Читать книгу Лемберг. Під знаменами сонця - Анна Хома - Страница 6

Я, здається, згадував, що мені всюди ввижаються вороги. Чекайте – і дочекаєтеся…

Три тижні, протягом яких я посилено вкривався нальотом пристойності й гарних манер, зійшли як з гусака вода, а з пива – пінка. Я жваво шпурнув на підлогу білюсіньку подушку, до якої ще секунду тому любенько припадав щокою, і, копнувши покривало, вилетів до коридору.

Довкруж стояла спокійнісінька, сонна тиша… Темінь тут стояла, дідько б її забрав!

Я навпомацки добрався до галереї, почекав на щось, навіщось понюхав повітря і… стрімголов скотився сходами в передпокій.

З розгону вперіщившись у перший-ліпший кут і згадавши всіх родичів з вуйком[16] Фонсьом включно, я подужав із їхньою допомогою коридор і влетів до бібліотеки на одній нозі. Друга нога, мабуть, образившись на мене і на той кут, відмовлялася працювати. Але що нога!

Вогонь підморгував мені з найближчого стелажа і, вдоволений, хрумкав сторінками.

Треба сказати, що їхня бібліотека – це таке місце, де зберігається багато непотрібного паперу. Для чого зберігається, особисто мені вияснити не вдалося.

Я підбіг до вогнедишного стелажа і спробував зрушити його з місця, бо за ним стояв ще один стелаж, а далі – ще, і якщо їх усіх підпалити, цей вогник двадцятьох таких, як я, підсмажить майстерно. Біфштекс із кров’ю. Вуйкові Фонсьові сподобалося б.

Але повірте, каміння легше за книжки. І воно не горить.

Вихопивши з каміну залізний прут, я підважив ним перший стелаж. Висока – під стелю – махіна гойднулася і, крекчучи, повалилася вперед на стіну, збивши дорогою гарну бронзову люстру і розламавши навпіл картину над каміном. Теж, мабуть, гарну, – я не став уточнювати, а рвонув на себе гардини.

Пишні, оксамитові – а я їх простими, шорсткими, зашкарублими руками – і по танцюючих жовтогарячих зміях. Як по жирних зубастих щурах. Або по сумлінню, яке нині не в моді. У таких, як я.

Пам’ятаю дим, жар, іскри і попіл. Пам’ятаю забиту ногу, якій дуже не подобалася моя біганина. Пам’ятаю воду, що лилася на мене. Більше нічого не пам’ятаю.

…Спочатку отямилося моє чуття, а вже за ним я – глибокошанований і вельмиповажний пан Мар’ян Добрянський. Правда, вшановували мене більше пси в підворіттях, а поважали круки на звалищах, але я тим не переймався. Я взагалі-то був мирним батяром. Якщо не підходити близько.

Чуття підказало мені, що поруч є щось живе, і я, недовго думаючи, метнувся в той бік, згріб це «щось» в оберемок і, закинувши йому голову назад, притис коліном до ліжка. І аж тоді розплющив очі.

Коли ви спите, з вами можуть зробити будь-яку капость. Тому необхідно або зовсім не спати, або прокидатися так швидко, щоб іншим разом тебе, сплячого, обходили десятою дорогою.

Але цього разу, коли я розплющив очі, мені красиво так заїхали в писок. Образно мовлячи. Тому що Ян, витріщившись на мене схибленими очиськами і дихаючи через раз, не годився для опору. Він узагалі ні на що не годився після мого ніжного привітання.

Я голосно вилаявся, ухопив подушку і зацмулив нею у вікно. Дарма. Треба було терміново когось прибити, щоб заспокоїтися.

– Нічо-ого собі-і… – захоплено загуло збоку. – Як ти… ні, як у тебе так… Я ж навіть не встиг налякатися… Слухай, а навчи мене, га? Я так не вмію.

Ще б пак. Тебе будили татусенько з мамусенькою, ніжно цілуючи, а мене – копняк під зад. Або відро студеної водиці. Або… Та хіба пригадаєш усі можливі способи зустрічі нового дня?

Отак, тихо скаженіючи, я сидів на ліжку і пробував зрозуміти, чому мені так пекельно гаряче, якщо я зовсім голий. І навіть не пробував зрозуміти, як почувався Януш Губицький, коли його привезли з лісу три тижні тому.

