би, як вигасаючий жар у вогнищі оживає і яснішає, наче у передчутті того, про що буде розказано.

Але не було це можливим. Ніхто не міг цього побачити. Хата старого Висоготи була добре захована серед очеретів на мочарах. На вічно вкритому туманами пустищі, на яке ніхто не відважувався заходити.

* * *

– Долина струмка була рівною, годною для їзди, тож Кельпі йшла, наче вихор. Вочевидь, поїхала я не вгору – вниз річки. Я пам’ятала ту особливу назву – Ревнощі. Пригадала, що Готспорн говорив на станції Ґіселеру. Зрозуміла, чому він застерігав мене від того поселення. У Ревнощах мусила бути засідка. Коли Ґіселер відкинув пропозицію амністії і праці на гільдію, Готспорн цілеспрямовано наштовхував його на мисливця за нагородами, який там зупинився. Знав, що Щури таку принаду заковтнуть, що підуть туди й потраплять у пастку. Я мусила дістатися Ревнощів раніше за них, перетяти їм шлях, попередити. Розвернути. Усіх. Або хоча б Містле.

– Здогадуюся, – буркнув Висогота, – що тобі не вдалося.

– Тоді я вважала, – сказала вона глухо, – що у Ревнощах чекає численний і добре озброєний загін. У найсміливіших думках не могла б я подумати, що вся засідка – одна людина…

Вона замовкла, задивившись у темряву.

– Я й поняття не мала, що то за людина.

* * *

Бірка була колись селищем багатим, красивим і лежала у надзвичайно мальовничих місцях – жовті стріхи її й червоні дахи щільно заповнювали долинку із крутими лісистими схилами, що змінювали колір залежно від пори року. Естетичне око і вразливе серце втішалися видами Бірки особливо восени.

Було так до того часу, коли селище змінило назву. А сталося то так.

Молодий рільник, ельф із близької рільничої колонії, закохався до смерті у мірошничку з Бірки. Мірошничка-фіглярочка висміювала залицяння ельфа й далі інтенсивно милувалася із сусідами, знайомими, навіть родичами. Ті почали й собі підсміюватися з ельфа і з його сліпого, наче кріт, кохання. Ельф – досить нетипово як для ельфа – вибухнув гнівом та помстою, вибухнув страшенно. Якоїсь ночі за сприятливого сильного вітру підклав вогонь і пустив усю Бірку з димом.

Зруйновані погорільці підупали духом. Одні помандрували в світ, інші опустилися у неробство і пияцтво. Гроші, зібрані на відбудову, регулярно розтрачували та пропивали, а селище тепер являло собою образ бідування і розпачу: було збираниною паскудних, абияк склепаних хаток під голим, начерно осмаленим схилом котловини. До пожежі Бірка мала форму овалу з центральним риночком, а тепер із небагатьох порядно відбудованих будинків, комори й винокурні сформовано було щось у вигляді довгої вулички, яку замикав фронтон поставленого спільним зусиллям заїзду «Під головою химери», яким управляла вдова Гульой. І вже сім років, як ніхто не вживав назву Бірка. Говорилося: Вогнисті Ревнощі, а частіше й просто Ревнощі.

Вуличкою Ревнощів їхали Щури. Був холодний, похмурий, понурий ранок.

Люди розбігалися по домівках, ховалися у сараях і мазанках. Хто мав віконниці, той зачиняв їх із тріском, хто мав двері, той підпирав їх кілком. Хто ще мав горілку – пив для куражу. Щури їхали ступою, демонстративно повільно, стремено у стремено. На обличчях їхніх вимальовувалося байдуже презирство, але змружені очі уважно розглядали вікна, ґанки і кутки.

– Одна стріла з арбалету! – застерігав Ґіселер, голосно й усім навкруги. – Одне клацання тятиви, і буде тут різанина!

– І знову підпустимо червоного півня! – докинула звучним високим сопрано Іскра. – Землю і воду залишимо!

Дехто з мешканців напевне мав арбалети, але не знайшлося нікого, хто схотів би перевірити, чи не кидають, бува, Щури слів на вітер.

