Читать книгу Коханка з площі Ринок - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 6

На Личаківську його привезли автівкою.

Це був «даймлер», приписаний до контррозвідки, яким розпоряджався особисто Зубов. Водій – механік, сповнений власної гідності худий чоловік невизначеного віку в шкірянці та шоломі, заховав очі під окулярами-«консервами» 19, відгородившись від світу. Щойно пасажири всілися, повернувся до капітана. Той глянув на Клима.

– Кажіть, як їхати.

– Адреса…

– До біса. Федір міста не знає. Німецькою володієте?

– Трохи.

– З ним краще нею. Думаю, ваших знань вистачить, аби пояснити дорогу.

Вирішивши нічому не дивуватись, Кошовий сказав механіку кілька фраз, для певності показавши руками напрям. Той, аби ліпше чути, розстебнув шолом, піднявши «вуха» догори, від цього став виглядати доволі кумедно. Вислухавши, мовчки кивнув, насунув шолом сильніше, запустив мотор.

Чхнувши, «даймлер» рушив, підстрибуючи на бруківці.

– Здивовані? – спитав Зубов. – Війна з німцями, а в мене водій – німець.

– Світ валиться Бог знає куди. Мене б не заскочив тепер навіть китаєць. І все одно: німець – Федір? Обрусів?

– Його звуть Теодор, – охоче пояснив капітан. – Один із кращих водіїв, він зі мною вже третій рік. Справді, обрусілий німець, із колоністів. Але вважає себе патріотом Росії. Народився у Таврії, там є шведські та німецькі поселення. У минулому – спортсмен, брав участь у перегонах, здобував кубки під російським прапором. Коли почалася війна, поміняв ім’я на російське, близьке за звучанням. Останнім часом так багато хто робить. Чули – назви вулиць міняють.

– Еге, – кивнув Клим. – Читав заклики київського купецтва підтримати перейменування. Київська губернія, чув, не хоче вже торгувати німецьким товаром.

– Патріотизм.

Знизавши плечима, Кошовий зосередився на дорозі – саме зараз водій ледь не завернув у протилежний, ніж треба, бік. Зубов теж замовк. Поки їм не було, про що говорити.

Вони їхали колись людними вулицями. Тепер хідниками йшли переважно військові, повз яких швидко проходили цивільні, намагаючись відвертати очі. Життя не відчувалося, хоч день тільки почався. Іноді перехожі озиралися на «даймлер», проводжаючи поглядами, і всякий раз Климові здавалося: люди дивляться на нього, впізнають, хоч точно знав: усе зовсім не так, до його персони нікому немає діла.

Зупинившись на Личаківській біля потрібної брами, Федір-Теодор знов озирнувся на капітана, не піднімаючи масивних окулярів.

– Чекаємо, – мовив той німецькою, до Кошового заговорив, як раніше, російською: – Вам вистачить двадцяти хвилин?

– Для чого?

– Самі ж хотіли перевдягнутися.

– Так. Але ще помитися, поголитися.

– Чимось доведеться жертвувати. На площі Ринок чекає Платов. Я не велів йому виходити. В одному помешканні з тілом замордованої коханки він уже кілька годин.

– Боїтеся за душевний стан офіцера російської імператорської армії?

– Іронія тут зайва, пане Кошовий. Навіть я не хотів би опинитися на місці капітана.

– А в його ситуації? Зубов криво посміхнувся.

– Смію завірити вас: у його ситуації я навряд чи колись опинюся. Одружений, маю сина й донечку, своїй дружині вірний. Нехай це прозвучить старомодно, адже нове століття задає інакші правила. Досить, ідіть, не баріться. За вашим паном Віхурою вже поїхали, привезуть туди ж.

Випите ще шуміло в голові. Кишки грали сумного марша – Клим пропустив тюремний сніданок. Сперечатися марно, просити щось на зуб – принизливо. Він і без того забагато в собі притлумив, пристаючи на капітанову пропозицію.

Вибрався з салону, зайшов у браму.

Двері відчинив Гнат Бульбаш, з чийого кашкета на Кошового дивилася новенька кокарда у вигляді двоголового орла. Двірник зиркнув на нього підозріло, потягнувся за свистком, та Клим, ступивши крок убік, кивнув на «даймлер» та офіцера в салоні. Щось буркнувши собі під ніс, Бульбаш посунувся, пропустивши пожильця, – і тут же, за звичкою, простягнув долоню, чекаючи подяки.

Іншим разом Кошовий би промовчав.

Тягар останніх днів дав про себе знати: примруживши презирливо очі, він виплюнув на Гната коротку матюкливу фразу, наслідуючи манеру київських візників звертатися до лінивих коней. Бульбаш ніколи раніше не чув від пана адвоката нічого подібного. Тим більше не чекав, що той наважиться лаятися тепер, у своєму становищі. Хотів відповісти, навіть розкрив рота – але, уздрівши на сходах домовласника, закрив його, почухав бороду й пішов геть, лишивши Клима та Зінгера сам на сам.

– Ви надовго, пане Кошовий? – запитав той тихо, витираючи хусткою вологу від поту лисину.