Довкола нього бігали тоді всі разом із опікуном і мопсом опікуна. Приватний бродівський лікар – на думку Бохенських, найкращий в окрузі – скривився, побачивши пацієнта, обережно підняв плахту, у яку той був загорнутий, швиденько призначив якісь пілюлі і мазі, за якими треба було посилати до Відня, і змився разом з опікуном. Ключниця після їхнього відходу скасувала все та послала за бабкою-знахаркою в село. Та наварила відварів і пояснила служницям, як ними послуговуватися.

Тутешня челядь любила свого пана і зробила все, як веліла бабка, хоча всі заслуги згодом дісталися приватному бродівському лікарю. Уже через тиждень пан звівся на ноги, а через два потягнув мене плавати і кататися верхи. При цьому пропонуючи за порятунок свого життя золоті гори.

Ні словом не обмовившись, як йому було лежати замотаним у ту плахту три тижні тому…

– Тебе обтерли горілкою, – обережно пояснив Ян, тримаючись від мене на безпечній (на його думку) відстані. – Ти, гм… дещо підгорів.

– Чи я вас просив?

Ян подумав-подумав і підійшов ближче.

– Ти врятував мій дім… як раніше вирятував мене… від лютої смерті. Ти нічого не хочеш взамін – це твоє право, але я мушу тобі якось віддячити! Я теж маю на це право.

Ой не знаєш, що кажеш, юначе!

– Піди втопися.

– А знаєш, що мені щойно спало на думку?

Позбутися його не так легко, як здається на перший погляд.

– Я досі не знаю про тебе геть нічого. Де твоя сім’я, звідки ти родом, чим займаєшся? За ці три тижні ти нічого мені так і не розповів про себе.

Овва. Знову мені затопили в пику. Раніше я такого нікому не дозволяв.

Раніше я був молодим. Зараз я почувався таким старим, наче триста років жив на цій землі. Триста марних років.

– Боюся, ти невдовзі сам про все довідаєшся.

Ян якось дивно на мене глянув. Неначе вперше помітив щось незнайоме, незвичне. Важливе. Ось так.

…До нас їхала поліція. Як для чого? На посиденьки!

Не знаю, як вас, а мене, наприклад, хлібом не годуй, а дай погомоніти з сальцесонами[17] про високі матерії.

Саме тому я вже із самого ранку приготувався до урочистої зустрічі представників милої всім галичанам влади, розмазавши по фізіономії всю радість, яку зміг у собі нашкребти з цього приводу.

А Януш Губицький потягнув мене на згарище. На пошуки вцілілих книг.

Я і книги! З вікна можна випасти зо сміху. Але все-таки краще возитися з обгорілими папірчиками, аніж із обгорілою душею. Менше смороду.

Явище було вражаюче. Величезна зала, вікна-арки, витіювате ліплення над карнизами, янголи на стелі – й обвуглені стіни. І попіл, товстий шар попелу на підлозі.

Я витягнув навмання одну книжку, яка ще трималася купи. Але то тільки на перший погляд. Сторінки витончилися, згорнулися і звисали чорними клаптями. Можна було ще де-не-де розібрати окремі букви і навіть слова, але покажіть мені ідіота, який буде цим займатися.

Я подумав, що, можливо, тут зберігалася пам’ять тисячоліть, а її в одну ніч – на попіл.

Я пожалів, що не торкнувся цієї пам’яті тоді, коли вона ще жила.

Я зовсім не здригнувся, коли Ян зойкнув і кинувся розгрібати хрусткі білувато-сиві могили книг. Ті зітхали, здіймаючись угору від одного його доторку, і, покрутившись вихорцями попелу, з ледь чутним тріском опускалися назад у товстенний шар смерті. Немов потривожені душі невинно загиблих.

Та, котра звалася колись книжкою, випала з моїх рук.

На небесному склепінні заскреготіло сонце – й охнула вслід йому земля. А значить, лихо не за горами…

– Нема…

– Чого нема? – якомога байдужіше перепитав я. Байдужість завжди вдавалася мені найкраще. А от щось інше… милосердя, скажімо, чи співчуття… з цим були проблеми…

– Документів. Татових документів.

А-а, всього лиш…

– Він зберігав їх тут. Говорив, що тайники для того й існують, щоб їх грабувати, а тут, серед тисячі книжок, ніхто їх не знайде.

