Читать книгу Жерміналь - Еміль Золя - Страница 5

Четверо вибійників простяглись один над одним на прискалках пласта. Відділяли їх причеплені на гаках дошки, куди мало скочуватися видовбане вугілля. На кожного припадала площа чотири метри завдовжки й п’ятдесят сантиметрів завширшки. Було так тісно, що низька стеля й вузькі стіни наче сплющували людину зовсім. Пересовувалися на ліктях та на колінах – не можна було повернутися, щоб не покалічити плечей; працювали лежма, упершись боком у землю й вигнувши шию, із задертими над головами кайлами на коротких держалнах.

Внизу примостився Захарі, Левак з Шавалем розташувалися над ним, а на саму гору заліз Мае.

Передусім вибійник підбивав пласт вугілля знизу, потім робив дві бічні борозни, забивав залізного клинка вгору, і тільки тоді брила відколювалася. Вугілля було масне, брили кришилися на грудки, а ті скочувалися вниз по тілу вибійника. Потроху на дошці нагромаджувалися аж до самої стелі купи цих уламків, і людина зовсім зникала за ними; здавалося, що її живцем замуровано в цій чорній печері.

Найгірше мучився Мае. Вгорі спека доходила тридцяти п’яти градусів, свіже повітря зовсім сюди не прибувало, несила було терпіти вбивчу задуху. Щоб видніше було працювати, Мае причепив лампочку на цвях над самою головою; лампочка нестерпуче пекла його голову, і в нього було таке почуття, мов уся кров займається в жилах. Але найдужче дошкуляла йому вода. Просто над ним, над самим його обличчям, із скелі дзюрчала тоненька цівка, і краплі невпинно падали й падали з якоюсь упертою ритмічністю на одне місце. Він даремно крутив головою і закидав її назад: вода била йому в обличчя, капотіла й падала без упину. За чверть години він увесь промок, упрів і почав парувати, мов допіру виварене шмаття. Зараз одна крапля настирливо в’їдалася йому в око. Він кляв її, але не хотів кидати роботи і так завзято цокав своїм кайлом, що від могутніх його ударів усе тіло йому здригалося. Лежачи між вузьких стін печери, він скидався на кузку, що залізла в книжку: книжку закриють, і від кузки тільки мокре зостанеться.

Ніхто не перемовився й словом, і чути було тільки нерівне, немов якесь далеке й невиразне цокання металевих клинків. Удари падали уривчасто й приглушено, і в мертвому повітрі від них не йшла луна. Густа темрява здавалася ще чорнішою від летючого вугляного пороху та від газів, що притискали повіки й сліпили очі. Червоні вогники лампочок ледве блимали з-за металевих сіток. Нічого не можна було розглядіти; вузька розколина роззявила своє чорне жерло, мов широкий похилий димар, де зібралося сажі за добрий десяток зим. Глибоко в ній ворушилися якісь примарні постаті; в тьмяному світлі часом зненацька виступала з темряви округла лінія стегон, вузлувата рука, скуйовджена, чорна, страшна, мов у душогуба, голова.

Відколюючись від стіни, уламок вугілля прорізував кришталевим блиском своїх граней темряву, і за мить усе знову поринало в чорний морок. У нерухомій, гнітючій тиші тільки важко й глухо гупали кайла, із свистом виривалося з грудей хрипке уривчасте дихання та прокльони на втому й задуху, і невпинно падали краплі з підземних джерел.

Захарі не виспався; від учорашньої гульні йому обважніли руки, і незабаром він покинув роботу: треба, мовляв, укріпити галерею. Ця робота не потребувала такого напруження: він міг працювати і одночасно тихо насвистувати, замислено втопивши очі в темряву. За їхніми спинами чорніла вже видовбана в пласті печера зо три метри завдовжки, а вони ще й досі не зібралися підперти склепіння, – нехтували небезпекою, шкодували час.

