Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 48

Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю втомили мене своїми доказами. Бо, зібравшись, наче на з’їзд, вони сперечалися про майбутнє. Саме отак вони прагнули стати вправними. Адже моїм полководцям викладали передусім історію, і вони знали одна за одною дати всіх моїх завоювань і дати всіх моїх поразок, а також дати народжень і дати смертей. Отже, їм видавалося очевидним, що одні події висновуються з інших подій. Вони бачили історію людини у вигляді довгого ланцюга причин і наслідків, які починалися на першій сторінці книги історії і тривали аж до розділу, де зазначили для майбутніх поколінь, що творення таким чином успішно закінчилося даним сузір’ям полководців. Отже, заохотившись, вони йдучи від наслідку до наслідку, сподівалися продемонструвати майбутнє. Що ж, вони й прийшли до мене, обтяжені своїми важкими доказами: «Отже, ти повинен діяти задля щастя людей, або задля миру, або задля процвітання імперії. Ми вчені, – казали вони, – ми вивчали історію…»

Але я знав, що навчитися можна тільки від того, що повторюється.

Вони, мої полководці, спиралися на свою логіку, коли шукали і знайшли причину наслідку, який показали їм. Бо, запевняли вони мене, кожен наслідок має одну причину, і кожна причина має один наслідок. І від причини до наслідку вони йшли, непотрібні, до помилки. Адже одна річ – піднятися від наслідків до причин і зовсім інша – опуститися від причин до наслідків.

Після цієї зустрічі я теж, на незайманому піску, що сипався, наче тальк, перечитував історію мого ворога, знаючи, що перед кожним кроком завжди є попередній, який продиктував його, і ланцюг тягнеться від ланки до ланки й ніколи не може бракувати жодної ланки. Якби не звіявся вітер і не крутив пісок, бездоганно витерши одну сторінку, наче грифельну дошку школяра, я міг би від сліду до сліду дійти аж до походження речей, або, йдучи за караваном, заскочити його в яру, де його погоничі вважали, що слід перепочити. Але під час цього читання я не отримав науки, яка дала б мені змогу йти попереду каравану. Адже істина, яка керує ним, має іншу сутність, ніж пісок, яким я порядкую. А знання слідів – це лише знання безплідного відбитка, що нічого не навчить мене ані про ненависть, ані про страх, ані про любов, яка передусім і керує людьми.

– Що ж, – сказали мені мої полководці, невідступно дотримуючись своєї тупості, – можна довести геть усе. Якщо я знаю ненависть, любов або страх, які панують над людьми, я передбачу їхні дії. Отже, майбутнє міститься в теперішньому…

А я б відповів їм, що завжди можу передбачити рух каравану на крок попереду від уже пройдених. Цей новий крок повторить, безперечно, попередній : у тому ж напрямі і такий самий завширшки. Це наука повторюваного. Але вона одразу збивається з дороги, яку накреслить моя логіка, бо змінить бажання…

Полководці не розуміли мене, тож я розповів їм про великий вихід.

Це сталося в районі соляних копалень. Люди лише на превелику силу животіли серед мінералів, бо там ніщо не сприяло життю. Сонце давило і пекло, а нутрощі землі замість прозорої води давали тільки бруски солі, що убивали б воду, якби криниці вже не висохли. Опинившись у полоні між зорею і соляною ропою, люди, які приходили з інших місць із повними міхами води, похапцем бралися до роботи й відбивали кайлом прозорі кристали, що зображували життя і смерть. Потім, пов’язані, наче пуповиною, поверталися до щасливих земель та їхніх життєдайних вод.

Отож сонце було там немилосердне, пекуче й біле, наче голод. Інколи пісок проривали скелі і обступали соляні копальні своїми ебеновими основами, твердими, мов чорний діамант, вітри марно шарпали кам’янисті гребені. Кожен, хто підтримував правічні традиції тієї пустелі, вважав, що вони тривкі й зафіксовані на сторіччя. Гора й далі повільно руйнуватиметься, наче під зубом м’якого терпуга, люди й далі видобуватимуть сіль, каравани й далі возитимуть воду, харчі й нових людей на ту каторжну працю…

Але настав світанок, коли всі люди повернулися в бік гори й побачили те, чого не бачили ще ніколи.

Випадкові зміни вітрів, які шарпали скелі з прадавніх часів, зрештою вирізьбили на них гігантське обличчя, яке виражало лють. Пустеля, підземні соляні копальні й племена, прикуті до ще нелюдськіших місць, ніж солоні води океану, причеплені до скам’янілої солі, опинилися під владою вирізьбленого зі скель чорного обличчя, яке під чистим глибоким небом розтуляло рот для несамовитих проклять. Люди, охоплені страхом, утекли, придивившись до нього. Новина поширилася в глибину копалень, і робітники, вийшовши на поверхню, поверталися спершу в бік гори, а потім, зі стиснутим серцем, мчали до намету, притьмом збирали своє причандалля, лаяли жінку, дитину й раба і, штовхаючи поперед себе манатки, приречені йти під невблаганним сонцем, пішли стежками на північ. Оскільки води бракувало, загинули всі. Марними видавалися прогнози логіків, які бачили, як гора руйнується, а люди увічнюють своє існування. Як вони могли передбачити те, що з’явиться?

Занурюючись у минуле, я поділяю храм на каміння. Цю операцію можна передбачити, і вона проста. Так само як розкладаю на кістки та нутрощі розрубане тіло, а храм – на каміння й уламки, маєток – на кіз, баранів, оселі та гори… Але, якщо йду в майбутнє, завжди треба брати до уваги народження нових істот, які додадуться до матеріалів, і їх годі передбачити, бо вони з іншої сутності. Цих істот я називаю одиничними і простими, бо, поділені, вони вмирають і зникають. Адже тиша – це те, що додається до каміння, але вмирає, коли роз’єднати його. Обличчя – це те, що додається до мармуру або елементів обличчя, проте вмирає, якщо або розбивають мармур, або вирізняють риси. Маєток – це те, що додається до кіз, осель, баранів і гір…

Я не зможу передбачити, але зможу заснувати. Адже майбутнє будують. Якщо якесь єдине обличчя відобразить різнорідні елементи моєї доби, якщо я маю божественні руки скульптора, моє прагнення справдиться. Але я помилюся, кажучи, мовляв, я вмів передбачити. Адже я просто створю. Серед навколишніх різнорідних елементів я б показав обличчя, перетворив би його на картину, і воно керувало б людьми. Як і маєток, що вимагає інколи навіть людської крові.

Отже, переді мною постала нова істина: перейматися майбутнім марно та ілюзорно. Єдина слушна операція – виразити теперішній світ. А виразити – це збудувати з різнорідної теперішності обличчя, яке домінує, це створити тишу з каміння.

Будь-яка інша претензія – не що інше, як словесний вітер…