Читать книгу Етюд у багряних тонах. Знак чотирьох - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 5

Ми вийшли з будинку номер три, Лористон-Ґарденс, близько першої години дня. Шерлок Голмс потягнув мене в найближчу телеграфну контору, звідки надіслав якусь довгу телеграму. Потім закликав кеб і велів візнику їхати за адресою, яку нам дав Лестрейд.

– Найцінніше – це свідчення очевидців, – сказав мені Голмс. – Щиро кажучи, у мене склалося достатньо чітке бачення цієї справи, однак, треба дізнатися все, що вдасться.

– Знаєте, Голмсе, ви мене просто вражаєте, – буркнув я. – Ви дуже впевнено описали подробиці злочину, але скажіть, невже ви в душі нітрохи не сумніваєтеся, що все було саме так?

– Тут важко помилитися, – пояснив Голмс. – Перше, що я побачив, під’їхавши до будинку, були сліди кеба біля самого узбіччя дороги. Зауважте, що до минулої ночі дощу не було цілий тиждень. Отже, кеб, який залишив дві глибокі колії, вочевидь, проїхав там цієї ночі. Потім я помітив сліди кінських копит, причому один відбиток був чіткішим, ніж три інших, а це означає, що підкова була нова. Кеб прибув після того, як почався дощ, а вранці, за словами Ґреґсона, ніхто не приїжджав, отже, цей кеб під’їхав вночі, і, певна річ, саме він привіз туди тих двох.

– Усе це цілком подібне на правду, – погодився я, – але як ви вгадали зріст убивці?

– Та дуже просто: зріст людини в дев’яти випадках з десяти можна визначити за шириною її кроку. Це зовсім не важко, але я не хочу втомлювати вас обчисленнями. Я виміряв кроки вбивці і на глинистій доріжці, і на запилюженій підлозі в кімнаті. А потім мені випала нагода перевірити свої обчислення. Коли людина пише на стіні, то інстинктивно робить це на рівні своїх очей. Від підлоги до напису на стіні – шість футів. Одним словом, завдання для дітей!

– А як дізналися його вік?

– Ну, навряд чи дідуган може відразу перестрибнути чотири з половиною фути. А це якраз ширина калюжі на доріжці, яку він, судячи з усього, перескочив. Лаковані черевики обійшли її боком, а квадратні носаки перестрибнули. Ніяких таємниць, як бачите. Просто я застосовую на практиці деякі правила спостережливості дедуктивного мислення, які відстоював у своїй статті… Ну, що ще вам незрозуміло?

– Нігті та трихінопольська сигара, – відповів я.

– Напис на стіні зроблено вказівним пальцем, умоченим у кров. Я побачив крізь лупу, що, виводячи букви, вбивця легко дряпав штукатурку, чого не сталося б, якби ніготь на пальці був коротко підстриженим. Попіл, який я зібрав із підлоги, виявився темним і шаруватим – такий попіл залишається лише від трихінопольських сигар. Я зумисне вивчав попіл від різних сортів тютюну. Якщо хочете знати, я написав про це ціле дослідження. Можу похизуватися, що з першого ж погляду визначу вам за попелом сорт сигари або тютюну. Між іншим, знання таких дрібничок і вирізняє вправного детектива від якихось там Ґреґсона та Лестрейда.

– Ну, а червоне обличчя? – не вгавав я.

– А це вже сміливіша гіпотеза, хоча не сумніваюся, що й тут маю рацію. Але про це поки що не питайте.

Я провів рукою по чолі.

– У мене просто голова обертом, – зауважив я, – чим більше думаю про цей злочин, тим загадковішим він стає. Як могли потрапити ті двоє – якщо їх було двоє – у порожній будинок? Куди подівся кебмен, який їх привіз? Яким чином один міг змусити іншого прийняти отруту? Звідки взялася кров? Яку мету переслідував убивця, якщо він навіть не пограбував свою жертву? Як потрапив туди жіночий перстень? А головне, навіщо другий чоловік, перш ніж сховатися, написав німецьке слово Rache? Мушу зізнатися, ніяк не зрозумію, як пов’язати ці факти між собою.

Мій супутник схвально всміхнувся.

– Ви коротко та дуже гарно підсумували всі складнощі цієї справи, – кивнув він. – Тут іще багато незрозумілого, хоча за допомогою головних фактів я вже знайшов розгадку. А щодо відкриття бідолахи Лестрейда, то це просто спонтанна витівка вбивці, щоб спрямувати поліцію помилковим слідом, переконуючи, ніби справа пов’язана з соціалістами й якимись таємними товариствами. Це писав не німець. Букву «А», якщо ви помітили, він намагався вивести готичним шрифтом, а справжній німець завжди пише друкованими латинськими літерами, тому можемо стверджувати, що писав не німець, а невмілий імітатор, який перестарався. Зрозуміло, це хитрість із метою заплутати слідство. Поки що я вам більше нічого не скажу, докторе. Знаєте, варто фокуснику пояснити хоч один свій фокус, і в очах глядачів відразу ж тьмяніє ореол його слави. Й якщо я відкрию вам метод своєї роботи, ви, мабуть, дійдете висновку, що я звичайнісінька посередність!

