Читать книгу 40 днів Муса-Дага - Франц Верфель - Страница 5

Напад слабкості та відчаю минувся так само швидко, як і з’явився. І все ж після незабутньої поїздки в Антіохію Ґабріель став уже не той. Раніше він годинами працював у себе в кімнаті, тепер часто повертався додому тільки ночувати. Приходив дуже втомлений і спав як убитий. Про те, що їм загрожує і що минулої недільної ночі настільки глибоко його вразило, Багратян не згадував більше жодним словом. Уникала згадувати про це і Жульєтта. Вона була впевнена, що серйозних підстав для занепокоєння немає. За час заміжжя їй разів три-чотири довелося спостерігати у Ґабріеля душевну кризу: тижнями тривала важка, безпричинна туга, дні гнітючої німоти, яку неможливо здолати і розвіяти ні ласкою, ні добрим словом. Це було їй знайоме. У такі дні між ними виростала стіна, виникало відчуження, безвихідь, і тоді Жульєтта жахалася: з якою ж дитячою сміливістю вона вирішила пов’язати життя з таким важким чоловіком! Правда, в Парижі все було інакше. За нею стояв її світ, а Ґабріель там був чужинцем. Це давало жінці перевагу. Тут же, в Йогонолуку, вони помінялися ролями, і цілком зрозуміло, чому Жульєтта намагалася, всупереч власній іронічності, пройнятися добрими почуттями до «цих напівдикунів».

Ґабріеля краще залишити в спокої. У тій болісній нічній розмові жінка бачила тільки прояв іпохондрії, напади якої їй були знайомі. Для француженки, котра виросла в умовах цілковитої безпеки, те, що Ґабріель називав «вихором пустелі», було просто неймовірним. Європа стала театром воєнних дій. Це означало, що люди в Парижі змушені проводити ночі в підвалах, рятуючись від нальотів ворожої авіації. А вона живе тут у цьому весняному раю. Чудово може потерпіти ще кілька місяців. Рано чи пізно вони все одно повернуться додому, на авеню Клебер. А тут у Жульєтти справ під саму зав’язку, і вони якнайкраще заповнюють день. Нíколи навіть замислитися. У жінці прокинулося самолюбство господині великого обійстя, поміщиці. Й отже, за її уявленнями, слід було «долучити прислугу до цивілізації».

Ось коли Жульєтта навчилася цінувати стихійну обдарованість вірменського народу: кухар Ованес мало не за кілька тижнів став справжнім французьким кулінаром; слуга Мисак виявився настільки багатогранно талановитим, що Жульєтта мізкувала, чи не взяти його з собою до Франції; обидві дівчини, котрі були у неї на побігеньках, могли стати зразковими камеристками. Сама вілла була в задовільному стані. Але гостре жіноче око помічало подекуди ознаки занедбаності та старіння.

У будинок покликали робітників. Поважний майстер на прізвище Товмасян керував усіма столярськими роботами. Але боронь Боже звернутися до нього як до простого ремісника. Сам він називав себе будівельним підрядником, носив усе життя на масивному золотому ланцюжку медальйон із портретом покійної дружини, намальованим, між іншим, учителем Восканяном, і не пропускав жодної нагоди згадати, що його діти – син і донька – здобули освіту в Женеві. Був він набридливо розважливою людиною і змушував Жульєтту ретельно обмірковувати різні деталі робіт. Зате теслі вдалося за короткий термін не тільки усунути всі вади старої будівлі, але й обладнати її відповідно до звичок європейців. Майстри працювали вправно і на подив безшумно.

На початок квітня Жульєтта могла вже з повним правом сказати, що на відрізаному від світу Сирійському узбережжі має будинок, який за впорядкованістю, якщо не брати до уваги примітивне освітлення та водопостачання, не поступається будь-якому курортному куточку в Європі.

Але найулюбленішою справою був для неї догляд за фруктовим садом і розарієм. Очевидно, і в цій жінці озвалася кров пращурів – хіба в силу спадковості кожен француз не садівник? Але і вірмени – природжені садівники, особливо жителі Муса-Дага. Майстром у цій справі був Христофор, керуючий маєтком. Жульєтта і не підозрювала, які можливості таяться в такому плодовому саду. Урожай у ньому збирали мало не весь рік. Той, кому не доводилося скуштувати вірменських абрикосів, й уявити собі не може, до чого вони солодкі та соковиті. Навіть тут, по інший бік вододілу Тавра, вони зберігали всю свіжість, притаманну їм на батьківщині, на півночі, біля багатого садами озера Ван. У своєму садочку Жульєтта раз по раз дізнавалася про такі види фруктів, ярини та квітів, про які раніше й не чула.

Але більшу частину часу вона гаяла на плантації троянд, – бриль на голові, величезні садові ножиці Христофора в руках. Для такої шанувальниці троянд це було справжньою пристрастю. Гігантська клумба, що була засаджена трояндами, але не на західний манір, рядами, а впереміш, – строкатий сумбур барв і ароматів на темно-зелених хвилях. Близько був Дамаск, неподалік була і Персія. Тут росли нащадки тисяч видів троянд із тієї та іншої їхньої вітчизни. Коли Жульєтта вузькою садовою доріжкою перетинала це море квітів, вона безперервно всотувала в себе поглядом і подихом усі відтінки трояндового царства. Аптекар Грікор пообіцяв, що якщо вона надасть йому потрібну кількість кошиків свіжих троянд сорту Moschata damascena, він вичавить із них крихітний флакончик тієї олійки, виготовлення якої освячене віковим звичаєм.

Фармацевт розповів пані Багратян про старовинне повір’я: у цієї олійки дивовижно стійкий запах, якщо капнути у волосся небіжчика одну краплю цих пахощів, але тільки свіжих, – він буде так пахнути на Страшному суді, що приверне до себе всіх янголів.

Жульєтта зі Стефаном іноді об’їжджали верхи околиці Муса-Дага. Аветіс Багратян залишив їм у спадок чотирьох коней. Одну з них, маленьку сумирну конячку, подарували хлопчикові. Під час цих верхових прогулянок або в степ Суедії, або на інший бік, через Азіру та Бітіас в Кебусію, їх супроводжував стайничий, для котрого за ескізом Жульєтти пошили мальовничий костюм. Її потяг до краси, до декоративної пишноти проявлявся не тільки стосовно до своєї особи, але й до всього свого оточення. І коли кінь плавно виносив її на церковний майдан або головну вулицю, а за нею слідували Стефан і пишно вдягнений форналь, жінка почувалася володаркою цього казкового світу. Часом вона згадувала про матір і сестер у Парижі. І тоді її власнє життя здавалося і справді гідним заздрощів. Де б Жульєтта не з’являлася, її зустрічали з пошаною, навіть у мусульманських селах, які вона проїжджала під час далеких прогулянок. Отже, зрозуміло: у бідного Ґабріеля знову проблеми з нервами. А ось вона, пані Багратян, переконана, що світ анітрохи не змінився.

Вранці Ґабріель виходив із домівки. Але тепер це були не просто прогулянки Муса-Дагом, він блукав навколишніми селами. Потребу воскресити й осягнути картини дитинства змінило зріліше почуття: прагнення пізнати цей світ якнайдостовірніше, збагнути його людей із їхнім життєвим укладом, запитами, побачити самому їхнє життя-буття.

