Читать книгу Стійкий принц. Дама-примара - Дон Педро Кальдерон - Страница 1

Педро Кальдерон де ла Барка-і-Барреда Гонсалес де Енао Руїс де Бласко-і-Ріаньо прожив довге й цікаве життя, у якому примхливо поєдналися гуманітарна освіта, військова служба, духовний сан, високе положення при королівському дворі і талант драматурга. Можна сказати, що йому довелося на власному досвіді пізнати «церкву, військо та палац» – усі три поля діяльності, які в той час відкривалися для дворянських синів.

Йому випало жити у добу, сповнену напружених колізій, пов’язаних з масштабними соціально-політичними й економічними перетвореннями європейського суспільства. Для Іспанії це був особливо складний час, коли велична імперія з претензіями на світове панування поступово втрачала могутність і вплив, перетворюючись на другорядну європейську державу.

Це була парадоксальна епоха, коли глибока економічна криза і напружена духовна атмосфера Контрреформації стали тлом для Золотої доби іспанської культури, яка саме тоді подарувала світові Веласкеса й Ель Греко, Сервантеса, Гонгору, Кеведо, Лопе де Вегу.

Майбутній геній світової сцени народився у Мадриді 17 січня 1600 року. Він був третім сином шляхетного подружжя – Дієго Кальдерона, який обіймав посаду секретаря казначейства, і Марії де Енао.

За рішенням батька, який відзначався суворим і владним характером, один із синів мусив присвятити себе церкві, тому 1608 р., після трьох років навчання у звичайній школі, Педро віддали до Імперської колегії єзуїтів, де він протягом наступних п’яти проходив курс гуманітарних наук, вивчаючи давньогрецьку мову й латину, теологію та граматику. Під час навчання у колегії Кальдерон втратив матір, а через два роки, коли він уже був студентом університету в Алькала де Енарес, помер і батько майбутнього драматурга. Того ж таки 1615 року юнак продовжив навчання в університеті м. Саламанка, яке через чотири роки завершив бакалавром церковного й цивільного права, але, всупереч бажанню покійного дона Дієго, священиком наразі не став.

Натомість молодий Педро Кальдерон вступає до війська. Серед імовірних причин такого рішення біографи називають фінансові проблеми. Батько майбутнього драматурга одружувався двічі, тож заповіт був складений таким чином, що Кальдеронові та його братам довелося судитися з мачухою, а згодом продати посаду батька, аби покрити судові витрати.

Загалом Кальдеронові двічі довелося послужити іспанській короні не пером, а шпагою. Між 1623–1625 рр. він бере участь у воєнних кампаніях на теренах Фландрії та Італії. Ще раз побувати на полі бою драматургові довелося під час повстання в Каталонії 1640 р., вже у статусі кавалера ордену Сант-Яго. Біографи відзначали, що письменник виявив неабияку стійкість та хоробрість і згадував свою службу лише добром. Військовий досвід згодом знайшов відображення і в його творчості: серед персонажів Кальдерона чимало вояків.

Писати він почав ще підлітком. Першим його твором (який, на жаль, не зберігся) була комедія «Колісниця Небесна», написана, коли авторові не минуло й шістнадцяти років. Між 1620–1622 рр. він двічі брав участь у поетичних змаганнях у Мадриді. Поданий на перший конкурс сонет молодого митця похвалив сам Лопе де Вега (1562–1635). А вже наступного разу юнак здобув найвищу нагороду в турнірі поетів, головним суддею якого був знаменитий драматург.

Збереглися свідчення того, що Лопе де Вега з прихильним інтересом стежив за першими кроками Кальдерона в літературі, але через прикрий випадок стосунки між драматургами зіпсувалися досить швидко.

Інцидент, що стався 1629 р., говорить, між іншим, і про запальний характер молодого Кальдерона. Переслідуючи якогось актора, він разом з братами увірвався на територію монастиря тринітаріїв, у якому перебувала дочка Лопе де Веги, Марсела де Сан-Фелікс (1605–1687), згодом відома як релігійна поетеса і драматург. Таке неподобство поклало край не лише прихильності старшого колеги, але й надовго налаштувало проти Кальдерона голову ордену тринітаріїв Ортенсіо Паравісіно (1580–1633), впливового придворного проповідника, поета і друга Лопе де Веги. Але ми трохи забігли наперед…

1623 р. у Мадриді відбувається прем’єра першої з відомих комедій молодого автора, «Кохання, честь і влада». З цього моменту Кальдерон остаточно вступає на шлях служіння Мельпомені, і досить скоро стає зрозуміло, що іспанська драматургія збагатилася доробком надзвичайно талановитого і плідного письменника. Через два роки він уже пише для нового королівського театру, а у 1632-му, за твердженням сучасників, його знають як автора, чиї драматичні твори користуються широкою популярністю.

Кальдерон вступив на сцену в епоху найвищого розквіту театрального мистецтва в Іспанії. У провінції давали вистави безліч мандрівних труп. У самому лише Мадриді діяли кілька міських театрів, з яких вирізнялися три: де Прінсіпе, де ла Крус і де ла Пачека, а 1634 р. відкрився й новий придворний театр у палаці Буен Ретіро.

