Читать книгу Візит доктора Фройда - Богдан Коломійчук - Страница 1

Відень, 2 лютого 1904 року

Оглавление

«Здається, це не закінчиться ніколи. Я вкотре прокидаюся серед ночі і відчуваю тільки одне – крижаний страх, що паралізує моє тіло. Я не здатен ворухнутись щонайменше чверть години і тільки мовчки дивлюся в темну порожнечу над собою. Потім стає трохи легше, і я намагаюся не думати про свій сон. Він сниться мені так часто, що я пам’ятаю всі ночі, коли не снив. З осені, відколи розпочався цей суцільний кошмар, таких ночей було декілька – перед Різдвом та посеред минулого місяця. Решта ночей труїлися цим сновидінням.

Здебільшого, у моїх снах все відбувається однаково. Змінюються лише деталі, як декорації у якомусь театрі жахів. Найчастіше я прямую кудись темною безлюдною віденською вулицею, коли ж раптом відчуваю, що хтось іде слідом. Я озираюся, але в темряві можу вирізнити тільки силует. Я зупиняюсь, і той, хто позаду, також завмирає на місці. Я йду, і він також продовжує йти. Я починаю бігти, і він робить те саме. Згодом відстань між нами скорочується настільки, що я чую дихання незнайомця. Невдовзі він хапає мене за плече і стискає з такою силою, що я кричу від болю. Потім усе моє єство пронизує відчуття неминучої смерті. Жахливої смерті. Я відчуваю, що незнайомець не пожаліє мене і підбере найжорстокіший спосіб убивства. Мені хочеться запитати, що я такого заподіяв йому? Чому він мене переслідує? Чим заслужив я свою смерть? Проте сил більше немає. Здається, лише за секунду до того, як він почне жорстоко мене вбивати, я прокидаюсь.

Коли минає крижане заціпеніння, встаю і готую чай. До світанку ще досить довго, але я знаю, що заснути вже не вдасться. Коли зникає тваринний страх, навіяний сном, на зміну йому приходить порожнеча і тиша навколо. В такі миті мені хочеться жити десь поруч галасливих кнайп, де за вікном до самого ранку не стихали б п’яні голоси. Але тут, на Мурлінгенгассе поряд тільки в’язниця і такі самі понурі будинки, як мій. Ця тиша починає до болю стискати голову.

Щойно починає світати, я похапцем збираюся й, попри те, що в конторі маю з’явитись тільки о восьмій, поспіхом виходжу з дому. І так уже декілька місяців. Що зі мною, чорт забирай? Скільки я ще витримаю цих безсонних жахливих ночей?…

Вкотре пригадую свій візит до лікаря. Він тільки розвів руками і порадив переїхати. А може, справді? Скажімо, десь у провінцію? Можливо, там мені перестане снитися ця чортівня?…»

Якуб Німанд швидко закрив і заховав свого щоденника. В контору увірвався його колега Пауль, веселий здоровань, закутаний у теплий засніжений кожух. Його великі, як у трубача, червоні від морозу щоки сяяли здоров’ям і щоразу підстрибували догори в привітній усмішці.

– Ти, як завжди, раніше за мене! – вигукнув він, звільняючи шию від довгого теплого шарфа, на якому вмирали від тепла сніжинки. – А я все ніяк не міг відірватися від коханої! Думав, уже запізнюсь і отримаю чортів від старого кажана. Але ні, встиг!..

Він гучно реготнув і, знявши кожуха, вмостився за свій стіл. Якуб з деякою заздрістю глянув на нього. Пауль і він служили помічниками нотаріуса в конторі Макса Флідермана. Це шефа Пауль щойно обізвав «кажаном», дещо перекрутивши його славне австрійське прізвище.[1] Самого ж Якуба він полюбляв називати паном Йїмандом, замість Німандом, стверджуючи, що так його прізвище стає більш вагомішим і привабливішим для клієнтів контори.[2]

Робив це Пауль без жодного зла, по-доброму кепкуючи над блідим худорлявим колегою, якому словосполучення «пан Ніхто» пасувало якнайкраще. Заздрість допікала і дратувала Якуба, тому, побоюючись виказати це паскудне своє переживання, він поспішив втупити погляд у папери, обмежившись декількома словами про важкий тиждень, погоду і побажанням Паулю гарної роботи сьогодні. Той відмахнувся і знову вголос згадав свою кохану, яка не тільки вранці, але і ввечері без упину спонукала його до любощів.

Якуб не витримав і запалив цигарку. Тут він помітив, що руки його дрібно тремтять – чи то від недоспаної ночі, чи то від цих гарячих розповідей колеги. За кілька хвилин спазми в шлунку нагадали, що сьогодні він забув про сніданок, і, роздавивши недопалок, Якуб ще нижче схилився над документами. Вочевидь, і збліднув ще більше, бо Пауль одразу ж поцікавився, чи все гаразд. Якуб кивнув і навіть скривив усмішку. Говорити не хотілося, бо голос його точно викаже.

