Читать книгу Крила Яструба - Д. Норгар - Страница 1

Частина 1
1

Оглавление

Яскраве сонячне проміння стрибало по стіні білими зайчиками. Наснилося щось дивне і незрозуміле, що саме, важко було пригадати, але слід від сну залишився яскравим, наче це було щось важливе.

Холодні сірі очі байдужим поглядом слідкували за промінням на білій стіні, аж поки, в іще дрімаючу свідомість, не увірвався крик комунікатора. Він болем відгукнувся у голові, так що довелося остаточно прокинутися і прийняти виклик. У повітрі замерехтіли промінчики, і з’явилося обличчя жінки.

– Мамо?

Вона сіла, поправивши білу майку, і скуйовдила темне волосся. Від зачіски після вчорашнього не лишилося й сліду.

Мама всміхнулася і похитала головою.

– Хотіла привітати тебе з успішною здачею іспиту. Бачу, ви гарно відпочили.

Дівчина потерла обличчя долонями, щоб хоч трохи прийти до тями. Таки так, «гарно» вони учора відпочили.

– Так, дякую. Трохи вчора погуляли, може, навіть, то було зайве.

Мама кивнула.

– Я думаю, свіжий апельсиновий сік має допомогти.

– Я думаю, ти телефонуєш мені не для того, щоб порадити, що врятує мене від похмілля, чи не так?

Дівчина підняла з підлоги трохи пом’яту форму і, глянувши на годинник, почала збиратися.

– Кажу ж, ми вирішили привітати тебе з успішним завершенням навчального року. Всі удома вже скучили і Меріс, і Венді, вони чекають любу сестричку. Міото приходить мало не щодня, все питає, коли ти повернешся.

Застібнувши останні ґудзики, дівчина вмилася крижаною водою, і зітхнувши від задоволення, повернулася до голограми матері, яка теж не сиділа на місці, а готувала сніданок молодшим.

– Мамо, та я ще не знаю, що буду робити на канікулах.

– Вікторія, як це не знаєш? Ми чекаємо на тебе усі. Батьки Міото збираються до моря на Едер і запросили нас усіх.

Вікторія фиркнула, кинувши погляд на рамку на столі, саме зараз там застигло усміхнене обличчя чорнявого юнака.

– Так, мамо, я розумію, але в мене тут іще деякі справи.

Мама ще хотіла щось додати, але Вікторія поклала руку на пульт.

– Так, я теж усіх вас люблю і цілую, – та вимкнула зв'язок.

В голові гуло і шуміло. А ще нагадування про Міото… Мама була щаслива, що у її старшої доньки такий гарний наречений. Вікторія узяла рамку, зупинивши на ній фото юнака. Так, гарний; вихований; серйозний; забезпечений; перспективний, але за усі три роки її навчання у академії Грана, Міото Азурі ні разу не приїхав сюди. У них були лише канікули для того, щоб побути разом. Спочатку це здавалося дивним, потім навіть трохи ображало, що коханий не знайде часу на відвідини, а тепер… тепер вже було байдуже. Вікторія добре знала, що батьки Міото дуже її люблять, хоч і відкрито висловили незгоду з вибором професії майбутньої невістки. Ато був другом батька, тож намагався замінити його для Вікторії, коли того не стало. Пан Азурі щоразу висловлював своє невдоволення тим, що вона збирається присвятити своє життя військовій справі, та ще й прагне потрапити у космодесант. Бо ж вважав, що здібностей і можливостей Вікторія має набагато більше. Та мати не сперечалася і не думала спиняти її у виборі шляху. Дівчина з малечку марила космічними пригодами, хотіла стати героєм, мріяла вчиняти подвиги так само як батько, хотіла подорожувати. А Міото…Міото був слухняним сином свого батька. Та Вікторію він кохав до нестями, і вона його кохала, здається… колись, коли вона була випускницею ліцею. І відтоді він все чекав, коли вона повернеться. Як сказав пан Азурі, «перебіситься» і повернеться.