Щури позлазили з коней. Чверть стайє, що відділяло їх від заїзду «Під головою химери» пройшли вони пішки, пліч-о-пліч, ритмічно подзвонюючи і брязкаючи острогами, оздобами й прикрасами.

Зі сходів заїзду, побачивши їх, утекло трійко ревнощан, які гамували вчорашнє похмілля пивом.

– Аби тільки він тут був, – пробурмотів Кейлі. – Бо ми затягнули. Не треба було розслаблятися, треба було сюди хоча б вночі вдертися.

– Дурієш, – вищирила зубки Іскра. – Як хочемо, аби про те барди пісні співали, то не можна зробити це вночі й у темряві. Мусять люди бачити! Ранок – краще всього, бо усі ще тверезі, вірно, Ґіселере?

Ґіселер не відповів. Підняв камінь, розмахнувся і гепнув ним об двері корчми.

– Вилазь, Бонгарте!

– Вилазь, Бонгарте! – підхопили Щури хором. – Вилазь, Бонгарте!

Зсередини пролунали кроки. Повільні й важкі. Містле відчула дрижаки, що побігли по карку й спині.

Бонгарт став у дверях.

Щури мимоволі відступили на крок, підбори високих чобіт вперлися у землю, долоні скочили до руків’я мечів. Мисливець за нагородами свій тримав під пахвою. Таким чином руки мав вільні – в одній тримав обібране від шкаралупи яйце, у другій – скибку хліба.

Повільно підійшов до бар’єрка, глянув на них згори, звисока. Стояв на ґанку, а й сам був великим. Гігантським, хоча худим, наче гуль.

Дивився на них, обводив водянистими очима усіх по черзі. Тоді відкусив спочатку шматочок яйця, тоді шматочок скибки.

– А де Фалька? – спитав невиразно. Крихти жовтка падали в нього з вусів і губ.

* * *

– Гони, Кельпі! Гони, красуне! Гони, скільки сил є!

Ворона кобила заіржала голосно, витягаючи шию в карколомному чвалі. Гравій градом летів з-під копит, хоча здавалося, що копита ледь торкаються землі.

* * *

Бонгарт потягнувся ліниво, скриплячи шкіряним кубраком, поволі натягнув і старанно розправив лосині рукавички.

– Як так? – скривився. – Хочете мене вбити? А за що?

– А за Мухоморця, щоби далеко не шукати, – відповів Кейлі.

– І для забави, – додала Іскра.

– І для святого спокою, – докинув Реф.

– Аааа, – повільно промовив Бонгарт. – Це про те йдеться!

А як пообіцяю, що вам спокій дам, то облишите мене?

– Ні, ти, песе сивий, не облишимо, – чарівно усміхнулася Містле. – Ми тебе знаємо. Відаємо, що не даруєш нам, що будеш нашим слідом волоктися і чекати на оказію, аби пхнути нас у спину. Виходь!

– Помалу, помалу. – Бонгарт усміхнувся, зловороже розтягуючи губи під сивими вусами. – Затанцювати ми завжди встигнемо, чого його підганяти. Спершу складу вам пропозицію, Щури. Дозволю вам вибрати, що ви за вашою волею зробите.

– Що ти там, старий гриб, бурмочеш? – крикнув Кейлі, горблячись. – Чіткіше кажи!

Бонгарт покивав та почухав стегно.

– Нагорода за вас є, Щури. Чимала. А жити треба.

Іскра форкнула, наче лісовий кіт. Бонгарт схрестив руки на грудях, приймаючи меч на згин ліктя.

– Чимала нагорода, – повторив, – є за мертвих, а за живих трохи більша. Мені-то, скажемо чесно, все єдино. Нічого до вас особисто не маю. Ще вчора думав, що уконтропуплю вас так просто, заради втіхи й розваги, але ви самі прийшли, заощадили мені сил, тож у серце мене тим торкнули. Тож дозволю вам обрати. Як бажаєте, аби я вас узяв: по-доброму чи по-злому?

М’язи на щелепах Кейлі заграли. Містле схилилася для стрибка. Ґіселер схопив її за плече.

