Читать книгу Чорний хліб - Фоззі - Страница 3

1

Заступниця начальника колонії, підполковник внутрішньої служби Ніна Іванівна Чудова на прізвисько Куклачова вперше прокинулась о четвертій. Вигнала з хати молодого дубака Іштикова, бо любила спати сама, і ще урвала у ночі найсолодші хвилинки.

О пів на п’яту вона прокинулася вдруге й остаточно, за давністю років будильник був їй вже не потрібен, Штірліц би заздрив.

Поставила чайник, а вийшовши з туалету, заварила собі велику кружку розчинної кави й закурила одразу дві цигарки – нещодавно перейшла на легкий «Parlament», а він їй не вставляв як слід. Докурила, дивлячись у вузьке вікно, і почала збиратися на роботу.

Залишки вчорашнього муляли око, але прибирати не було сенсу – все одно сьогодні Новий рік, отже, спочатку вони святкуватимуть у штабі, а потім… Потім буде потім, і навряд вночі її турбуватимуть порожні пляшки чи повні попільниці – до них додадуться нові, першого числа відразу все й прибере. Або ще краще – дати пару рублів бабі Ані, нехай сусідка тут все й зачистить.

Друга кружка набиралася аромату, п’ята цигарка чекала у блюдці, а Куклачова нарешті приступила до ритуалу, який останнім часом люто ненавиділа – всілася за макіяж. Спочатку вона думала, що гучне прізвисько[9] прилипло, бо вона фактично була дресирувальницею диких кішок, але ближче до п’ятдесяти стало остаточно зрозуміло – схожа, зараза: ніс ніби все більшає і більшає, а обличчя все круглішає і круглішає.

Так, дивись, у шістдесят будеш схожою на Олега Попова. Гаразд, на шістдесят у неї свої плани, та ще й треба дожити до них – вирішила Ніна Іванівна і почала наводити марафет. Очі, які були колись великими й радісними, ховалися в глибоких провалах над щоками, але вона зробить червоні тіні, додасть рум’ян і сяятиме – сьогодні ж свято!

Але самомотивування не спрацьовувало й здавалося штучним знущанням – щось не давало спокою, хоча, з огляду на нічні події, все мало бути навпаки. Куклачова сумно підвелася, поклала до кишені кітеля пару пачок цигарок, надибала у шафі свіжу сорочку й за кілька хвилин була на вулиці.

Холодно, зараза, забула подивитися на термометр, але мінус п’ятнадцять є точно, може, й більше. Селище теж уже прокинулося – дві зони плюс колонія-поселення, у кожному вікні по дубаку, у кожній хвіртці по дулу, всі збираються на зміну, аби о пів на шосту бути на місці. Зіщулившись у своєму форменому кожусі, вона хутко бігла на роботу, намагаючись зрозуміти: що ж її сьогодні так муляє зранку?

Похмілля? Ні, вчора недобрала, якраз вчасно зупинилася з червоним, таке рідко, але буває. Сержантик Іштиков? Взагалі не варіант. Щось на роботі сталося, забулося за п’янкою, а тепер гризе зсередини? Ну так розберися в собі, на те ти й заступниця з виховної роботи!

Тож що це могло бути? Сьогодні Новий рік і всіх доведеться допустити на помивку, навіть дванадцятий загін, який остаточно запоров грудневий план, за що мав працювати досі, не лягаючи з учора, – відшивати форму для залізничників до останнього куранта. Якраз вона ввечері повідомила їм цю прикру новину, прийшовши до другого швацького цеху. Ну, понили, ну, заплакав хтось. Ні, не це.

У помивці перед святами є свої ризики – хтось когось обов’язково поріже, не в душовій, так у прожарочній камері. Скільки таких випадків було за всі роки, ніби у зечок свій генеральний план на рік і вони теж намагаються встигнути виконати його до промови президента. Тут або на всіх не вистачить гарячої води й буде кіпіш до неба, або води вистачить, та станеться щось інше. Однак кіпіш на Новий рік буде що так, що так.

