Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 5

Це була її провина. Не так давно – десять днів тому, місяць тому, хтозна, ми ігнорували одна одну весь час, аж раптом вона взяла у мене ляльку і жбурнула вглиб підвалу. Тепер ми підіймалися, незважаючи на страх, потім відчули, що ми були зобов’язані спуститися – і зробити це бігом, назустріч непізнаному. Вгорі, внизу, нам постійно здавалося, що ми йшли назустріч чомусь жахливому, що, можливо, існувало задовго до нас, було нами та лише на нас завжди й чекало. Трохи складно зрозуміти, які лиха стоять біля витоків нашого передчуття біди, можливо, воно і не відчувається. Масштабні лиха, в очікуванні завтрашнього дня, переходять у сьогодення, за яким слідують переходи у вчора та позавчора, або ж максимум – у минулий тиждень: про решту люди думати не хочуть. Маленькі діти не мають уявлення про те, що означає «вчора», «позавчора», а тим паче – «завтра», все, що вони знають, – це лише «тут», і «зараз»: це – вулиця, це – крісло, це – сходи, оце – мама, це – тато, оце – день, а це – ніч. Я була маленькою, тому, ретельно все зваживши, можу сказати, що про певні речі моя лялька знала більше, ніж знала я. Я балакала з нею, вона балакала зі мною. Її обличчя було зроблене з целюлози, на ньому було волосся з целюлози та очі з целюлози. Вона була вбрана у синій костюмчик, який їй зшила моя мама одного рідкісного щасливого моменту, і лялька була найвродливішою. Що ж стосується ляльки Ліли, її тіло було зроблено зі шматка блідо-рожевого матеріалу і наповнене тирсою, мені вона здавалася страшною та брудною. Ляльки стежили одна за одною, вони трималися на вазі, ляльки були готові вирватися з наших обіймів, якщо вибухала негода, якщо лунали перекоти грому, якщо хтось більший та сильніший, з гострими зубами хотів ухопити їх кігтями.

Ми гралися у внутрішньому дворі, але ми ніби не гралися разом. Ліла сиділа на землі, по один бік від віконця підвалу, я – по інший. Нам подобалося це місце, передусім тому, що ми могли розміститися на цементі, між загородженнями пройми, навпроти ґрат, так само, як могли розміститися і речі Тіни, моєї ляльки, і так само, як і речі Ну, ляльки Ліли. Ми розташувалися серед каменів, корків від пляшок з газованою водою, квіточок, цвяхів, скляних скалок. Те, що Ліла казала Ну, я розуміла і казала це тихо Тіні, але трохи змінюючи слова. Якщо вона брала корок і розміщала його на голові своєї ляльки, неначе це був капелюх, я казала моїй ляльці, на діалекті: Тіно, вдягни корону королеви, якщо ти цього не зробиш, то застудишся. Якщо Ну дзвонила у дзвони в обіймах Ліли, я, трохи згодом, змушувала Тіну робити те саме. Але ще не ставалося такого, щоб ми узгоджували гру та щоб вона починала взаємодіяти. Навіть те місце ми обирали без узгодження. Ліла йшла туди, а я тинялася, вдавала, ніби йду з іншого боку. Потім, ніби нічого не сталося, я також розташовувалася поруч із душником, але з протилежного боку.

Холодне повітря підвалу, подмух, що освіжав нас навесні та влітку, були тим, що притягувало нас найбільше. Крім того, нам подобалися загородження з павутинням, темрява й закріплена решітка, яка, червонкувата від іржі, вилася як з мого боку, так і з боку Ліли, створюючи два паралельні просвіти, крізь які ми могли кидати у темряву камені та слухати шум, спричинений ними, коли вони торкалися землі. Тоді все було прекрасним та страхітливим. Крізь ті пройми темрява могла раптово піднести нам ляльок, які іноді перебували у безпеці в наших обіймах, та частіше вони бували покладені навмисно біля звивистої решітки і, відповідно, піддані холодному диханню підвалу, страхаючим шумам, які долинали звідти, шерехам, скрипам, скреготові.

Але Тіна і Ну не були щасливі. Ті жахи, якими ми насолоджувалися щодня, були їх жахами. Ми не наважувалися вийти на світло, на камені, до особняків, на сільську місцевість, до людей поза будинками та в них. Ми відчували їхні чорні кути, відчуття були скудними, але завжди близькими до того, аби вибухнути. І ми приписували їх тим похмурим ротам, печерам, які, за їхніми межами, відкривалися під особняками району, усьому тому, що нас лякало у денному світлі. Дон Акілле, наприклад, був не лише у своєму домі на останньому поверсі, але також і там, під ним, павуком серед павуків, щуром серед щурів, тілом, що набуває будь-якої форми. Я уявляла це собі з роззявленим ротом, за допомогою довгих ікол, заскленого скам’янілого тіла та отруйних трав, будучи постійно готовою прийняти до величезної чорної торби все те, що ми розкидували по вирваних кутах решітки. Та торба була основоположним творінням дона Акілле, завжди була при ньому, також і в його домі, і він клав її усередину живої та мертвої речовини.

Ліла знала, що мене охоплював той страх, моя лялька голосно розмовляла з нею. Тому, саме в той день, в який, навіть не домовляючись, лише за допомогою поглядів та жестів, ми вперше обмінялися нашими ляльками, вона тільки-но отримавши Тіну, відштовхнула її від себе крізь решітку і зронила її у темряву.