Вікторія поглянула на час, потім знову на фото. «Перебіситься». Бувало вона ночами плакала у подушку, мріяла, що ранком прокинеться, а з посту їй повідомлять, що Міото Азурі чекає у холі. Та час спливав, а Міото так і не з’являвся. Він іноді телефонував, або слав листи, коли був вільний час, та це бувало рідко, бо хлопець теж навчався і працював зі своїм батьком, до того ж був досить сором’язливий істриманий.

А в академії дні минали непомітно. Заняття і тренування займали увесь час, з’явилися нові знайомі, друзі. Тому часу на те, щоб сумувати за коханим, не залишилося. Та й листи до нього останнім часом стали якимись зовсім короткими: «Як справи? стомилася, але все добре. Кохаю».

Вікторія покрутила рамку у руках. «Кохаю». Пригадався учорашній вечір, палкі обійми старшокурсника Дена з корпусу десанту. «Кохаю». Сумніви з цього приводу були вже давно, та після шалених хоч і не зовсім тверезих поцілунків у барі, їх вже майже не залишилося. Звичайно, Дену було далеко до Міото по багатьох параметрах, та все ж, щось сталося тут із нею. Подорослішала, чи що. Тому повертатися у Саланор не хотілося. Ніжне почуття до чудового гарного хлопця згасало, хотілося чогось неймовірного і шаленого, та вдома її не зрозуміють. Треба було повідомити Міото, що вона не повернеться, та от прощатися вона ще не навчилася, хоча життя у здебільш чоловічій компанії даремно не минало.

Вікторія вимкнула рамку і кинула її на стіл, остаточно вирішивши шукати собі заняття тут, щоб не повертатися додому. Треба ж було вигадати поважну причину, аби залишитися.

Вона причесала волосся і сплела косу. Звичайно, можна найнятися на станцію Айн кур’єром, теж практика, яка не яка. Верон схвалить таке рішення. А от мама і молодші – ні. Хоча, Меріс і Венді можна буде влаштувати екскурсію на військову базу «місячних котів». Вони будуть у захваті, бо ж дуже пишаються тим, що їхня старша сестра скоро стане однією з них. Так… Вікторія сіла на вузьке ліжко. Капітан Верон дуже здивувався її рішенню перевестися у корпус дослідників. Чому була несказанно рада пані Селіна Айя. Якось у десанті було все занадто просто. Зараз більшість її друзів були у корпусі дослідників чи інформації. Та ще й Айя зробила свою справу, заохотивши її відвідувати лекції. Про це теж треба було повідомити рідним.

Комунікатор знову запищав. Над столом з’явилося обличчя Зорана.

– Вік, ти що спиш, чи що? Увімкни новини, мала.

Вона зітхнула і торкнулася пульту.

– Вік, ну ти даєш, як ти можеш спати у такий час?

– Зоране, ти ж знаєш, я мало цікавлюся політикою і усяким таким.

– Шкода. Дивися.

І камера його комунікатора промайнула над різнобарвним натовпом. На інформаційному екрані було те саме. Тільки про це ще розповідала симпатична кореспондент. Вікторія вмостилася на ліжку і з байдужістю дивилася на усе.

– Бачиш? Ти бачиш?!

Радісно вигукував.

– Зоране, хіба ж це не безглуздо?

– Вчора ти так не казала, – трохи навіть образився той, – ти ж казала, що усе це підтримуєш.

– Хильнула зайвого.

– Тьху на тебе «крижана королево», чув би тебе зараз Ден.

Ім’я красеня-курсанта подіяло.

– Він зараз із вами? – хотілося б спокійніше, та як вже вийшло.

Зоран хитро всміхнувся.

– Ось бачиш, які ви, жінки. Коли вирішується доля вашого дому – байдуже, та якщо в обіймах кавалера – на все ладні.