Знайшли ж…

– Вони були складені в одному великому конверті…

У синьому такому, із червоною міткою на куті.

– …і запечатані сургучем.

А на сургучі – герб. Корона, балки і страусове пір’я довкола срібного собаки. Ну не можуть шляхтичі не ліпити свій герб на кожному папірчику!

– Це ж треба, щоб пожежа почалася саме тут?!

Отож-бо й воно. На диво розумні у вас пожежі. Самі починаються, та ще й точно знають, звідки починатися…

Влетіла Марічка і, сплеснувши руками, заторохкотіла:

– Приїхали, мій пане, а поважні які, як індики! Отой, що три тижні тому тут був, якогось головного з собою приволік і ще двох із фузіями.[18] А правда, допитувати будуть? Усіх, чи кого підозрюють?…

«Головного» звали Філіп Залеський, був він не більше не менше, а австрійським намісником Галичини. Але його можна було не боятися. Увесь його занепокоєний вигляд говорив вам, що він переймається щонайперше благополуччям держави, а не вашою скромною персоною. Той, хто був тут три тижні тому, – бродівський комісар, чолов’яга з червоною пикою, настовбурченими вусами і напруженою складкою між бровами… Думати, мабуть, любив.

А от третій, котрого вони із собою приволокли…

Ми пройшли до вітальні, і поки тривали взаємні привітання, я акуратно повкладав у копи[19] те, що бачив, і дійшов висновку, що темна комірчина вуйка Фонся таки краща. Там таких-от хатраків[20] на дух не переносили. Замаскований під простого павука,[21] отой третій, із чорними очима, чорним волоссям і чорною борідкою, нагадував єзуїта, який дав обіцянку давити всяку нечисть до гробової дошки. Як таких тільки земля носить?

Четвертий павук стояв на чатах біля дверей. Утікати було нікуди.

– Отож, дорогий мій пане Губицький, я почну прямо, без зайвих слів, – розпочав намісник, коли ми всі повсідалися. – Я приїхав сюди особисто, тому що мій батько, Вацлав Залеський, теж був патріотом своєї вітчизни, як і Генріх Губицький та його батько, і багато інших поляків. Революція поставила Вацлава Залеського на чолі нашого краю, а коли його, романтика до глибини душі, відправили через рік у відставку, він теж уповні відчув усю несправедливість життя. І я досі впевнений, що його отруїли на засіданні уряду, де він захищав до останнього справи своєї Галичини…

Єзуїт поруч кахикнув, намісник підскочив і, зрозумівши, що сказав не зовсім те, що слід говорити очільнику австрійської крайової адміністрації, почервонів, як у нас кажуть, по самі… вуха.

– Сподіваюся, однак, що все, що ви тут почуєте, залишиться між нами. Наш візит неофіційний, тому тут немає вашого опікуна, пана Бохенського, до якого ми вирішили поки не звертатися, повідомивши насамперед суть справи вам. Вашого товариша ми теж попросили б залишити нас… наразі.

– Ні, ваша світлосте! – аж надто швидко відмовив наміснику у його законному проханні Янек. – Він буде присутній при нашій розмові.

А жаль. Я вже було повірив, що з цієї пастки можна вибратися живим.

– Ваше право. Тоді… тоді я продовжу. До нас надійшов тривожний сигнал, і я сподіваюся, що ви дасте мені спростування.

– Тривожний сигнал?

А хіба ти не знав, юначе, що у твоєму домі – лихо?

– Саме так. Бродівський комісаріат поліції отримав анонімного листа, у якому було повідомлено, що ваш батько не отримував цього маєтку в спадок, а здобув його незаконним шляхом, знищивши двадцять років тому всіх свідків і заволодівши майном шляхтича Анджея Губицького і його іменем…

Мала бабусенька сірого козлика…

Янек повільно встав.

– Розумію, що доброзичливців всюди вистачає, і пан комісар не звернув би на анонімку уваги, якби разом із нею не було вкладено цього конверта з російським штемпелем, датованого вереснем 1866 року і адресованого Генріху Губицькому, вашому діду, у Краків. Усередині був лист-відповідь на запит щодо його сина, поручника Анджея Губицького, який як повстанець брав участь у боях із російською армією в Королівстві Польському під містечком Сураж Вітебської губернії, де і загинув у шістдесят третьому році, тобто двадцять три роки тому. Таким чином, він аж ніяк не міг бути вашим батьком.