Водночас він написав листа у Стамбул своїм вірменським друзям із «Дашнакцутюна» і – цьому він надавав особливого значення – колишнім друзям із «молодих турків». Правда, чоловік передбачав, що цензура каймакама Антіохії ускладнить доправлення цих листів, але вони якось таки дістануться до адресата. Від відповіді залежало майбутнє Багратянів. Якщо в столиці все, як і раніше, якщо мова йде про заходи суто військового призначення, він, незважаючи на застереження аги Ріфата Берекета, покине рідну домівку та ризикне поїхати в Стамбул без обов’язкового посвідчення особи. Якщо ж у листі-відповіді буде щось недобре або відповіді не буде зовсім, отже, побоювання старого турка виправдалися, пастка затраснулася, і шлях до відступу відрізаний. Тоді залишається тільки сподіватися, що котрийсь добродій, наприклад валі Джелал-бей, не допустить ніяких «пригод» у своєму вілаєті і що такий сільський район, як округа Муса-Даг, залишиться в стороні від репресій, які зазвичай відбуваються у великих містах. У цьому випадку будинок у Йогонолуку може і справді виявитися ідеальним, як висловився ага, притулком. Що ж стосується відсутності ладу з викликом у полк, то Багратяну здавалося, що він розуміє наміри оттоманського генералітету: вірменські частини повертають із фронту і роззброюють. Чому? Та тому, що турки бояться, аби така сильна національна меншина, як вірмени, озброєна найсучаснішою зброєю, не надумала, в разі поразки, силою вирвати у панівної нації свої права. Особливо небезпечні вірмени-офіцери, позаяк вони в зручну хвилину можуть захопити в свої руки командування.

Хоч яким переконливим було це пояснення, Ґабріель ні на мить не знаходив собі спокою. Але тепер його занепокоєння не було нервозністю, воно перетворилося на енергію, плідну та цілеспрямовану. Ґабріель проявляв педантичність, яку раніше помічав за собою тільки в науковій роботі. Тепер при вивченні реальних умов людського існування ця педантичність була дуже доречною. Він не ставив питання, із якою метою бере на себе таку працю і кому планує допомогти. Бозна, скільки місяців їм ще жити в цій долині. Чоловік хотів знати все про ці вірменські селища, про цих людей. Бо усвідомлював свою братерську відповідальність перед ними.

Багратян подався – це була його перша розвідка – до війта Йогонолука. Це найбільше село відало загальними справами й усіх інших сіл. Мухтара Товмаса Кебусяна не було на місці. Сільський писар зустрів Ґабріеля незліченними поклонами – відвідини глави легендарного роду Багратянів сприймалися як особлива честь.

Чи є у старости списки місцевих жителів? Писар величним жестом вказав на запилену етажерку біля стіни. Звісно ж такі списки є. І не тільки в належних церковних книгах ведеться подушний запис. Адже ми не якісь курди і кочівники, ми – християни. Кілька років тому тодішні мухтари провели на власну руку перепис населення. Якраз 1909 року, після реакції на «молодих турків» і після великого погрому в Адані[33], прибув наказ від вірменських депутатів провести перепис у семи селах. За приблизними підрахунками, в їх-ній окрузі набралося шість тисяч християн. Але якщо ефенді бажає, він може за кілька днів отримати точніше число. Ґабріель підтвердив, що бажає. Потім спитав, як справи з військовозобов’язаною молоддю. Це виявилося вже делікатнішим сюжетом. Писар навіть став косити оком, як його начальник, мухтар. Згідно з наказом про мобілізацію, сказав він, військовозобов’язаними визнаються всі чоловіки від двадцяти до тридцяти років, хоча за законом граничним призовним віком вважається двадцять сім років. У всій сільській окрузі під мобілізацію підпало близько двохсот чоловіків. З них рівно сто п’ятдесят внесли в скарбницю бедел – відкуп, у сумі, встановленій законом, а саме п’ятдесят фунтів з особи. Ефенді, правда, знає, що тутешні люди дуже ощадливі. Зазвичай батько родини починає збирати гроші на викуп синів від солдатчини з дня їхнього народження. Щоразу, як починається новий призов до армії, мухтар Йогонолука в супроводі місцевого жандарма збирає військовий податок і особисто відвозить його в антіохійський хюкюмет.

– Як же це, однак, виходить, – продовжував свій допит Ґабріель, – що з шести тисяч душ тільки двісті чоловіків придатні до військової служби?

Відповідь писаря не стала для Ґабріеля несподіванкою: ефенді треба взяти до уваги, що недолік міцних чоловіків є спадщиною минулого, наслідок неймовірного кровопускання, якому піддається вірменський народ принаймні раз на десять років.

Явна відмовка. Багратян сам бачив більше двохсот здорованів у селах. В тому-то й річ, що був ще один спосіб ухилитися від військової служби, не заплативши бедел повністю. І звісно ж, цей спосіб добре відомий рябому заптію Алі Назіфу. Відвідувач продовжував свої розпитування:

– Отже, п’ятдесят хлопців вирушили на огляд в Антак’ю. Що з ними сталося?

– Сорок взяли до війська.

– І в яких полках, на яких фронтах воюють ці сорок чоловіків?

Це щось незбагненне. Сім’ї тижнями, навіть місяцями не отримують ніяких звісток від своїх синів. Але ж турецька польова пошта відома своєю акуратністю. Вони, можливо, перебувають у казармах в Алеппо, де генерал Джемаль-паша заново формує свою армію.

– А чи не подейкує хто в селах, що вірменів хочуть зробити «іншаат табурі» – солдатами військово-будівельних батальйонів?

– Багато про що пліткують у селах, – ухильно зауважив писар.

Ґабріель розглядав маленьку етажерку біля стіни. «Список домовласників» стояв поруч із випуском «Кодексу законів Османської імперії» і тут же – іржаві поштові терези. Відвідувач раптом рвучко повернувся до співрозмовника:

– А як щодо дезертирів?

Допитуваний сільський писар із таємничим виглядом підійшов до дверей, відчинив їх, потім, так само дотримуючись конспірації, зачинив:

– Певна річ, і тут, як і скрізь, є дезертири. З чого б вірменам не дезертирувати, якщо самі турки подають приклад? Скільки дезертирів? П’ятнадцять-двадцять. Ось так! За ними навіть полювали. Кілька днів тому. Патруль, який складався із заптіїв і регулярної піхоти під командою мюлазіма[34]. Весь Муса-Даг обнишпорили. Сміхота!

Гостре обличчя моргаючого чоловічка освітилося раптом виразом хитрого та дикого вдоволення:

– Сміхота, пане! Бо наші хлопці свою гору ще й як добре знають!

Будинок священика, в якому жив Тер-Айказун, був поряд із будинком мухтара та школою, найпомітнішою будівлею на церковному майдані Йогонолука. Одноповерховий, із пласким дахом і п’ятивіконним фасадом, він міг би стояти в якомусь маленькому південно-італійському містечку. Будинок священика належав до тутешньої церкви. Обидві ці споруди одночасно побудував у сімдесятих роках Аветіс-старший.

Тер-Айказун був очільником григоріанської церкви всієї округи. У його віданні були також селища зі змішаним населенням і маленькі вірменські громади в турецьких торгових селах Суедії й Ель-Ескеля. Він був висвячений в сан вардапета цієї єпархії й оголошений самим патріархом у Константинополі главою окремих вірменських церков та їхніх одружених священиків. Тер-Айказун навчався в семінарії в Ечміадзині під керівництвом католікоса, котрого християнський світ Вірменії шанує як свого верховного главу, тому Тер-Айказун і був у всіх сенсах визнаним аторитетом у своїй парафії.

А пастор Арутюн Нохудян? Звідки взялися раптом протестантські священики в цьому азійському закутку? Так ось: в Анатолії та Сирії жило чимало протестантів. Євангельська церква зобов’язана цими прозелітами німецьким та американським місіонерам, котрі з такою готовністю взяли на себе турботу про вірменських жертв погромів і сиріт. Преподобний Нохудян сам був одним із тих осиротілих хлопчиків, котрого милосердні батьки послали вчитися богослов’я у Дерпт. Однак і він підпорядковувався в усіх справах, що не стосувалися безпосередньо турбот про спасіння душ, авторитету Тер-Айказуна. Догматичні відмінності у віросповіданні не відігравали якоїсь реальної ролі, бо народ постійно перебував у загрозливому становищі і головне місце духовного наставника – а Тер-Айказун був ним у повному розумінні цього слова – не викликало ні критики, ні нарікань.