Не бракувало ані авторів, ані виконавців. Щодо останніх, на початку XVII ст. склалася своєрідна градація театральних колективів, окреслена Аґустіном де Рохасом Вільяндрадо (1572–1619?) у книзі «Кумедна подорож». Цей автор, істинний син своєї доби, спробував цілу палітру професій, від жебрака і злодія до актора. Тож коли нарешті дійшов до літератури, йому не забракло спостережливості й гумору, аби змалювати усі різновиди труп, які різнилися за складом, репертуаром, фаховим, матеріальним і навіть моральним рівнем виконавців.

Найвищий щабель у цій градації посідали так звані «компаніас» (companïas), трупи з двадцяти шести – тридцяти осіб, до складу яких входили освічені й культурні актори, іноді навіть шляхетного походження. У репертуарі таких колективів зазвичай було до півсотні комедій, вони мали гарні костюми та реквізит і діяли лише у великих містах, переважно у столиці. Саме для таких виконавців і писав Кальдерон.[1]

У 1630 – 1640-ві рр. митець створює речі, які зробили його ім’я безсмертним. Серед них славнозвісні комедії: «З коханням не жартують», «Будинок з двома дверима важко встерегти» і «Дама-примара» – перший великий сценічний успіх драматурга. В цей же час з’являються й не менш відомі драми: «Лікар своєї честі», «Маляр своєї ганьби», «Саламейський алькальд», «Стійкий принц», «Маг-чудодій», яку називають «іспанським Фаустом», і перлина усієї творчості Кальдерона – «Життя – це сон», яка вважається емблемою не лише барокового театру, а й барокового світогляду в цілому.

Серед шанувальників обдарованого письменника був і король Філіп IV, який упродовж цілого свого життя прихильно ставився до Кальдерона і рахувався з його думкою в усьому, що стосувалося театральних справ. 1635 р., через рік після того, як не стало Лопе де Веги, монарх призначив Кальдерона придворним драматургом, чиїм головним обов’язком було писати п’єси для королівського театру й організовувати вистави. Незабаром, у 1636–1637 рр., друком вийшли дві частини збірки його комедій.

Наступне десятиліття видалося непростим як для іспанської сцени загалом, так і для Кальдерона особисто. Померли брати драматурга, Хосе і Дієго, пішла з життя його кохана, залишивши йому маленького сина, який прожив зовсім недовго.

Смерть королеви Ізабелли, а згодом принца Балтазара Карлоса співпала з активізацією давно вже веденої радикальними церковними колами кампанії за повну заборону театру, що, своєю чергою, призвело до закриття всіх театрів країни на довгих п’ять років (1644–1649).

Ставши, нарешті, священиком (1651), драматург через два роки отримав місце капелана церкви Нових Королів у Толедо (саме те, чого так прагнув для нього його батько), а згодом (1663) став почесним капеланом при особі короля.

Новий статус духовної особи був, у принципі, формальним і не заважав йому займатися творчістю. Основну увагу в цей час Кальдерон приділяє так званим «аутос сакраменталес» (autos sacramentales) і творам на міфологічні сюжети.

Ауто є особливим драматургічним жанром, який зародився ще у Середньовіччі і проіснував в Іспанії до XVIII ст., але особливого розквіту набув у театрі Золотої доби. Йому віддали належне всі видатні тогочасні драматурги: і Лопе, і Кальдерон, і Тірсо де Моліна. Саме Кальдеронові належить одне з найточніших у своїй простоті визначень ауто: «віршована проповідь».

Дійсно, ці вистави, пов’язані з поясненням таїнства Євхаристії, тобто Святого Причастя, призначалися для показу на свято Тіла Господнього. Спочатку їх розігрували безпосередньо у храмах, пізніше стали робити вистави у портиках церков, а за часів Кальдерона аутос перетворилися на масштабні видовища з кількох частин, з музикою і хореографією.

Збереглися вказівки драматурга стосовно декорацій кількох його аутос. Ці документи дають уявлення про те, з яким розмахом відбувалися подібні вистави. У них було задіяно чимало акторів і використовувалися досить складні сценічні ефекти. Алегоричний характер цих п’єс зумовлював наявність у них особливих «абстрактних» персонажів на кшталт Благочестя, Смерті, Духа, Дикуна тощо.

Позаяк аутос мали розтлумачувати деякі ключові положення християнської доктрини, їх найпоширенішою сюжетною основою були епізоди зі Святого Письма («Вавилонська вежа», «Колоски Руфі», «Вечеря царя Балтазара»), але дозволялися й інші, більш узагальнені теми («Диво щохвилини»).

Перу Кальдерона належать близько восьми десятків аутос. З проханням написати чергову п’єсу для свята Тіла Господнього до видатного драматурга щороку зверталися настоятелі соборів Мадрида, Толедо, Гранади, Севільї. Ці замовлення на твори духовного характеру гарантували щедру матеріальну винагороду, тож у зрілі роки до гучної слави драматурга додалося й міцне фінансове становище.