Вікторія махнула рукою. Друзі її частенько називали саме так «пані крижинка». Офіцери елітного війська не мають права на зайві емоції, то ж ніхто підступитися не міг, та ще й у серці кохання до нареченого. Це навіть лестило.

А Зоран продовжував.

– Він після зміни обіцяв приєднатися. Вікторія, я не розумію тебе. Невже ти не підтримуєш прагнення свого народу до нормального життя?

Зараз, звичайно, можна було сміливо висловлювати свої думки, бо демонстрації, які охопили декілька планет об’єднання були й справді мирні. Та аж занадто масові. Навіть військова академія не змогла втримати своїх курсантів від участі у них, як не старалися вчителі.

– Зоране, я вчора сказала усе, що я думаю. Та це не означає, що після вчорашнього свята, я побіжу до мерії або до зали Ради, і буду там витанцьовувати, чи кричати протести проти керівника Лейтона. І узагалі, якось це занадто швидко розгорілося.

– Так… – потягнув той, – ти з Саланору, це квітуче і щасливе місто. Ви мало знаєте, що робиться на іншому боці планети, чи ж на інших.

– Зоране, я все розумію. Та нажаль, такого рвіння щодо расових протестів не поділяю. А вже вимоги про усунення Лейтона, тим більше. Як сказав полковник Арлі: Галактична Рада може не витерпіти такого і прислати свої сили для втихомирення демонстрацій, і для вирішення ситуації.

– Це й справді можливо. Та, я думаю, керівник Лейтон мудра людина, як би там не було, він не підставить свій народ і піде у відставку.

– Я б на це не сподівалася.

Можливо дискусія продовжувалася б ще деякий час, та подала сигнал інша лінія зв’язку, і обличчя Зорана на фоні натовпу зникло. Те що з’явилося замість нього, змусило Вікторію миттєво стати по команді струнко. Селіна Айа кивнула, вітаючи курсанта.

– Ви можете сісти.

Дівчина опустилася на ліжко.

– Доброго ранку, капітане.

Пані Айа всміхнулася.

– Бачу, Вікторіє, ви не поспішаєте у відпустку.

З якоюсь дивною упевненістю сказала вона.

– Так, пані капітан.

– Добре. Тоді, як буде час, зазирніть до мене, хочу дещо вам запропонувати.

Вікторія узяла згаслий комунікатор і вдягнула його на зап'ясток. Прохання Селіни дуже зацікавило молоду курсантку, бо це могла бути робота, яка стане досить поважною причиною не повертатися додому на ці канікули. Тож без зайвих думок і вагань дівчина вирішила іти до пані Айї. Занять у них вже не було, та викладачі усі ще були на місці.

Прихопивши каву у невеличкому кафетерії унизу біля навчальних корпусів, Вікторія з заздрістю поглянула на парадну форму випускників «місячних котів», що відточували парадний крок, до майбутнього свята, і побігла далі. Міцна кава прояснила розум і привела сплутані думки до ладу. У коридорах було порожньо, курсанти вже роз’їхалися, щасливі, що мають два десятки днів волі. Хоча Вікторію це не радувало.

Секретарка Ліза Мару, як завжди радісно привітала студентку і повідомила, що пані Селіна чекає. Вікторія посміхнулася, проковтнула останнє печиво, що було до кави, і нахилилася до секретарки.

– Пані Лізо, а чому така увага до моєї персони?

Немолода, та все ж симпатична жінка посміхнулася у відповідь, вочевидь вона добре знала чому, та казати не збиралася.

– Ідіть, курсанте, самі усе дізнаєтеся. Одне можу сказати – боятися вам нічого.

Так, заспокоїла. Вікторія кивнула. Як би вона не любила і не поважала Селіну Айю, та коли начальник навчального корпусу запрошує до себе без явної причини, стає трохи страшно. Дівчина поправила форму і підійшла до дверей, які безшумно роз’їхалися у різни боки, пропускаючи її у кабінет.