Німанд пригадував, як одного разу побував у Пауля вдома, коли треба було забрати й віднести в контору чийсь тестамент. Його коханка, пишногруда білявка з палким поглядом і чутливими губами, незважаючи на присутність в домі сторонньої людини, не могла відірватись від Пауля. Сидячи поруч з ним на канапі, вона без упину гладила того по плечу і волоссю, поправляла йому сорочку і, здавалось, понад усе хотіла, щоб Якуб чимшвидше забрався під три чорти. Відмовившись від чаю, хоч і змерз, як собака, Німанд тоді так і зробив. При цьому був певен, що, як тільки за ним зачинилися двері, ці двоє накинулись одне на одного, мов звірі.

За чверть години в контору зайшов Флідерман. Пауль одразу ж підморгнув Якубу, мовляв: «Пам’ятаєш, що я назвав його кажаном? Правда, схожий?». Німанду вперше за добу стало смішно. Шеф мав якийсь чудернацький темний плащ з великими вставними плечима, що справді робило його схожим на кажана.

– Ви в доброму гуморі, пане Німанде? – одразу ж зреагував шеф. – Давненько я вас таким не бачив.

Сам він, схоже, встав не з тієї ноги сьогодні.

– Пробачте, – мовив Якуб і знову низько опустив голову.

Флідерман тільки нервово махнув рукою і заходився розстібати своє дивакувате пальто. Роздягнувшись, він розтер долонями обличчя і вмостився за свій стіл.

– Остопаскуділа ця зима, – видихнув шеф і замість паперів розгорнув перед собою якусь газету. Кілька хвилин в конторі панувала тиша, аж раптом Флідерман голосно вилаявся. Підлеглі з подивом глянули на нього.

– Я знав цю дівчину… – промовив шеф, тицьнувши пальцем у газетну шпальту: – Жила неподалік…

Флідерман простягнув Паулю свіжий номер газети «Wiener Zeitung».

«Брутальне вбивство в центрі Відня, – упівголоса прочитав той, – близько півночі на Планкенгассе було знайдено труп молодої дівчини. Тіло було оголеним. На ньому виявили численні сліди від ударів ножем… Загиблою виявилась 17-річна донька шеф-інспектора віденської поліції Ріхарда Штальмана, Амелія…»

– Приємна була дівчина. Старанна, порядна… Гордість свого татуся, – сказав Флідерман і знову вилаявся.

– Для поліції тепер справа честі знайти вбивцю, – зауважив Пауль, повертаючи шефові газету.

Флідерман стенув плечима.

– Вочевидь.

Після цього слова шеф утретє вилаявся і таки взявся нарешті до роботи.

По закінченню робочого дня вони, здавалось, забули про цей випадок, і тільки Німанду жахлива новина в «Wiener Zeitung» не йшла з голови. Попрощавшись із шефом і Паулем, він вийшов на вулицю і чимдуж попрямував до зупинки трамвая.

Вечірній мороз одразу ж підібрався йому до незахищеної шиї, і Якуб мусив втягнути голову в плечі, зсутулившись при цьому більше, ніж сутулився завжди. Відень, засипаний снігом і осяяний численними ліхтарями, міг би видатися казковим, але Німанду було зараз плювати на сентименти. Багато років тому, коли він уперше опинився тут, йому перехопило подих від захвату. Місто вразило його. Тоді також була зима, щоправда, не така сніжна, як цьогоріч. Проте шпилі собору Св. Стефана так само впиралися в самісіньке небо, і так само розкошувала золотом Опера. Вранці, коли відкривалися пекарні, місто наповнював аромат свіжої випічки, а вечори сяяли дорогими салонами і рестораціями. Столиця підкорила його, але, не принісши відтоді особливого щастя, згодом стала для Якуба такою ж буденністю, як і контора, в якій він служив.

Світ перед очима раптом захитався, і Німанд з жахом відчув, що втрапив на дитячу ковзанку. Безпомічно змахнувши руками, він гепнувся просто на гладенький лід, задерши ноги так високо, що встиг побачити власні кепсько начищені черевики. Виглядало це досить кумедно, тому довкола одразу ж задзвенів дитячий сміх. Якуб, щоб підвестись, мусив перевернутися на живіт, а потім спертись на лікті. Сміх довкола не вгавав, тому він, щойно опинившись знову на ногах, чимдуж подався геть від цього місця, прислухаючись до тупого болю в попереку. Між тим, цей трафунок змусив Якуба роззирнутися і зауважити, що зараз він знаходиться на Планкенгассе, якраз на тій вулиці, де напередодні було вбито доньку шеф-інспектора поліції. Більшість перехожих, очевидно, про це не знали, а хто знав, той встиг забути. Якуб несподівано заціпенів на місці… Німанду пригадалися сни, в яких вбивали його самого. Здається, в одному з них незнайомець наздоганяв його саме тут.