– Гей, паничу! Принеси-но мені кілька брусів! – гукнув Захарі на Етьєна.

Катріна саме вчила того орудувати лопаткою, але він слухняно відійшов від неї й почав подавати вибійникові дерево, якого тут ще від суботи трохи залишилося.

Щоранку до шахти спускали вже готові, обтесані дошки, відповідні до височини кожного шару вугілля.

– Та ворушись-бо швидше в дідька! – гукнув Захарі, бачачи, як незграбно пробирається новий відкатник з оберемком дубових брусів між купами вугілля.

Своїм кайлом Захарі робив одну зарубку в стелі, а другу в стіні; потім просував туди з двох кінців деревини і таким способом підпирав склепіння. Після півдня ремонтні робітники розчищали галерею і засипали землею й закладали деревом усі повидовбувані шари жили, залишаючи лише вільні ходи для вагонеток.

Мае перестав охкати: нарешті йому пощастило відбити свою брилу вугілля. Обтерши рукавом мокре, спітніле обличчя, він стурбовано озирнувся на Захарі.

– Кинь, покинь-бо, – сказав Мае. – Оглянемо опісля, як поснідаємо… Краще йди працювати, коли хочеш виробити норму.

– Та земля ж тут починає осідати, – відповів хлопець. – Бач, яка щілина, ще, чого доброго, завалиться.

Батько знизав плечима. Таке! Завалиться! Хіба це їм первина? Якось там буде! Кінець кінцем він розсердився і послав сина у глиб штольні.

А втім, усі потроху покинули робити. Левак лежав на спині, роздивляючись свою ліву руку: згори звалилася грудка пісковика, покалічила йому пальці, і він лаявся. Шавалеві урвався терпець, він здер із себе сорочку і лежав голий по пояс, щоб не так було душно. Вони були вже всі присипані тонким чорним порохом, порох мішався з потом, збігав по щоках брудними цівками й патьоками. Мае перший взявся знову до роботи, але почав на цей раз довбати нижче. Крапля падала йому тепер на чоло, але так настирливо й уперто, мов завзялася йому дірку в черепі продовбати.

– Не вважай на них, вони завжди гарчать, – пояснила Етьєнові Катріна й почала люб’язно навчати його далі: навантажені вагонетки приставляють нагору безпосередньо з копалень; кожну вагонетку позначено спеціальним жетоном; приймальник робить їм облік і записує кожну на рахунок певної артілі. Тому їх треба навантажувати дуже повно і накладати тільки чисте вугілля, а ні, то в приймальній можуть забракувати цілу вагонетку.

Етьєнові очі вже звикли до темряви, і він пильно дивився на дівчину; порох ще не вкрив її безкровного обличчя, і воно було зовсім бліде. Етьєн питав себе, скільки їй років; вона була така щупленька, що їй можна було дати щонайбільше дванадцять. Проте ця дівчина з її хлоп’ячими манерами та наївною безсоромністю, з якої він навіть ніяковів, була, мабуть, трохи старша; вона йому не подобалась; її бліде, мов у арлекіна, обличчя, стиснене на скронях чепчиком, здавалося йому занадто задьористим. Але його дивувала велика нервова сила та проворність цієї дитини. Катріна навантажувала свою вагонетку швидше за нього; і лопатка в її руках рухалася якось особливо ритмічно та спритно. Накидавши вугілля, вона одним потужним натиском зрушувала з місця свою вагонетку й просовувала її аж до похилого бічного штреку, не спотикаючись, проходячи вільно, ніде не зачіпляючись під низьким навислим склепінням. А він, навпаки, геть зовсім знесилів; вагонетка його щоразу скочувалася з рейок, і він впадав у розпач.