– Нічого не розумію… – Януш був непорушний, як статуя на Ринку. Тільки морських потвор біля підніжжя не вистачало…

– Прошу ознайомитися… – Намісник простягував пожовклі від часу папірці поблідлому, мов вапно, Янушу. – Ви можете переконатися самі, що…

– У чому я маю переконатися?

Морські потвори зараз справді були б незайві. Якщо вміти ними керувати…

– Ми, звісно, перевіряємо цю інформацію і збираємося надіслати повторний лист-запит до російського військового командування. Ця справа знаходиться на особистому контролі директора поліції, – він скосив очі на єзуїта. – Але, самі розумієте, на це потрібен час, а у світлі останніх подій, які спіткали вас і ваш маєток, маємо бути дуже оперативні і випереджати злочинців. Поліцію часто звинувачують у надто повільній реакції на запити сучасності…

– Які запити? Ви говорите про мого батька!

Намісник витяг іще один папірець, з усього видно, написаний недавно, і зачитав:

– В анонімці нам порадили відшукати записи, зроблені Анджеєм Губицьким перед його від’їздом до Росії, і порівняти із його почерком на пізніших документах, написаних після осені 1866 року, – письмових розрахунках із закупниками зерна, а також на розписках, які він дає кредиторам. Ми підняли архів Ягелонського університету, знайшли зразки його почерку і порівняли їх. І смію вам сказати, що це два різні почерки і підписи двох різних осіб. Прошу, прошу подивитися…

Ян узяв папірці, але, здається, нічого в них не бачив.

– Справжній Анджей Губицький, одружений із панею Ядвігою, уродженою Свіжавськи, справді мав сина, якого, як вам відомо, викрали потім за нез’ясованих досі обставин, але тоді він залишив його в Кракові немовлям і пристав до заколотників. Як вам відомо, – він збадьорився і голос його зміцнів, – це повстання завершилося нищівною поразкою польських сил, залишки яких, користаючись милосердям найяснішого цісаря[22] нашого Франца Йосипа Першого, який амністував повстанців… – Ще один швидкий погляд у бік єзуїта: тепер я все правильно сказав, чи не так? – …перебралися через кордон у Галичину. Цілком можливо, що серед цих заколотників був і наш злочинець, який утерся до поручника Губицького в довіру, силою чи обманом витяг із нього інформацію про його сім’ю і маєток у Накваші, і, повернушись сюди та скориставшись тим, що на наших теренах пан Губицький досі ніколи не був, привласнив собі його ім’я і майно. Ви не знаєте, наскільки злочинці можуть бути винахідливими і…

– Які злочинці? Мій батько – Анджей Губицький, і помер він у власному домі через п’ятнадцять років по описаних вами подіях у Росії!

– Так, Яне, Анджей Губицький міг би бути вашим батьком, якби він був у країні. Але в той час він уже був мертвим. А через три роки після його смерті, восени шістдесят шостого, до Накваші приїжджає самозванець, який і займає його місце. Ви тоді тільки народилися, ви не можете пам’ятати, як усе було, а от ваша мати, пані Ядвіга Губицька, – як вона погодилася прикривати злочинця стільки років і вас виховувати в брехні?…

– Хвилиночку! Ви помиляєтеся! Повстання закінчилося в шістдесят четвертому році, і мій тато одразу повернувся додому! Ми з ним схожі як дві краплі води!

– Напрошується єдине пояснення… Ви впевнені, що не хочете обговорити це наодинці?…

– Впевнений, ваша світлосте!

– Напрошується єдине пояснення: ваша мати, не дочекавшись повернення законного чоловіка, скоює гріх, а потім, вчасно отримавши цього листа, вигадує спосіб, як приховати наслідки гріхопадіння, уже досить помітні. Вона нікому, окрім свого спільника, про цей лист не повідомляє, а переїздить з ним із Кракова до Накваші, де демонструє світові батька своєї дитини, який у буквальному сенсі цього слова займає при ній місце законного чоловіка! До Кракова вони так ніколи і не повернулися.

– Ви забуваєтеся! Моя мати була чесною жінкою шляхетного походження, і не вам кидати на неї тінь ганьби!