– Ich habe Angst…[3] – прошепотів Якуб, відчуваючи, як усе його тіло охоплює жар, хоч перед тим було холодно.

В цей час за спиною почувся розпачливий хриплуватий крик:

– З дороги, дурню! Стережись!

Тільки тепер Німанд зрозумів, що стоїть просто посеред вулиці. Озирнувшись, він побачив, як по слизькій дорозі прямісінько на нього летять велетенські сани, запряжені четвіркою коней, а візник відчайдушно тягне на себе повіддя, намагаючись зупинитись. Втім, марно… Якуб зрозумів, що не встигне зійти з місця, і просто заплющив очі.

Раптом хтось грубо вхопив його за плечі і з силою жбурнув на узбіччя. Вдруге за сьогодні йому випала можливість побачити над собою власні черевики. Сани прогуркотіли поруч, всього за кілька цалів[4] від нього.

– Щоб ти здох, сучий сину! – загорланив на прощання візник, і екіпаж зник за рогом.

– Що ви в дідька робите? – почулося збоку.

Чоловік у застебнутому наглухо пальті лежав поруч і з подивом дивився на Якуба. Очевидно, це був його рятівник.

– Хай вам грець! – промовив він, встаючи з землі. – Якщо хочете накласти на себе руки, то робіть це деінде, а не прямісінько біля мого дому.

Коли обидва підвелися, чоловік роззирнувся, шукаючи свого капелюха. Той лежав посеред вулиці, безнадійно розтоптаний кінськими копитами та полозами саней. Власник цієї речі тихо вилаявся і махнув рукою.

– Дідько з ним, – додав він.

Якуб підняв із землі свого капелюха й простягнув його рятівникові.

– Ви що, жартуєте? – зареготав раптом той. – Та в мене їх до бісової матері.

Німанд, відчуваючи всю дурнуватість цієї ситуації, густо почервонів. Його заціпеніння минуло, але він усе ще не міг промовити ані слова.

Чоловік поруч тим часом сягнув до кишені пальта і добув звідти срібний портсигар.

– Ви палите? – запитав він Якуба.

Той кивнув.

– Пригощайтесь…

Діставши по цигарці, чоловіки полегшено закурили.

– Тут якесь прокляте місце, – промовив незнайомець Німанду, махнувши рукою з запаленою цигаркою туди, де лежав понівечений капелюх. – Вчора тут знайшли мертву дівчину. Десь там, де ви стоїте, добродію…

Якуба несподівано затрясло, мов у лихоманці, причому так сильно, що цього не вдалося приховати від співрозмовника.

– Вам зле? – стривожено запитав той. – Воно, звісно, й не дивно…

Німанд спробував жестом показати, що з ним все гаразд.

– Ось що, добродію, гадаю, нам слід зайти до мене. Чарка доброго коньяку нам обом не завадить, – сказав чоловік. – Тим більше що ми справді стоїмо ледь не на порозі мого дому.

Він вказав на акуратні, посипані піском сходи, що вели до триповерхової кам’яниці. Зійшовши по них, господар натиснув на кнопку дзвінка, і за мить двері прочинились. На порозі постала літня служниця.

– Пане Когере! – злякано промовила вона і сплеснула в долоні. – Ви без капелюха?

– Облиште, Грето, – відмахнувся той, – поруч зі мною чоловік, який ледь не залишився без голови.

– А ваше пальто в снігу!.. – продовжила жінка, мовби не почувши його слів.

– Грето, пустіть нас досередини!

– Ой, даруйте, – опам’яталась вона і хутко відійшла вбік.

Невдовзі чоловіки опинились у чималій вітальні, де господар запропонував Якубові крісло поруч каміна. Грета хутко приготувала чай і подала коньяк.

– Що ж, мій друже, – мовив господар, – тепер я хочу переконатись, що ви вмієте розмовляти.

– Авжеж, – нервово сіпнувся Німанд, – вибачте… Я… в мене… чомусь раптово…

– Відняло мову?

– Саме так.

– Буває… Отож, як ви зрозуміли, моє прізвище Когер. Ервін Когер.

– Якуб Німанд, – представився гість, – і я вдячний вам за порятунок…

– Пусте, – посміхнувся Когер, – я радий, що опинився там вчасно.

Якуб тепер міг його добре роздивитися. Господар дому був середнього зросту, мав міцну статуру й привітне обличчя з невеличкою рівною борідкою.

– Тепер скажіть мені, пане Німанде, – посерйознішав Когер, – якого дідька ви стояли посеред вулиці й спостерігали, як на вас мчить ваша смерть? Вам справді набридло жити?

