Читать книгу Двері в день. Міс Адрієна - Ґео (Георгій) Шкурупій - Страница 6

Шумить, гарячково вирує, кричить міський ринок. Продає цибулю й фалшиві діяманти, сперечається та б’ється, коли справа набуває газартної гри. Життя тут кипить найнапруженіше. Тут можна знайти все, що виробляє країна: від фабричних виробів до потворних покидьків людства. Ї в цьому місці, де концентрується темп і рух, де переливається хвилями життя, де люди безтурботно й легковажно женуться за своїми буденними потребами, в непомітному кутку причаїлося бюро трун. Тут виробляють і продають труни всіх розмірів і ґатунків, гуртом і вроздріб.

У великій крамниці, що нагадує теслярську майстерню або сарай, двоє муругих типів стругають дошки. Тонкими білими стрічками видирається дерево зі струганків, закручується кучерявими кільцями і тонко співає якоїсь пісні. Дерево, як жива істота, шкварчить і стогне піл струганками, вирівнюється, вилащується, молодіє і, нарешті, набуває форми, що її люди вважають за труну.

Муругі теслярі, бородаті, з червоними носами од випитої горілки, безтурботно стругали дошки, чекаючи на покупця. Ринок ревів і метушився, наче йому було невтямки, що тут двоє цих муругих теслярів готують труни для кожного, навіть для тих, хто найбільше кричить і ворушиться.

Поволі перебираючись між перекупками, кошиками та ятками, чоловік у синьому костюмі підійшов до крамниці з трунами. Коли йому впала в очі вивіска, він чомусь пригадав слово якогось агітатора, що виступав в установі, де цей чоловік раніше працював. Він сказав: буржуазний світ нагадує труну, зверху оздоба, позолота й блиск, а в середині тлінь. Ї потім далі чоловік уже додав од себе: кожна людина зміщує в собі ввесь буржуазний світ, його устрій та психологію.

І потім уже, коли входив до крамниці, прошепотів: людина мусить вмерти і родитися наново.

Чоловік у синьому костюмі зайшов до крамниці й зіперся на рундук. Обидва теслярі глянули на нього і продовжували стругати дошки.

Чоловік поглянув на полиці і побачив з десяток трун різних кольорів і розмірів. Деякі з них були посріблені, другі з розетками та візерунками, інші пофарбовані простою фарбою, коричневі або чорні. Він на хвилину задумався. Він вирішував складне завдання: в якій труні, наприклад, він поховав би самого себе. Чи в цій срібній з хрестом і розетками, чи в такій простій, що лежить на верхній полиці і нагадує швидше скриньку на крокет, ніж постійне сховище для людського тіла, Було помітно; що чоловік вагався.

Один з теслярів, кинувши струганка й витерши об свій подертий одяг руки, підійшов до рундука.

– Ви, молодий чоловік, не сумуйте, я бачу, що у вас померла дитина! – З цими словами він стягнув з полиці маленьку труну, що дуже нагадувала своєю оздобою коробку з-під цукерок. – Ви не сумуйте, в такій труні навіть принца поховати не шкода. Ви подивіться, яка робота, помацайте, яке дерево, це справжній дуб. Ви не подумайте, що це теперішньої совєцької роботи, це робота царська. Ще до революції місцевий городський голова поховав у такій труні свого єдиного сина. Оздобу виписувано з-за кордону. Це реклямна труна, яка лежала ввесь час на вітрині, але ми її звідти забрали. Для такої труни і вмерти приємно.

– Ти покажи товаришеві оту труну, що на середній полиці, товариш, мабуть, од організації, – сказав другий тесляр і знову зашкрябав своїм струганком.

Нова труна була довга й пофарбована в червоний колір.

– Оце труна, – сказав перший тесляр, – в якій можна поховать навіть міністра. Правда, для міністра вона кольором не вийшла, але дерево в ній багатюще. Коли ще до неї катафалька, музик, прапорів, вийде незабутній краєвид…

Чоловік у синьому костюмі посміхнувся, він тепер розв’язав своє завдання. Ці двоє балакучих, муругих лише на вигляд, теслярів, порадять йому, яку слід вибрати труну.

Коли перший тесляр помітив посмішку на обличчі покупця, він швидко сховав обидві труни і витяг з-під рундука нову труну величезних розмірів. Коли б знову був потоп і Ноєві довелося б купувати собі ковчег, він неодмінно купив би собі цю труну, в якій би, безперечно, вмістився з своєю родиною та чистими й нечистими звірами.

Тесляр, витягши й поставивши труну на рундук, широко до вух посміхнувся й витер рукавом піт з чола.

– Ваша теща, молодий чоловік, дякуватиме вам і нам на тому світі за таку труну. Ваша жінка перестане плакати і не вимагатиме поїздки на курорт, щоб заспокоїти нерви. На цю труну пішло більше матеріялу, ніж можна собі уявити. Я ручусь, що вашій тещі буде в цій труні дуже зручно… Ваша теща…

– Я хотів би вас спитати, – перетяв чоловік у синьому костюмі, – в якій труні, наприклад, можна було б поховати мене?..

