Читать книгу Життя на карту - Андрей Кокотюха - Страница 7

– Уже туго. Досить.

Христина все ж дозволила собі підтягнути шнурівку ще трохи. У неї були сильні руки, з корсетами своєї королівни ніколи не морочилася довго. Особливо з новомодними, вкороченими. Їх почали рекламувати в газетах не лише як такі, що роблять жінку вільнішою та краще підкреслюють форми, а й також є анатомічно здоровими.

– Досить, – повторила Анна.

Вона не сердилася. Часом сварила Христю, коли вважала – є причина. Проте зараз, десять днів по тому, як у неї на очах зарізали чоловіка, не було сил ані сваритися, ані гніватися, ані плакати. А сили Анні потрібні, особливо – тепер. Мусила набратися їх перед задуманим візитом.

– Не ходили б ви, Я́рівно, туди сьогодні, – Христина відступила, глянула на пані критично, оцінююче, звично в таких випадках примруживши ліве око. – Хай вляжеться все.

– Вляжеться? – Анна відвернулася від люстра, зиркнула через плече. – Що вляжеться? Ти думаєш, коли говориш, чи аби щось бовкнути?

– Ой, звиняйте, – круглі Христині щоки запалали. – Я ж просто, я ж нічого…

– Все в тебе просто, – Анна поклала руки на обтягнуті корсетом боки. – А в мене, тобто у нас із тобою, все відтепер дуже непросто!

– У нас? – молодиця подалася вперед, в очах блимнув радісний вогник. – То не женете мене?

– Хіба сама навчуся шнурувати корсет, прати і готувати, – Анна не жартувала. – Ми лишилися самі. Я вбита горем, слабка. Але не дурна, щоб вигнати на вулицю помічницю. Яка, до всього, знає все, про що говорилося і що робилося в цьому домі.

– Ви, королівно, найрозумніша жінка на світі! – у словах Христини – жодних лестощів. – Таких мудрих голів на весь Київ нема! Та де Київ – у всій губернії не знайдеш! Сказала б навіть – у всіх губерніях довкола!

– За інші не розписуйся, – тепер Анна дозволила собі легенько всміхнутися. – Та сперечатися не буду. І коли вже я хоча б наполовину така мудра, якою ти мене бачиш, – мушу подбати про наше з тобою майбутнє. Треба якось утримувати себе, цей дім, тобі платня теж потрібна.

– Я обійдуся! – квапливо видихнула Христя.

– Невже? – Анна підняла брову. – Ти, може, й обійдешся якось. А твоя родина?

Христина закусила нижню губу, шморгнула носом.

– Ви ж знайдете його, душогубця проклятого?

– Задля того до пана Харитонова йду, – цим Анна підвела під розмовою риску. – Звари мені кави краще.

– Мо’, чаю з м’яти? Листячко свіжеcеньке, зраночку в саду вирвала.

– М’яти вже досить. Стільки перепила її цими днями, пахне кругом. Навіть там, де її нема. Занадто й не здраво. Тепер мені, навпаки, краще бадьоритися.

– Ох, бойова ви, королівно. Ловка!

– Без тебе знаю. Роби каву, часу мало. Пан Харитонов – зайнята особа. Хоч ми з ним домовилися вчора, довго навряд чекатиме. Лови́ його потім. Залізо кують, поки воно гаряче.

– Той ваш Харитонов – холодний. Крижина, бр-р-р, – Христя скривилася. – Бачила його вчора. Баньки – наче в дохлої риби.

– Тим більше потрібні сили для розмови з таким. І холодний розум. Вари каву, Христино.

Залишившись сама у спальні – десять днів тому затишній, подружній, тепер самотній, вдовиній, – Анна неквапом почала вдягати сукню. Довго не морочилася з вибором. Жалоба триває, взяла чорну, строгу, без оздоб. Одягалася перед великим, на повний зріст, дзеркалом. Люстро було забране у важку різьблену дерев’яну раму і міцно стояло на широких ніжках – майстер-різьбяр відтворив кігтясті лев’ячі лапи.

