Читать книгу Оповідання - Борис Грінченко, Борис Дмитрович Грінченко - Страница 1

Мала Маруся зосталася дома сама — її батько пiшов на роботу в шахту. Нi братiв, нi сестер у неї не було; мати її вмерла, тим вона завсiгди зоставалася сама, як батько йшов на роботу.

Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там iз матiр'ю жила. Тiльки це давно, давно було! Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадує, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливi руки вкривали її теплiше, i тихий материн голос казав:

— Спи, моя голубко! Спи, моє серденько!

Багато з того, що тодi було, позабувалося — адже їй тiльки чотири роки було, як мати вмерла, — але цей чарiвний образ нiколи не зникав з душi бiдної дiвчини-сироти.

Її батька звали Максимом. Вiн був безземельний, бо Марусин дiд, за панського ще права, був при панах, а не хлiборобом, i через те землi йому не дано. Як Максим дружився, то його матерi вже не було на свiтi, та й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам iз жiнкою.

У їх була тiльки хатка та дворища клапоть, а землю хлiборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була, — вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тiльки п'ять год за чоловiком i пожила), то тодi господарство зовсiм занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господинi. Максим не схотiв женитися вдруге; вiн оддав Марусю в сiм'ю до своєї сестри, а сам позабивав вiкна та дверi у батьковiй хатi та й подався заробляти на шахти.

У тiтки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було жити! Вона завсiгди була як чужа, як приймачка у цiй сiм'ї. Там було вже четверо дiтей та двоє старих, — то Маруся була аж сьомою. Усiм треба було надати їсти, всiх треба було якось одягти. Тiтка з дядьком з усiєї сили працювали, годуючи сiм'ю, — тож не дивно, що вони часом натякали Марусi, що вона не "своя". Правда, Максим платив сестрi за дочку скiлькись там грошей. Тiтка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дiвчину. А все їм здавалося часом, що Маруся — зайвий клопiт у їх; здавалося це їм того, що важка робота в убозтвi зучила їх труситися над кожною крихтою.

Через те Маруся не знала жалування в цiй сiм'ї. Воно i свої дiти тiтка не дуже милувала, та все ж то були свої: хоч i покартає, та й пожалує потiм. А Маруся була "не своя", хоч i родичка. Тим вона чула вiд тiтки здебiльшого саме бурчання та гримання i мало, дуже мало коли зазнавала жалування. Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навiть, як гляне мати, як погладе дитину по голiвцi. Оце саме й було найбiльшим горем бiднiй уразливiй дiвчинi. Тим i образ той, як мати її пестує, нахилившись до її, Марусиного, приголов'я, зберiгся в дитячiй душi такий звабливо-чарiвничий.

Найбiльша радiсть Марусi була, як у неробочий день часом приходив до неї батько. Вiн дуже любив Марусю, завсiгди приносив їй якого гостинця, садовив її до себе на колiна, як вона була маленькою, i так багато розмовляв iз нею, як вона пiдросла. З самим батьком тiльки розмовляла вона зовсiм щиро, сам батько тiльки й знав, чим вона журилася та з чого радiла.

I ото, як одного разу сидiли вони вдвох у садку, її журба за рiдним пестуванням вибухнула вiдразу.

— Вiзьмiть мене, вiзьмiть мене до себе, татку! Я не хочу тут бiльше жити! — благала, ридаючи, дiвчина, припадаючи своєю маленькою чорнявою голiвонькою батьковi до колiн.

— Серденько моє, куди ж я тебе вiзьму? Адже я в казармi живу, — там тобi не можна жити, — впевняв її батько.

— Я буду там жити, я буду вам пособляти, — тiльки вiзьмiть мене!

— Дурненьке! Ти не знаєш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть самi великi чоловiки, а дiтям там не можна жити. Нiяк менi тебе, дочко, взяти.

I справдi не мiг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарi жили, — це була довга, кисна й брудна будiвля. В нiй жили робiтники й спали всi покотом на одному полу, а пiл тягся через усю хату. Будiвля була дуже вузька, бо мiж полом та другою стiною ледве можна було пройти, щоб лягти на пiл. Тут не можна було жити сiм'єю — ось через вiщо Марусин батько не мiг її до себе взяти.

Але її сльози зворушили йому серце, i вiн почав думати, яким би способом зробити, щоб дочцi було жити краще. Вiн згадував усiх своїх родичiв, силкуючись угадати, хто з їх був би ласкавiший до Марусi, щоб туди вiддати її, у сестри забравши. Та нiчого не надумав. Таких родичiв не було; були й гарнi люди, та хто ж його знає, як у їх Марусi буде. Адже й сестра його — людина гарна, а Марусi важко в неї жити. Та ще й те: сестра гнiватиметься, коли взяти в неї дiвчину, а кому iншому вiддати.

Вiдразу йому згадалося: а що, якби й справдi послухатися Марусi та й узяти її жити до себе? Тiльки не в казарму, а в землянку. Бо на шахтах робiтники жили то в казармi, а то ще й у низеньких, поганеньких, землею критих хатках, що звалися землянками. Такi землянки, давано самим тим шахтарям, що в їх сiм'ї були. А що, якби й вiн попрохав собi землянку?