Ще вчора довелося двох молодих поставити на вітер у самих футболках і шкарпетках, але вони самі були винні – вирішили підкласти активістці ножиці під подушку й стукнути, але спалилися. Кажу ж – самі винні, особливо та, гонорова, що кричала їй прокльони. А сама? А сама перешила собі костюма та ще й косинку зав’язала не так, як треба!

Стоп! Куклачова так різко зупинилася, що хтось позаду хрипло виматюкався й оминув її, боляче зачепивши плечем.

– Альооо! – з готовністю визвіритися просто тут і зірватися на будь-кому почала Ніна Іванівна, але чоловік, який її випередив, хутко повернув уліво, а їй треба було прямо. Гаразд, падло в ондатровій шапці, ще попадешся – високий, сутулий, чорне пальто – не забути.

Вона рушила далі, намагаючись повернутися до думки, яка мала навести її на щось важливе. А, точно, косинка! Вчора вона розкладала пасьянс-косинку, а заступник з безпеки й оперативки спустив їй донос на Сатарову, яку сьогодні слід випускати, а вона його не прочитала, відклала на потім і забула! А якщо там щось важливе, а її випустять? Усіх, хто мав вийти в грудні, притримували до останнього, для порядку. Двох з активу відкрили ще першого числа, а решта хай посидить – завжди так було й не нам міняти давні правила.

Отже, по-перше, треба загальмувати оформлення звільнення, прочитати донос, затребувати справу. Якщо відчує, що щось є, тоді закривати на ізолятор, провину потім підберемо – щось заборонене в речах. Воно, скоріш за все, дурниця з тим доносом, але Сатарова їй ніколи не подобалася: вона не могла її розкусити – і не актив, і не отрицаловка, ходить десь собі попід стінкою, нахиливши голову, а ти міркуй, що в тій голові коїться, бо на тобі ж відповідальність!

Як завжди, донос надійшов з новоприбулими – щойно приходив етап, ув’язнених спочатку закривали на допити, де кололи на явку з повинною, навіть норма була – на десятеро прибулих закрити дві нові справи. На практиці це означало, що колються наркоманки – здають бариг, які, своєю чергою, здали їх, ставши причиною засудження. Із задоволенням здають, аж бігом!

З крайнім етапом прийшла якась зечка, яка знає Сатарову – мабуть, рецидив – і хоче повідомити адміністрації щось важливе. Ну, щоб себе зарекомендувати як актив, зона ж червона, ось і вистрибує на випередження. От що не давало їй спокою – Куклачова прискорилася з полегшенням, ніби хтось із лєпіл їй витягнув скабку, яка цілий день стирчала в подушці пальця й заважала жити.

2

Зона ще досипала останні хвилини – лиш подекуди сяяли вікна, до шлюзу під’їхала вантажівка, і вертухаї лаштувалися перевіряти її під світлом прожектора. Пройшовши повз них і навіть не відповівши на статутні вітання, Ніна Іванівна дійшла до другого КПП, через який на зону проходили працівники.

Біля сталевих дверей, як завжди о такій порі, стирчав черговий помічник начальника колонії, сьогодні це був Куций. Старий служака знав, як і що слід робити, і відразу повів Куклачову на обхід – ані хазяїн, ані заступник з безпеки та оперативки так рано на зоні не з’являються, тож треба доповісти третій за статутом особі, як минула ніч.

– У нас все тихо, у сьомому загоні бура кипіла, вгомонили, – почав Куций, прилаштувавшись біля її правого плеча.

– Сильно кипіла? – уточнила Куклачова, прямуючи до жилої зони, відокремленої від решти блоків ще одним КПП.

– Нічого особливого, – відповів помічник, але після крихітної паузи, тож Ніна Іванівна зробила собі другу й не останню за сьогодні зарубку на пам’яті – треба дізнатися, що там уночі сталося в сьомому.

Вони підійшли до столової з чорного ходу й зайшли досередини. Серед пари носилися зечки й гучно лаялися – наближався сніданок, а тут завжди кіпіш: то вода для чаю не встигне закипіти, то щури манку поїдять. Упіймавши першу-ліпшу жінку, Куклачова спитала, що сталося.

