Читать книгу Дрібнички - Борис Грінченко, Борис Дмитрович Грінченко - Страница 1

I

Каторжна — так її всi звали.

— Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! — кричала мачуха.

— Геть з-перед очей, каторжна! — визвiрювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку i заточуючись по хатi.

— За сцо ти мене стовхнула, католзна! — пищав дворiчний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.

I так усi!… Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi хоч i не так часто звали її каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж iз додатком: "Ота каторжна Докiя…"

Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату, ця маленька, семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-пiд лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим, що вона мачуха; а потiм не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може… А все ж був у неї завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд!

Третього чи четвертого дня пiсля свого весiлля мачуха звелiла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, i вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити — i мачуха дала їй штурханця. I ось пiсля цього — хоч ти їй що, а нiчого не вмiє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня… Так що ж вона — покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш i нiколи не заплаче, — найгiрше, що й не заплаче нiколи!

— Докiє! — спершу ще її таки на ймення звали, — чому хвiртки не причинила? Теля вибiгло.

Мовчить.

— Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?..

 Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi!

— Чи ти оглухла? — I мачушина рука з усiєї сили б'є її.

Стоїть, мовчить.

— Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!

Нi пари з уст!. Нi сльозини з очей, мов їй i не болить!

Одного разу мачуха не втерпiла:

— Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тiльки глянула на неї з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. I так завсiгди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки, — аж тодi кине:

— У-у!.. проклята! Каторжна!..

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тодi тiльки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?.. Така ж i мати її була — або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидовi хлiб носиш!.." Давав їй вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiкає вiд його? Не завсiгди ж вiн i п'яний, iнодi схочеться йому пожалувати її — вона ж таки рiдна дитина, — оце й покличе:

— Докiє!

Пiдiйде, голову похнюпить.

— Докiє! Дочко… — почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й пiде з хати, промовивши: — Ну, каторжна!

А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?

Як мачухи в хатi нема, так i єсть їм! А одного разу таки розманiжилась: увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться — сидить  вона на полу i хлопчика — рокiв пiвтора йому було — мачушиного на руках держить та так цiлує та примовляє:

— Голубчику ти мiй, манесенький! Поцiлуй мене, — нiхто ще мене не цiлував, як мама вмерли…

Мачуха як скрикне:

— Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…

Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на пiл — трохи дитини не вбила — та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. I бiльше до дiтей не пiдходила й на руки сама не брала, тiльки як мачуха звелить.

От так же вона й на вулицi. З неї почнуть смiятися:

— А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?

А вона зараз кулаком!

I зла ж вона була, на всiх зла! I всi їй були вороги, й вона всiм ворог, — каторжна, та й годi! Мабуть, у неї не серце, а камiнюка була.

I все ховається вiд людей — мабуть, заздро, що люди веселi, так щоб не бачити. Пiде в садок, аж у гущавину, та й сидить. I що вона там робить — хто її знає!

Дiти мачушинi хотiли довiдатися i назирцем одного разу побiгли за нею. Так, кажуть, пролiзла аж у гущавину та зараз до калинового куща — рiс там кущ калиновий великий, — сiла там пiд ним i головою до його припала, i руками його обхопила, й каже:

— Калинонько, — каже, — моя червоная, рiдна моя матiнко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягiдками червоними! Одна ти в мене рiдная, улюбленая! — каже, а сама плаче…

Еге, вона плакала тим, що в неї не камiнь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! I те серденько так хотiло любити, так хотiло! Але ж любити було нiкого!.. Недоброго i часто й густо п'яного батька вона не любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала…

I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала їй землю своїми слiзьми; i нахиляла тодi до неї калинонька свої вiти, i здавалось дiвчинi, що то мати рiдна руки до неї простягає… I так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:

— I де вона, та каторжна, забiгла?!

Тодi вставала вона з землi i втирала сльози. Вiдразу застигало їй обличчя, мов камiнюка, i очi втуплювались у землю, i вона знову була тодi справдi каторжна, що її нiчим не дошкулиш — нi словом, нi ломакою. Такою вона йшла вiд калини.

Такою вона й тепер вийшла i вiдразу страшенно поблiдла: вона побачила, як од гущавини побiгли мачушинi дiти. Невже вони знайшли її схованку? А може, нi, може, вони тiльки так бiгли?

Але ж вони не так бiгли, вони знайшли, побачили, почули i розказали про все мачусi.

Днiв через два Докiя знову була пiд калиною, засидiлась i не почула, як мачуха її кликала. Уже тодi почула, як мачуха знайшла її в гущавинi i потягла за волосся в хату.

— Стривай же ти, каторжна, я тобi дам, як тiкати вiд роботи пiд свою калину!

Вхопила мачуха сокиру й побiгла в садок. Докiя вiдразу так i занiмiла. Слухає, коли задзвенiла сокира в садку, затрiщали гiлки — ось ще, ще…

Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробiгла садок, добiгла до гущавини… Мачуха рубає калину.

Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i стала мiждо калиною i мачухою. Мачуха аж злякалась.

— Ти чого прибiгла?

— Не займайте моєї калини!.. Очi її горiли, а щоки були бiлi-бiлi; груди так i здималися.

— Ах ти ж падло! Геть!

I здорова мачушина рука вiдкинула геть маленьку дiвчинку. Сокира рубонула, жалiбно хряснула цiвка калинова, i впала стеблина, тремтячи листом.

— Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте!

— Геть, — каторжна!

Вона кинулась до мачухи, цiлувала їй руки, затуляла своїм тiлом останнi калиновi стеблини.

— Геть, каторжна!

Але каторжна обхопила руками кущ, i її тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв їй не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево…

Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих iграшок, без калини, — тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що її нiхто не чує, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася — бог її святий знає, а вмiла багато — i все жалiбнi, — так, мов самi вони в неї з серця лилися:

А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє…

I так минали роки…

Минули — iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна — зосталася вона "каторжною", як i була.

Нi, була й вiдмiна.

Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї, — нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її.

Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала:

— Докiйко! Я… я…

Правда, всi вони — i хлопцi й дiвчата, i ця Христя з ними — якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бiдної Докiї, i вона, мало не плачучи, промовила:

— Докiйко! Я… менi тебе… я…