Звiсно, мабуть, так буде, що її не дадуть йому, та але ж: догнав — не догнав, а побiгти можна. Та й єсть одна землянка-пустка, — правда, така, що вже гiршої й не буває, так що ж його зробиш? А проте, таку негодящу, може, швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтами скаже, — як потрапиш до його в слушний час, то може й дасть. А вже й гарно було б жити з Марусею вдвох! Погано самому, важко жити! А якби Маруся — от би добре було!… Максим уже собi в'являв те радiсне життя…

Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у слушний час вiн прийшов.

— Нащо тобi землянка? — допитувавсь управитель.

— Та дочка в мене маненька, дак не можна їй у казармi жити, — казав Максим.

— А чом же вона з матiр'ю не живе?

— Бо нема в неї матерi, а в людей важко жити. Ото й доводиться менi до себе взяти її. А хiба ж можна в казармi з нею жити? Дозвольте вже, спасибi вам, жити в тiй землянцi, однак вона без догляду розвалиться, а ми її держатимем цiлу.

— А воно й правда, що розвалиться, — подумав управитель i згодився. — Ну, гаразд, — можеш туди переходити.

Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим, та й пiшов просто до землянки. Вона справдi була поганенька: шпаруни пообпадали, хворостяна покрiвля (стелi по землянках не буває) погнулась у середину вiд землi, що на їй було насипано; одно вiконце, та й те без шибок, а дверi висiли на бiк на однiй завiсi. Не дожидаючи, поки все те звелить управитель полагодити, Максим заходився своїм коштом усе, що треба, робити. Вiн полагодив дверi, засклив вiкно й навiть думав був заходжуватись хату мазати, та не було коли.

— Хай уже Маруся сама вимаже, — подумав Максим i, скоро прийшла недiля, узяв Марусю вiд сестри до себе, у свою нову хату.

Весела була Маруся без краю. Байдуже їй було, що ця хата така обiдрана: вона здавалась їй чудово гарною, — бо ж вона в їй порядкувала й хазяйнувала, як хотiла. Вона, як здолала своїми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синiми кривульками, що були такi, як квiтки, i квiтками, що були такi, як кривульки, i те малювання не то їй, а й Максимовi навiть здавалося чудовим. Максим приладнав стiл та лаву, — i от уже й хата така, як треба, стала.

Вже ж, мабуть, як i радiла Маруся, а ще дужче Максим! Який вiн був радий, що взяв Марусю до себе! Щодня тепер вiн приходив з роботи не в брудну, вонючу й кисну казарму, а в чистенький бiленький захисточок, i там його стрiвала дочка, i вiн мiг вiдпочити й порадiти, дивлячись, як вона господарює, мов i справжня господиня.

З того часу життя Максимове та Марусине пiшло рiвно та спокiйно. Щодня вранцi рано Максим iшов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати. Як жила вона в тiтки, то була найбiльшою дiвчиною в сiм'ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що її роблять звичайно тiльки бiльшi дiвчата. Тодi їй це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй i треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи, — вона, як умiла, варила їсти. Не завсiгди їй щастило, а найбiльше отой борщ дався їй узнаки, — нiяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а пiсля щоденної важкої роботи в шахтi Максимовi завсiгди добре хотiлося їсти ввечерi. Кажу — ввечерi, бо тiльки ввечерi приходив вiн з роботи додому. Вiн бив вугiль, той, що їм топлять, а вугiль той глибоко в землi лежить. Щоб досягти до його, копають глибокi колодязi (шахти) та й копаються на всi боки попiд землею, — скрiзь таких нiр та печер понаробляють. Отож як залiзе Максим у таку нору, глибоко-глибоко пiд землю, дак уже й не вилазить звiдти ввесь день, — там i обiда те, що з дому вiзьме. А Маруся дома сама обiдає — так, не дуже варить, а бiльше вчорашнє доїдає. А вже ввечерi як треба вони їли.

Як упорається Маруся, то звичайно шиє. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла, — то й досить цього було. А шити нове вона у сусiди Горпини вчилася. Чоловiк Горпини теж на шахтi робив, а Горпина часом учила дiвчат шити. Маруся замкне свою хатку та й бiжить до неї вчитися. А то часом двi-три дiвчини-подруги прибiгали до неї шити, — щоб веселiше було. Прибiжать, набалакають повну хату i звеселять Марусю.

Увечерi приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отодi Марусi найвеселiше було. Жде було — не дiждеться, як загуде машина ввечерi, — ото, щоб роботу шахтарi кидали. Тiльки загуде, — вона так i метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, дверi вiдчиняються i знайома чорна постать стає на порозi.

— Ой, якi ж ви чорнi, тату! — мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить.

I справдi, не то одежа у Максима вся чорна вiд вугiлля, а й обличчя таке чорне вiд сажi, як у арапа, — тiльки зуби та очi блищать на чорному.