Утім, серед духовних осіб у цей період знаходилося чимало радикальних моралістів, які ганили Кальдерона-священика за написання комедій і «невідповідність» деяких аутос, що їх теперішні іспанські дослідники вважають творами більше загально-етичного, ніж суворо релігійного характеру («Великий театр світу»). Справа доходила навіть до розгляду окремих аутоc інквізицією.

Треба віддати драматургові належне, він гідно тримав удар. Зберігся лист Кальдерона, адресований Алонсо Пересу де Гусману, головному капеланові церкви Нових Королів у Толедо, Патріарху Індій, відомому своїм негативним ставленням до театру. Цей високий діяч католицької церкви свого часу натякнув, що віршування є несумісним з духовним саном, а трохи згодом… замовив Кальдеронові чергове ауто.

Тон лаконічної відповіді драматурга, написаної з дотриманням усіх формул ввічливості, й сьогодні вражає стриманим гнівом і викликом. Кальдерон-поет захищає право поезії на існування і право митця залишатися митцем, навіть якщо він дав обітницю служити Богу.[2]

До останнього дня свого життя, 25 травня 1681 р., Кальдерон не полишав творити. Іронія долі: він встиг дописати комедію, призначену для карнавалу 1680 р., а от аутос, замовлені йому для свята Тіла Господнього наступного року, так і залишилися незавершеними. Їх дописував інший драматург.

Театральний досвід відбився навіть у заповіті іспанського митця, продиктованому за п’ять днів до смерті. Наче режисер, який розуміє важливість спеціальних ефектів, він дав ретельні вказівки щодо організації усіх деталей власного поховання.

Нашим сучасникам це може здатися дивним, але американський літературознавець Х. Вайт слушно зазначає, що в ті часи смерть вважалася кульмінацією життя особистості, а тому «вимагала не лише підготовки, але й якомога більш компетентного виконання. […]».[3]

Його ховали як священика – голову конгрегації Св. Петра і кавалера ордену Сант-Яго в церкві Св. Спасителя в Мадриді. Жалобну церемонію довелося відкласти на кілька днів, аби шанувальники таланту великого драматурга мали змогу з ним попрощатися.

Прахові Кальдерона не судилося спочивати з миром, і навіть могила його не збереглася. У першій третині ХІХ ст. труну з тілом драматурга перевезли до щойно створеного тоді Національного Пантеону видатних діячів. Розповідали, що коли жалобний кортеж рухався вулицями столиці, актори мадридських театрів вшановували генія сцени, кидаючи на катафалк квіти і лаврові вінки. У Пантеоні прах Кальдерона залишався до 1874 р., а згодом його ще кілька разів з різних причин перевозили з однієї церкви до іншої. Остання з них, церква Богородиці Скорбот, згоріла 1936 р. У тому вогні великий майстер сценічних ефектів, дон Педро Кальдерон де ла Барка, остаточно зник за лаштунками матеріального існування, залишивши по собі живий монумент – власні твори. Його незабутніх героїв і сьогодні можна побачити як на театральній сцені, так і на мармуровому пам’ятникові, спорудженому на честь митця 1880 р. на мадридській площі Св. Анни, неподалік Іспанського театру.

* * *

Драматургічна спадщина Педро Кальдерона вражає обсягом і жанровим розмаїттям. Крім уже згадуваних восьми десятків ау-тос, серед його творів нараховують сто двадцять (за іншими даними – сто десять) комедій. Писав він також різноманітні інтермедії, драматичні прологи, буфонади тощо. Крім того, існують речі, приписувані Кальдерону, а також створені ним у співавторстві з іншими драматургами. Деякі з його п’єс є переробками творів, написаних раніше, зокрема комедій Лопе де Веги, що було нормальною театральною практикою тієї пори.

Точно підрахувати все, що написав Кальдерон, на жаль, неможливо, адже в ті часи автори не могли належним чином контролювати видання й розповсюдження своїх власних творів. Відомо, однак, що 1680 року до Кальдерона звернувся давній шанувальник його творчості, генерал-капітан Валенсії герцог Верагуас, який хотів мати в себе повну колекцію його драм. Письменник надав йому список зі ста одинадцяти великих творів світського характеру і сімдесяти аутос, а принагідно гірко жалівся на видавців і продавців книжок, недбалість яких змушує театралів звертатися до нього по довідки.

Спираючись на жанрово-тематичні ознаки, п’єси іспанського митця розподіляють нині на кілька великих груп. Яскравими взірцями комедій «плаща і шпаги» або ж «комедій плутанини», писаних переважно на початку творчого шляху драматурга, є: «З коханням не жартують» (1627?), «Дама-примара» (1629), «Будинок з двома дверима важко встерегти» (1629), «Сам собі сторож» (1635) та ін. Прикладом філософської драми є вершина творчості Кальдерона «Життя – це сон» (1632–1635?). До так званих «драм честі» належать, зокрема, «Лікар своєї честі» (1633–1635), «За таємну образу – таємна помста» (1635), «Саламейський алькальд» (1642–1644), «Маляр своєї ганьби» (1648?). Історичні та релігійно-агіографічні драми представляють «Стійкий принц» (1628?) і «Маг-чудодій» (1634). Нарешті, «Ехо і Нарцис» (1661) – одна з міфологічних комедій, типових для пізнього періоду його творчості.