– Хоче він нас розлютити, – просичав. – Дозволь каналії балакати.

Бонгарт пирхнув.

– Ну, – повторив. – По-доброму чи по-злому? Я оте перше раджу. Бо знаєте: по-доброму значно, значно менше болить. Щури, як за командою, дістали зброю. Ґіселер махнув клинком навхрест, завмер у фехтувальній позі. Містле соковито сплюнула на землю.

– Іди-но сюди, кістяний дідугане, – сказала удавано спокійно. – Йди, падлюко. Вб’ємо тебе, як старого сивого пса.

– Тож волієте по-злому. – Бонгарт, дивлячись кудись над дахами, поволі видобув меча, відкинув піхви. Неспішно зійшов з ґанку, побрязкуючи острогами.

Щури швидко стали поперек вулички. Кейлі відійшов якнайдалі вліво, майже під мур винокурні. Поряд із ним встала Іскра, кривлячи вузькі губи у своїй звичайній страшній усмішці. Містле, Ассе й Реф відійшли праворуч. Ґіселер став посередині, вдивляючись у мисливця за нагородами з-під примружених повік.

– Ну, добре, Щури. – Бонгарт роззирнувся по боках, глянув у небо, потім підняв меч і поплював на клинок. – Як танцювати – так танцювати. Грай, музико!

Вони скочили до себе, наче вовки, блискавично, тихо, без попередження. Завили у повітрі клинки, наповнюючи вуличку гострим дзвоном сталі. Спочатку чути було тільки дзвін клинків, зітхання, стогони та приспішене дихання.

А потім, раптом і несподівано, Щури почали кричати. І помирати. Реф вилетів з клубовиська першим, гепнувся спиною об мур, бризкаючи кров’ю на брудно-біле вапно. За ним непевним кроком вийшов Ассе, зігнувся, упав на бік, поперемінно згинаючи та розпрямляючи коліна.

Бонгарт крутився і скакав, наче дзиґа, оточений мигтінням і свистом клинка. Щури перед ним відступали, підскакуючи, рубаючи й відскакуючи знову, люто, завзято, безжально. І безрезультатно. Бонгарт парирував, бив, парирував, бив, атакував, без перерви атакував, не давав передиху, нав’язував темп. А Щури відступали. І помирали.

Іскра, втята у шию, впала у грязюку, скручуючись, наче кицька, кров з артерії бризнула на литки й коліна Бонгарта, що проходив повз неї. Мисливець широким замахом відбив атаки Містле і Ґіселера, після чого крутнувся і блискавичним ударом розпоров Кейлі, рублячи самим кінчиком меча – від ключиці аж по стегно.

Кейлі пустив меч, але не впав – тільки скорчився й обіруч схопився за груди і живіт, а з-під долонь полилася кров. Бонгарт знову вивернувся з-під удару Ґіселера, парирував атаку Містле і рубанув Кейлі ще раз, перетворивши йому бік голови на кармазинну кашу. Світловолосий Щур упав, розбризкуючи калюжу крові, змішаної з грязюкою.

Містле й Ґіселер завагалися на мить. І замість утікати крикнули одним голосом, дико і люто. І кинулися на Бонгарта.

Знайшли смерть.

* * *

Цірі увірвалася до селища і почвалувала вуличкою. З-під копит вороної кобили полетіли бризки багна.

* * *

Бонгарт пхнув підбором Ґіселера, що лежав під муром. Отаман Щурів не подавав ознак життя. Із розваленого черепа вже перестала витікати кров.

Містле, на колінах, шукала меча, мацала обома руками багнюку й гній, не бачачи, що повзає у червоній калюжі, яка швидко збільшувалася. Бонгарт повільно підійшов до неї.

– Нііііііі!

Мисливець підвів голову.

Цірі на бігу зіскочила з коня, заточилася, впала на одне коліно. Бонгарт усміхнувся.

– Щуриця, – сказав. – Сьома Щуриця. Добре, що ти тут. Бракувало мені тебе до комплекту.