Варто було лише крок зробити, як Вікторію у жар кинуло, хоча у кабінеті було досить прохолодно.

– А, курсант Роса, ви вже тут.

Селіна розвернулася у своєму кріслі, і на її приємному обличчі застигла посмішка. Вікторія помітила, що над столом зависла відкрита її особова справа. А ще там були комендант академії Юрій Новик, генерал Доран Акіра – командувач «котів» і капітан Верон Мартін – керівник учбового корпусу десанту.

Вікторія витягнулася, віддаючи честь.

– Вільно, курсанте, – скомандував сивий генерал, – проходьте, сідайте.

Вікторія відчула, що її ноги зробилися дерев’яними, доки ішла до стільця. Вона намагалася виглядати незворушно, та руки трохи тремтіли.

– До справи, пані Айя. Коли курсант вже тут, то можемо із нею усе обговорити. Хоча таке рвіння… я схвалюю.

Вікторія тільки тепер зрозуміла, що аж занадто поспішила, їй же не наказували з’явитися прямо зараз. Вона потай глянула на кумира усіх десантників. Сивий чоловік, зараз він був без свого кітеля з відзнаками, а в простій форменій майці. Це давало змогу оцінити його чудову фізичну форму. Світло-сірі пронизливі очі уважно вивчали дівчину. А вона ледь від сорому не згоріла, бо ж добре пам’ятала, де і як була залишена її форма, і де вона її знайшла.

– Ми чули про вас, курсанте, багато схвальних відгуків.

В голові все знову змішалося. То вона вже була готова писати прохання про відмову від десанту і вступ на випускний курс до дослідників, та тепер, перед очима генерала, шкодувала про таке рішення.

– Ви будете достойною зміною у наших лавах. Думаю, батько ваш міг би пишатися такою дочкою, – всміхнувся генерал. – Тож мені навіть шкода, що такий вправний курсант покине лави «місячних котів» заради космічних досліджень.

Селіна добре зрозуміла реакцію дівчини на ці слова, тому хитро всміхнулася і,підійшовши, поклала руки на плечі Вікторії.

– О, мій любий друже, ви, краще до своїх лав забирайте тих юнаків, які тільки даремно штані просиджують на лекціях з історії, біології чи психології. А такі як Вікторія, незамінні у корпусі науковців і дослідників. Вони у зоряних експедиціях принесуть більше користі, ніж, коли у неї на плечі красуватиметься «місячний кіт».

Вікторії аж голова обертом пішла від такого. Юрій Новик, який це мовчки слухав, зітхнув.

– Шкода, курсанте, що ви стали свідком нашої невеличкої суперечки. Та бачите, як за вас «б’ються» мої керівники. Тому, коли ви вже тут, маю сказати, що я вражений вашими характеристиками, курсанте, особливо щодо робіт у пані Айї.

Вікторія поглянула на Верона. Той був не тільки викладачем і начальником, та якось так склалося, що він став їй добрим другом. Він кивнув. А комендант продовжив.

– Судячи з характеристик, які ми маємо, ми (звичайно, коли ви не проти) проведемо експеримент. Ви, якщо й справді ви переведетесь у корпус дослідників, не будете втрачати цілий навчальний рік. І здасте випускний іспит з іншими випускниками цього року.

Голова іще сильніше пішла обертом.

– Бо ж ми, якщо ви й справді така вправна, тільки затримуємо талановитого офіцера. Вам пропонується пройти курс підготовки самостійно і зробити дипломний проект. І коли все вдасться, то місце на кораблі Об’єднань вам гарантовано раніше на цілий рік.

Вікторія вчепилася в стілець. Від несподіванки і захвату аж в голові паморочилося.

– Але, це тільки у тому разі, якщо ви підтвердите свій перехід.

Генерал зітхнув.

– То ви готові ризикнути?

– Так.

Чітко відповіла дівчина, а він знову зітхнув.