Варто пам’ятати, однак, що така класифікація є доволі умовною, адже теми у творах розробляються не у «хімічно чистому» вигляді. Вони активно взаємодіють, тісно переплітаються між собою, ніби запрошуючи глядача напружити увагу, здивуватися, перейнятися і замислитися над побаченим.

Кальдерон не лише вдосконалив драматургічні досягнення своїх попередників, митців доби Відродження, насамперед Лопе де Веги, але виробив власну творчу манеру, що яскраво відображає характерні риси літератури бароко.

Театр Кальдерона демонструє динамічність, напругу, метафоричність і навіть емблематичність, контрастність, масштабність і прагнення до універсалізму, поєднані з увагою до деталей та зв’язків між ними. Як справжній митець бароко, Кальдерон дає людській природі песимістичну, але й значно більш реалістичну, ніж за часів Відродження, оцінку, цікавиться внутрішнім світом окремої особистості, вивчає складні душевні стани людини.

Вимогами барокової естетики пояснюється і піднесена, ускладнена мова його героїв, яка, проте, цілком відповідає загрозливому й загадковому світові, у якому вони діють. Дивні порівняння, метафори й символи тут не просто стилістичні прикраси, а намагання адекватно відтворити незвичайні ситуації і буремні почуття героїв.

Кальдерона іноді називають ще й дуже ліричним драматургом. З цим важко не погодитися. І хоч дослідники часом нарікають на певну схематичність окреслення характерів і навіть самого кохання у його п’єсах, він уміє зобразити любов не лише похмурими й контрастними кольорами, а й легкими, майже акварельними барвами, знайти переконливі слова для вираження найделікатніших проявів емоцій.

Для театральної мови Кальдерона характерна також усталена система символів, які переходять з однієї п’єси до іншої, не змінюючи значень. Хрестоматійним прикладом щодо цього є падіння з коня, що завжди віщує втрату або, принаймні, суттєву шкоду, завдану честі персонажа, який мав нещастя впасти («Стійкий принц», «Лікар своєї честі», «Життя – це сон»).

Не можна забувати й про іншу важливу рису театру Кальдерона, його надзвичайну увагу до проблем релігії. Йдеться наразі не про формально релігійні речі, як-от аутос чи трагедії на біблійні сюжети («Волосся Авессалома»). Кальдерона постійно цікавить, сказати б, віра як духовна функція людини і цілий комплекс складних морально-етичних проблем, пов’язаних з нею. У цьому сенсі твори іспанського автора перебувають у річищі загальних духовних пошуків своєї доби, часу, коли людина гостро усвідомлювала розлад з Богом і відчайдушно намагалася відновити втрачену гармонію.

Разом з тим, для Кальдерона, істинного митця бароко, серйозне ставлення до релігії не виключало можливості й пожартувати на ці теми. Подібні нюанси зустрічаються як у комедіях («Дама-примара»), так і в серйозних речах, де зринають у зовсім, здавалося б, непридатні для гумору моменти. Найризикованішою була, очевидно, пародія на уривок з казання впливового тогочасного проповідника О. Паравісіно у «Стійкому принці» (своєрідна мистецька помста драматурга). Іншим прикладом може служити сцена з «Поклоніння Хресту», де недолугий селянин Хіль, розмірковуючи, як краще рятуватися від розбійника, вирішує обвішати всього себе хрестами. Показовий у цьому сенсі й діалог з найскладнішого твору Кальдерона «Життя – це сон». Звернені до царедворця Клотальдо слова Росаури про пиху й покору підтримує репліка Кларіна, який каже, що Пиха й Покора вже грали-пере-грали у тисячі аутос. Зауваження блазня – дотеп, який нагадує глядачеві про спеціалізацію Кальдерона в жанрі «віршованих проповідей».

Здатність до самоіронії – ще одна, надзвичайно симпатична, особливість Кальдерона-драматурга. Він готовий посміятися з себе, зокрема з приводу певної одноманітності сюжетних рішень та ускладненої мови власних творів. Приміром, у комедії «З коханням не жартують» один із персонажів каже іншому, що ситуація нагадує сцену з Кальдерона, де завжди є захований коханець або дама під серпанком. В іншій комедії, «Дама серця передусім» (1662), служниця закликає усіх розійтися, бо так, мовляв, «буває в кожній п’єсі». Елемент авторської самоіронії можна угледіти навіть у чи не найпохмурішій з усіх драм Кальдерона, «Лікарі своєї честі», де головна героїня, слухаючи кучерявий монолог власного чоловіка про складні перипетії почуття, зауважує, що той «занадто інакомовний».

Загалом можна сказати, що театр іспанського митця якнайточніше провадить у життя настанови «повчати, зворушувати, розважати», які теоретики бароко ставили перед тогочасним мистецтвом.

П’єси Кальдерона позначені композиційною чіткістю і продуманістю всіх деталей. Дія творів обертається довкола одного чи двох персонажів, а драматична напруга зростає поступово, не дозволяючи глядачеві ані на мить відірватися від розвитку карколомної інтриги, рушієм якої у більшості п’єс виступає його величність випадок.