– Ні, – похитав той головою, – жити мені хочеться. Дуже…

Когер запитально глянув на нього і, не відриваючи погляду від Якуба, випив половину коньяку зі своєї чарки.

– Але сталося щось дивне, – продовжив Німанд, – я раптом… заціпенів…

– Як цікаво, – несподівано мовив господар дому.

Якуб здивовано замовк.

– Не дивуйтесь, мій друже, – поспішив пояснити Когер, – це в мене професійне. Бачте, я – психіатр. А психіатри часто дивляться на людей, особливо на тих, з якими щойно познайомились, як на потенційних пацієнтів.

– Ви психіатр?… – перепитав чомусь Якуб.

– Саме так. Але продовжуйте, пане Німанде.

– Мене мучать кошмарні сни, – вичавив із себе Якуб, – точніше, один і той самий сон майже кожної ночі… Сниться, що мене… вбивають.

– Ви впевнені, що саме вбивають? – перепитав психіатр.

– Так, звичайно.

– Ви хоч раз бачили в руках убивці якесь знаряддя?

– Ні, щиро кажучи…

– Тоді звідки ви знаєте, що у снах вас, скажімо, не ґвалтують?

– Бо я точно знаю, що мене вбивають… чорт забирай… Що ви верзете?

Німанд відчув, як у нього починають дрібно тремтіти руки, а далі й здригатися плечі. В очах несамовито запекло, а до горла підкотив гіркий тягучий клубок. Ще мить, і Якуб розридався, мов дитина, а далі, випустивши з рук напівпорожню чарку, осунувся на підлогу. Тут, коли тіло його повністю розслабилось, чоловік заридав так голосно, що у вітальню вбігла перелякана Грета і скрушно заламала свої довгі кістляві руки. Когер знаком наказав їй вийти. Щойно жінка знову зникла за дверима, він розпластався поруч з Якубом і, заклавши руки за голову, вперся поглядом у важку кришталеву люстру над ними.

– То з чим пов’язане ваше заціпеніння посеред дороги, як гадаєте? – запитав він, коли гість трохи затих.

– Мені здалося, я бачив цю частину вулиці у своєму сні, – відповів той, – здається, саме тут мене останнього разу вбили.

– Як цікаво, – знову повторив психіатр.

– І не кажіть. Надзвичайно цікаво…

Якуб, трохи прийшовши до тями, сів на підлогу і підібгав під себе ноги.

– Ви зверталися з цим до лікаря? – запитав його Когер.

– Так. Він порадив мені переїхати.

– Як звали цього фахівця?

– Доктор Крауц, здається…

– Він дурень, цей Крауц.

Якуб мовчки поглянув на свого лежачого співрозмовника.

– Вам потрібна допомога справжнього знавця цієї справи, – продовжив той, – і, здається, я знаю, хто вам зможе допомогти…

Когер підвівся з підлоги і вправними рухами поправив костюм. Тоді підійшов до секретера і хвилину покопирсався в шухляді. Врешті, знайшов там якусь візитку.

– Ось, – промовив психіатр і неквапними кроками повернувся назад, – візьміть…

Якуб звівся на ноги і, взявши картку, мовчки прочитав на ній: «Д-р Зиґмунд Фройд. Психоаналітик. Відень, Бергассе, 19».

– Я чув про пана Фройда, – сказав Якуб уже вголос.

– Так, доктор досить відома особистість.

– Гадаєте, він знайде для мене час?

– Якщо я напишу записку, то знайде, – сказав Когер, озираючись на секретер, у пошуках письмового приладдя. Чорнильниця, пера і папір стояли там на своєму місці.

Психіатр сів за стіл і, трохи подумавши, вивів на аркуші кілька зграбних рядків.

– Впевнений, ваш випадок його зацікавить, – додав він, складаючи свою записку вчетверо. – Завтра п’ятниця… Думаю, о шостій вечора він зможе вас прийняти. Цей час завжди за мною. Ми з доктором щоп’ятниці, від шостої до пів на сьому, п’ємо чай і спілкуємось на професійні теми. Ви, мій друже, підете на аудієнцію замість мене. Сам я, на жаль, не зможу. Вранці попереджу про вас доктора. Тільки не спізнюйтесь, пан Фройд дуже цінує пунктуальність.

– Вельми вдячний, – мовив Німанд.

Він дбайливо сховав до кишені візитку, а потім і рекомендацію Когера. Після цього промовив кілька недолугих слів удячності й попросив дозволу забрати своє пальто.

– Куди ви зібралися, пане Німанде? – здивувався Когер.

– Додому, з вашого дозволу. Я і так завдав вам чимало клопоту…

– Що за дурниці, – перебив психіатр, підводячись з-за столу, – ви нікуди не підете.