– Я не кажу, що все було саме так. Я висуваю припущення. Можливо, не отримуючи вісточок від нього, пані Ядвіга вважала свого чоловіка мертвим, можливо, ваш старший брат, уже доволі дорослий хлопчик п’яти років, міг завадити планам злочинця, бо називати чужого чоловіка татом дитина навряд чи погодилася б. Тому злочинець, збиравшись зайняти місце дідича Накваші, викрав із цією метою вашого брата, щоб таким способом залякати вашу матір і змусити її підіграти йому, – це знає зараз тільки Господь Бог!

У Бродах говорять, що ваша мати мало куди звідси виїжджала, не ходила на прийоми, у себе нікого не приймала і практично сиділа безвилазно в цих стінах. Пані Ядвіга із самого початку могла бути свідомою співучасницею цього злочину, а потім її замучили докори сумління, а можливо, самозванець насильно втримував її від зізнання… Але знову ж таки, ні його, ні її вже немає серед живих. Колишній управитель маєтку теж безслідно зник. Б’юся об заклад, що навіть бабка-повитуха, яка приймала пологи, теж кудись поділася. Не залишилося нікого, хто би щось знав про ті події. Хіба це не дивно?

Це хто ж вас напоумив ворохобити справи такої давності? Хтось, хто, певно, довго пантрував[23] усю цю сімейку і вдень і вночі, і в спеку і в холод, вичікуючи… Як я, наприклад.

– Ви збожеволіли… – Януш повільно сів.

– Ні, його світлість цілковито при своєму розумі, – допіру заговорив отой хатрак, схожий на єзуїта, через якого я усміхався у свої неіснуючі вуса. – Повторюю: усе, що ви тут почули, – це лише наші припущення. Поза сумнівом лише одне: двадцять років тому тут, у цьому домі, розігралася трагедія, і хоча цією справою займалася і наша, і бродівська поліція… – Цього разу погляд єзуїта прикипів до комісара з червоною пикою, і зморшка між бровами в того поглибшала… – винні досі не покарані. – І раптом, нахилившись уперед: – Ви не знаєте, хто міг прислати нам цю анонімку? У вас немає ніяких припущень?

– Не в тому суть, хто її написав! – втрутився його світлість, і єзуїт тільки мовчки зміряв його поглядом. – Важливо, щоб громадяни нашої держави знали, що жоден злочин не залишиться безкарним!

Янек раптом знайшов у собі сили в’їдливо поцікавитися в державних службовців:

– І ви робите такі висновки на основі якихось анонімних листів і конверта з нечітким штемпелем? Я впевнений, що це підробка!

Вони перезирнулися між собою. У мене засвербіло в носі, але я не наважився поворухнутися. Навіщо зайвий раз нагадувати великим світу цього про свою нікчемну присутність?

– Ну що ви! У нас є ще один документ, датований вереснем шістдесят шостого! – завзято вигукнув намісник. – Ми знайшли його в архіві дирекції поліції. Це клопотання дружини такого собі Михайла Добрянського, помічника друкаря з Личакова, якого підозрювали у викраденні вашого малолітнього брата. Вона просить розібратися в цій темній справі тодішнього начальника поліції пана Антонія Гаммера. Жінка описує, як її чоловік познайомився з начебто Анджеєм Губицьким за дивних обставин, коли той, брудний і зарослий, у селянському одязі, але зі зброєю, зупинив Михайла посеред дороги з Бродів і попросив його довезти возом до міста, а вже там напав на наряд поліції, який проводив обшук у домі Михайла Добрянського. Це сталося наступного ранку після викрадення вашого брата, коли перевіряли всіх можливо причетних до злочину. Що найдивніше: жінка пише, що чоловіки виглядали як давні товариші, хоча щойно познайомилися. Ви уявляєте: польський шляхтич затоваришував із сином якогось торговця гречкою з передмістя, мало того, з русином!? Уже одне це є підозрілим! А якщо вони були знайомі раніше? Якщо вони спільники, і наш злочинець найняв Михайла Добрянського, щоб той викрав дитину Губицьких, а дружині розповів байку про шляхтича, який начебто вернувся за три роки з російського полону? Про це ми теж не довідаємося, бо ані Михайла Добрянського, ані його дружини Софії знову ж таки немає в живих. І загинули вони за вкрай дивних обставин… Виглядає, ніби хтось замітав сліди, усуваючи свідків і можливих…

Головний столичний поліціянт перебив його:

– Викрадач дитини явно переслідував якусь мету. Яку – ми не знаємо. Навряд чи цією метою було збагачення від продажу дитини циганам. Тут щось інше. Чому бродівська поліція не змогла його тоді затримати, невідомо… – І знову погляд на бродівського комісара, від чого його пика ще більше почервоніла… – Але це свідчить, що ми маємо справу зі злочинцем непересічним, хитрим, освіченим і прозірливим.