Кальдерон виводить на театральний кін досить розмаїту компанію дійових осіб, від селян до королів і святих, але й тут є свої особливості. Героями комедій, приміром, стають лише особи шляхетного походження, тож ситуації, окреслені у творах, в основі своїй досить тісно пов’язані з дворянським побутом того часу.

Комедії Кальдерона, сказати б, камерніші, ніж у його попередників. Дія відбувається переважно в інтер’єрах і майже не перебирається на вулицю. Цей хід не випадковий, бо інтрига твору іноді пов’язується з певним «секретом», про який знають одні персонажі й не здогадуються інші. Це можуть бути і додаткові двері або якийсь перехід у будинку, незвично розташовані меблі тощо.

Так, звичайнісінька шафа для посуду, використана не за своїм прямим призначенням, завдяки неймовірному збігові обставин фактично тримає на собі всю інтригу в ранній комедії «Дама-примара», яка, на загал, ще досить тісно пов’язана з традиціями ренесансного театру.

В першому ж акті глядач дізнається, що в дім, де мешкають двоє братів і їхня сестра, молода й приваблива вдовиця, що приїхала до міста владнати деякі справи покійного чоловіка, несподівано потрапляє гість, друг одного з господарів.

Єдине місце, де можна розмістити прибульця, – кімната, суміжна з покоями, які займає молода пані. Брати, дбаючи про якнайсуворіше дотримання вимог пристойності, прагнуть приховати від гостя присутність сестри в домі і заставляють шафою двері, що ведуть на її половину.

Проте засіб, покликаний не допустити знайомства кабальєро з дамою, в буквальному сенсі відкриває шлях до того, аби їх познайомити. Розкривши секрет шафи, яка дозволяє легко проникати у кімнату гостя, дама, якій давно набридла жалоба і надто суворий нагляд деспотичних братів, розпочинає ризиковану гру, що викликає низку непорозумінь, захоплює й бентежить кабальєро та його слугу, а зрештою призводить до зустрічі героїв, розкриття таємниці і, як водиться, весілля у фіналі.

Цей позірно простий сценічний хід допомагає створити атмосферу загадковості, таємниці, втручання потойбічних сил і заразом розвінчати її, адже глядачеві одразу ясно, яким чином відбуваються речі, незрозумілі гостю, впертому реалісту дону Мануелю, та його забобонному слузі Косме.

Але справа тут не лише у комічних ефектах, які виникають на підставі незвичайної взаємодії людей і речей. Драматург майстерно створює у глядачів враження двоїстості, мінливості того, що здавалося усталеним і конкретним, демонструє, як легко людина стає жертвою обставин чи впадає в оману. А все це, своєю чергою, резонує із загальною переконаністю бароко в ілюзорності буття як такого.

Значно далі від традицій ренесансного театру відходять так звані «драми честі» – група п’єс Кальдерона, об’єднаних центральною проблемою, яку вони розробляють. До них традиційно зараховують твори, в основі яких лежить сюжет подружньої зради і помсти за неї. Однак такий підхід є дещо звуженим, адже проблеми честі стоять у центрі колізій деяких історичних та релігійно-філософських драм іспанського автора.

Поняття честі у Західній Європі тих часів, а надто – в Іспанії, мало надзвичайно велику вагу. За нормами, встановленими задовго до XVIІ ст. (витоки, очевидно, у біблійному: «ліпше добре ім’я за багатство велике» (Приповісті Соломонові 22:1)), честь вважалася родовою рисою людини шляхетного походження. Дворянинові належало ревно оберігати власну честь від щонайменшої, навіть уявної, образи, жорстоко мститися кожному, хто зазіхав на неї. Ображений вважався «соціально мертвим», допоки не матиме нагоди помститися і відновити власне добре ім’я, а з ним – становище у суспільстві.

Тема честі й помсти ще до Кальдерона широко розроблялася у спеціальних трактатах та книгах на близьку тематику (приміром, у «Мистецтві володіти зброєю» Х. де Карранса, 1571), а також у художній літературі Іспанії Золотої доби. Однак саме Кальдеро-нові вдалося майже з формульною чіткістю відобразити практично всі нюанси поняття честі, які побутували в той час в іспанському суспільстві.

Драматург запропонував власний кут зору на цю проблематику. На відміну від своїх попередників і сучасників, які вважали честь спадкоємним атрибутом лише шляхетського стану або ж бачили у ній еквівалент людської гідності, чесноту, яку людина здобуває завдяки своїм вчинкам (Л. Вівес, Лопе де Вега та ін.), Кальдерон розглядав честь як особливий дар Бога людині, який дається кожному разом із життям. Відтак, носіями ідеалів честі у п’єсах Кальдерона можуть бути і член королівського дому («Стійкий принц»), і простий селянин («Саламейський алькальд»).