– Шкода, мені б такі як ви були б не зайві.

– Акіра, тобі хіба хлопців не вистачає? – посміхнулася Селіна – Куди їм таке ніжне створіння?

– Куди? – не здавався генерал, – таке ніжне створіння неабияк прикрасило б нашу базу, до того ж, судячи з характеристик, не таке воно вже й ніжне, коли має «відмінно» з фізичної і бойової підготовки.

Він поглянув на Вікторію.

– Яку кваліфікацію маєш, дитино?

– Майстер снайпер, – з гордістю повідомив Верон.

Добре, що Верон завжди перед начальством хвалив учнів, а то чути про свої досить провальні кваліфікації з пілотажу, якось не хотілося.

Генерал кивнув.

– Дівчино, ото воно тобі треба оті дослідники?

У його сірих очах танцювали іскри, генерал відхилився на спинку крісла і схрестив руки на грудях. Вікторія відчувала усю важливість моменту.

– Так. – Видихнула вона.

– Дарма. Та коли ти зміниш свою думку, я сподіваюся це станеться, то ласкаво просимо. А поки що, успіхів тобі, дівчино, розумні і талановиті завжди потрібні своїй батьківщині, де б вони не служили.

– Розмову можна вважати завершеною, – резюмував комендант.

– Так – Акіра встав.

Усі підвелися і відсалютували. І вже за хвилину у кабінеті залишилися лише Верон і Селіна.

– Ну, красунечка, – Верон поклав на плече руку, – тепер відпустки тобі скоро не бачити.

Дівчина не розуміючи поглянула на вчителя.

– Диплом, іспит, а коли все вийде, то одразу ж призначення отримаєш на корабель.

Вікторія трохи зблідла. Про таке вона й не мріяла.

– Вітаю, дитино. – Верон потис їй руку і пішов.

А вона у деякому розпачі і захопленні залишилася з капітаном Селіною.

– Ну що ж, люба моя Вікторія, я й справді не помилилася щодо вас, коли вперше запропонувала прийти на лекції нашого корпусу.

Вікторія іще ніяк не могла збагнути, що відбулося.

– Акіра, зважаючи на військову історію родини Роса, вчепився в вас мертвою хваткою, бо ж коли дід і батько так проявляють себе у боях, то можна зробити висновок про гарну спадковість. До того ж, з поваги до пам’яті генерала Дмитра, він не хотів відпускати тебе до нас. І мені прийшлося іти у наступ.

Капітан Айя розлила чай у горнятка з чудової порцеляни і одне подала Вікторії.

– Я взяла твою роботу по Терра Тех Сайнс і пішла до коменданта. Навіщо тому вояці така талановита курсантка. Хіба, щоб прикрасити тобою штаб і завалити паперами, коли в тебе не тільки м’язи працюють. Я ж пропоную цілий всесвіт. І коли я не помилилася, то з такими можливостями років за п’ять у тебе буде власний корабель.

– Ні, пані капітан.

– Що ні? – вона вигнула тонку брову.

– Не помилилися.

– Я дуже рада, що вдалося тебе відбити у мого давнього суперника. Хоч ми усі військові, та між елітними підрозділами точиться боротьба за кадри.

– Дякую. – Вікторія поставила горнятко на стіл.

– Нема за що, до того ж ти подякуєш мені не зараз, а коли робота по Терра Тех обернеться на дипломний проект, і ти його нам презентуєш. А поки що, «дякую» може бути хіба за поміч у починаннях. Я взяла на себе сміливість і вибила тобі дозвіл на Х-переходи. По усіх об’єктах, які вивчає Тера, ну майже усіх, відкритих.

У Вікторії аж дух захопило. Х-переходи…про таке можна було лише мріяти, бо ж ними у галактичному союзі користувалися лише дуже поважні персони, а в корпораціях то узагалі начальство.

– Але як? – ледь вимовила дівчина.