Старий паламар припровадив Ґабріеля в кабінет вардапета. Порожня кімната, підлога встелена великим килимом. І тільки біля вікна – маленький письмовий столик, поруч, для відвідувача, очеретяне крісло з просидженим сидінням.

Тер-Айказун устав з-за письмового столу і ступив назустріч Багратяну. Йому було сорок вісім років максимум, але в бороді чоловіка двома широкими білими пасмами вже проступала сивина. Великі очі владики (очі у вірменів майже завжди великі, розширені від жаху очі на обличчях із печаттю тисячолітньої скорботи) відображали дві суперечливі властивості: відчуженість від світу і рішучість людини, котра пізнала світ. Вардапет був у чорній рясі, в насунутому на чоло гострому клобуці. Він раз по раз ховав руки в широкі рукави одежі, немов його морозило від холоду цього теплого весняного дня. Гість обережно сів у ненадійне очеретяне кріселко.

– Дуже шкодую, ваша святосте, що жодного разу не мав можливості вітати вас у своїй оселі.

Вардапет опустив очі та розвів руками:

– Шкодую про це ще більше, пане Багратян. Але недільний вечір – єдиний вільний вечір, який ми можемо мати у своєму розпорядженні.

Ґабріель оглянув кімнату. Він думав, що побачить у цій церковній канцелярії теки та фоліанти. Нічого схожого. Лише на письмовому столі лежало кілька папірців.

– На ваші плечі лягає чималий тягар. Уявляю собі, як вам.

Тер-Айказун цього не заперечував:

– Найбільше сил і часу забирають далекі відстані. Я в такому ж становищі, як і доктор Алтуні. Адже наші співвітчизники в Ель-Ескелі і в горах, в Арзусі, також вимагають опіки.

– Так, така далечінь, – дещо неуважно відзначив Ґабріель, – ну, тоді я цілком можу уявити собі, що у вас немає ні часу, ні бажання бувати в товаристві.

Тер-Айказун глянув на гостя з таким виглядом, ніби його неправильно зрозуміли.

– Ні, ні! Я ціную надану честь і прийду до вас, пане Багратян, щойно настане певне полегшення…

Він не закінчив – уникав, мабуть, уточнювати слово «полегшення».

– Те, що ви збираєте у себе наших людей, гідне всілякої похвали. Вони багато чого тут позбавлені.

Ґабріель спробував перехопити погляд вардапета.

– А ви не думаєте, святий отче, що зараз не дуже слушний час для світських розваг?

Швидкий, дуже уважний погляд.

– Навпаки, ефенді! Саме зараз час бувати людям разом.

Ґабріель не одразу відповів на ці дивно багатозначні слова. Минула добра хвилина, поки він не зауважив, начебто мимоволі:

– Інколи просто дивуєшся тому, як безтурботно тече тут життя і як ніхто, либонь, ні про що не тривожиться.

Вардапет знову опустив очі, готовий, здавалося, терпляче вислухати будь-який осуд.

– Кілька днів тому, – повільно продовжував Ґабріель, починаючи своє зізнання, – я був в Антіохії і дещо там дізнався.

Мерзлякуваті руки Тер-Айказуна визирнули з рукавів ризи. Він склав їх, міцно сплів пальці.

– Люди в наших селах рідко бувають в Антіохії, і це – на краще. Вони живуть, не перетинаючи меж власного існування, і мало знають про те, що діється на білому світі.

– Скільки ж їм ще жити в цих межах, Тер-Айказуне? А якщо, наприклад, в Стамбулі заарештують усіх наших керівників і знатних людей?

– Їх уже заарештували, – тихо, майже нечутно сказав вардапет. – Вони вже три дні сидять у стамбульських казематах. І їх багато, дуже багато.

Це був вирок долі – шлях до Стамбула відрізаний. І все ж в цю мить сама значущість того, що сталося, справила на Ґабріеля менше враження, ніж спокій Тер-Айказуна. Він не сумнівався в достовірності сказаного. Духовенство, незважаючи на наявність ліберального «Дашнакцутюна», як і раніше, було найбільшою силою і єдиною справжньою організацією вірменського народу. Сільські громади жили в місцинах, віддалених одна від одної далекими відстанями, і про хід світових подій найчастіше дізнавалися, лише коли вже були затягнуті в їхній вир. Священик же отримував відомості задовго до того, як зі столиці прибували газети. Найшвидшими та таємними каналами йому першому ставало відомо про кожну подію, що загрожує небезпекою. І все ж Ґабріелю хотілося переконатися, що він правильно зрозумів повідомлення.

– Справді заарештовані? І хто? Це правдива інформація?

Тер-Айказун поклав мляву руку з великим перснем на папери, що лежали на столі.

– Щонайправдивіша.

– І ви, духовний наставник семи великих громад, кажете про це так спокійно?

– Від того, що я буду не спокійний, мені легше не стане, а моїм парафіянам – одна шкода.

– Чи є серед заарештованих священики?

Тер-Айказун похмуро кивнув.

– Поки що семеро. Серед них архієпископ Амаяк і троє високопоставлених владик.

Якою б нищівною не була ця новина, Багратян знемагав від бажання курити. Він витягув цигарку і сірники.

– Я мав би раніше прийти до вас, Тер-Айказуне. Ви навіть гадки не маєте, як болісно мені було мовчати.

– Ви зробили добро тим, що мовчали. Ми і далі маємо мовчати.

– А чи не доцільніше підготувати людей до майбутнього?

Немов відлите з воску обличчя Тер-Айказуна було байдужим.

– Майбутнє мені не відоме. Але мені відомо, якими небезпеками можуть загрожувати моїм парафіянам страх і паніка.

Християнський священик промовляв майже такими ж словами, що і правовірний мусульманин Ріфат. Але перед Ґабріелем раптом постало бачення, сон наяву. Величезний пес, із тих бездомних тварин, які тримають в страху всю Туреччину. На його шляху – старий, він завмер від страху перед собакою, переминається з ноги на ногу, потім раптом рвучко обертається, кидається навтьоки… Але лютий звір уже наздогнав його, вп’явся зубами в спину…

Багратян провів рукою по чолі.

– Страх, – сказав він, – найвірніший спосіб заохотити ворога до вбивства… Але хіба не гріх і не небезпечно приховувати від народу правду про його долю? Доки можна її приховувати?

Здавалося, Тер-Айказун прислухається до чогось далекого.

– Часописам заборонено писати про все це – не хочуть розголосу за кордоном. До того ж навесні багато роботи, часу у людей обмаль, наші селяни і поготів рідко кудись виїжджають… Тому з Божою поміччю страху ми на якийсь час позбавлені… Але колись це станеться. Рано чи пізно.

– Що станеться? Як ви собі це уявляєте?

– Це неможливо уявити. Наші солдати роззброєні, наші вчителі заарештовані!

Так само незворушно Тер-Айказун продовжував перелік злочинів, буцімто йому потай було приємно робити боляче собі та гостю:

– Серед заарештованих – Вардгес, близький товариш Талаата й Енвера. Частину в’язнів вислали. Можливо, їх уже немає в живих. Уся вірменська преса заборонена, всі вірменські підприємства та крамниці зачинені. І поки ми тут із вами бесідуємо, на майдані перед сераскеріатом[35] стоять шибениці з повішеними ні в чому не винними вірменами, п’ятнадцять шибениць…

Ґабріель рвучко схопився, перекинувши очеретяне крісло.

– Що за божевілля! Як це зрозуміти?

– Я розумію це тільки так, що уряд готує нашому народу такий удар, якого не посмів би завдати навіть сам Абдул-Гамід.

Ґабріель звернувся до Тер-Айказуна з такою злістю, немов перед ним був ворог, іттіхатист:

– І ми що, зовсім безсилі? Справді маємо, навіть не пискнувши, сунути голову в зашморг?