Януш мовчки тримав у руках листки паперу, а сонце натужно рухалося над стогнучою землею. Малювало світлом візерунки на гладеньких кахлях підлоги. Випалювало їх на моєму серці…

– Ви не можете…

– Бути впевненим? Звісно…

– Більше того, – намісник ледве перехопив ініціативу, – ми не можемо висувати вам ніяких претензій: повторюю, ви тоді щойно народилися. Ви ж бачите, я прийшов сюди неофіційно, без жандармів, без зайвого галасу. Я тут як приватна особа. І я прагну, щоб ви переконали мене в помилковості моїх припущень. Бо, незважаючи на те, що вашої вини в цьому немає, якщо буде доведено, що ви не є спадкоємцем Анджея Губицького, що ваш батько – просто злочинець, то, самі розумієте, ваше перебування тут є незаконним… Дайте мені докази моєї неправоти…

Документи, скажімо…

– Щось, що б підтверджувало право вашого батька на цей маєток. Щось, що б неспростовно довело, що ваш батько і Анджей Губицький – одна і та ж особа. Можливо, є якісь папери…

– Папери? – Януш аж підскочив на тендітному диванчику з вигнутими ніжками. Я на такі боявся навіть сідати. – Вони були, але… У нас сталася пожежа…

– От-от, – закивав головою перевдягнутий директор поліції, і намісник знову з сумом поглянув на нього. – Коли наші колеги отримали повідомлення про цю пожежу… Бачите, підпал – це дуже вигідно. Мовляв, усе було, та загуло…

– Підпал?… Хвилиночку!

Ну, нарешті, бо скоро в мене щелепи зведе від посмішки…

Януш знову підвівся, цього разу впевнено та гордовито, і, дивлячись згори вниз на гостей, гулко відкарбував:

– Ви забуваєтеся, панове! Нікому ще не вдалося заплямити чесного імені мого батька й моєї матері, і не вам це зробити…

Привиділось мені, чи направду поліціянт сяйнув йому у відповідь теплою задушевною усмішкою! Мені жоден із їхньої братії так не усміхався, тому я не квапився стирати з фізіономії розмазане там блаженство. І правильно робив.

– Я знаю, пане Губицький, що, без сумніву, маю справу з людиною шляхетною. Прошу вибачити нам нашу зухвалість, його світлість уже пояснив, що ми не маємо до вас особисто ніяких претензій. Але ви самі могли опинитися на гачку риболова…

Він повернувся до мене. І більше не усміхався. Приїхали.

– Я вас слухаю, пане… е-е…

Це я так до нього звернувся. Веселим, жвавим голосочком. Хоч пісню затягуй…

– Перепрошую, що забув…

– Вальтер. Альберт Вальтер. Якщо не помиляюся, пан комісар уже брав у вас свідчення про жахливі події в Бродівському лісі… три тижні тому. Вас знайшли на місці злочину біля двох трупів і напівживого пана Губицького. Нагадайте мені ваше ім’я.

– Мар’ян Небродович, – шанобливо вклонився я йому, щиро відплачуючи тією ж монетою. Ми обидва знали, що тільки бовдури в цьому світі звуться справжніми іменами, та ще й за це ім’я ладні горлянку перегризти. Нам обом було зовсім неважко зректися своїх імен заради важливіших справ.

– Де ви були в ніч, коли сталася пожежа?

Ні, пісеньками від нього не відмажешся.

– Пане Вальтер, Мар’ян першим помітив вогонь і першим кинувся гасити, – встромив свого носа в розмову двох гавруків[24] наївний Януш.

Ех, Янеку-Янеку, не знаєш ти життя!

– Серйозно? Першим? – слизькі чорні очі дивилися зовсім не насмішкувато і далебі не сердито. Вони просто дивилися на мене, і я вже бачив стовп кари й той цоколь, на який впаде моя голова під улюлюкання жителів мого міста… Хоча… Так, здається, карали тільки шляхтичів. Таких, як я, вішали… – Ваша кімната на другому поверсі в кінці галереї?