Містле знайшла меч, але не була в змозі його підняти. Захрипіла й кинулася під ноги Бонгартові, вчепилася тремкими пальцями у халяви його чобіт. Відкрила рота, аби крикнути, замість крику з вуст вирвався лискучий карміновий струмінь. Бонгарт копнув її сильно, зваливши у гній. Містле, тримаючись обіруч за розтятий живіт, зуміла все ж підвестися знову.

– Ніііі! – крикнула Цірі. – Мііііііістле!

Мисливець за нагородами не звернув уваги на її вереск, навіть голови не повернув. Крутнув мечем і вдарив розмашисто, наче косою, потужно, що аж підняв Містле з землі й кинув її аж під стіну, обм’яклу, наче ганчіркову ляльку, наче убабляну червоним ганчірку.

Крик помер у горлі Цірі. Руки її, коли сягнула по меч, трусилися.

– Убивця, – сказала вона, дивуючись чужості свого голосу. Чужості губ, які раптом стали потворно сухими. – Убивця! Каналія!

Бонгарт дивився на неї з цікавістю, трохи нахиливши набік голову.

– Будемо вмирати? – запитав.

Цірі йшла, обходячи його півколом. Меч у піднятих розпрямлених руках рухався, підманював, брехав.

Мисливець за нагородами засміявся голосно.

– Умирати! – повторив. – Щуриця бажає умирати!

Обертався потроху, стоячи на місці, не даючи звабити себе у пастку півкола. Але Цірі було все одно. Вона кипіла від люті й ненависті, тремтіла від жадоби вбивства. Хотіла дістатися того страшного старигана, відчути, як клинок врубається у тіло. Хотіла бачити його кров, що хльосне з перерубаних артерій у ритмі останніх ударів серця.

– Ну, Щурице, – Бонгарт підняв заляпаний меч і поплював на клинок. – Перш ніж здохнеш, покажи, що у тобі сидить! Грай, музико!

* * *

– Ото насправді кат його зна, як воно сталося, що не позабивалися вони у тій першій сутичці, – розповідав шість днів по тому Никляр, син грабаря. – Дуже хтіли позабивати, те одразу видко було. Вона – його, він – її. Налетіли одне на одного, зійшлися, може, на мить, і пішов дзвін бойовий від мечів. Може, двома, може, трьома ударами обмінялися. Не було людини, щоб могла те порахувати – оком чи вухом. Так швидко билися, пани золоті, що ані око людське, ані слух того розрізнити не могли. А танцювали, а скакали навколо себе, наче дві ласиці!

Стефан Скеллен, званий Пугачем, слухав уважно, граючись нагайкою.

– Відскочили одне від одного, – продовжував хлопець, – але на жодному ані подряпини не було. Щуриця, можна те було бачити, до дідька розлючена, а сичала, наче кіт, як у нього мишу відбирають. А єгомосць пан Бонгарт був цілком спокійний.

* * *

– Фалько, – сказав Бонгарт, усміхаючись і вишкірюючись, наче справжній гуль. – Чудово вмієш танцювати й мечем крутити! Зацікавила ти мене, мандрьохо. Хто ти? Скажи мені, перш ніж помреш.

Цірі дихала. Відчувала, як починає огортати її страх. Зрозуміла, з ким вона має справу.

– Скажи мені, хто ти, і дарую тобі життя.

Вона міцніше стиснула руків’я у долоні. Мусила, мусила пройти крізь його блоки, рубанути його до того, як він закриється. Не могла дозволити, аби він відбивав її удари, не могла приймати мечем його випади, не могла вже ані разу ризикнути болем та паралічем, які прошивали й охоплювали при блоках її лікоть і передпліччя. Не могла втрачати енергію на пусті ухиляння від його ударів, що хибили по ній не більше, ніж на волосину. Оминути захист, подумала вона. Зараз. У цій оце сутичці. Або померти.

– Помреш, Щурице, – сказав він, ідучи до неї з виставленим далеко уперед мечем. – Не боїшся? Це тому, що ти не знаєш, як виглядає смерть.

Каер Морен, подумала вона, стрибаючи. Ламберт. Гребінь.

Сальто.