– Справа в тому, що керівник відділу розробки і підготовки тераформування, скажімо так, мій друг, Тому Уріс був дуже радий, що я йому відправляю стажера. А коли побачив твій проект, то узагалі вирішив зманити тебе. Та я пояснила, що це можливо лише після трьох років служби. Поки що ти належиш об’єднанню Адаран, та співпрацю ніхто не відміняв.

Вікторія раптом відчула, скільки відповідальності одразу ж звалилося на неї. Скільки людей з цікавістю спостерігати за звичайною, хоч і талановитою студенткою.

– Я готова.

– От і добре, керівником твого проекту буду я. Тож маєш мій особистий канал зв’язку, – вона простягла малесенький срібний диск для комунікатора.

– Але навіщо вам усе це?

Селіна всміхнулася.

– Ти добре знаєш, що до академії приймають не всіх охочих. Ми ретельно відбираємо курсантів. І так само ретельно стежимо за молодими офіцерами в подальшому. А коли з’являється той, що вартий особливої уваги, а такі бувають, то він повинен отримати її усю, на благо Адарану. Бо ж такі випускники дуже цінні і за межами нашого об’єднання, та й корпорації іноді не проти отримати наших їх. Академія, як і Адаран, має свій зиск у відповідь на те, що дає. Зараз ми допоможемо тобі, а потім, гляди, і Грану поміч твоя знадобиться. Та ще й парі з генералом – неабияке задоволення.

– Він вас кохає?

Селіна підняла брови.

– Це так помітно?

– Так.

– Молодець, хоча ти не менталіст, але дуже кмітлива.

– Я відчуваю людей.

Вікторія вже трохи розслабилася.

– Це має свої плюси, коли так. Сподіваюся, що в нас все вийде.

Селіна торкнулася екрану і там з’явилася робота Вікторії.

– То ти будеш її продовжувати, чи це буде якась нова планета?

– Я ще не вирішила, з можливістю Х-переходів я можу і нову взяти. Це буде цікавіше, я думаю.

– Тоді іди вибирай. Доступ в тебе буде. А я підготую усі дозволи.

Вікторія вийшла на двір. Сонячне проміння сліпило очі. А вона стояла не взмозі повірити у те, що з нею відбувається. Писк комунікатора відволік від роздумів. Це був Ден. Усі ранкові романтичні роздуми геть вилетіли з голови. Вона стисла зуби.

– Так, я слухаю?

– Привіт красунечка, – почулося у відповідь.

Не те щоб Вікторія не любила компліментів, чи не вважала себе гарною, та таке привітання трохи вивело її з себе.

– Чого тобі, Ден?

– Чого ж таким тоном, наче я в чомусь винен, – обурився він.

Вона зітхнула.

– Ти трохи невчасно, у мене справи.

– Я хотів тебе запросити сьогодні увечері прокататися у пустелю.

Так, пустеля – гаряче романтичне побачення, якщо в тебе є катер і пляшка гарного вина, і це усе на заході блакитного сонця Румін.

– Вибач, я… я не знаю, чесно, в мене й справді важливі справи.

– Але ж ти поки що додому не їдеш? – з надією у голосі запитав він.

– Ні, поки що.

– Добре, тоді давай іншим разом.

Вікторія зітхнула роздивляючись дзеркальні вікна сірих корпусів. В небі промайнув човник зі станції. Чи вийде те, що запропонувала їй Селіна, чи зможе вона? Дівчина знову зітхнула і поплелася повз квітучі охайно підстрижені кущі у тренувальний зал.

Верон був якраз на місці. Високий темношкірий турінець з ясними зеленими очима. Без форми він здавався іще кремезнішим, ніж коли кітель приховував його залізні м’язи. Спочатку Вікторія дуже дивувалася, як такий бравий вояк сидить на планеті, та потім дізналася про його тяжкі поранення, стало навіть шкода. Він був ветераном і героєм Вердену, а тепер навчав військовій майстерності курсантів. Побачивши у дверях свою ученицю, Верон полишив штангу і сів.