Усе рознюхав, падлюка, – лайнувся я про себе, хоча на мені далі виблискувало суцільне блаженство…

– Залежно, звідки дивитися. Якщо з кінця галереї…

– І о четвертій ранку ви раптом зриваєтеся і чомусь летите в бібліотеку… Вам почитати захотілось, пане м-м… Небродович?

Уявіть собі, пане Вальтер.

– По-вашому, я прокрався до бібліотеки, підпалив ці папери, почекав трішечки та одразу ж підняв шум і кинувся їх гасити? Чи не занадто закамарно для правди? – спитав я з бравурою в голосі.

– Не занадто, – відрізав він без найменшої бравури. – Вас тут цінують. Ви врятували пана цього маєтку від лютої смерті. Ніхто вас не запідозрить, а кілька дріб’язкових опіків дадуть вам статус героя.

– Ви втратили залишки глузду!

Знову Януш. Я б ніколи не посмів так звернутися до поліції.

– Спочатку ви звинувачуєте в шахрайстві й у вбивстві мого батька, у зраді – мою маму, а тепер ображаєте мого гостя, і все це в поки що моєму домі! Я не потерплю цього!

– Ми дуже перепрошуємо, пане Губицький, – виразно зиркаючи в бік свого нібито підопічного захвилювався намісник. – Ніхто тут не хоче вас ображати…

Головний столичний поліціянт підвівся і миролюбно промовив:

– Якби ви захищали достойних…

Усі підвелися слідом за ним.

– Я певен…

– Ви можете бути певним у чому завгодно, але знати точно вам не дано…

Отож-бо і воно.

– Ніхто не може знати про злочин більше, ніж злочинець.

Для тих, хто не зрозумів, – це він про мене.

– На вашому місці я б провів обшук у його кімнаті. Хоча, швидше за все, документи вже десь переховані. Ми прибудемо завтра. Його світлість мусить відреагувати належним чином на отриманий поліцією сигнал. Це може спричинити до негативних наслідків, і коли ми отримаємо підтвердження наших припущень, вас у судовому порядку можуть позбавити шляхетського стану і спадку. Мені буде шкода, якщо це станеться, повірте. Тому моя вам порада: подумайте до завтра, чи не краще дозволити компетентним органам робити висновки про чесність і порядність тих, хто довкола нас. На допитах вони всі, переважно, співають, як солов’ї…

Він коротко кивнув і майже забрався геть, але Януш підніс долоню до рота й заточився. Він силкувався вдихнути, але повітря не хотіло проникати у його легені. Смикнувши краватку, він став повільно осідати на підлогу. Я підхопив його попід пахви й опустив на диван. Він задихався.

– Заспокійливого, бігом! – загорлав я на того павука, що стояв при дверях.

Той крутнувся на місці… і промимрив:

– Але я не…

Я схопив дзвінок. Цей алярм, мабуть, підняв на ноги півбудинку.

– Яне, ти чуєш мене? Яне!

Він не чув. Пальцями він судомно зривав із шиї неіснуючий ремінь.

Коли тебе душать, найбільшою є проблема з руками: їх ніяк не можна змусити лежати спокійно.

– Яне, згадай Заліжці! – Я струсонув його тіло, яке стало схожим на мішок, набитий стружкою. – Ти виплив, ти впорався! Ти навіть не знаєш, на що ти здатен! Ти переміг тоді, переможеш і тепер!

Обличчя його почало синіти. Я почав молитися. За все своє життя я ніколи не молився. Ні, я знав обов’язкові молитви, – спробував би я їх не знати, з мене б весь дух виперли. Але я ніколи не бачив у них сенсу. Тепер я молився. Тільки не зараз. Тільки не тут. Тільки не так.

– Візьми себе в руки, Яне! Батько повинен знати, що в нього сильний син!

Навіть якщо батько його не гідний. Але цього я не сказав.

Прибігла Марічка, принесла нюхальні солі, злякалася і мало не випустила їх із рук. Прибігли ще дві служниці, я замовив чаю з липою і медом. Януш уже не хрипів. Він зморено склепив повіки і завалився на бік. Марічка заскімлила. Я дав їй ляпаса. Зовсім несильно.

– Йому вже краще.