З приходом до Львова російської армії домовласник зняв незмінну ярмулку й заховав подалі. Бульбаш, знахабнівши, почав вимагати собі додаткову платню, інакше погрожував розказати православним, хто тут справді мешкає. Домовласник, не знаючи, що робити, не найшов нічого кращого, як прийти з цим до Клима. Той, розуміючи власне хистке становище, усе ж відкликав Гната, притиснув до стіни й сказав:

– Думаєш, пан Зінгер ховається за іконами? Хіба по ньому не видно, скотино ти така, якого він походження? Так шановне панство виявляє свою лояльність, гов’ядина ти! На лояльних містян зібрався доносити? Налаштовувати інших проти нової влади? Хіба не чув розпорядження – людей не накручувати, не лякати, всіляко пояснювати переваги Російської імперії? Ходи зі мною, разом у поліції погуторимо.

Бульбаш намагався опиратися, та потім зрозумів – Кошовий говорить діло. Все лишилося, як є. Більшість пожильців вирішила не тікати з міста, хай вже буде, як буде. Стало погано: люди швидко збідніли, скотилися до злиднів, платити за проживання нічим, заощадження танули, кошти йшли на їжу, їх витягав чорний ринок. До всього каналізація та водогін почали працювати з перебоями, тут жоден домовласник нічого не міг удіяти. Трималися на плаву ті, хто пускав російських офіцерів чи інших, котрі дістали у Львові службу та платню. Зінгерам пощастило: практика насильницьких виселень їх оминула, бо пожильці зберігали нейтралітет та відповідну до часу лояльність. І водночас не пощастило – довелося спершу знизити платню, потім – узагалі про неї забути невідомо, на який час.

– Не знаю, чи надовго, пане Зінгере, – чесно відповів Клим. – Зараз ані Бог, ані чорт нічого напевне не знають.

– Ваша правда, – погодився той. – Маєте знати: я дуже тішуся, що вас випустили.

– Та де, – сумно посміхнувся Кошовий. – Я й сам не знаю, чи звільнили мене, чи ні.

– Як то так?

– ¶Буває. Скажіть краще, хтось зайняв мої апартаменти?

– Поки Бог милував. Сам дивуюся, маю дуже вдале місце.

– Я перевдягнуся, бо на мене чекають. Повернуся – поговоримо, як буде час.

Зінгер зник у себе, а Кошовий, піднявшись, відчинив двері, зайшов.

Тут лишилося все, як було – розкидане, вивернуте, розкурочене після трусу. Книги, взуття, білизна та одяг валялися перемішані всюди, де їх кинули. Не стримавшись, Клим нахилився, підняв із підлоги та склав стосиком на робочому столі кілька книжок, від однієї з яких відірвали палітурку: бо українською мовою, під обкладинкою такого видання могло, як казали, бути щось крамольне, незаконне, спрямоване на підрив устоїв імперії. Скинувши брудне пальто, потім – роздягнувшись повністю, пожбуривши просякнутий тюрмою одяг окремо в куток, він пошукав і знайшов не свіжі, зате чисті кальсони, спідню сорочку, повозився зі шкарпетками.

Як виглядатиме – не переймався.

Натягнув штани в смужку, хотів одягнути сорочку, та передумав, поміняв її на плетений светр із відкоченим коміром. Швидко оглянувши помешкання, не побачив ніде нового, справленого весною пальта, з того часу майже не вдягненого. Припустивши – хтось міг потягнути, той самий Бульбаш, наприклад, вирішив поки не морочитися, узяв те, в якому прийшов, хоч одягати його все одно було гидко. Зате капелюхи збереглися, лиш пожмакались. Розправивши один, Кошовий прилаштував убір на голові, критично глянув на себе в дзеркало.

Аж тепер помітив – скло розбите, тріщина пішла навскоси.

Як повернеться – треба викинути.

– Шляк би вас трафив, пане Кошовий! Війна війною, а вам усе свербить! Паскудна звичка – втягувати мене у свої авантюри!

Так зустрів Клима біля брами на площі Ринок, з тильного боку ратуші, Марек Віхура. Востаннє вони бачилися у квітні на вечірці, котру комісар львівської кримінальної поліції дав із нагоди відставки. Зібралися лише близькі, тим більше оцінив запрошення Кошовий. Господинею була не пані Віхурова, як належало, – зібрання взяла у свої руки Магда Богданович. Вона натиснула на доступні лише їй важелі, і для невеликого товариства на цілий вечір зарезервували ресторан готелю «Жорж», де вона мешкала після чоловікової смерті. А з певного часу її почали сприймати не так за пожилицю, як за особу, котра має тут певні права.

Прощання зі службою вийшло невеселим, хоч Магда докладала чималих зусиль, аби загальний настрій не падав. Присутні прийняли правила й весь вечір старанно не говорили про погане. Пані Віхурова була мало не єдиною, хто тішився щиро: її чоловік відставку заслужив і тепер зможе присвятити більше часу власному здоров’ю. Сімейний лікар десять останніх років виявляв у Віхури різні хвороби, а дружина квоктала над ним. Не лише розорюючись на ліках, а й застосовуючи різні можливості народної медицини. Але вона розуміла: комісар міг працювати ще кілька років, маючи до своєї роботи хист та натхнення. Злочинці й колеги ставилися до Віхури однаково: боялися й поважали. Рішення прийшло хоч не відразу, визрівало кілька місяців, і комісар таки зважився, щоб не втратити цю саму повагу.