– О, моя люба Вікторія. Чого ж стоїш – проходь.

На могутніх плечах виблискували краплі поту. Капітан взяв рушника і витер спітніле обличчя. Вікторія повільно підійшла і опустилася поруч.

– Мені якось моторошно від усього цього.

Він пхнув її ліктем.

– Це що ще таке?!

Вона знизала плечима.

– Якось усе несподівано.

– Я в тебе вірю. Я ж-бо сам тебе навчав. Тай Селіна за гарні очі такого б не стала робити, коли вона щось таке робить, то впевнена, що не програє. Вона хитра жінка і розумна.

– А я? Я розумно погодилася на це?

Верон хмикнув.

– Ну, люба, дивлячись чого ти бажаєш. Та насправді отримати такий шанс видається не кожному. Ти ж знаєш. Що на нашому об’єднанні не так вже й багато можливостей влаштуватися на дослідницький корабель.

– Так. – Вікторія це добре знала.

Молодий союз мав дуже мало дозволів від Галактичної Ради.

– Та коли мрія так близько, насправді страшно. Я думаю про своїх рідних, якщо усе вийде, коли я їх побачу…

Верон посміхнувся.

– Так, це проблема, та я не можу нічого підказувати, бо батьки мої залишилися далеко на Туріні, а дітей… ви всі мої діти.

Він обняв її.

– Тож, дитино, не сумуй, і не треба боятися. Рідні тебе зрозуміють.

– Вони хотіли, щоб я повернулися і вийшла заміж за сина Ато Азурі. Чув про такого?

Верон кивнув.

– Як же не чути, Ато Азурі займається різними імплантами і модернізаціями. Я й сам маю декілька синтетичних штук виробництва Азурі Джен.

Він підняв руку і стис кулак демонструючи.

– В мене майже відірвало руку. Нерви і судини довелося замінити на синтетичні.

Вікторія схилила голову.

– Якщо ти його кохаєш і справді, то залишайся, та якщо ні – нічого не повинно ставати на заваді твоїй мрії.

– Так, дякую, – вона підвелася. – Я мабуть піду. Якось одразу стільки роботи звалилося на голову.

– Еге ж, та я думаю ти все зможеш. Змогла ж ти вижити в пустелі десять діб.

Вікторія кивнула і всміхнулась.

– Не нагадуй краще.

Вона обняла вчителя.

– Дякую тобі за підтримку.

– Не треба, дівчинко, я ж люблю тебе, як доньку і завжди готовий допомогти. А щодо роботи, – він махнув рушником, – ти не поспішай, після усіх новин тобі треба розвіятися. Піди прогуляйся, чи може, сьогодні я чув, Варденський театр дає виставу у Золотих Віках. Можу замовити квиток.

– Та ні, дякую, якось не хочеться у театр, знайду Зорана і в кіно сходимо. Хоча Зорана зараз з протестів не витягнеш.

Верон кивнув.

– Так, маячня якась.

– Ну добре, я вже піду. Бувай вчителю.

На вулиці спека стояла неймовірна. Не зважаючи на те, що весна тільки почалася. Повернувшись до себе Вікторія всілася за робочий стіл. Сріблястий міні диск пірнув у пристрій комунікатора, на головізорі з’явилася картинка, і побігли сторінки. А на столі замерехтіли ледь помітні клавіші. Вікторія поклала голову на руку і з байдужістю гортала сторінки з даними, було якось недобре. Спочатку голова пішла обертом від успіху, а тепер усвідомлення усього вантажу відповідальності гнітило. Всі думки кудись зникли. Дівчина натисла кнопку і пристрій згас. Вона впала на ліжко і увімкнула інформаційний екран. Крім передачі про кулінарію і новин про заворушення, не було нічого цікавого. Тож Вікторія вимкнула його і позачиняла вікна. Та сон не йшов. Хотілося чогось незрозумілого. Думки крутися тільки навколо сьогоднішніх подій. І коли вона залишилася на одинці з собою, в душу вповзали сумніви. Вікторія загарчала і підхопилася з ліжка. Вона вигребла з шафи той небагатий гардероб який був, і зітхнула. Бо з речей, які підходили до такої погоди була лише коротенька сукня, не враховуючи стосу формених майок.