– Але ж, пане Когере…

– Ви залишитесь в мене на ніч, – твердо сказав той, – я наполягаю. У вас кепський вигляд, вже не кажучи про внутрішній стан. Як лікар, не можу вам дозволити навіть вийти з цього помешкання.

Господар взяв зі столу бронзового дзвоника й кілька разів сильно ним калатнув. За хвилину в дверях з’явилася служниця.

– Грето, приготуйте, будь ласка, кімнату нашому гостеві, – мовив він. – Пан Німанд люб’язно погодився заночувати в нас.

– Чи може бути кутова кімната на третьому поверсі, пане докторе? – перепитала жінка.

– Та, що поруч мого кабінету?

– Так.

– Звичайно. Гадаю, вона якнайкраще підійде.

– Я вже приготувала її, пане докторе. У мене було відчуття, що наш гість залишиться сьогодні на ніч, – відповіла служниця.

– Ви, як завжди, неперевершені, Грето, – похвалив її господар. – Бачите, пане Німанде, не одному мені здалося, що вам не слід сьогодні повертатися додому.

З цими словами він по-дружньому поплескав свого гостя по плечу.

– Прошу, добродію, ідіть за мною, – звернулась служниця до Якуба.

Той слухняно подався слідом. За спиною він знову почув голос Когера:

– З вашого дозволу, мій друже, я ще зайду побажати вам на добраніч, – сказав психіатр.

Німанд трохи, повернувши голову назад, спробував посміхнутися, але натомість на обличчі в нього з’явилася лиш крива гримаса.

В невеликій, але затишній кімнаті, куди привела його Грета, було дещо прохолодно, але вже відчувався запах нагрітого кахлю.

– За чверть години буде тепліше, – промовила жінка, – я розпорядилася щодо опалення.

Якуб зніяковіло переступав з ноги на ногу.

– Бажаєте чаю? – запитала Грета.

– Ні, дякую… – відмовився гість.

– Тоді призволяйтесь, пане Німанде. Ванна ліворуч по коридору. Там є все необхідне.

– Ви дуже ласкаві.

– Ви наш гість, – посміхнулась та і, зробивши легкий реверанс, вийшла за двері.

Хвилину постоявши на самоті, Якуб укотре роззирнувся, а потім підійшов до вікна. З-за темного скла пробивалися вогні ліхтарів і сірі обриси засніжених вулиць. Тепер місто здавалось безпечним і навіть гарним, як здається гарним хижак у звіринці, коли відвідувачі споглядають його з-за безпечної огорожі. Минув навіть страх, і тільки нервове посмикування ока нагадувало Німанду про пережите.

Він підійшов до ліжка і помацав перину. Вона була м’якою і манила до себе, наче розкішна жінка в пеньюарі. Тягар сьогоднішнього дня і навіть усіх попередніх днів раптом надавив йому на плечі, мов непосильна Атлантова ноша. Якуб і справді зігнувся, ніби з останніх сил тримаючись на ногах. Довелося докласти зусиль, щоб змусити себе одразу не розпластатись на ліжку.

За чверть години в двері постукали і до кімнати обережно зазирнув господар будинку.

– Ще не спите, пане Німанде? – запитав психіатр.

Сам Когер був одягнений у домашній теплий халат, на ногах мав зручні пантофлі.

– Щиро кажучи, ледве стримуюсь, щоб не влягтися, – зізнався Якуб.

– Воно й не дивно, – посміхнувся Когер, – не щодня доводиться таке пережити. Хотів запропонувати вам викурити по сигарі в бібліотеці, але натомість запропоную дещо інше…

Психіатр переступив поріг і зачинив за собою двері. Якуб напружено глянув на нього.

– Ви не боїтеся, що цієї ночі вас знову вб’ють? – запитав господар. – Тобто що той самий кошмарний сон присниться знову?

Від його слів Якуба кинуло в холодний піт. Він устиг забути, що небезпека насправді криється в ньому самому, а не надходить ззовні.

Німанд кивнув.

– Відверто кажучи, лячно, – промовив чоловік так тихо, що ледве сам себе почув.

– Тому, якщо не заперечуєте, я зроблю вам заспокійливу ін’єкцію, – сказав психіатр, – адже сьогодні ви, даруйте, не лише мій гість, але й пацієнт.

Когер дістав з кишені невеликий шкіряний згорток білого кольору і поклав його на нічний столик.

– Ви ж не боїтеся ін’єкцій? – запитав він гостя.

Той стомлено хитнув головою. Здавалось, що в цю мить Якуб Німанд погодився б навіть на четвертування, якщо після цього його залишать наодинці з периною.

– От і чудово.

Лікар розгорнув принесений згорток, в якому в спеціальних кишеньках виявилось усе необхідне для такої маніпуляції: ін’єкційна голка, ємкості з препаратом, йод, бинти та ножиці.