Та й справді, ця підземна дорога була незручна. Від того місця, де працювали вибійники, до похилої галереї було добрих шістдесят метрів. Копачі ще не встигли розширити її, і просто ніде було повернутись, а стеля, нерівна, вся у прискалках та вибоїнах, спускалася так низько, що подекуди ледве-ледве проходила вагонетка; відкатникові доводилося згинатися дугою і підштовхувати її навколішках, щоб не розбити собі голови. До того ще почорнілі підпірки потріскалися в багатьох місцях, похилились і підгнили, мов ті трухляві милиці. Треба було проходити дуже обережно, щоб не покалічитись.

Подекуди чорна маса склепіння осіла й навалила на грубезні дубові колоди, що потріскалися під її тягарем; у цих місцях доводилося плазувати на животі, щохвилини боятися, що земля ось-ось завалиться й розтрощить.

– Знову! – засміялася Катріна.

Етьєнова вагонетка з’їхала з рейок у найтяжчому місці проходу. Він ніяк не міг навчитися котити її просто перед себе по цих рейках, що зовсім вгрузли в мокрий ґрунт; він лаявся, лютував, сердито сіпав коліщата, але ж ніяк не міг, незважаючи на неймовірні зусилля, поставити її на місце.

– Стривай лишень, – сказала дівчина. – Як ти будеш сердитися, то вона тобі ніколи не поїде.

Катріна підлізла під вагонетку, підважила її спиною і легко поставила її на рейки, – а в тій вагонетці було сімсот кілограмів. Здивований, засоромлений Етьєн промимрив щось, прохаючи пробачення.

Катріна показала йому, як розставляти ноги, щоб краще впиратися ступнями в підпірки, що стояли по обидва боки галереї. Тулуб треба перехиляти наперед, руки випростувати і пхати вагонетку, напружуючи щосили м’язи плечей та стегон. Під час однієї з таких мандрівок Етьєн подався за дівчиною, що йшла попереду, і бачив, як вона посувалася, зігнувши дугою все тіло і спустивши так низько руки, ніби лізла на чотирьох лапах – чисто тобі якесь маленьке циркове звірятко. Піт їй котився з чола, суглоби хрустіли, вона ледве зводила дух, але не нарікала і спокійно робила своє діло, наче цим нещасним від колиски споконвіку заведено жити, отак скарлючившись удвоє.

Етьєн ніяк не потрапляв робити так, як вона; черевики йому заважали, викривлена спина нила. Це була така мука, такий нестерпний жах, що він падав від часу до часу навколішки, щоб хоч на мить випростатися, віддихнути. Етьєн довіз нарешті свій вантаж до похилого штреку, куди виходили всі бічні галереї, і тут почалася нова складна наука. Катріна вчила його, як чіпляти вагонетки до приладу, що спускав та підіймав їх. Приладом керували хлоп’ята дванадцяти-п’ятнадцяти років; один стояв угорі, другий унизу; один спускав, другий приймав вагонетки. Ці малі шибеники перегукувалися весь час сороміцькими словами, і, щоб їх перекричати й нагнати до роботи, треба було лаятися ще дужче. Коли вниз підвозили порожню вагонетку, приймальник сигналізував нагору; тоді відкатниця чіпляла свою навантажену вагонетку до приладу; другий хлопець пускав гальмо, і вантаж котився вниз, підіймаючи силою своєї ваги порожню вагонетку вгору. А внизу, де починалася похила галерея, з навантажених вагонеток складалися цілі валки, і коні тягли вже їх звідси до підйомної машини.

– Гей, огирі! – гукнула Катріна в укріплену балками галерею метрів із сто завдовжки, і голос її пролунав, мов з велетенського рупора.

Підручні, мабуть, відпочивали, бо ніхто не відповів. По всіх галереях рух вагонеток відразу спинився.

– Один уже десь, напевно, на Мукетті, – пролунав серед загальної тиші тоненький дівчачий голосок.

Вибух дзвінкого реготу відповів їй, відкатниці аж боки собі рвали.

– Хто то? – спитав Етьєн.

