Читать книгу На городі довіряємо природі. Чудовий результат без клопоту й витрат! - Борис Бублик - Страница 1

Книжка складається з двох частин. У першій більше уваги приділено розставанню з традиційним землеробством та процесу занурення в господарювання у злагоді з природою. У другій систематично викладено основи розумного землеробства.

Серед усіх епітетів для цього землеробства я не бачу кращого, ніж природовідповідне. Для мене у цій перевазі є дещо особисте – надто вже подобається мені (ще з 40-х років) мудрий Терентій Семенович Мальцев, який і дав це визначення.

Цікаво, що австрійський фермер Зепп Гольцер, котрий тривалий час називав свою систему господарювання пермакультурою Гольцера, у книжці «Пустеля чи рай» теж говорить про природовідповідне землеробство (naturgemässe Landwirtschaft).

Гадаю, що в українській мові немає ліпшої дефініції, ніж «землеробство в злагоді з природою». Так називає суть свого буття на землі неймовірно чудовий полтавський умілець Семен Свиридонович Антонець, засновник і незмінний керівник фірми «Агроекологія».

Угіддя фірми (близько 9000 гектарів у селах Михайлики та Хорошки) «живуть і дихають» у цілковитій злагоді з природою. Це найбільший у світі шмат оброблюваної землі, що забула про оранку та інші знущання над традиційним землеробством.

Між частинами книжки немає чіткого вододілу. Перша частина – це щось на зразок першого концентра навчального посібника. Її виділено для того, щоб нові мої читачі без стресу занурювалися в землеробство «з людським обличчям», щоби весь текст книжки не викликав неприйняття, був зрозумілим, видавався природним, ніби звичним, а на шляхах відходу читачів від рутинних догм траплялось якнайменше конфузів.

Мені довелося пережити чимало таких конфузів, що на роки (і навіть десятиліття) відводили мене у нікуди. Ось один такий конфуз, котрий часто (дуже часто!) трапляється. Переймається городник важливістю сидератів. Сіє їх, а потім – вирослі – заорює, завдаючи городу відчутної шкоди. Хвалити Бога, мене цей конфуз не зачепив. До того часу, як почав сіяти сидерати, я вже шкірою відчував безглуздість витівки з заорюванням сидератів.

Біда від заорювання навіть не в самій оранці (найбільшій дурниці – за визначенням С. С. Антонця), а в тому, що «в одну телегу впрячь не можно коня и трепетную лань». Заорана органіка – нонсенс, безглузде поєднання слів, щось на кшталт розпеченого льоду. Але ж кочує ця абракадабра по енциклопедіях та підручниках, і не видно їй кінця-краю.

Заорана органіка розкладається в анаеробних умовах, без доступу повітря, й виділяє шкідливі для рослин метан, аміак, сірководень. І мало того, що аміак і сірководень отруйні для рослин. Вони ще й розчиняються у воді набагато краще, ніж потрібний рослинам вуглекислий газ, витісняють його з розчинів, усмоктуваних коренями, і сприяють вуглецевому голодуванню рослин.

Це називається «Приїхали!». Вніс городник повноцінне, збалансоване, найкраще в світі добриво і за його милостивою допомогою змусив рослин голодувати. Пішов по шерсть, а повернувся стриженим? Можна сказати, що крок уперед став трьома кроками назад: мені доводилося читати про «успішні» досліди, коли за допомогою заораної органіки вдавалося ВТРИЧІ ЗНИЗИТИ апріорну врожайність. Заорана органіка – це щось із ненормативної лексики. «При дітях» не можна говорити вголос і про «сестру» заораної – прикопану органіку.

Словом, перша частина покликана зробити м’якою посадку городника у нове для себе крісло.

Друга – основна – частина книжки націлена на те, щоб новачки піднялися на наступний щабель, а ветерани розумного землеробства не заснули від нудьги, знайшли оте щось, придатне для своїх «просунутих» городів, і змогли навести лад на «етажерці» набутих навичок – віднайти на ній місце для чогось нового, одне перекласти вище, друге – нижче, а дещо, можливо, і на макулатуру здати.

І про авторські домагання. Коли господарюєш у злагоді з природою і розумієш, що абсолютна істина недосяжна, то цінуєш будь-який привідкритий тобі природний зв’язок. А коли знаходиш можливість цей зв’язок мобілізувати («Остановись, мгновенье! Ты прекрасно!»), то гріх не поділитися відкриттям із шукачами-городниками – і з «салагами», і з «зубрами». Їсти сало вночі під ковдрою непристойно. Неможливо знайти точніших слів, ніж ті, що вклав Борис Акунін в уста мого однолітка – героя роману «Пелагия и красный петух»: «Жизнь проходит… много ли мне осталось? Так и уйдешь, не поделившись накопленным богатством. Ведь единственное настоящее богатство, которое никто у человека не отнимет, – его неповторимый жизненный опыт. Если умеешь складывать слова, большой грех не поделиться с родом человеческим своими мыслями, ошибками, терзаниями и открытиями».

Не мені судити, чи досяг я успіху, чи зумів скласти потрібні слова. Знаю тільки, що хотів зробити як краще.