Розправивши складки на тканині, Анна завела руки за спину, почала неквапом защіпати гачки. Впоравшись із третім, зупинилася. Глянула у дзеркало, схиливши голову набік. Оцінила. У люстрі – особа, котрій горе не докинуло віку, як це часто трапляється. Хіба лице досі лишалося блідим, що цілком влаштовувало Анну. Завдяки неприродній блідості з носика зникли, – гаразд, майже зникли, – дрібки ластовиння. Матінка, яка померла від сухот за місяць до їхнього з Іваном весілля, через що шлюбну церемонію пересунули, запевняла: так проявилися ознаки однієї з родових гілок.

Ані вона, ані тато, який три роки тому одружився вдруге та перебрався у маєток дружини аж під Новгород-Сіверський, ластовиння не мали. Зате, зі слів матері, такою прикметою природа щедро обрадувала її прадіда по материнській лінії, Левка Лемеша, який служив при Кирилові Розумовському. Але вже його син поміняв прізвище на російський лад, тож у дівоцтві Анна була Лемешевою.

Її дратував власний носик, пістрявий, мов перепелине яєчко. З ним виглядала зовсім по-дитячому. Дарма, що від матусі успадкувала пишні груди, предмет таємної, а то і явної заздрості знайомих і незнайомих жінок. Бажання мати великі перса змушували підкладати під корсети вироби зі шкіри, обтягнутої атласом. Вони надувалися і виглядали привабливо, якщо, звісно, повітря не починало виходити назовні у найменш підходящий для того момент. Але ластовиння на носі, ще й у купі з невисоким зростом, робили з Анни не жінку в розквіті сил, а когось на кшталт підлітка-недоростка. Тривалий час у будь-якому товаристві, на будь-якому прийнятті на неї дивилися, немов на дитину, котра затесалася серед дорослих випадково. Або – навпаки, навмисне, через бажання чимшвидше знайти жениха.

Отак вони з Іваном Вольським і здибалися.

Його так само не квапилися сприймати серйозно. Вважали недолугим підлітком, котрий уперто лізе не в свої справи. Вже коли вони зблизилися, Іван, червоніючи й навіть затинаючись, признався: часом знаходилися охочі дати йому щигля, просто так, забави ради, аби вирости у власних очах.

Перша, хоч і не остання причина, чому Анна дозволила собі взятися за чоловікові справи.

Коли рипнули двері, вона не повернулася на звук. Нікого, крім Христини, в будинку нема й бути не може. За мить та з’явилася у дзеркалі позаду Анни, у руці – чашка на блюдечку. Спальню відразу заповнив аромат свіжозвареної кави.

– Дякую.

Не відводячи погляду від люстра, Анна простягнула руку. Христя піднесла блюдце ближче. Анна не поспішала брати, тепер дивилася на інше відображення. Дивно: молоді жінки були майже ровесницями. Христина навіть молодша на два роки – але мало коли їй давали справжній вік. У кращому разі накидали років п’ять-сім, а найчастіше кликали тіткою, а то й бабою. Все через опецькувату статуру.

Природа наділила Христю широкою кісткою, від чого вона виглядала тлустою. Обвітрене лице теж додавало років. Голос звучав густо, низько, і якщо не бачити – старша жінка балакає, а то й справді стара баба. Сама Христина не журилася, приймала себе такою, якою створив її Господь Бог, і свято вірила – рано чи пізно знайде собі жениха.

Хоч до Києва її відправили не по те.