Катріна пояснила йому, що то мала Лідія, бувале дівча, що вправлялося з своєю вагонеткою не гірше від дорослої жінки, дарма що рученята як у ляльки. Ну, а Мукетта!.. То не диво, – вона здатна вовтузитися з обома хлопцями водночас.

Приймальник нарешті озвався. Він гукав щосили на відкатниць, щоб швидше спускали вагонетки: мабуть, десь близько проходив штейгер. За хвилю по всіх поверхах знову вже гуркотіли коліщата, дзвінко гукали підручні хлопчики в похилій галереї, важко відсапувалися відкатниці, паруючи, мов перевантажені кобили. Шахта дихала чимсь первісним, звірячим… і в кожного шахтаря прокидалося раптове сліпе бажання самця, коли він зустрічав на дорозі ці зігнуті жіночі постаті, що рачкували за своїми вагонетками у вузьких чоловічих штанях, з напруженими випнутими стегнами.

Повертаючись від похилої галереї назад до забою, Етьєн щоразу потрапляв там у нестерпну задуху, чув уривчасті, глухі удари кайла та важкі зітхання вибійників, що, знемагаючи, вперто робили свою роботу.

Всі четверо лежали тепер голі, від голови до п’ят вимазані вугіллям, злившися з чорною масою. Якось на дошці в Мае набралося стільки вугілля, що воно мало не задушило його в тій норі, – довелося скидати дошку з гаків, щоб вугілля могло скотитися вниз. Захарі з Леваком кляли свій шар: щодня він усе твердішав. Жодного су не виробиш з такою породою!

Шаваль перевертався з боку на бік, з хвилину відсапувався, лежачи на спині, й починав тоді сікатися до Етьєна, – його дратувала сама особа нового відкатника.

– Ото ще гад! Сили менше, як у дівки!.. Працює, мов три дні хліба не їв! Та чи ж будеш ти, нарешті, навантажувати як слід свою вагонетку? Ручок шкода? Га? А сто чортів! Пам’ятай! Я в тебе десять су заберу, як через тебе нам хоч одну вагонетку забракують.

Етьєн стримував себе і не хотів відповідати; він ще й досі страшенно радів, що дістав роботу, хоч яка каторжна вона була, і залюбки скорявся перед суворою ієрархією праці та брутальністю старшого робітника. Проте покривавлені ноги не слухали вже його, руки зводили корчі, поперек мов залізним обручем оперезало. На щастя, вже була десята година, і Мае сказав, що час снідати.

Мае мав годинника, але навіть не глянув на нього. На дні цієї темної, як ніч, печери він ніколи не помилявся й на п’ять хвилин. Вибійники знову поодягали сорочки та куртки, повилазили з своїх дірок і посідали напочіпки, притиснувши лікті й підпираючи п’ятами зад. Таке положення настільки шахтарям звичне, що навіть поза копальнею вони можуть сидіти так, обходячись любісінько без каменя чи колоди. Усі повитягали свої сніданки і взялися до них, поволі відкушуючи шмат за шматом, перекидаючись словом-другим про сьогоднішню роботу. Катріна їла стоячи; трохи згодом вона підійшла до Етьєна, що простягся трохи далі поміж рейками, приткнувшися до балок. Тут було більш-менш сухо.

– Ти не їси? – спитала вона, уминаючи свій хліб, але в ту ж мить збагнула, що хлопець тинявся цілу ніч без грошей в кишені і, може, й без шматка хліба. – Хочеш, я поділюся з тобою?

Він відмовився, запевняючи, що не голодний, але голос його аж тремтів, так йому зводило в порожньому шлунку.

– Може, гидуєш? Постривай! Я кусала тільки з того боку, а тобі дам ось з цього, – сказала вона весело і вже переломила надвоє свій хліб.