Зечка стала струнко й доповіла, що зранку не запустився один із двохсотп’ятдесятилітрових чанів під окріп, тому обід можуть не встигнути, але зі сніданком усе буде добре. Ніна Іванівна автоматично відмітила зелену мітку в тієї на ватнику й зробила ще одну зарубку – не слід допускати до кухні схильних до самогубства. Ще отруїть тут усіх, треба дати завідувачці столової по рогах.

– Скажеш Дороніній, що я тебе наказала перевести на промзону, вільна, – відпустила вона жінку й виразно подивилася на Куцого, намагаючись з’ясувати, чи помітив він мітку та зрозумів причину небезпеки. Схоже, не помітив. Ех, а це ж один з найкращих офіцерів – усе деградує, усе рушиться.

Вони пішли по кухні, перевіряючи меню й готовність до сніданку, а вона все собі думала: раніше охорона була – чисті звірі, завжди напоготові. «Крок убік – втеча, стрибок на місці – провокація» – з такими не пожартуєш, старі вовки, що зналися на порядку. Лише Маслов був з тих часів, і то…

А тепер самі алконавти з мертвими очима, підсікають у душовій за сцикухами-наркоманками, у яких жодної пристойної статті – та дитину народила й у віконце кинула, ця батька зарізала. А раніше й люди сиділи цікаві: коли вона юною дівчиною прийшла сюди після навчання, на зоні можна було зустріти дружину міністра зовнішньої торгівлі СРСР – серйозна дама, між іншим. Або крадійок старої школи, які ще Крупській на вокзалі ридикюль різали. Ні, все деградує, все валиться, і кінця-краю тому не передбачається.

Висваривши для порядку завідувачку Дороніну та перевіривши насамкінець кашу й соєвий сир до супу, вони пішли до виходу. Рація на портупеї чергового щось прошипіла, Куций нахилився й буркнув у відповідь: «Давай», і за кілька секунд заревіла сирена – ось уже й шоста, підйом.

Далі вони пішли по жилих бараках, де доглядачі підіймали заспаний контингент. Усього будівель було три, але для ранкового огляду вистачить й однієї, найближчої.

– Що вчора з борзими, коли зняв їх? – спитала вона, заходячи до першого гуртожитку.

– Перед відбоєм, як наказували.

– І як вони?

– Ну, та, що на васері стояла, у лікарні.

– Примерзла?

– Та нічого особливого, простудифіліс, – реготнув Куций і відразу осікся, бо зрозумів, що дозволив собі зайвого.

– Койки правимо, перевірка, – закричав він, склавши руки рупором, але Куклачова все собі вже занотувала.

– А та, що Бєлугіній ножиці підклала?

– Ой, та Карбишева давала. Волала: суки, я замерзну, вам не жити.

– Бач яка бойова!

– Ну, з нею жорсткіше: спочатку на СУУ[10] думав закрити, але потім вона сказала, що в мене шляпа відвалиться, так що на ШІЗО[11], до особливого.

Ніна Іванівна кивнула головою, погоджуючись. Вони пройшли коридором до кінця будівлі, де вже вертухаї та днювальні шикували колону в сірих ватниках. Старший рипнувся було доповідати про педикульоз через відсутність мила, але Куклачова жестом руки його перервала. Відіслала, перевірила стан рукомийників і вийшла на вулицю.

Пройшовши через черговий КПП, вони увійшли до промислової зони. Спочатку перевірили готовність швацьких цехів – дванадцятий загін сяяв червоними очима, але сидів і шив, намагаючись хоч трохи наздогнати місячний план. Потім зайшли до в’язального та макаронного, наостанок відвідали лісопильню та художню майстерню з розпису дерев’яних ложок, тарілок і матрьошок – скрізь був більш-менш порядок.

Якби літо, довелося б ще городи перевіряти, а так є хоч один плюс у цій клятій безкінечній зимі. Ну, якщо не рахувати Нового року. Сирена коротко ревнула – ось уже й сьома, сніданок закінчився, починався розвід на роботу.

– Так, – пригадала вона, – всіх, хто сьогодні на звільнення, поки притримати, посади їх у предвариловку.