Варто підкреслити також, що драматург не робить честь винятково чоловічим привілеєм. У його творах цим питанням переймаються і представниці прекрасної статі («Лікар своєї честі», «Життя – це сон»). Кальдерон всіляко підкреслює значення честі і доброго імені для жінки, але відзначає також її більшу вразливість, а часом і повну безпорадність у важких обставинах, пов’язаних з безчестям, адже, на відміну від чоловіка, вона не може самостійно помститися. В таку ситуацію потрапляє, зокрема, Росаура, героїня драми «Життя – це сон». А донья Леонор, героїня «Лікаря своєї честі», з гіркотою зауважує, що жіноча краса є запорукою нещастя.

Проблеми честі допомагають Кальдерону створювати розмаїті драматичні колізії, що дозволяють показати як найкращі, так і найгірші взірці поведінки, своєрідно ілюструючи переконаність бароко у двоїстості людської натури.

Якщо у «Лікарі своєї честі» драматург змальовує хворобливо загострене, доведене майже до абсурду розуміння честі, яке стає причиною кривавої помсти за нескоєний злочин, то в «Саламейському алькальді» показане зіткнення різних уявлень про честь, конфлікт селянина і дворянина, в якому, всупереч усталеним схемам, перший виявляє справжню шляхетність, а другий – ницість і безчестя.

Абсолютний ідеал честі демонструє, натомість, створена значно раніше п’єса «Стійкий принц», сюжет якої Кальдерон міг знайти у хроніці Ж. Ф. Алвареша, секретаря принца Фердинанда Португальського. Можна припустити навіть, що цей сюжет мав для драматурга певне особисте значення. Історія, пов’язана з мавританськими війнами, навряд чи могла залишити байдужою людину, один з предків якої, за переказами, користувався милостями короля Фердинанда ІІІ, уславленого своїми перемогами під час Реконкісти (і канонізованого саме за життя Кальдерона, 1671 р.). До того ж, девіз на родовому гербі ідальго Педро Кальдерона відважно твердив: «Por la fé moriré» (Загину за віру), відповідаючи суті його п’єси про непохитного і шляхетного воїна.

«Стійкий принц» належить до тих творів іспанського митця, котрі важко віднести до певної категорії. Беручи за основу той факт, що сюжет побудовано на епізоді з португальської історії, а серед персонажів є особи цілком реальні, то «Стійкого принца» слід зарахувати до історичних драм. Якщо ж виходити з того, що дон Фернандо де Авіс-і-Ланкастер (Фердинанд Португальський) прийняв мученицьку смерть за віру, залишившись у народній пам’яті «Святим інфантом», – а в офіційних католицьких святцях скромніше, «блаженним», – тоді драму треба віднести до релігійних і навіть агіографічних, як інсценізоване житіє.

Як уже було сказано, сюжет драми співвідноситься зі справжніми подіями XV ст., а саме з невдалою спробою заволодіти Танжером, яку португальці здійснили 1437 р. Натхненником цієї військової операції був принц королівського дому дон Енріке, або ж Генріх Мореплавець, який увійшов в історію Великих географічних відкриттів як засновник і патрон морехідної школи у м. Сагреш, де навчався сам Христофор Колумб.

В експедицію вирушив і брат Генріха Мореплавця, принц дон Фернандо, якому після поразки португальців довелося стати заручником, за звільнення котрого маври зажадали повернути їм місто Сеуту, важливий стратегічний пункт на африканському узбережжі.

Разом з інфантом 17 жовтня 1437 р. у полоні залишилися й четверо ідальго та кілька слуг, які добровільно зголосилися розділити долю принца. 5 червня 1443 р. дон Фернандо помер, провівши шість років у неволі. Саме так, як показано у п’єсі, принцові довелося терпіти наругу й виконувати найтяжчу, найбруднішу роботу. Його навіть не поховали належним чином. Лише 1473 р. тіло Стійкого принца було повернено на батьківщину в обмін на знатного мавританського в’язня. Цікаво, що цей момент «викупу за мерця» також знайшов відображення у п’єсі Кальдерона, щоправда, у дещо зміненому вигляді, як елемент іншої сюжетної лінії.

У своєму творі драматург загалом тримається історичної правди, але по-своєму розставляє деякі важливі акценти. Відомо, наприклад, що з полону принц написав листа до короля Португалії Едуарда, з порадою не віддавати Сеуту, бо володіння містом важило більше, ніж його життя.

Важко судити, чим насправді керувався в цій ситуації історичний дон Фернандо: палким релігійним почуттям чи практичним розрахунком державного діяча і воїна, який розумів стратегічне значення Сеути? Для Кальдерона ж сумнівів не існує: його дон Фернандо – лицар віри, для якого головний резон не віддавати Сеуту полягає в тому, що це – християнське місто.

гнівно запитує він у брата, який привіз згоду португальського короля на повернення Сеути. Дон Фернандо добровільно йде на жертву, обирає муки рабства, аби не допустити наруги над своєю вірою й державою.

«Святого інфанта» зазвичай сприймають як борця за ідею, людину, яка гине, не зраджуючи принципів. Така оцінка по-своєму справедлива, але, як видається, в цьому творі Кальдерон розвиває тезу, висловлену одним з персонажів «Кохання, честі і влади»: «hay honor contra el poder» (проти сили є честь). Гра слів, очевидна у цій фразі з першої комедії іспанського автора, відлунює й у «Стійкому принці». Дон Фернандо-заручник здається безборонним проти ворожої сили і влади (poder), уособлених в образі короля Феса. Він має єдину зброю – честь (honor). І перемагає.