– А це вже ніколи! – заперечив я. – Ви зробили велику справу: завдяки вам розкриття злочинів опинилося на межі точної науки.

Мої слова та серйозна інтонація, либонь, дали моєму супутнику чимало задоволення, бо він навіть зашарівся. Я вже казав, що товариш любив похвалу свого мистецтва не менше, ніж дівчина – своєї вроди.

– Я скажу вам ще дещо, – продовжував він. – Лаковані черевики та квадратні носаки приїхали в одному кебі й разом, по-дружньому, мало не під руку, пішли доріжкою до будинку. У кімнаті вони ходили туди-сюди, а точніше, лаковані черевики стояли, а квадратні носаки – крокували. Це я побачив завдяки слідам на підлозі, помітив також, що чоловіка, який міряв кроками кімнату, охоплювало все більше збудження. Він постійно базікав, поки не накрутив себе до стану люті. І тоді сталася трагедія. Ну ось, я виклав вам усе, що знаю напевно, інше – лише здогади та гіпотези. Утім, фундамент для них міцний. Але слід поквапитися, я ще хочу встигнути на концерт, послухати Норман Неруду.

Тим часом наш кеб пробирався нескінченними убогими вуличками та похмурими провулками. Раптом наш кебмен зупинився в найбільш похмурому й гнітючому з них.

– Ось вам і Одлі-корт, – сказав він, вказуючи на вузьку щілину в ряді тьмяних цегляних будинків. – Коли повернетесь, я чекатиму тут.

Одлі-корт був не особливо привабливим місцем. Тісний прохід привів нас у чотирикутний, вимощений плиткою двір, оточений брудними халупами. Ми проштовхалися крізь натовп замурзаних дітлахів і, пірнаючи під мотузки з вилинялою білизною, дісталися до номера 46. Двері оздоблювала маленька мідна дощечка, на якій було викарбуване ім’я Ренс. Нам сказали, що констебль ще не прокинувся, і запропонували зачекати в крихітній вітальні.

Незабаром з’явився й сам господар. Він, мабуть, був дуже невдоволений, що ми потривожили його сон.

– Я вже дав свідчення у відділку, – пробурчав він.

Голмс вийняв із кишені півсоверена та задумливо повертів його в пальцях.

– Нам було б набагато приємніше послухати вас особисто, – пояснив він.

– Що ж, я не проти розповісти все, що знаю, – відповів констебль, не зводячи очей з золотої монети.

– Просто розкажіть нам усе, як воно сталося.

Ренс сів на диван, набитий кінським волоссям, і стурбовано насупив брови, ніби намагаючись відновити в пам’яті кожну дрібницю.

– Почну з самого початку, – сказав він. – Я чергував уночі, з десятої до шостої ранку. Близько одинадцятої в «Білому олені» трохи побилися, але загалом у моєму районі було тихо. О першій годині ночі почався дощ, я зустрівся з Гаррі Мерчером – тим, хто чергує в дільниці Голланд-Ґрув. Ми постояли на розі Генрієтт-стрит, погомоніли про те, про се, а потім, о годині, мабуть, другій або трохи пізніше, я вирішив пройтися Брикстон-роуд, перевірити, чи все гаразд. Болото там було непрохідне, і я нікого не побачив, хіба що один-два кеби проїхали. Іду собі й міркую, між нами кажучи, що добре було б зараз хильнути скляночку гаряченького джину, аж раптом у вікні того самого будинку блиснуло світло. Ну, я ж знаю, що два будинки на Лористон-Ґарденсі – порожні, а все тому, що господар не бажає чистити каналізаційні труби, хоча, між іншим, останній мешканець помер там від черевного тифу… Так от, як тільки я побачив у вікні світло, то навіть сторопів і, звісно, запідозрив щось недобре. Коли ж підійшов до дверей…

– Ви зупинилися, потім пішли назад до хвіртки, – перебив його мій приятель. – Чому ви повернулися?

Ренс аж підстрибнув на місці та здивовано вилупився на Голмса.

– Це правда, сер! – сказав він. – Хоча звідки ви знаєте, лише Бог відає! Розумієте, коли я підійшов до дверей, навколо було так порожньо й тихо, що я вирішив: краще візьму когось із собою. Загалом я не боюся нікого, хто ходить по землі. Але ті, хто лежить під землею, звісно, то інша річ… Я й подумав: а раптом це той, хто помер від черевного тифу, прийшов оглянути каналізаційні труби, які його довели до могили?.. Мені, зізнаюся, стало моторошно, тому я й повернувся до хвіртки, гадав, може, побачу ліхтар Мерчера, та тільки нікого навколо не виявилося.