– Безсилі. Повинні пхати голову в зашморг. Кричати, сподіваюся, наразі дозволяється.

«Нехай буде проклятий Схід зі своїм кисметом[36], його пасивністю», – майнуло в свідомості Багратяна. Й одразу ж у пам’яті вигулькнула ціла купа імен, зв’язків і можливостей. Політики, дипломати, з котрими він був знайомий, – французи, англійці, німці, скандинави! Треба сколихнути світ! Але як? Пастка зачинилися. Туман знову згустився. Багратян ледь чутно зронив:

– Європа цього не допустить.

– Не дивіться на нас чужими очима, – нестерпною була це безпристрасність Тер-Айказуна. – Зараз є дві Європи. Німці потребують турецького уряду більше, ніж турецький уряд німців. А інші нам допомогти не можуть.

Ґабріель втупився у вардапета. Ніщо не могло спотворити тривогою це розумне, схоже на камею обличчя.

– Ви – духовний пастир багатьох тисяч душ, – голос Багратяна звучав майже по-командирськи, – і весь ваш вплив надається лише для того, щоб приховувати від людей правду, як приховують нещастя від дітей і людей похилого віку, щоб уберегти їх від страждань. І це все, що ви робите для вашої пастви. Що ще ви робите?

Цього разу докір Ґабріеля глибоко зачепив вардапета. Руки його, що лежали на столі, повільно стислися в п’ястуки. Голова схилилася на груди.

– Молюся… – пошепки відповів парох, наче йому було соромно відкрити іншому, яку духовну боротьбу веде він удень і вночі з Богом за порятунок своєї пастви.

А якщо онук Аветіса Багратяна – вільнодумець і підніме його на глум? Але Ґабріель, важко дихаючи, міряв кроками кімнату. І раптом із усієї сили ляснув долонею по стіні, так що посипалася штукатурка.

– Моліться, Тер-Айказуне!

І тим же командирським тоном:

– Моліться! Але Богу іноді треба й допомогти!

Перша «подія», внаслідок якої таємне стало для Йогонолука явним, сталася того ж дня. В п’ятницю. Теплого похмурого квітневого дня. На прохання Стефана Ґабріель наказав поставити в парку кілька простих гімнастичних снарядів. Хлопчик був дуже спритний у всіх фізичних вправах і до того ж вельми честолюбний. Іноді в спортивних іграх брав участь і батько. Але улюбленим їхнім заняттям була стрілянина в ціль. Жульєтта, природно, удостоювала своєю увагою тільки крокет.

Сьогодні Ґабріель, Авакян і Стефан відразу ж після обіду, за яким Ґабріель не промовив ні слова, вирушили в тир, розташований за огорожею вілли, в лісистому передгір’ї. Там за розпорядженням Багратяна у невеликій балці вирубали весь підлісок. Під високим дубом поставили лежак, із якого можна було брати на приціл мішень, прибиту до стовбура дерева на іншому кінці галявини. Багратян-молодший залишив братові у спадок цілий арсенал зброї: вісім мисливських рушниць різного калібру, дві гвинтівки системи «Маузер» і силу-силенну боєприпасів.

Ґабріель стріляв непогано, але цього разу з п’яти пострілів у нього трапилося тільки одне повноцінне влучання. Авакян був короткозорий і відмовився стріляти, щоб не випробовувати свій авторитет вихователя. Зате його вихованця довелося визнати чемпіоном стрільби в ціль: з десяти пострілів, зроблених із найменшого карабіна, шість потрапили в гральну карту, прикріплену в центрі мішені, і чотири – в фігуру, зображену на карті. Перемога над батьком дивовижно надихнула Стефана. Тримати в руках зброю, відкривати затвор, заганяти в люфу патрони, цілитися, чути звук пострілу, відчувати в плечі віддачу, – весь цей військовий ритуал приваблює і п’янить кожного підлітка! Стефан, захоплений цією мужньою грою, грався б у неї до вечора, якби батько не махнув раптом рукою:

– Годі!

У цю мить на Ґабріеля найшло щось незрозуміле, такого він за собою не пам’ятав, якесь завмирання. Сухий язик немов набряк у роті. Похололи руки та ноги. Кров відлила від голови. Але все це були тільки зовнішні ознаки чогось, що відбувалося в осередді самого життя. «Мені зовсім не стало погано, – мізкував він після того, як із хвилину перечекав, намагаючись збагнути, що з ним таке. – Ні, мені не те щоб погано, просто хочеться втекти від себе, скинути шкуру». І він одразу ж відчув шалене бажання бігти, бігти звідси – байдуже куди.

– Підемо, Стефане, погуляємо трохи, – вирішив батько.

Ґабріель боявся залишитися наодинці, – його тягнуло йти не озираючись усе далі і далі, йти швидким, частим кроком до того часу, поки не опиниться за межами світу.

Авакян поніс зброю в будинок.

Батько і син вийшли з парку і спустилися на дорогу до Йогонолука. Село було приблизно в десяти хвилинах пішки. Ґабріель відчув себе раптом немічним дідуганом, і власне тіло виявилося такою важкою ношею, що довелося спертися на Стефана.

Не доходячи до церковного майдану, вони почули гомін голосів. На відміну від арабів та інших східних людей, неабияк галасливих, вірмени поводяться в громадських місцях тихо й стримано. Сам стародавній фатум наказує їм не втручатися в гучні збіговиська, так само як і влаштовувати їх. Але сьогодні тут зібралося близько трьохсот селян, вони півколом огорнули церкву. Дехто з цих чоловіків і жінок, селян і ремісників голосно вигукували лайку, прокльони та погрожували п’ястуками. Лайка призначалася заптіям – їхні потерті смушкові шапки тут і там миготіли над натовпом. Правоохоронці, вочевидь, намагалися відтіснити натовп від церкви, звільнити прохід на сходи і в арку. Ґабріель узяв Стефана за руку і став разом із ним пробиратися крізь гущу щільної юрби.

Першим кинувся у вічі довготелесий обірванець зі сплетеним із соломи вінком навколо високої чорної шапки. У руці він тримав соняшник на короткому стеблі, яким він час від часу розмахував. Прибулець із серйозним виглядом виробляв па якогось танцю, втомлено тупцяючи ногами, ніби підкоряючись якомусь внутрішньому ритму. Однак його рухи зовсім не були схожі на п’яне тупотіння. Це відразу було видно. І все ж натовп дивився не на танцюриста із соняшником. Погляди людей були прикуті до іншого видовища.

На ґанку сиділо четверо. Чоловік, дві молоді жінки і дівчинка років дванадцяти. Кожен був такою заціпенілою грудкою людського горя, якого Ґабріель ніколи ще не бачив: мертвий дух у живому тілі. У такій позі знаходять на розкопках тіла людей, котрі збереглися в двотисячолітній лаві після виверження вулкана:

«Як живі». Всі четверо безмовно дивилися перед собою. Байдужий погляд широко вирячених очей, в яких нічого не відбивалося: ні схвильований натовп, ні будинок аптекаря, що стояв навпроти. (Що таке, по суті, людський погляд? Ледве помітна зміна зіниці: він трохи світлішає або темніє. І в той же час – окрилена істота, янгол, із яким людина посилає світові звістку. Але тут янголи-провісники пролітали повз, прикривши свій лик крилом.)