Вона закивала. Повірила. А Януш Губицький дихав. Припіднявши йому голову, я змусив його проковтнути вистуджену в ложечці ароматну рідину. І тут над вухом зашипіло:

– Скажіть на милість, які ми тут усі віддані господарю… Ти мене до сліз довів, Небродович, віриш? Але я не стану плакати. Я стану копати. Під тебе. Довго і вперто. І хоч би як ти пнувся зі шкури, я відкопаю правду. Двічі ти попадався нам на очі в місцях, де відбувалися жахливі речі, а я не вірю в простий збіг. Я навіть у закон перестану вірити, якщо він не повісить тебе на шибениці на радість дітлахам. І моя тобі порада: випери свою овечу шкурку, надто сильно тхне від неї вовчим духом.

– Сьогодні ж, – запевнив я прямокутну спину директора столичної поліції і повернувся до Януша.

Той дивився з-під опущених повік. Що він чув? Що зрозумів?

Я хотів підвестися, але він взяв мене за руку і слабо стиснув.

– Мар’яне… – Мені довелося нахилитися ближче. – Ти мені зараз… найближча людина…

Я подивився на нього, уже сплячого, і перевів погляд на свої руки. Вони тремтіли.

Я зірвався на ноги і заховався в ніші вікна. Світлиця вже не здавалася мені розкішною. Довкола літав і падав, падав, засипаючи товстим шаром столики, килими, гардини, портьєри, карнизи, картини, статуї чорний попіл. Попіл згорілих сподівань. Але деяким сподіванням краще згоріти, ніж збутися. Чому ж тоді сонце скреготіло в небесах, ніби було не сонцем, а залізом, притиснутим до шкла?

Тому що я згадував свою першу зустріч із поліцією…

Було мені тоді років шість. Хтось доніс на вуйка Фонся, і в кнайпі того дня через незваних гостей не те що яблуку було ніде впасти – мухи не літали. Заклад прочісували уздовж, упоперек і по периметру, перевертали меблі, били посуд, виливали напої, висипали всі наші запаси.

Я врятував пригорщу сушених слив з-під чиїхось підборів і сховався під шинквасом. Сливи були забороненими смаколиками, як і будь-які інші смаколики, за які не було чим заплатити. Серед загального сум’яття й переполоху я віддирав м’якоть від кісточок, запихав і те, і друге до рота, отримуючи насолоду від самого процесу і сподіваючись, що вуйко Фонсьо мене не помітить. Аж тут над шинквасом загуло:

– Ця скотина ще сміє божитися, що вперше чує про Станіславову крамницю!

– Нічого, ми притиснемо його до нігтя. Він у нас буде димати,[25] аж гай шумітиме!

– Правду кажеш. Альфонсо Грубер дістане зараз, як дід в торбу! Він чоботи в мене буде лизати…

Я виплюнув кісточку, вибрався з-під бар’єра і закричав зо всіх своїх шестирічних сил:

– Неправда! Мій вуйко всіх вас змусить лизати йому чоботи! І кнайпу примусить вилизувати, щоб блищала!

Старший із цих двох наказав мене схопити. Я виривався. Тоді він наказав наповнити водою одне з відер, куди ми зливали помиї, узяв мене за шкибарки і засунув головою у воду. Повітря я встиг набрати, але, як виявилося, мало. Я рвонувся, але тримали мене міцно. Під водою було тихо, шум доходив сюди, мов крізь вату, але я чув, як вони сміялися. І чув, як розганяється в шаленому танці кров. Я не витримав і вдихнув. Вода полилася в ніс, у горло, і оскільки я знав тільки один орган всередині людини – живіт, – то уявив, як вода наповнює його по вінця. Від цього зробилося ще страшніше.

А десь високо в небесах заскреготіло сонце. Уперше за всю мою біографію. І, звісно, не востаннє.

Коли мене витягли, я довго кашляв, валяючись біля їхніх ніг. І тоді над вухом зашипіло:

– Ану, бастарде, повторюй за мною: мій вуйко – бодяк[26] і хіхляч,[27] мій вуйко – злодій і вбивця.

Я припіднявся на ліктях:

– Мій вуйко найкращий!

Пригадую, удруге мою голову тримали під водою набагато довше…

Поліціянти не знайдуть тоді в нашій кнайпі коштовностей із пограбованої ювелірної крамниці, бо їх встигнуть вчасно сплавити. У бочках із оселедцем…

Але я цього не знатиму.