– І на вулиці нікого не було?

– Жодної душі, сер, навіть собака не пробігла. Тоді я опанував себе, повернувся назад і відчинив двері. У будинку було тихо, і я увійшов до кімнати, де світилося. Там, на каміні, стояла свічка, червона, воскова, і при її світлі я побачив…

– Знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали на коліна біля трупа, потім пішли та розчахнули двері в кухню, а згодом…

Джон Ренс рвучко схопився на ноги, перелякано та підозріло витріщаючись на Голмса.

– Стривайте, а де ж ви ховалися, якщо все це бачили, га? – заверещав він. – Щось ви забагато знаєте!

Голмс засміявся та кинув на стіл перед констеблем свою візитівку.

– Будь ласка, не арештовуйте мене за підозрою в убивстві, – сказав він. – Я не вовк, а один із гончаків; містер Ґреґсон або містер Лестрейд це підтвердять. Продовжуйте, благаю. Що ж було далі?

Ренс знову сів, але вигляд у нього був, як і раніше, спантеличений.

– Я пішов до хвіртки та засвистів у свисток. Прибіг Мерчер, а з ним – іще двоє.

– А на вулиці так нікого й не було?

– Так, загалом, можна сказати, нікого.

– Тобто?

Обличчям констебля розпливлася посмішка.

– Знаєте, сер, я бачив пияків за своє життя, але щоб уже так нализатися, як той, – такі мені ще не траплялися. Коли я вийшов на вулицю, він прихилився до огорожі біля хвіртки, але ніяк не міг встояти, а сам щосили горланив якусь пісню. А ноги його так і роз’їжджалися в різні боки.

– Який він був на вигляд? – швидко спитав Шерлок Голмс.

Джон Ренс був явно роздратований запитанням, що не стосується справи.

– П’яний, як чіп, ось який він був на вигляд, – відповів він. – Якщо б ми не були зайняті, звісно, то запроторили б його до відділку.

– Яке у нього обличчя, одяг, не помітили? – нетерпляче домагався Голмс.

– Як не помітити, адже ми з Мерчером спробували поставити його на ноги, цього червонопикого здорованя. Підборіддя в нього було замотане шаликом аж до самого рота.

– Та годі! – вигукнув Голмс. – Куди ж він подівся?

– Нам ніколи було возитися з п’яничкою, інших турбот вистачало, – ображено заявив полісмен. – Вже якось сам доплентався додому, будьте певні.

– Як він був одягнений?

– Плащ у нього був брунатний.

– А в руці не тримав батіг?

– Батіг? Ні.

– Отже, кинув його десь поблизу, – пробурмотів мій приятель. – Можливо, ви бачили або чули, чи не проїхав потім кеб?

– Ні.

– Ось вам півсоверена, – зронив Голмс, підводячись і беручись за капелюха. – Боюся, Ренсе, що ви ніколи не отримаєте службове підвищення. Головою треба іноді думати, а не носити її, як прикрасу. Вчора вночі ви могли б заробити сержантські нашивки. У чоловіка, якому ви допомогли піднятися, ключ до цієї таємниці, його ми й шукаємо. Зараз нічого про це балакати, але можете мені повірити, що це так. Ходімо, докторе!

Залишивши нашого констебля в щирому здивуванні, ми попрямували до кеба.

– Нечуваний бовдур! – сердито гмикнув Голмс, коли ми їхали додому. – Подумати тільки: проґавити таку рідкісну удачу!

– Я все ж багато що тут не розумію. Справді, прикмети цього чоловіка збігаються з вашим портретом другої особи, причетної до цієї таємниці. Але навіщо ж було знову повертатися в будинок? Вбивці так не чинять.

– Перстень, друже мій, перстень – ось навіщо він повернувся. Якщо не вдасться спіймати його інакше, ми закинемо вудку з каблучкою. Я його впіймаю на цю наживку, ставлю два проти одного, що схоплю. Я вам дуже вдячний, докторе. Якби не ви, я, мабуть, не поїхав і пропустив би те, що назвав би цікавим етюдом. Справді, чому б не скористатися жаргоном художників? Хіба це не етюд, що допомагає вивченню життя? Етюд у багряних тонах, га? Вбивство багряною ниткою проходить крізь безбарвну пряжу життя, і наш обов’язок – розплутати цю нитку, виокремити її й оголити дюйм за дюймом. А тепер пообідаємо та поїдемо слухати Норман Неруду. Вона чудово володіє смичком, і тон у неї дивовижно чистий. Як звучить ця шопенівська п’єска, яку вона так чарівно грає? Тра-ля-ля, ліра-ля!..

Відкинувшись на спинку сидіння, цей детектив-аматор виспівував, як жайворонок, а я міркував про те, яким різнобічним буває людський розум.