Чоловік із худим, зарослим щетиною обличчям був у довгому сірому люстриновому костюмі, які зазвичай носять тутешні протестантські священики. Його м’який солом’яний бриль скотився на сходи. Краї дуже пошарпаних штанів звисали френзлями. Подерті черевики, товстий шар пилу на обличчі й одязі свідчили про те, що чоловікові довелося багато днів іти пішки. Жінки також були в європейських сукнях і, можна було здогадатися, – колись навіть витончених. Та, що сиділа, притулившись до священика, – без сумніву, його дружина – не в змозі, мабуть, подолати нудоту або серцевий напад, раптово відкинулася назад і вдарилася б потилицею об сходи, якби чоловік не підхопив її. (Так ця група прибульців уперше вийшла із заціпеніння.) Друга жінка – ще зовсім юна – не втратила своєї привабливості навіть у цьому стані. Очі її на безкровному схудлому личку палали гарячковим блиском, напіввідкритий рот жадібно хапав повітря. Її, либонь, мучив біль чи то від рани, чи від перелому, бо ліва рука дівчини безсило звисала на бандажі. І нарешті, дівчинка – субтильне, схоже на горобця створіння в смугастому халаті, в яких ходять діти в сиротинцях. Вона гидливо підбирала босі ноги, боячись ними чогось торкнутися. «Так підбирає лапи хворий звір», – подумав Ґабріель. Бідні дитячі ноги спухли, були в чорно-синіх синцях, у відкритих ранах. Цілий і неушкоджений і в повному здоров’ї був, мабуть, лише танцюрист із соняшником.

Через майдан до церкви біг літній чоловік. Його, либонь, викликали з роботи, бо він навіть не встиг зняти синій робочий фартух. Стефан упізнав майстра Товмасяна, котрий керував ремонтними роботами на їхній віллі. З цікавості хлопчик часто навідувався до майстрів на роботі, і тоді Товмасян із гордістю розповідав йому про свого сина Арама, видатного чоловіка в Зейтуні, тамтешнього священика і директора притулку для сиріт. «Той, хто на сходах, мабуть, і є його син», – здогадався Багратян-молодший.

Старий Товмасян із безмовним запитанням простяг руки до втомлених мандрівників. Пастор Арам насилу відвів порожній погляд від якоїсь невидимої далечіні, з удаваною легкістю зістрибнув і спробував бадьоро усміхнутися, ніби нічого особливого й не сталося. Встали зі своїх місць і жінки, їм також це коштувало великих зусиль. Молодшій заважала зламана рука, а дружина священика була вагітна. І тільки дівчинка в смугастому халаті залишилася сидіти, підозріло та пильно розглядаючи своїх товаришів по нещастю. З перших зойків, сумних запитань і відповідей нічого не можна було втямити. Але коли пастор Арам обійняв батька, той на мить втратив самовладання. Голова його схилилася на плече старого, почулося коротке схлипування, хрипкий видих муки. Це тривало не довше секунди, супутниці чоловіка мовчали. Але тут по натовпу пробіг електричний струм, він відгукнувся зітханням, стогонами та плачем. Тільки переслідувані, пригноблені народи – такі хороші провідники страждання. Біль одного поділяють усі. Тут, у церкві Йогонолука, триста дітей одного народу були охоплені єдиним, спільним горем, про причини якого вони ще не встигли дізнатися.

Навіть Ґабріель, приїжджий парижанин, громадянин світу, що давно вже здолав у собі владу роду, навіть він ледве впорався з чимось, від чого перехоплювало подих. Ґабріель непомітно зиркнув на сина. З обличчя чемпіона зі стрільби зникли всі барви. Жульєтта злякалася б, але не тільки блідості та виразу здивованого жаху на обличчі хлопчика. Вона злякалася б і того, що Стефан став таким схожим на вірменина.

Незабаром на церковному майдані з’явилися один за одним доктор Алтуні з дружиною Антарам, обидва вчителі, за котрими послали в школу, і нарешті Тер-Айказун, що повернувся з Бітіаса, куди їздив верхи на своєму віслючку. Вардапет гукнув турецькою заптію Алі Назіфу, щоб той нікого не впускав до церкви. Потім парох завів родину Товмасянів і сирітку в храм. Лікар із дружиною, вчителі та мухтар пішли за ними слідом. Увійшли в церкву і Багратяни. Іззовні, під спекотним полуденним сонцем, залишилася юрба і танцюрист із соняшником, котрий заснув у знемозі на сходинках під церквою.

Тер-Айказун завів потомлених людей до ризниці – просторої, світлої кімнати, де стояло кілька лавок і тапчан. Паламаря послали за вином і гарячою водою. Доктор Алтуні й Антарам негайно взялися за справу. Перш за все надали допомогу дівчині з хворою рукою – Іскуї Товмасян, сестрі священика. Потім перев’язали рани Сато, дівчиська зі сирітського притулку, котру священик взяв із собою з Зейтуна.

Як особа стороння, або наразі ще стороння, Ґабріель стояв віддалік, тримаючи сина за руку, і прислухався до сумбурного діалогу: безладні запитання перебивалися безладними відповідями. Так, поступово, якою б хаотичною та непослідовною була розповідь, Багратян дізнався про сумну історію міста Зейтуна, а також історію пастора Арама та його близьких.

Зейтун – це стародавнє гірське селище, що тягнеться далеко вгору західним схилом Кілікії Тавра. Населяли його, як і села Муса-Дага, з давніх-давен вірмени. Це був достатньо великий населений пункт із тридцятьма тисячами жителів, тому турецький уряд тримав там велику кількість жандармерії та війська, офіцерів і чиновників із сім’ями, як відбувалося всюди, де треба було встановити чисельну перевагу і контроль над нетурецьким населенням. Ця всесвітньо відома тактика всіх держав, де так звана панівна нація безроздільно панує над національними меншинами. У Туреччині таке чинилося особливо брутально, бо османи, хизуючись своїм «шляхетним походженням», не мали навіть чисельної переваги над іншими націями – міллетами. Тільки такі люди, як Багратян, котрі жили в Парижі або в інших європейських столицях, могли в своєму ідеалізмі сподіватися до весни цього року, що можна примирити суперечності, знищити расову ворожнечу, домогтися справедливості під молодотурецьким прапором. Ґабріель знав чимало адвокатів і журналістів, котрі зайняли високі посади після революції. Коли готувалася змова, він у монмартрських кафе проводив із ними в суперечках цілі ночі. Присяги вічної вірності чергувалися з взаємними зізнаннями в месіанській ролі турецького та вірменського народів. В ім’я оновленої вітчизни (з якою він мав дуже мало спільного) Багратян, тоді вже одружений чоловік, вступив до Військової академії та пішов на війну, що здогадалися зробити лише зовсім небагато турецьких патріотів у Парижі. А зараз? Він подумки бачив перед собою їхні обличчя, і спогад ще живого, не втраченого тепла, запитував: «Як? Мої старі друзі – відтепер мої смертельні вороги?»

Жорстоку відповідь на це дали події в Зейтуні.

Уявіть собі високу в балках гору, увінчану природною цитаделлю, в неї ніби врізані соти старого міста. Неприступна, пихата піраміда нагромаджених одна на одну вуличок, що обриваються тільки в новій частині міста, на рівнині.

Сіллю в оці був Зейтун для турецького націоналізму. Бо якщо є в світі священні місця та реліквії, які ваблять прочан і занурюють їх у побожне споглядання, то поряд із цим є й такі місця, які збуджують люту злість і ненависть фанатиків-шовіністів.

Причини такої ненависті до Зейтуна були цілком зрозумілі. По-перше, в цьому місті майже до кінця ХІХ століття існувало вільне самоврядування, такий порядок речей, який панівній нації нагадував про якийсь неприємний досвід, здобутий у старі часи. По-друге, в зейтунських вірменів збереглося споконвіку притаманне їм упродовж усієї їхньої історії прагнення до незалежності, що часом обертається зарозумілістю та пихою. Але не могли пробачити вірменам несподівану поведінку 1896 року. Вона залишилася незабутнім спогадом, постійним джерелом для ненависті турків.