Христина Попович була далекою родичкою Івана Вольського, племінницею двоюрідного брата чи щось таке. Жила родина на Полтавщині, десь під Лохвицею, мала невеличку цукроварню і чотирьох дітей. Їхні нещастя почалися, коли в будинок ударила кульова блискавка. Стояло посушливе літо, оселя зайнялася миттю, люди вибігли в чому були. Поки народ збігся на допомогу, гасити було вже нічого. Поповичі без того мали борги, раптові злидні загнали їх у ще більші, тож незабаром економію довелося продати. Від непосильного навантаження батько сімейства зліг, і його дружина не знайшла нічого кращого, як кинутися в ноги київському родичеві.

Не мала інших варіантів для вибору. Бо саме тоді, півтора року тому, їхній родич зробився знаменитим на все місто, та де – на всю губернію. Газети просто не мали права оминати увагою успіхи Вольського, а один найспритніший журналіст, Гліб Коваленко, навіть почав занадто набридати. Мовляв, не Путіліним[5] єдиним, Київ відтепер теж має свого великого сищика, гідна відповідь столичним штучкам. А також, додав без зайвої скромності, власного Шевлякова[6].

Іван тоді навіть загорівся, адже слава впала на нього несподівано-неждано, він не готувався до такого – але ж як приємно, чорт забирай! Проте Анна відрадила, навчила, як слід говорити з писакою. Діставши відлуп, Коваленко не заспокоївся, став добровільним літописцем справ слідчого Вольського, відтоді друкував у «Київських губернських відомостях» по нарису, намагаючись створювати по одному щомісяця. А в квітні приходив знову, хвалився – назбирав на книжечку, навіть знайшов, хто надрукує. Справа лише в добрій волі Івана Дем’яновича. Хай би підписав дозвіл на використання його прізвища. Ще й гроші за те може мати…

На той час Христя вже жила у Вольських. І Анна не уявляла, як раніше обходилася без її допомоги. Це єдине, чим Іван міг допомогти далеким родичам, аби не бачити їхніх сліз. Від часу, коли справи на службі пішли вгору, дозволив собі покласти Христині платню. Цілком достатню, аби хатня робітниця відсилала значну частину грошей додому й не надто обділяла при тому себе.

Анна категорично не приймала слів служниця чи прислуга, відразу назвавши Христю помічницею. А це виявилося справді так: попри старання матері, з Анни не виходило доброї господині. Вона не вміла куховарити: чоловік попервах отримував до столу недосолене чи пересолене, горіле, недоварене, словом, не надто смачне, не могла дати лад саду, хоча квітник піддався легко. Єдине, що їй далося – мереживне плетиво, тут вона пишалася собою. Проте плетиво для неї з якогось часу перестало бути просто забавою, рукоділлям, способом зайняти себе на дозвіллі. Її мідні спиці рухали чоловікові справи – і він знав те й цінував.

Не зводячи з себе очей, Анна піднесла чашку з кавою до губ, відставила мізинець. Застигла так, вільною рукою защепнула ще один гачок на комірці. Ковтнула, поправила пасмо волосся біля лоба.

– Гарна ви, Ярівно. Гарнюня, – не стрималася Христя.

Опинившись у Вольських та проводячи з Анною більшість свого часу, Христина попервах плуталася. Звертання бариня і барин тут не прийняли. Як називати хазяїв, нова пожилиця не знала. Зійшлися на Дем’яновичу, а далі вийшло складніше. Помічниця чомусь ламала язика, вимовляючи ім’я по батькові Анни. Нарешті скоротила Ярославівну до Ярівни, що видалося Вольським навіть дуже оригінальним. Потім якось розговорилися, і Христя дізналася: батько, Ярослав Лемешев, нарік доньку на честь доньки старокиївського князя Ярослава, тієї, що стала французькою королевою. Почутого виявилося досить, аби хатня робітниця почала іменувати свою благодійницю королівною, не інакше. Анна й тут не сперечалася, було в цьому звертанні щось від старовинних казок.

Їх вона в дитинстві дуже любила.

– Допоможи волосся вкласти. У мене досі руки тремтять.

– Бідненька моя…

– Не жалій. Треба далі жити. Краще удачі побажай.