В двері постукали. Сигнал повідомив, що це Майя Алунка. Вікторія наказала відчинити. Одразу ж в кімнату залетіла висока руда красуня з веселими зеленими очима. Вона була курсантом з корпусу медиків. Якось так склалося, що на другому курсі, підчас бойових навчань дівчата потоваришували. Воно й не дивно, адже були вони у одні команді.

– Торія, вітаю!

– О господи, – видихнула господиня невеличкої кімнати, – Коли знаєш ти, то ця новина дойде до всіх, хто тут залишився.

Майя засміялася.

– Так, я в курсі, якої ти про мене думки. Та це все одно круто. Мало кому доводилося проходити екстерном останній курс.

– Майя, будь ласка, – простогнала Вікторія, – не треба, мені так погано, ти навіть не уявляєш.

Рудоволоса гостя поглянула на подругу.

– А й справді, вигляд ти маєш не дуже.

Вона хвилинку помовчала жуючи губу.

– Ми йдемо по магазинах!

– О ні, – видихнула Вікторія, яка на відміну від більшості дівчат цього терпіти не могла.

– Ні-ні, і не думай відмовлятися. А у перерві можемо сходити у кіно. Я чула у Золотих Віках зараз якась комедія іде. До того ж там є ще й декілька гарних ресторанів. Бо ж з таким кислим обличчям допомогти може лише пляшечка гарного вина.

– Це може і не погана ідея, а от щодо магазинів аж ніяк, – пробурмотіла Вікторія згрібаючи зі столу комунікатор.

– Ну, а в ресторан ти так у формі зібралася?

Вікторія махнула рукою, подруга була права.

– Я викличу нам таксі.

У низу у холі, що виходив прямісінько до воріт академії, було порожньо і тихо. Молоденькі дівчата за невеличкими столиками мило усміхалися поодиноким відвідувачам. Подруги саме примостилися на дивані в очікуванні свого таксі, як із дверей південного крила вийшли троє. Високий чоловік у формі офіцера-оперативника і дві сіро шкірі близнючки арави. Офіцер підійшов до терміналу, а дівчата близнючки залишилися біля невеличкого водограю, роздивляючись воду.

Вікторії завжди було цікаво, як воно бути менталістом, та їхні курсанти ніколи не спілкувалися з цим корпусом, якось так склалося. Людей серед них було мало, у більшості арави і валду. Та й корпус цей був у Грані малочисельним, можна сказати, щоб не ображати народи об’єднань. Вікторію аж в жар кинуло, коли вона прийшла до тями під поглядом синьооких близнючок. Одна з них зацікавлено вивчала дівчину, потім повільно підійшла і простягла руку. Все це відбувалося наче у якомусь мареві. Вікторія не могла відвести погляду від синіх очей. Вона підняла долоню. Сірошкіра дівчина всміхнулася і торкнулася її руки.

– Вікторія Роса, – вимова в неї була дивна, але приємна, – Ти боїшся – таке можливо. Ти з усім упораєшся – це ми знаємо. Ти, – вона на мить зажмурилася наче від болю, – дослухайся до своїх відчуттів і пам’ятай: сни не лише пусті видіння.

У голові промайнули якісь незрозумілі картинки.

– Вікторіє?

Дівчина отямилася кліпаючи очима. Арави якимось дивним чином знову опинилися біля водограю. Та все ж одна з них пильно стежила за нею.

– Таксі чекає.

Крила Яструба

Подняться наверх