Образ Стійкого принца можна трактувати і як емблему ролі й місця особистості в історії. Здавалося б, від нього залежить так мало, збіг обставин – і принц крові перетворюється на полоненого, раба. Але навіть у такому жалюгідному становищі він не зречеться своєї віри, не занапастить друга, не зламає життя коханій… Його покора – покора аскетахристиянина або філософа-стоїка, який зневажає плоть і дбає про дух, що постає проти наруги над честю. Врятувавши лише честь, дон Фернандо рятує все: престиж своєї релігії і держави, тисячі людських життів, власну безсмертну душу.

Отже, наріжним каменем твору є саме честь. Вона є тим стрижнем, який непохитно тримає на собі і патріотизм головного героя, і його полум’яну віру, і стійкість у випробуваннях, і шляхетні уявлення про милосердя, дружбу та служіння дамі. Дон Фернандо – людина честі не на словах, а на ділі. «Хто я? Лицар, тільки й того», – скромно атестує він себе, але у розумінні автора саме на таких лицарях і тримається світ.

Підкреслюючи у «Стійкому принці» передовсім питання честі, Кальдерон торкнувся й взаємозв’язку понять честі, свободи й необхідності, які згодом отримали значно глибше осмислення у найвідомішому з його шедеврів, філософській драмі «Життя – це сон», головним героєм якої також є принц, що зазнав ув’язнення.

Якщо стрижневу ідею закарбовано в афористичній назві цього твору, то визначити його магістральну тему не так легко, адже тут Кальдерон щільно переплітає чи не всі основні теми своєї драматургії, торкаючись згаданих вище питань свободи і честі, а також влади, кохання й віри.

«Життя – це сон» називають і драмою виховання ідеального володаря. Автор проводить головного героя, принца Сехізмундо, через низку випробувань, демонструючи поступову кристалізацію позитивного начала в ньому, яке драматург пов’язує зі здатністю гамувати свої пристрасті й тваринні інстинкти, діяти помірковано й шляхетно.

Висвітлюючи у драмі різні аспекти свободи, Кальдерон розглядає й протиставлення вироку долі і свободи волі, наголошуючи, що людина може й повинна діяти, а не пасивно виконувати приписи.

Діяти добре, чинити добро (obrar bien) – найважливіше, незалежно від того, що відбувається довкола, реальність це чи просто сон. Цей висновок, до якого приходить принц Сехізмундо, окреслює єдиний вихід з «лабіринту світу», який бачив не тільки Кальдерон, а й чимало інших видатних митців його доби.

На завершення треба сказати кілька слів про історію українських перекладів драматургії Педро Кальдерона та їхнє сценічне буття.

На превеликий жаль, сказати можна дійсно небагато. Український читач може розраховувати лише на чотири п’єси й кілька сонетів, епіграм та розрізнених уривків.[4]

Про причини такої ситуації здогадатися неважко. Очевидно, мали значення як філологічні, так і соціально-історичні моменти. З одного боку, вишукана мова, складна метафорика, філософська глибина, величезна кількість найрізноманітніших алюзій вимагали від потенційного перекладача Кальдерона ґрунтовної філологічної і культурологічної підготовки, найвищого рівня майстерності, яким володіє далеко не кожен. З іншого – релігійний пафос іспанського драматурга, проблематика та настрої його творів аж ніяк не відповідали радянським ідеологічним стандартам. Вірогідно, свою роль відіграли й складні стосунки з Іспанією в радянський період.

Не дивно, відтак, що перекладати твори генія іспанського бароко в Україні наважилося всього шестеро фахівців.

Найбільше пощастило в цьому сенсі сонетам Кальдерона, які отримали максимум перекладацької уваги. Цікаво відзначити, що, попри мізерну кількість українських версій творів іспанського митця взагалі, сонет-притча про троянду з драми «Стійкий принц» існує нині у трьох варіантах перекладу: «Які веселі й пишні на зорі…» О. Мокровольського, «Ті, що були веселістю й красою…» Д. Павличка і «Ці квіти, що в саду буяли зрання…» С. Борщевського, кожен з яких в оригінальний спосіб доносить до читача сумну переконаність митця бароко у фатальній швидкоплинності буття.

Першу спробу познайомити українську аудиторію з драматичними творами Кальдерона зробив ще І. Франко. Він високо цінував творчий доробок іспанського митця, характеризуючи його у критичних статтях 1890-х рр. як постать одного рівня з Шекспіром і Данте. Франка особливо зацікавив «Саламейський алькальд» як п’єса виразного соціального спрямування. На думку письменника, в цьому творі (з яким він ознайомився у німецькому перекладі) було подано «чудесний тип селянина».