Саме тоді «добрий» султан Абдул-Гамід сформував, серед інших добровольчих загонів, і «Гамід» – банди, завербовані з тимчасово випущених на свободу каторжників, розбійників і кочівників. Створення таких зграй мало лише одну мету: мати в своєму розпорядженні відчайдушних зарізяк, готових без докорів сумління спровокувати події, за допомогою яких султан сподівався заткнути пельки вірменському населенню, що вимагало реформ.

Ці добровольці усюди досить успішно впоралися зі своїм завданням, а ось у Зейтуні заробили по карку і поплатилися чималою кров’ю, замість того щоб влаштувати веселий і дуже прибутковий погром. Та мало того – зейтунці жорстоко всипали на вузьких вуличках міста і регулярним батальйонам, які поспішили на виручку «Гаміду». Ці підрозділи також зазнали чималих втрат. Жодного успіху не дала після цього й облога міста силами крупних військових частин. Зейтун виявився неприступним. Коли ж врешті-решт європейська дипломатія заступилася за відважне вірменське населення і посли при Високій Порті, що не знала, як вийти з цього ганебного становища, домоглися повної амністії для Зейтуна, тоді і з’явилося у турків це волаюче до помсти почуття безмірного приниження. Всі войовничі нації – не тільки османська – миряться з поразкою, якщо вона завдана однаково сильним із ними супротивником. Але бути побитим представниками раси, чужої військовому ідеалу, книжниками, гендлярами та ремісниками, цього душа воїна ніколи не подарує. Таким чином, новому уряду від старого дістався у спадок і ганебний спогад про поразку в Зейтуні, і люта ненависть. А де, як не на великій війні, випаде нагода помститися? У Туреччині були проголошені закони воєнного часу і надзвичайний стан. Більшість молоді пішла на фронт або перебувала в казармах, на околицях. Залишене ж у тилу вірменське населення в перші дні війни після багаторазових обшуків було повністю обеззброєне. Туркам бракувало тільки одного – слушної нагоди.

Війта Зейтуна звали Назарет Чауш. Це був типовий вірменський горянин. Худий, сутулий, блідий, горбоносий, із пишними вусами. Чоловік нездоровий і вже немолодий, він довго відмовлявся від покладеної на нього відповідальності. Майбутнє пахло горілим, він це відчував. Зморшки над переніссям у Назарета ставали глибшими щоразу, як він підіймався крутою стежкою в хюкюмет вивчати нові розпорядження каймакама. Боліла знівечена подагричними вузлами рука, якою старий спирався на сучкувату патерицю. Здоровий глузд підказував Назарету Чаушу, що відтепер треба дотримуватися тільки однієї політики: бути у всеозброєнні проти будь-якої провокації, остерігатися всілякого підступу, щоб не потрапити в пастку, і заради Бога чи нечистого зображати з себе оттоманського патріота.

А загалом урядник так само мало замишляв щось погане проти Туреччини, як і інші зейтунці-вірмени. Туреччина одвіку була долею вірменської нації. Із землею, на якій живеш, із повітрям, яким дихаєш, не посваришся. Чауш не тішився дитячими мріями про звільнення, бо вибір між султанською та царською імперіями був важкий, та врешті-решт і неможливий. Назарет погоджувався з афоризмом, який свого часу був популярним серед вірменів: «Краще фізична загибель у Туреччині, ніж духовна смерть у царській Росії». Третього шляху, здавалося, не було.

Таким чином, тактика щодо турецької влади була зумовлена завчасу. В очах зейтунців Чауш був утіленням справжнього вождя, тому і вдалося йому підпорядкувати їх залізній дисципліні. Якийсь час жодних інцидентів усупереч таємним задумам адміністрації не було. Кровожерлива військово-медична комісія визнала калік і хворих придатними до військової служби – нехай! Вони і оком не змигнули, пішли у військо. Каймакам запровадив незаконні побори та військові повинності – гаразд! Їм неухильно підпорядковувалися. Той же каймакам наказував із будь-якого нерозумного приводу врочисто святкувати перемогу та виходити на патріотичну демонстрацію. Без проблем! Люди виходили на вулицю, ревно радіючи, і під акомпанемент турецького військового оркестру співали всі належні гімни та переможні пісні.Таким трибом вдавалося уникнути «пригод». Але те, чого турки не домоглися засобами великої провокації, вони намагалися досягти всілякими дрібними прикрощами. Звідкілясь на базарі, в кав’ярнях і готелях, в усіх публічних місцях раптом разом з’явилися якісь прийшлі, але вельми товариські люди. Вони втручалися в розмови, долучалися до гри в карти та кості, проникали навіть у сімейні будинки й усюди гірко нарікали на нестерпне становище і на всезростаючий гніт. Те, чого домоглися ці шпигуни і зайди, не окупало навіть витрат на їхнє утримання. Й ось настала перша військова зима, а в Зейтуні – тиша і спокій, і нізвідки вивудити «подію», що терміново потрібна вищим інстанціям. Довелося самому каймакаму взяти на себе роль провокатора.

На щастя чи, точніше, на жаль для Назарета Чауша, в особі каймакама він мав справу з неповноцінним супротивником. Це не був кровожерливий тиран, а середній чиновник старого гарту, котрий, із одного боку, хотів жити спокійно, а з іншого – змушений був убезпечити себе в очах начальства.

До такого начальства насамперед належав мутесаріф Марашського санджака, в підпорядкуванні якого перебував Зейтун. Сам мутесаріф був напрочуд жорстоким чоловіком, непохитним іттіхатистом, готовим, навіть усупереч ліберальним наказам свого начальника, валі Алеппо Джелал-бея, нещадно втілювати рішення Енвера та Талаата про «прокляту расу». Мутесаріф засипав каймакама запитами, застереженнями, уїдливими звинуваченнями. Тому міський голова вирішив (набагато охочіше він жив би з вірменами в мирі!) сфабрикувати звинувачення хоча б проти одного поважного представника. Адже сама природа безбарвного чиновника така, що, оскільки власного характеру в нього немає, він стає відображенням начальства. Й ось каймакам став улещувати зейтунського війта, щодня запрошував його, обсипав знаками приязні і навіть пропонував вигідні угоди з державою. Чауш завжди акуратно відповідав на запрошення каймакама і з невинним виглядом приймав усі його ділові пропозиції. Звісно, з кожним побаченням розмова ставала дедалі задушевнішою. Каймакам зізнався співбесіднику, що плекає найгарячіші дружні почуття до вірменів. Чауш же настійно просив співрозмовника не перестаратися в своїй ласці: всі народи мають недоліки, мають їх і вірмени. Їм ще потрібно заслугами перед вітчизною виправдати визнання.

– А які ж часописи читає мухтар, щоб отримувати правдиві звістки про стан справ?

– Тільки «Танін», офіційну газету, орган уряду, – відповідав Чауш. – Що ж стосується правди, то ми живемо у часи такої нищівної світової війни, що правда зараз всюди стала забороненою зброєю.

Не знаючи вже, як зарадити справі, каймакам став просто чехвостити «Іттіхат». Це, мовляв, влада за лаштунками влади. Ймовірно, це навіть було сказано від щирого серця. Назарет Чауш перелякався:

– Це – великі люди, а великі люди бажають тільки добра.

Каймакам збагнув, що потрапив у халепу, і розлютився:

– А Енвер-паша? Що ти думаєш про Енвера, мухтаре?

– Енвер-паша – найбільший полководець нашого часу. Та тільки я в цьому нічого не тямлю, ефенді.

Але каймакам не вгамовувався і мало не слізно благав Чауша:

– Будь відвертий зі мною, мухтаре! Чи знаєш ти, що росіяни наступають?

– Що ви таке кажете, ефенді? Я цьому не вірю. Преса про це не пише.

– А я ось тобі кажу. Будь відвертішим зі мною, мухтаре. Хіба це не було б виходом…

У розпачі Назарет обірвав співрозмовника:

– Я маю тебе застерегти, ефенді! Така високопоставлена особа, як ти… Заради Бога, не кажи більше нічого. Це було б державною зрадою. Але не бійся! Я – могила.