Марек Віхура подав у відставку, щойно завершився процес над Різником із Городоцької.

Убивцею п’ятьох жінок легкої поведінки. Одного нещасного, душевно слабого чоловіка.

І актриси Барбари Райської, нареченої адвоката Кошового.

У власній спальні, напередодні власного весілля. У той день і час, коли комісар керував складними, добре продуманими Климом ловами вбивці-маніяка. Потім він картав себе: міг додуматися до елементарного – виставити охорону, навіть переконати Басю пустити поліцейських агентів до себе на час операції. Хоч як би Кошовий не заперечував, Віхура був невблаганний: показав себе як фахівець із найгіршого боку. Дочекавшись вироку та привітавши судове рішення разом із усіма стоячи й оплесками, комісар наступного ранку поклав власній кар’єрі поліцейського край.

Перші місяці війни не змінили Віхуру хіба зовні. Високий зріст, широкі плечі й міцна постава робили його подобою дбайливо обтесаної кам’яної брили. На перший погляд, цей чоловік справляв враження цілком здорової людини. Причому – такої, якій здоров’я дозволяє приймати на груди будь-яку кількість алкоголю, вина та коньяку, без особливої шкоди для організму. В оману вводив червоний колір обличчя, який зазвичай мають просмалені пияки. Проте Марек Віхура вже скоро як десять років не пив нічого міцнішого за світле пиво. Та і його вкрай рідко. Міг потягнути ще келих-другий шампанського, якщо запрошували на офіційні урочистості. Кров постійно приливала до лиця, бо гроза львівських злочинців мав, серед інших болячок, проблеми з судинами. Пані Віхурова била на сполох, коли чоловікове лице з густо-багряного ставало рожевим – це ознака поганого чуття. Коли інші бліднули, кремезний комісар робився рожевим.

Саме такий колір обличчя Віхури мало зараз. Також усякий, хто добре знав відставного комісара раніше, міг побачити: колись дороге пальто, підігнане під поважну поставу людини-гори, нині висіло, мов на вішаку. Дотепер він не міг схуднути, списуючи особливість на поважний вік – мужчини, розмінявши шостий десяток, невпинно починають грубшати. Військова кампанія та стрімке входження російської імператорської армії до Львова надто скоро внесло корективи – зараз Віхура, як і переважна більшість містян, харчувався не тим, що дозволяють лікарі, а тим, що вдавалося роздобути.

Голод насувався поволі, невпинно. Це відчувалося, як раніше – наближення війни, і Магда, котра стала частіше спілкуватися з пані Віхуровою, якось переказала Климові: та вмовляє чоловіка кинути все й перебратися ближче до села. Мала родичів серед довколишніх дрібних поміщиків-цукроварів, готова була жити в тісняві, аби лиш чоловік не підірвав здоров’я остаточно й невідворотно. У Львові протримається нині не всякий здоровий, куди вже Віхурі з його болячками. Та не вийшло, відставний комісар уперся, тікати наміру не мав, тож вирішили якось жити.

– Радий вас бачити, пане Мареку.

– Заради такої можливості ви посилаєте по мене російських вояків? – Віхура кивнув на двох солдатів і унтер-офіцера, що тупцяли осторонь, позираючи на «даймлер» контррозвідки, з якого вийшов Кошовий. – Пані Віхурова зачала кричати ґвалт. Вирішила – мене арештовують.

– Хіба вам нічого не пояснили?

– За мною просто прийшли, пане Кошовий! Озброєні військові! Жоден із цих хлопів не говорить ані польською, ані німецькою!

– Даруйте за незручності, – мовив Зубов німецькою, ступивши ближче й козирнувши. – Ми ще налагоджуємо стосунки з новими підданими Його Величності. Труднощі перехідного періоду є.

– Обшуки й арешти – труднощі перехідного періоду? – зиркнув на капітана Віхура.

– Від мене нічого не залежить, – сухо відповів Зубов. – Цапа відбувайла в моїй особі шукати не слід. За дії кожного недалекого хама не маю наміру відповідати. Вільні! – кинув унтеру, вже російською.

Той витягнувся, віддав наказ солдатам, повів їх геть.

– Чого зволить пан офіцер? – Віхура вже трохи заспокоювався.

– Вам усе пояснить пан Кошовий.

– То все ж таки – ваші штучки? – відставний комісар знову зиркнув на Клима.

– Що я маю пояснити?

– Залучити пана колишнього поліцейського до нашої справи.

– Поліцейські не бувають колишніми, – буркнув Віхура. – Як і військові, до речі. А ось комісари йдуть у відставку.

– З формулюванням визначимося, – відмахнувся Зубов. – Ми витрачаємо забагато часу, панове. Самі побачите. Видовище красномовне. Прошу за мною.