– Будете спати, як немовля, – пообіцяв за хвилину психіатр, встромивши голку Німанду в вену трохи нижче ліктя.

Той нервово сіпнувся, але слухняно притиснув змочений йодом шмат бинта до невеличкої ранки на руці.

– Тепер тільки залишається побажати вам гарних снів, – підсумував Когер, дбайливо запаковуючи свої інструменти. – Не раджу після цього приймати ванну. Краще відкладіть цю процедуру на ранок.

– Як скажете, пане докторе, – промовив Якуб і позіхнув так широко, що відчув, як хряснуло в нього за вухами.

Одразу ж вибачившись, він закрив рот долонею, ніби побоюючись, що неслухняні щелепи знову розсунуться.

– Все гаразд, – засміявся Когер, – я, щиро кажучи, також падаю з ніг. До завтра, пане Німанде.

Відповівши, гість дочекався, поки за господарем зачиняться двері, а тоді роздягнувся і з насолодою віддався перині.

Цієї ночі Якуб Німанд спав пречудово. Він прокинувся о шостій ранку і відчув себе свіжим та бадьорим. Хотілося зірватися з ліжка і радісно заволати, однак Якуб вчасно згадав, що знаходиться в чужому домі. Йому подумалось, що вже час збиратися на службу, але як це зробити, щоб не потривожити нікого в домі? Він обережно звівся з ліжка і в темряві намацав свій одяг. Залізши в штани, Німанд спробував знайти на стіні вмикач до електричної лампи. Це мав бути ланцюжок срібного кольору, який в темряві, звісна річ, став невидимий. Шукаючи його, чоловік ненароком зачепив картину, яка висіла над ліжком. В світлу пору доби на ній можна було вгадати альпійський пейзаж, виконаний в імпресіоністській манері. Тепер же цей мистецький витвір, обрамлений у важку бронзову раму, грюкнув так, що, здавалось, розбудив усіх не тільки в цьому домі, але й у сусідньому.

У двері тривожно постукали, і Якуб завмер від несподіванки.

– Пане Німанде, – почувся стривожений голос Грети, – з вами все гаразд?

– Все добре, – спробував відповісти він, але голос його прозвучав так тихо, що жінка його не розчула.

Наступної миті він почув, як у дверях його кімнати обертається ключ. Очевидно, служниця мала запасний і, стривожена гуркотом, вирішила ним скористатись. Світло з коридору врізалось прямокутним трикутником у кімнатні сутінки, діставши з-під стіни сполоханого Німанда у незастебнутих штанах і нічній сорочці. Однією рукою він закривав очі від раптового світла, а іншою притримував одяг біля пояса, аби той не впав на підлогу.

– О Господи! Вибачте!.. – вигукнула жінка і зачинила назад двері, знову зануривши кімнату в сутінки.

– От паскудство, – вилаявся Німанд і знову заходився шукати той бісовий вмикач на стіні.

Двері вдруге прочинились, але Грета цього разу не посміла зазирнути в простір кімнати.

– Пане Німанде, сподіваюсь, ви пробачите мені за…

– Ось він, цей гівняний вимикач, – буркнув гість, намацавши врешті ланцюжок. Він сердито смикнув за нього, і лампа на стіні загорілась тьмяним світлом.

– …за те, що увірвалась до вас, – закінчила Грета.

– Пусте, – відповів той, нервово намагаючись застебнути штани. Присутність цієї жінки за дверима робила його рухи метушливими й незграбними.

– Почувся гуркіт, потім ви не відповідали, тож я подумала, що вам стало зле, – продовжила виправдовуватись вона.

– Забудьте. Це я винен.

– Ви ще звечора мали кепський вигляд, тож я…

– Забудьте, кажу. Все зі мною гаразд.

– Бажаєте чаю? Може, кави? – мовила служниця.

– Кави, коли ваша ласка.

– За десять хвилин унизу, пане Німанде. Ванна також готова.

– А пан Когер? – запитав Якуб, розшукуючи решту свого одягу.

– Доктор мусив вийти сьогодні раніше. Терміновий виклик до шпиталю. Він дуже шкодував, що через це не зможе побачити вас вранці, і просив передати найщиріші вибачення, – відповіла Грета.

На свій сором, Якуб відчув, що від цих слів йому полегшало. Чомусь іноді пекельно важко буває дякувати за добрий вчинок щодо себе. Простіше розминутися з благодійником і потайки обдумати, чим можна йому віддячити.