Беручи хліб, хлопець ледве стримував себе, щоб не проковтнути його відразу, і навіть притиснув руки до стегон, щоб Катріна не помітила, як вони йому тремтять. Просто, по-товариському простяглася вона на животі поруч нього, спершись підборіддям на одну руку, а в другій тримаючи свій окрайчик хліба. Вона їла помалу, поважно. Світло лампочок, що стояли між ними, падало на них.

Кілька секунд Катріна дивилася мовчки на Етьєна. Цей чорновусий хлопець з тонкими рисами обличчя, мабуть, здавався їй гарним, і вона несвідомо задоволено всміхалася.

– То ти, кажеш, механік, і тебе прогнали з залізниці… За що?

– За те, що я дав ляпаса начальникові.

Вона остовпіла: це було щось цілком незрозуміле для її пасивної психології, психології спадкової вікової покори, що ввійшла з діда-прадіда в її кров.

– Треба сказати, що я був тоді п’яний, – провадив він, – а коли я вип’ю, то зразу скаженію, мене пориває тоді пожерти себе самого, пожерти всіх… Досить мені випити дві малесенькі чарочки, і відразу в мене прокидається бажання зжерти людину… А після того я ходжу два дні зовсім хворий.

– Пиячити не слід, – поважно зауважила Катріна.

– Еге, не журись, я себе знаю!

Він хитнув головою. Так, він ненавидів горілку всією ненавистю останнього нащадку роду п’яниць, що цілою своєю істотою відчуває на собі це жахливе тавро своїх скалічених, отруєних алкоголем предків; одна крапля горілки була йому гірша за отруту.

– Матері шкода… тільки тому й жаль бере, що мене викинули на вулицю, – промовив він, проковтнувши кусень хліба. – Матері не з медом живеться, і я посилав їй коли-не-коли трошки грошей.

– А де живе твоя мати?

– У Парижі… на вулиці Гут-д’Ор… Вона праля.

Етьєн замовк.

Коли він згадував про це, в його чорних очах відразу ставав туман; у ці хвилини жахлива думка про непевне майбутнє опанувала його, бо, загалом кажучи, він – дужий, здоровий, молодий – рідко зазирав у будучину. Він уп’яв очі в чорний морок копальні і лежав так мовчки кілька хвилин. Чомусь тут, у цій темній задусі, під незмірним тягарем землі, перед ним промайнуло його дитинство… Тоді ще вродлива й бадьора мати… Батько був покинув її, а потім, коли вона стала жити з другим, знову вернувся до неї. Етьєн згадував її життя з тими двома чоловіками, як знущалися вони з неї, як з ними вона пиячила й барложилася по канавах, в багні, заливаючи очі горілкою. Він пригадав з найменшими дрібницями ту вуличку, де жили вони, купи брудного шмаття посеред пральні, несусвітне пияцтво, квартиру, що просмерділася алкоголем, ляпаси, що від них аж щелепи тріщали.

– А тепер, – промовив він тихо, – на мої тридцять су я їй багато гостинців не надаюся… Пропаде вона десь з голоду, знаю…

І, знизавши безнадійно плечима, він відкусив шматок хліба.

– Хочеш пити? – спитала Катріна, відтикаючи свою фляжку. – Це кава! Не бійся, вона тобі не завадить… Треба запити, а то сухим можна й удавитися.

Етьєн рішуче відмовився: досить вже й того, що він забрав у дівчини половину її сніданку. Але вона щиро змагалася з ним і хотіла його все-таки переконати.

– Гаразд! То я вип’ю перша, коли ти вже такий чемний… – сказала вона. – А тепер ти вже не можеш відмовитись, – це було б просто гидко з твого боку.