Це питання трохи розчарувало муругого на вигляд і балакучого справді продавця.

– Це все залежить од вашого достатку, молодий чоловік, вас можна поховати і з музикою, ви людина симпатична, можна і з попом і півчою. Це залежатиме од вашої релігії. Труну тоді слід вибирати з хрестом, коли з музикою, слід замовити на покришку зірку або вінок.

– На такій людині, якою я був досі, слід зверху поставити хреста.

Тесляр витяг кілька трун, але не одна з них своїми розмірами не підійшла. Це почало нервувати продавця. Він божився, умоляв, заперечував і витягав все нові й нові труни. Тоді чоловік у синьому костюмі, щоб закінчити цю справу, одверто заявив:

– Ви не турбуйтесь, труна потрібна особисто для мене!..

Обидва теслярі здивовано подивились на нього, вони ніяк не могли деякий час второпати такого становища: приходить якась людина, пристойна на вигляд, і несе такі теревені.

– Тут вам, молодий чоловік, не театр! Розважатись ви можете в іншому місці, – обурено заявив тесляр, що стругав увесь час дошки. Перший тесляр шпурнув тещину труну під полицю і сердито поглянув на покупця.

– Мені серйозно треба труну, – заявив тоді чоловік у синьому костюмі, – ось нате вам гроші, – і він витяг з кишені невеличку пачку паперових грошей. – Але кажу вам, що труна потрібна для мене. Ви не турбуйтесь. Яке ваше діло, для кого й для чого я купую труну. Ви візьмете з мене мірку, зробите труну, а гроші я даю вам уперед.

Обидва теслярі поволі підійшли до дивного громадянина і мовчки оглядали його. Потім один з них узяв сантиметра і почав міряти його зріст…

Потім дивний покупець заплатив гроші.

– Прізвище моє Теодор Андрійович Гай, прошу труну доставити до мене на помешкання взавтра ввечорі.

– Так зверху хреста зробити? – запитав один з теслярів.– Хреста?.. – подумав хвилину покупець. – Хреста зробіть обов’язково, колір труни може бути який завгодно.

Залишивши збентежених теслярів, чоловік у синьому костюмі задумливо вийшов з крамниці.

– Теодор Андрійович Гай, – шепотів він про себе. – Тепер уже готово майже все. Вам, шановний Теодоре Андрійовичу, доведеться розлучитись зі своїм ім’ям і прізвищем. Ви, громадянине Гай, – труп, мрець і більше нічого. Ви лише тінь минулого, лише натяк, привид.

Раптом він посміхнувся. Він побачив, як сонце кидає маленьку, але кремезну, тінь од його тіла.

– Ви, Теодоре Андрійовичу, тінь, що має свою власну, справжню тінь. Ха-ха! Вам доведеться розлучитися навіть зі своїм прізвищем. Це буде справжня смерть. Прізвище? Гай. Їм’я? Теодор. Батька звали Андрієм, діда – Петром, і все – Гаї. Далі прірва. Прадіда й далі теж якось звали, але це невідомо. Прізвища, мабуть, дається людині за її здатності, професію, характер тощо. Ось, наприклад, кравець Плужак (він прочитав вивіску), мабуть, його предок завше ходив за плугом, звідси й Плужак, а він сам тепер кравець; от, наприклад, Горбатов, предок, мабуть, був горбатий; Гай – мабуть предок завше жив у гаях, а от перукар «Гольдман» (прочитав він вивіску), мабуть, предок був дуже багатий, а цей за перукаря…

Він тут же пригадав, що йому ще треба зайти до перукаря поголитися.

Теодор Андрійович зайшов до перукарні. В ній було порожньо, лише сам перукар шпортався десь за перегородкою. Гай сів у крісло перед дзеркалом і поглянув на себе. Його обличчя було неголене і мало мужній вигляд, волосся на голові було довгасте й розкуйовджене; не зважаючи на це, в його обличчі були певні риси, що свідчили за його безперечно міське походження й певну культурність.

Із-за перегородки швидко вийшов перукар у білому фартусі й приступив до своєї роботи. Перукар старанно, до болю, милив бороду Гаєві, потім шкріб її тупою бритвою, стриг волосся на голові, поливав одеколоном, пудрив і, нарешті, з попереднього обличчя Теодора Андрійовича Гая залишилась лише загальна подібність. Обличчя його було рожеве й молоде, якийсь дитячий вираз застряв у кутку вуст, в очах, у білих блискучих зубах.

Коли перукар заявив, що його робота скінчена, Гай попросив підібрати йому серед перуків відповідну бороду й вуса.

– Мені доведеться виступати на аматорській вечірці, – заявив Гай, – а тому я хотів би, щоб ви мені приліпили бороду і вуса тепер, бо я це зроблю сам дуже кепсько.

Коли Гай вийшов з перукарні, він мав вигляд солідного вченого, лікаря або громадянина, що кохається в своїй бороді й вусах і думає, що за такий вигляд його поважають і інші громадяни, а особливо жінки та діти.