Поснідавши, чоловік вийшов з дому Когера і попрямував до контори Флідермана. Вперше за довгий час Пауль прийшов на службу раніше за нього. І так само вперше мав понурий вигляд. Він стримано привітався з колегою і мовчки взявся за роботу. Трохи згодом він все-таки розповів Якубу, що напередодні посварився зі своєю коханкою і вона навіть залишила його дім, перебравшись, вочевидь, до батьків. Якуб розумів, що мав би розпитати Пауля про деталі суперечки і спробувати втішити його, проте сам відчував неабияке хвилювання перед візитом до доктора Фройда, тому так і не змусив себе це зробити.

Ледве дочекавшись п’ятої години, коли закінчився його робочий час, Німанд поспіхом одягнувся і пішки рушив на Бергассе, 19. Цього разу він ішов обережно, намагаючись обминати слизькі ділянки на хіднику і галасливі юрби дітей. Хотілося зберегти якомога більше спокою перед побаченням зі славетним психіатром. Минаючи ятки з глінтвейном, що їх стояв цілий ряд на Туркенштрассе, Німанд з приємністю вдихнув ароматні випари гарячого вина та спецій, і це несподівано додало йому доброго настрою. Раптом проблема з нічними кошмарами почала здаватись йому не такою вже й значущою. Хтозна, може, він сам забагато значення надає цим нічним видінням? А варто було всього лиш знайти собі добре снодійне. Адже ін’єкція, яку зробив йому доктор Когер, допомогла… То, може, й не слід турбувати добродія Фройда? Але ж Когер вже домовився про аудієнцію.

Якуб дістав з кишені годинника і, підставивши його під світло ліхтаря, глянув на циферблат. Було тільки чверть по п’ятій. «Можна йти повільніше, – подумалось йому, – до Бергассе лишилось кількасот метрів…»

Опинившись на місці, Якуб знову перевірив час. Годинник і далі показував чверть на шосту.

– От дідько! – не втримався Німанд.

Мабуть, вчора, коли він упав, годинниковий механізм пошкодися, хоч іще цілу добу працював справно. Або ж – і найпевніше так і було – Якуб просто забув його завести цього ранку. Він запитав, котра година, у випадкового перехожого і з жахом дізнався, що насправді вже чверть по шостій. «Пан Фройд любить пунктуальність», – згадав він слова Когера і відчув, як на лобі під капелюхом у нього виступив піт. Та проте Німанд усе ж подзвонив у двері.

За кілька хвилин йому прочинила служниця.

– Доброго вечора, – привітався Якуб, ґречно знімаючи капелюха, – я до пана доктора.

– Прошу заходьте, – відповіла та, зморщившись від холоду та вітру, що вривались до помешкання з вулиці.

У передпокої Німанд вручив їй записку від Когера, і служниця понесла її Фройду. Чекати йому довелося якихось дві-три хвилини, проте вони здалися йому годинами. Жінка повернулась із приязною посмішкою на обличчі, мовби для того, щоб трохи заспокоїти гостя (а може, вона посміхалась так кожному, що здавалось очевиднішим), і попросила Німанда йти за нею.

З передпокою вони потрапили в широкий коридор, залитий м’яким світлом електричних світильників. На стінах висіло декілька ренесансних картин, а під ногами тягнулася простелена темно-коричнева доріжка. В кінці коридору виднілося двоє дверей. Наблизившись до них, служниця раптом сповільнила ходу і пішла навшпиньки, хоч завдяки доріжці її кроки й так були безшумними. Якуб не розумів, чому вона це робить, адже доктор уже повідомлений про візитера, а отже, встиг відірватися від справ, проте, видно, в цьому домі так було заведено.

Біля дверей праворуч вона зупинилась і обережно постукала. Приглушений чоловічий голос зсередини запросив увійти.

Якуб опинився у просторому кабінеті, в якому затишно громадились книжкові шафи і чималий письмовий стіл, встелений паперами. Доктор Фройд, худорлявий, середнього зросту чоловік, стояв біля вікна, напівобернувшись до гостя. Здавалось, його щойно відірвали від важливої справи, і на обличчі доктора читалося легке невдоволення. Густі брови були злегка насуплені, а з-під них лився прохолодний, проте уважний погляд. Пан Фройд носив акуратно підстрижену бороду, дещо рудувату біля рота, яка буває у затятих курців. В його правій руці справді диміла сигара, а лівою він запаковував щось у невеликий дорожній саквояж.

– Пан Якуб Німанд, – представила гостя служниця.

– Ви запізнились, пане Німанде, – промовив Фройд на подив рівним і навіть приємним голосом.

– Прошу вибачення, пане докторе… – відповів той.

За цей час служниця ледве чутно вийшла за двері, і вони залишилися вдвох.

– Не вибачайтесь, – сказав Фройд, – просто спробуйте вкластися в той час, що у вас залишився. А саме: в десять хвилин…

Попри слова, в інтонації доктора не відчувалось роздратування, а за хвилину зникло й невдоволення з обличчя. Могло здатися, що перед ним насправді давній друг, який просто спізнився на двадцять хвилин, а не чоловік, якого він бачить уперше.