Але там, де тонкий підступ безсилий, на зміну йому приходить груба сила.

Певна річ, у Зейтуні і його безлюдних околицях були «елементи». Що довше тягнулася війна, то їх ставало більше. З марашських казарм тікали не лише вірмени, але й мусульмани. Як подейкували в казармах, ущелистий шпиль Ала-Каджі слугував надійним притулком для дезертирів будь-якого штибу. До цих дезертирів приєдналося кілька відчайдухів, з десяток мисливців-мародерів, котрі або в чомусь проштрафилися, або визнали для себе міське повітря шкідливим. Час від часу члени цієї темної спільноти з’являлися вночі в глухих закутках міста – запастися їжею або побачитися з рідними. Крім двох-трьох крадіжок, за місцевими звичаями нешкідливих, вони нікому не чинили зла і навіть намагалися не давати приводу для невдоволення.

Але якось у горах хтось побив погонича ослів, турка, причому зовсім не було доведено, що винні в цьому дезертири. Дехто з невірних навіть стверджував, ніби цей халамидник за бакшиш від уряду сам себе так старанно віддубасив. Але жарти вбік, хлопець і справді лежав, добряче покалічений, у вуличній канаві. Й отже, бажаний привід з’явився. Мюдіри та нижні чини ходили з непроникним виглядом, заптії тепер патрулювали по двоє, і Назарет Чауш цього разу отримав не запрошення від каймакама, а повістку з викликом.

Каймакам поскаржився, що підступи революціонерів набувають загрозливих розмірів. Його начальники, особливо мутесаріф Мараша, вимагають вжити рішучих заходів. Якщо він, каймакам, буде вагатися та зволікати, йому кінець. Тому чиновник твердо розраховує на допомогу свого приятеля Назарета Чауша, котрий має величезний вплив в окрузі.

– Це ж для мухтара – дрібна справа: в інтересах вірменського міллету видати владі кількох бунтівників і злочинців, із тих, хто ховається в околицях і мало не в самому місті.

І ось тут-то розумний чоловік і попався на гачок до дурня. Йому б сказати: «Ефенді! Я віддаю себе в повне розпорядження його ясновельможності мутесаріфа і твоє. Наказуй, що треба зробити». А він уперше схибив:

– Мені нічого не відомо про злочинців і революціонерів, ефенді.

– То ти не можеш мені назвати те місце, де ховається це бидло, що серед білого дня нападає на чесних людей, османських громадян?

– Оскільки я не ручкаюся із набродом, то і не знаю його місцеперебування.

– Шкода. Але найгірше, що ти в п’ятницю ввечері приймав у себе в будинку двох таких державних злочинців.

Назарет Чауш звів два понівечених подагрою пальці і присягнув, що це неправда. Але звучало це не дуже переконливо. І тут каймакама осінила думка, підказана не підступністю, а, скоріше, його інертною натурою:

– Знаєш що, мухтаре? У мене є прохання до тебе. Мені ця метушня з вами починає набридати. Я мирний чоловік, а не поліційна нишпорка. Зніми з мене цей тягар. Прошу тебе, їдь у Мараш, поспілкуйся з мутесаріфом сам. Ти – батько міста, він – відповідальна особа. Мій рапорт про те, що трапилося, – у нього під рукою. Удвох ви вже знайдете правильне рішення.

– Це наказ, ефенді?

– Я ж кажу тобі, це моє особисте прохання. Ти можеш його відхилити, але мене б це засмутило.

Каймакам вважав, що таким чином виграє подвійно: позбудеться Чауша, не муситиме запроторити його до в’язниці особисто й одночасно передасть у руки мутесаріфа найзначнішу особу в місті.

Назарет Чауш довго мізкував. Зморшки зорали його чоло. Гість устав, важко спираючись на костур. Він якось відразу осунувся.

– Якщо я поїду в Мараш, біди не минути…

Каймакам не забув його втішити:

– Чому? На дорогах спокійно. Я дам тобі свій екіпаж і двох заптіїв у поводирі. Крім цього, ти отримаєш рекомендаційний лист до мутесаріфа, можеш його прочитати. І якщо у тебе є якісь побажання, я їх виконаю.

Помережане зморшками обличчя Чауша стало зовсім сірим. Він стояв раптом змарнілий, старий, як давня скеля, на якій стоїть Зейтун. У розпачі шукав війт зустрічні аргументи, щоб обґрунтувати свою відмову. Але губи його під обвислими вусами не ворухнулися. Якась невідома сила скувала волю чоловіка. Він тільки кивнув.

Наступного дня, не вдаючись у подробиці, війт попрощався з домашніми. Невелика ділова поїздка, він повернеться не пізніше, ніж за тиждень. Старший син проводив батька до екіпажа. Піднятися в нього Назарету було важко через хворі суглоби. Син підсадив вітця.

Занісши ногу на підніжку, Чауш сказав спокійно і тихо, щоб не почув кучер:

– Сину мій, я не повернуся.

Він не помилився. Марашський мутесаріф із Назаретом Чаушем церемонитися не став. Незважаючи на теплий супровідний лист, до нього поставилися, як до особи, що підозрюється в якомусь, прихованому навіть від нього самого злочині. Війта піддали суворому перехресному допиту і кинули до в’язниці Османія як державного злочинця й учасника змови, метою якої було повалення існуючого державного ладу. А позаяк і при подальшому розслідуванні Чауш не дав ніяких свідчень про таємну антидержавну вірменську організацію, та й про дезертирів у Зейтуні також, то було наказано застосувати до нього бастонаду[37] вищого розряду. Після чого кровоточиві ноги облили їдкою кислотою. Впоратися з цим тілу дідугана вже було несила. Він помер за годину в невимовних муках. Під вікнами каземату грав турецький військовий оркестр. Грав, щоб заглушити барабанним боєм і вереском зурни волання катованого.

Але навіть мученицька смерть Назарета Чауша не спричинила потрібних провокаторам наслідків. У Зейтуні, як і раніше, нічого не відбувалося. Лише скорбота і глухий відчай народу набули майже відчутних форм. У темному гірському гнізді людськими душами заволоділа безпросвітна темрява.

Настав березень. І нарешті два інциденти дали уряду можливість здійснити свій задум. Першим став постріл із вікна. Постовий жандарм, котрий проходив повз оселю убитого Назарета Чауша в дільниці Єні Дюнія, був обстріляний саме з цього будинку. Жандарм відбувся легким пораненням. Каймакам замість того, щоб провести розслідування, оголосив, що в Зейтуні його життю загрожує небезпека, і, розіславши в усі кінці країни телеграми, переніс свою резиденцію в розташовану за містом казарму. Цей учинок також випливав із властивостей його натури, в якій дурна хитрість поєднувалася з боягузливою потребою захистити власну персону від неспокою. Заодно каймакам звелів спорядити загони «громадянської міліції» для захисту мусульманського населення, або, просто кажучи, наспіх завербованим хуліганам роздали за зразком і подобою абдулгамідівських банд маузерівські гвинтівки і зелені пов’язки на руку. Обурення з приводу такого непроханого захисту насамперед висловили самі турки, котрі жили в Зейтуні. Як порядні люди вони прийшли до каймакама і зажадали негайно скасувати наказ про охорону. Не допомогло. Влада була непохитною в своєму батьківському «піклуванні» про безпеку турецького населення.

Нарешті «громадянська міліція» дала відповідний привід і для другого інциденту, який і призвів до вибуху.

Маленький сквер у новій частині міста, який називається Ескі-Бостон, був улюбленим місцем прогулянок вірменських жінок і дівчат у післяобідній час. У тіні старих платанів, біля гарного фонтана стояли лавки. Діти гралися біля фонтана. Жінки на лавках розмовляли, займалися рукоділлям. Продавець шербету попихав свій візок сквериком.