Катріна простягла йому свою фляжку; Етьєн побачив тоді зовсім близько від себе цю дівчину; вона стояла тепер навколішках, і світло від двох лампочок падало просто на неї. Чому вона здалася йому спершу негарною? Тепер, коли її личко припало чорним, дрібним вугляним порохом, вона видалася йому дивно принадною. Як сніг білі, її зуби аж блищали, відтіняючи темне обличчя, зеленкуваті очі здавалися більшими й глибшими, і в них, мов у кицьки в очах, перебігали якісь іскорки. Пасмо рудого волосся, що вибилося з-під чепчика, лоскотало її за вухом, і вона весело сміялася. Вона вже не здавалася йому такою малолітньою, – їй могло бути навіть років чотирнадцять.

– Хіба щоб зробити тобі приємність, – відповів Етьєн, сьорбнувши трохи кави, і віддав їй фляжку.

Катріна сьорбнула й собі і примусила його випити ще, щоб було «нарівно», як вона казала. Вони пили й тішилися: їх смішила ця процедура напування – тоненька шийка фляжки так кумедно переходила від рота до рота.

Раптом Етьєнові непереможно захотілося схопити в обійми цю дівчину й поцілувати її в губи, в ці повні блідо-рожеві губи, що здавалися свіжішими на тлі присипаного чорним порохом обличчя і щораз дужче вабили й спокушали його. Але він не наважувався і ніяковів, не знаючи, як приступитися до порядної дівчини-робітниці, що жила ще в родині з батьками, бо ж досі у Ліллі йому доводилося мати справу лише з повіями.

– Тобі вже, мабуть, є чотирнадцять? – спитав він, знову беручися до свого хліба.

Вона здивувалася, мало не розсердилась.

– Як то чотирнадцять! Та мені вже цілих п’ятнадцять!.. Так, я не дуже висока на зріст, але ж у нас дівчата ростуть взагалі помалу.

Етьєн її розпитував, і Катріна розповідала йому все без зухвальства, але й не соромлячись. Вона знала все. Для неї не було жодної таємниці щодо взаємин чоловіка і жінки, а проте він відчував, що тілом і душею вона ще дівчина, дитина, що розвиток її затримали нездорові умови, в яких їй доводилося жити: повсякденна втома та важке повітря. Коли він завів розмову про Мукетту, навмисне, щоб засоромити її, Катріна почала розповідати йому жахливі речі, але цілком спокійно, весело регочучись. Еге, Мукетта зух-баба, у бувальцях бувала! А коли Етьєн спитав її, чи немає в неї самої коханця, Катріна, жартуючи, відповіла, що не хоче чинити прикрості матері, але колись однаково це станеться. Плечі її зігнулись, вона здригалася в своїй змокрілій від поту одежі й дивилася покірно та ніжно, готова на те, щоб покоритися обставинам і людям.

– Коли жити отак разом, укупі, то полюбовників довго шукати не доводиться. Правда?

– Авжеж.

– І потім, це ж нікому не вадить… Кюре нічого про це не кажуть.

– Е, кюре – то пусте! Начхати мені на нього!.. Але в нас тут є Чорний чоловік.

– Який це Чорний чоловік?

– Старий шахтар, що навертається до шахти і скручує в’язи розпусним дівчатам.

Він здивовано глянув на неї, – чи не глузує вона з нього часом?

– Невже ти віриш цій дурниці? То ти так-таки нічого й не знаєш?

– Чи ба! Я письменна. Вмію читати й писати… І це нам часто стає в пригоді; а коли тато й мама були малі, їх цього не вчили.

Вона таки й справді дуже гарненька. І Етьєн вирішив, – тільки-но скінчить вона снідати, він обійме її і поцілує просто в її повні рожеві губи. Етьєн був соромливий, думка про насильство стискала йому горло. Це хлоп’яче вбрання, ці куртка й штани на її дівочому тілі розпаляли і разом з тим стримували його. Він проковтнув останній шматок, випив з фляжки і віддав її Катріні, щоб вона допила. Надійшла слушна хвилина; неспокійно кинув він оком на шахтарів, що сиділи осторонь, – коли це раптом якась тінь виринула з глибини галереї і заступила прохід. Шаваль уже кілька хвилин дивився на них здалеку. Він підійшов ближче і озирнувся, щоб упевнитися, що Мае його звідси не бачить; Катріна сиділа на землі; Шаваль схопив її за плечі, перекинув її голову назад і впився в губи брутальним поцілунком. Він зробив це цілком спокійно, вдаючи, що не звертає жодної уваги на Етьєна. У цьому поцілункові почувалося право власника, якийсь ревнивий порив. Дівчина обурилась.