– Сідайте, – запросив Фройд.

Німанд подякував і сів у великий зручний фотель.

– Що ж, я готовий вас слухати, – знову промовив доктор.

– Я гадав, що доктор Когер попередньо ознайомив вас із моєю ситуацією, – тихо сказав пацієнт, відчуваючи, що говорити йому надзвичайно важко.

– Доктор Когер – це доктор Когер, – спокійно зауважив Фройд, відриваючи сигару від рота. – Насамперед я хотів би почути вас.

Німанд глибоко вдихнув повітря. Що ж, доведеться повторити все ще раз.

– Усе це досить лавно… пробачте, досить давно зі мною…

– Як ви чудово обмовились, – посміхнувся доктор.

– У мене пересохло в горлі, – виправдався Німанд і виразно глянув на графин з водою.

Перехопивши його погляд, психіатр наповнив склянку і поставив її перед Якубом.

– Насправді ви хотіли сказати: «Все це лайно», – незворушно пояснив Фройд, – але свідомість нагадала вам про виховання.

– Пробачте.

– Дурниці, продовжуйте.

– Ледь не щоночі мені сниться, що мене вбивають. Все приблизно за одним сценарієм: я гостро відчуваю чиюсь присутність, потім хтось іде слідом, далі несамовитий страх і передчуття близької смерті…

Якуб знову припав до склянки.

– Останнього разу я навіть упізнав місце, де мене вбивали… – додав він після жадібного ковтка.

– Ви були там? – запитав Фройд.

– Так, за хвилину до того, як познайомився з доктором Когером. Це місце неподалік його будинку.

– На тому місці, здається, справді знайшли тіло молодої дівчини, – мовив доктор. – Загибла – начебто донька шеф-інспектора поліції.

Якуб кивнув.

– Я також читав про це в газеті.

– Що ж, якби я вірив у різноманітні містичні дурниці, то, напевно, сказав би, що ці дві події – маю на увазі ваш сон і вбивство на Планкенгассе – якось пов’язані, – сказав доктор. – Але я в них не вірю, тому й зв’язку не бачу. Адже саме це зараз вас турбує найбільше. Чи не так?

Пацієнт кивнув.

– Ось що, пане Німанде, – сказав психіатр, глянувши на годинник, – ваш випадок, безперечно, цікавий і потребує детального вивчення, але я справді не маю часу, тому якщо матимете бажання, зустрінемося знову, як тільки повернусь до Відня. Гадаю, в Лемберзі я затримаюсь не більше, ніж на два тижні. Та проте дещо можу сказати вже зараз. Бачте, мій друже, сни – це лишень свідчення наших нездійсненних бажань…

Доктор загасив недопалок сигари й одразу ж дістав з коробки іншу. Після цього помістив її в гільйотинку на столі і, примруживши око, вправним рухом обрізав з потрібного краю. Знову закуривши, він зручно вмостився в кріслі навпроти Якуба.

– Нездійсненних бажань, – повторив він. – Гадаю, ви розумієте, про що я? Найпотаємніших, тваринних, я б сказав… Таких, що дістались нам у спадок від наших прародичів. Ці бажання щоночі виринають з вашої підсвідомості, коли свідомість їх не контролює…

– Гадаю, ви помиляєтесь, пане докторе, – не витримав пацієнт, – я зовсім не прагну нікого вбивати. І тим більше, не хочу, щоб убили мене.

– Якщо вам сниться убивство, то найчастіше насправді йдеться геть про інше, – терпляче заперечив Фройд. – Такі бажання проектуються в сновидіння перекрученими. Їх треба сприймати як символи… Тлумачити. Так, я погоджуюсь, що вбивати і бути вбитим ви не хочете. Ці сцени з ваших снів означають зовсім інше.

Доктор звівся на ноги і знову взявся за свій саквояж.

– Що ж вони означають? – Якуб також скочив з фотеля.

– Думаю, ваше сексуальне невдоволення.

– Пробачте?…

– Або заздрість чиємусь сексуальному щастю.

– Але ж…

– Вас убивають, пане Німанде. А насправді ви хочете, щоб вас зґвалтувала яка-небудь безсоромна повія.

– Пане докторе…

– Позбудьтеся цього бажання, і до вас повернеться здоровий сон, – перебив психіатр, – а поки що консультацію закінчено.

Двері прочинились, і в кімнату зайшла служниця. Німанду не залишалось нічого іншого, як подякувати і вийти.

1

 Від перекрученого німецького «Flidermaus» – кажан.

2

 Від німецьких слів «Niemand» та «Jemand» – «ніхто» і «хтось».

3

 Мені страшно (нім.).

4

 Цаль (нім. Zoll) – міра довжини, що становить 2,4 см.

Візит доктора Фройда

Подняться наверх