Для театру «Руська бесіда» Франко створив, власне, не переклад, а дещо скорочену прозову версію твору, або, якщо скористатися сучасним виразом, адаптував драму честі Кальдерона для української сцени того періоду.[5] Письменник упорався з цією роботою досить швидко. Щоправда, з листа до театру, датованого груднем 1893 р., видно, що він планував опрацювати також деякі твори Лопе де Веги та Шекспіра, але підготував лише п’єсу Кальдерона.

Прем’єра «Війта заламейського» (саме таку назву отримала драма в інтерпретації Франка) відбулася 30 листопада 1895 р. у Львові і пройшла з успіхом, а згодом виставу тепло приймали в інших містах Західної України. Ця п’єса протрималася в репертуарі театру довше від інших. Позитивна рецензія у пресі підкреслювала прихильну увагу глядачів та надзвичайно сучасне, близьке аудиторії звучання іспанської драми.

Переробку І. Франка від наступних спроб перекласти твори Кальдерона українською відділяє майже сто років. На жаль, М. Лукаш обмежився лише фрагментами із «Саламейського алькальда» і монологом Сехізмундо з першої дії драми «Життя – це сон». Його переклад знаменитої промови ув’язненого принца приваблює плинністю і намаганням якнайближче відтворити ритмічний малюнок оригіналу.

Повний український переклад цього філософського шедевра Кальдерона з’явився значно пізніше. До чотирьохсотлітнього ювілею великого драматурга (2000) «Життя – це сон» переклав М. Литвинець. Його версія не вільна від дискусійних моментів. Не зрозуміло, наприклад, чому перекладач вирішив відтворити назву країни, де відбувається дія, шляхом транслітерації, а не звичайного перекладу («Полонія» замість традиційної «Польщі»)? Ясно, що Польща у творі Кальдерона – поетична умовність, синонім «тридесятого королівства», але все ж таки назва реальної країни, що фігурує у не надто реальному антуражі, посилює відчуття, закарбоване у назві п’єси. Кальдерон, великий майстер сценічних ефектів, блискуче розрахував усі нюанси, тож не зрозуміло, чим керувався перекладач, вирішивши знехтувати одним з найпомітніших. А втім, які б питання не викликала ця версія у прискіпливого читача, вона, безперечно, вартісна, саме як перша спроба відтворити цілий текст драми.[6]

Найбільше для ознайомлення української аудиторії з творчою спадщиною Кальдерона зробив наразі С. Борщевський, який, крім сонетів та епіграм, переклав дві п’єси іспанського автора, представлені в цьому виданні: комедію «Дама-примара» і драму «Стійкий принц». Уславлені твори іспанського митця у перекладах С. Борщевського звучать напрочуд легко й органічно, однак їхня сценічна доля, на жаль, складалася не без проблем.

Більше пощастило комедії «Дама-примара». 1995 року її поставили у київському театрі «Колесо», де вона одразу ж завоювала прихильність аудиторії і трималася на сцені понад десять років. Згодом її з успіхом грали й у Черкасах.

А от «Стійкий принц» забарився на зустріч з українським глядачем. Цією п’єсою, перекладеною на замовлення київського Молодіжного (нині – Молодого) театру 1981 року, планувалося вшанувати пам’ять великого драматурга, адже саме виповнювалося три століття із дня смерті Кальдерона.

Для нещодавно сформованого мистецького колективу це був надзвичайно амбітний проект. Молоді митці, натхнені новаторськими методами польського режисера Є. Гротовського, прагнули дати нове прочитання класики, вивести український театр на нові обрії. Але… попри вдало знайдену концепцію та успішну підготовку вистави, попри цікавий акторський ансамбль (головну роль мав виконувати Г. Гладій), попри високі оцінки режисера І. Молостової, письменника Ю. Щербака, театрознавця В. Фіалка і літературознавця В. Харитонова, висловлені на засіданні художньої ради театру, прем’єра так і не відбулася. Її просто зняли з репертуару без пояснення причин.[7] На думку безпосереднього учасника подій С. Борщевського, до цього могла спричинитися ідеологічна «неправильність» п’єси Кальдерона, точніше, релігійний пафос, який перекладач рішуче відмовився «викреслювати», наголошуючи на цільності і недоторканності оригінального тексту твору. Відтак, знайомства з цією перлиною світової драматургії українському читачеві і глядачеві довелося чекати понад тридцять років.

Хотілося б вірити, що «Стійкий принц», який нарешті повернувся до нас на сторінках цього видання разом з уже відомою нам комедією «Дама-примара», зацікавить не лише фахівців, які займаються проблемами культури і літератури доби бароко, і стане у пригоді не лише студентам-філологам, які вивчатимуть твори Кальдерона в курсі історії світової літератури. Можливо, знайдуться навіть нові перекладачі, які захочуть відкрити для вітчизняної публіки п’єси Кальдерона, досі не відтворені українською мовою.

Нарешті, просто не може бути, щоб такий потужний матеріал не зацікавив українських режисерів! Адже драматургія іспанського митця – це дійсно «великий театр світу», театр буремних пристрастей, глибокої і щирої віри, трепетного кохання, неоднозначних характерів, несподіваних спостережень, грандіозних метафор, яскравого гумору, глибоких думок і вічних проблем, які за чотириста років не втратили своєї гостроти.

Тетяна Рязанцева