– Пусти мене, чуєш!

Шаваль не випускав її голови і вдивлявся їй глибоко в вічі. Його вогненно-руді вуса й борідка палахкотіли на чорному обличчі з довгим, великим носом, як дзьоб у орла. Нарешті він випустив її і мовчки подався назад.

Холодний дрож перебіг в Етьєна поза плечима. Який він дурний, нащо було чекати! Тепер він її вже не поцілує, ні, нізащо; хай вона не подумає, що він хоче зробити так само, як і той. Самолюбство його було боляче вражене, йому було справді тяжко.

– Нащо ти збрехала? – тихо спитав він. – Це твій коханець?

– Та ні, їй-богу! – скрикнула вона. – У мене з ним нічого такого немає. То він іноді жартома підійде… Він навіть не тутешній. З Па-де-Кале приїхав тільки шість місяців тому.

Обоє підвелися: треба було братися до роботи. Катріна почувала, що Етьєн відразу став якийсь чужий, холодний, і це її засмутило. Він здавався їй багато гарнішим за Шаваля… Може, вона справді вибрала б його… Їй хотілося сказати Етьєнові щось приємне, але не вміла. Помітивши, як він здивовано дивиться на свою лампочку, Катріна спробувала хоч розважити його; полум’я було зовсім синє з білою смужкою навколо, і він не розумів, що це таке.

– Ходи, я тобі щось покажу, – сказала вона ласкаво тихим голосом.

Вона повела Етьєна в глиб забою і показала йому розколину в шарі вугілля, звідки виривався якийсь тихий дивний звук, мов пташиний посвист.

– Просунь туди руку! Почуваєш, як там дме?.. Це рудниковий газ.

Етьєн остовпів. Невже цей тоненький струмінь і є те страховище, що вмить може висадити їх усіх у повітря? Катріна засміялась і сказала, що сьогодні газу більше, ніж звичайно, бо полум’я в лампочках дуже синє.

– Чи довго ви баляси точитимите, ледацюги! – сердито гукнув Мае.

Катріна з Етьєном слухняно взялися до роботи, і знову почалося те саме: мало не плазом, з нахиленими спинами під низьким навислим склепінням вони покотили до похилої галереї свої навантажені вагонетки. За другим разом вони вже обливалися потом, і суглоби їм аж хрустіли.

У шахті вибійники стали також до роботи. Вони часто снідали похапцем, щоб не застудитися; і їхні бутерброди, що вони їх пожадливо глитали мовчки, далеко від сонячного світла, залягали їм оловом у шлунок. Тепер, щоб навантажити якнайбільше вагонеток, вони з подвійною силою цокали й цокали своїми кайлами. Напружена гонитва за мізерним тяжким заробітком, що поглинала всі їхні

думки, почалася, і вони перестали помічати, як дзюрчить вода, від якої набрякало їхнє тіло, не почували, як мліють їм руки й ноги, не почували задухи чорних сутінок, де вони марніли й блідли, мов рослини в льоху. Дедалі повітря ставало важче і нагрівалося від чадних лампочок та видихів людських грудей; від отруйного задушного газу, що туманив очі, мов павутинням спирало дух, бо свіжого повітря напускали сюди тільки вночі…

Розпалені груди ледве здіймалися, а шахтарі, мов ті кроти, зарившися в темні нори, глибоко в землі невпинно цокали й цокали своїми кайлами.