— А тобi не до вподоби? — смiється Максим. — Ну, то давай умиваться!

Маруся тiкає аж на пiч, у куточок, а Максим тим часом умивається та передягається.

— От i вже! — каже вiн.

Маруся вилазить зi своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, i вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столi в мисцi гарячий борщ парує. Повечерявши, вони розмовляють. В старовину, живучи в казармi, Максим, прийшовши з роботи, поспiшався, звичайно, швидше спати. I це не через те саме, що вiн утомлявся, а й тим, що йому зовсiм гидке було життя в казармi — з брудом, з пияцтвом та iншим. Вiн поспiшався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотiлося спати, i щовечора вони вдвох розмовляли, часом i довгенько. Маруся цiкаво слухала, що оповiдав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собi, як її татко лежить глибоко пiд землею в норi, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навiки, — лежить i б'є кайлом вугiль… Часто згадували вони покiйну Марусину матiр, i це були такi сумнi, такi солодкi розмови!

Але ще бiльше розмовляли вони про свої замiри. Тими замiрами вони жили, тi замiри звеселяли їм важке та хмурне життя. У Максима була одна мрiя. Вiн був безземельний, i йому здавалося, що нема бiльшого щастя над те, коли чоловiк має клапоть свого поля. На шахти вiн пiшов тим, що нiяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би вiн шахти. I ото розмовляючи одного разу так увечерi, вiн звiрив дочцi свої мрiї.

— Знаєш, Марусе, що я думаю?

— А що, татку?

— А добре було б жити не тут i не ходити в шахту, а жити дома у своїй хатi та господарювати як треба.

— Ой i гарно ж було б, господи! — скрикує Маруся, й оченята в неї блищать.

— Еге, гарно… — каже Максим. — Якби то зiбрати грошей хоч трошки та купити поле…

— Ой купiть, татку, купiть!

— Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хiба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скiльки, пару волiв або хоч коняку… Чорнява голiвка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надiя знову займається у дитини в очах.

— Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, i на воли, й на все.

— Не легенько його збирати, дочко! А проте — бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тiльки про це нiкому не хвались). Заробити можна тут добре, а витрачуєм на себе ми не багато, — то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тiльки доведеться ще поробитись добре.

— А довго ж?

— Та таки довгенько, дочко, — зо два чи зо три роки ще.

Маруся зовсiм засмучується.

— Та й довго ж! — каже вона, знову похнюплюючись.

— Довго? Нi, це ще не довго! Та й не можна ранiше. Треба, щоб ти пiдросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобi десять рокiв, а за три роки буде тринадцять. I то ще мала будеш, — не впораєшся. Та дарма! Вiзьмемо до себе бабу Оксану, — вона порядок даватиме.

Баба Оксана була пiд лiтами, та ще крiпка собi жiнка, бездiтна, безхатня; колись була вона хазяйкою,  а як умер чоловiк, пiшла ходити по наймах та й ходила вже рокiв з десяток. Максим знав, що вона могла б пособити йому i залюбки пiшла б до його, бо в його хатi була б вона не за наймичку, а за господиню.

— Та навiщо ж її брати? — сперечається Маруся. — Наче я сама не впораюсь! Та я i вдень, i вночi робитиму.

— Ну, воно трохи важкенько без вiдпочинку день i нiч робити, — смiється Максим, — а баба Оксана тобi шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.

— Та вже хай приходе! — говорить врештi Маруся. — Вона не сердита.

Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого. Вони зосталися на шахтах i так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цiкаве в цiй справi та розмовляли про його. Тими мрiями та розмовами кращало життя Максимовi та Марусi, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батьковi, й дочцi доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надiї, що тiєю роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадiсне. А тепер Максим з усiєї сили гнався за заробiтком i робив часто над мiру. Маруся ж не тiльки клопоталася хатнiм дiлом (а це такiй малiй дiвчинi було важко), а ще й щиро вчилася шити, вона-бо хотiла, щоб усе вмiти шити, як дома господарюватиме.

Отож, поробившись так ще два роки, Максим зiбрав стiльки грошей, що мiг би вже собi клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Вiн поле й купив (продав у його слободi один чоловiк), а бiльше нiчого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближнiй слободi. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловiка зорати та засiяти йому ниву. А сам зостався поки на шахтi, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тодi подаватися додому на село.

I батько, i дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лiчила б не то днi, а й години, що до тих зелених свят зосталися, — та шкода, що на години лiчити не знала! А й довгий здався їй цей час, — довший за тi три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч i як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогоднi вранцi полiчила Маруся, що жити їм на шахтах усього шiсть день зосталося, i сказала про це батьковi, як вiн iшов на роботу.

— Правда, правда, дочко, — вiдмовив Максим, — у суботу грошi за тиждень вiддаватимуть, — а тодi гайда!

— Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! — зiтхнула Маруся.

— Та вже якось доживемо! — розважав її батько. — Ну, зоставайся здорова, ясочко!