Зробила три кроки й напівоберт, а коли він атакував, не відвертаючи увагу на фінти, крутнула сальто назад, упала у напівприсід і тут же ринула на нього, пірнаючи під його клинок і викручуючи зап’ясток для удару, для страшного удару, підсиленого міцним скручуванням стегон. Раптом огорнула її ейфорія, вона вже майже відчувала, як вістря вгризається в його тіло. Замість того був твердий, дзвінкий удар металом об метал.

І раптовий зблиск в очах, струс і біль. Відчула вона, що падає, відчула, що впала. Парирував і розвернув, подумала вона. Помираю, подумала.

Бонгарт копнув її у живіт. Другим копняком, точно і болісно виміряним у лікоть, вибив у неї меч. Цірі схопилася за голову, відчувала тупий біль, але під пальцями не було ані рани, ані крові. Отримала я кулаком, подумала зі страхом. Просто отримала кулаком. Або оголів’ям меча. Він мене не вбив. Відлупцював, наче шмаркачку.

Вона розплющила очі.

Ловець стояв над нею, страшний, худий, наче скелет, громадився над нею, наче хворе безлисте дерево. Смердів потом і кров’ю.

Схопив її за волосся на потилиці, підняв насильно, змусив встати, але відразу ж шарпнув, вибиваючи землю з-під ніг, і поволік її, що кричала, наче безумна, до Містле, яка лежала під стіною.

– Не боїшся смерті, га? – гарикнув, пригинаючи голову її донизу. – То подивися, Щурице. Ото є смерть. Так помирають. Дивися, ото кишки. Ото кров. А ото гівно. Оте людина має всередині.

Цірі напружилася, зігнулася, учеплена його рукою, захрипіла у сухих позивах. Містле ще жила, але очі вже мала затуманені, скляні, риб’ячі. Долоня її, наче кігті яструба, стискалася і розтискалася у багні й гної. Цірі відчула різкий, проникливий запах урини. Бонгарт зареготів.

– Отак помирають, Щурице. У власній сечі!

Відпустив її волосся. Цірі посунулася навкарачки, бив її сухий переривчастий кашель. Містле була вже поряд. Долоня Містле, вузька, делікатна, м’яка, мудра долоня Містле…

Вона вже не рухалася.

* * *

– Він не вбив мене. Прив’язав до конов’язі, за обидві руки.

Висогота сидів нерухомо. Вже досить давно так сидів. Навіть подих стримував. Цірі продовжувала розповідь, і голос її ставав усе глухішим, усе ненатуральнішим і щоразу неприємнішим.

– Наказав тим, що збіглися, щоби принесли йому мішечок солі й барильце оцту. І пилу. Я не знала… Не могла зрозуміти, що він має намір… Ще тоді я не знала, до чого він здатний. Я була прив’язана… до конов’язі… Він скликав якихось пахолків, наказав їм, аби тримали мене за волосся… і за повіки. Показав їм, як саме… Так, щоб не могла я відвернутися чи заплющити очі… Щоби мусила дивитися на те, що він робить. Треба подбати, аби товар не зіпсувався, сказав. Аби не почав розкладатися…

Голос Цірі зламався, сухо зав’яз у горлі. Висогота, вже знаючи, що почує, відчув, як слина заповнює йому рот, наче хвиля повені.

– Відрізав їм голови, – глухо сказала Цірі. – Пилою. Ґіселеру, Кейлі, Ассе, Рефу, Іскрі… Й Містле. Відрізав їм голови… По черзі. На моїх очах.

* * *

Якби у ту ніч хтось зумів підкрастися під загублену серед мочарів хату із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув усередину крізь шпарини у віконницях, побачив би у скупо освітлених нутрощах сивобородого старця у кожусі й попелястоволосу дівчинку із обличчям, знівеченим шрамом на щоці. Побачив би, як дівчина трясеться від плачу, як давиться схлипом у обіймах старця, а той намагається її заспокоїти, незграбно й машинально гладячи й поплескуючи по спині, що трясеться від плачу.

Але то було неможливо. Ніхто не міг того побачити. Хата була добряче захована серед очерету на мочарах. На пустині, вічно вкритій туманом, туди, куди ніхто не наважувався заходити.