Раптом у садок увірвалися найзапекліші покидьки з нових частин «громадянської міліції», напали на жінок, стали їх душити, зривати з них одіж, бо не менш сильним, ніж жага вбивати чоловіків «проклятої раси», було шалене бажання пізнати їхніх жінок, ці тендітні створіння з чуттєвими губами та дивним поглядом.

Повітря дзвеніло від жіночих зойків і дитячого плачу. Допомога прийшла миттєво. Виявляється, група чоловіків-вірменів, відчувши недобре, слідувала по п’ятах за «охоронцями порядку». Вірмени переважали турків числом і побили їх до напівсмерті, а потім, на свою біду, природно, відібрали у бандитів гвинтівки та багнети.

Відкритий бунт проти державної влади! Тепер, коли вірмени «роззброїли допоміжні поліційні загони», склад злочину був у наявності. Того же вечора каймакам опублікував список жителів, котрих муніципальна рада мала видати владі для взяття під варту. Всі зазначені, охоплені люттю й обуренням, урочисто присягнули не здаватися і замкнулися в старовинному текке – покинутому монастирі дервішів, колишньому місці паломництва. До текке було півгодини пішки на схід від міста. Коли звістка про це поширилася, частина дезертирів спустилася з Ала-Каджі й інших вершин гірського хребта і приєдналася до втікачів. Загалом у маленькій фортеці засіло близько ста чоловіків.

Мутесаріф Мараша та вищі урядові інстанції в Стамбулі вважали, що їхня мета близька. Бунт, нарешті, дозрів. Тепер союзники та нейтральні консули більше не зможуть заплющувати очі на підступи вірменів.

Два дні по тому в Зейтун ввели військове підкріплення у складі двох піхотних рот. Юзбаші, котрий командував цими частинами, відразу ж узявся до облоги. Але коли він, чи справді з героїзму, чи здуру, під’їхав на чолі свого підрозділу до текке, наївно розраховуючи взяти цю твердиню з льоту, його і ще шістьох солдатів влучними пострілами поклали на місці.

Це вже було навіть більше, ніж треба. Про геройську загибель майора одразу ж розтрубили по всій країні. «Іттіхат» докладав усіх зусиль, щоб спрямувати в потрібне русло хвилю обурення. Не минуло й тижня, як Зейтун перетворився на військовий табір. Проти купки людей, котрі зневірилися, і дезертирів виставили війська в складі чотирьох батальйонів і двох батарей. І це тоді, коли у Джемаль-паші в його Четвертій армії на рахунку були кожен солдат і кожна гармата. Незважаючи на всю цю потугу, до обложеного монастиря послали парламентера з вимогою, щоб заколотники, і без того вже приречені, здалися. Відповідь пролунала в дусі античних героїв:

– Коли нам уже судилося померти, ми вважаємо за краще померти в бою.

Але найдивніше, що їм не судилося померти саме тоді.

Артилерійська батарея стрельнула чотири рази, та якось безглуздо, і раптом під впливом якихось таємничих сил обстріл обителі припинився. Чи можливо, що такий нелюдяний вчинок був здійснений заради кількох мусульман, котрі перебували серед обложених? Але як би там було, а після цього потужне військо, розташувавшись на зайнятих позиціях проти жменьки дезертирів і захисників жіночої честі, перебувало в бездіяльності, займалися ж доблесні вояки тим, чим зазвичай на дозвіллі займаються солдати: задовольнялися з солдатського казана, поїли коней, курили і грали в карти.

Жителі Зейтуна небезпідставно побачили в цій гнітючій бездіяльності війська ознаки витонченого підступу. Охоплені смертельним страхом, вони послали до каймакама делегацію, яка просила, щоб доблесні вояки якнайскоріше позбавили населення клятих бунтівників. Населення не має з ними нічого спільного. Якщо ж хто з лиходіїв надумає сховатися в місті, жителі без зволікання видадуть такого владі. Каймакам висловив глибокий жаль із приводу того, що городяни так пізно взялися за розум. Відтепер усе вирішує військове командування. Каймакам більше не керує.

Делегати канючили, чи не вважатиме в такому разі каймакам можливим просити про заступництво його ясновельможність Джелал-бея? Якщо хтось може в ім’я загального добра знайти вихід зі скрутного становища, то саме цей гідний і доброзичливий чоловік.

Каймакам скривився. Він може тільки порадити не згадувати ім’я Джелал-бея. У мутесаріфа є зв’язки зовсім в інших колах. А в тих колах його ясновельможність валі Алеппо – людина, можна сказати, кінчена. Ось що буває, коли занадто поблажливо ставишся до вірменського міллету. Це каймакам знає і по собі.

Одного сонячного березневого ранку в місті поширилася страшна звістка: залишивши на місці двох померлих, котрих, однак, впізнати не вдалося, обложені вночі втекли і зуміли сховатися в горах. Ті із зейтунців, хто не вірив у дива, питали себе: як же це сотні обірванців, на диво помітним людям, вдалося пролізти крізь ланцюг чотирьох тисяч навчених солдатів і безслідно зникнути? Але хто ставив це запитання, либонь, знав і відповідь на нього.

І те, чого боялися, сталося опівдні того ж дня. Військовий комендант і каймакам поклали відповідальність за втечу заколотників на все населення міста. Зрадники-зейтунці якимось диявольським чином зуміли пробратися в текке і вивести обложених крізь кільце солодко сплячих солдатів і повз вартових.

Із Мараша у власному екіпажі негайно прибув сповіщений про цей злочин мутесаріф. Глашатаї та мюдіри з барабанним боєм обійшли все місто. За ними слідували численні кур’єри, скликаючи найстаріших і найіменитіших громадян Зейтуна на «нараду спільно з мутесаріфом і комендантом із приводу становища, що склалося».

Запрошені, п’ятдесят відомих у місті людей – лікарі, вчителі, священики, підприємці, великі торговці – не забарилися з’явитися у вказане місце, більшість навіть у робочому одязі. Лише дехто завбачливіший прихопив із собою гроші.

«Нарада» полягала в тому, що цих поважних людей похилого віку зігнали в двір казарми, де їх, як худобу, перелічили брутальні унтер-офіцери. Час покласти край їхній діяльності, заявили старійшинам. Сьогодні ж, у зв’язку з «переселенням», вони вирушають у дорогу через Мараш-Алеппо в месопотамську пустелю Дейр-ель-Зор. «Переселенці» мовчки перезиралися, ніхто не схопився за серце, ніхто не заплакав. Усього півгодини тому це були представницькі, блискучі персони. Зараз вони відразу зблякли, кожен був, як грудка землі, неживий і безвольний. Новий війт Зейтуна попросив тремтячим голосом лише про одну милість: в ім’я Бога милосердного не чіпати сім’ї, не висилати і їх із Зейтуна. Тоді вони покірно погодяться на свій жереб.

Не забарилася люта, знущальна відповідь. В жодному разі! Ми добре знаємо вірменів і нікому з нас не спаде на гадку розлучати поважних батьків родин із улюбленими й укоханими їхніми рідними. Більше того: кожен із викликаних зобов’язаний письмово сповістити своїх домашніх про те, щоб ті завтра, через дві години після сходу сонця, з’явилися сюди з речами, готові до маршу. Дружини, сини, доньки, онуки – старі та малі. Розпорядження зі Стамбула вказує, що все вірменське населення поголовно підлягає висилці. Аж до грудних немовлят. Зейтун перестає існувати і відтепер буде називатися Султанією, щоб не залишилося навіть згадки про місто, яке посміло чинити опір героїчному османському народові.

Наступного дня в призначений час перший скорботний транспорт рушив у далеку путь, заклавши початок однієї з найстрашніших трагедій, які в історичні часи випадали на долю народів землі.

Висланих супроводжував військовий конвой, і аж тут усім стало ясно, що могутнє військо, викликане для облоги втікачів, котрі ховалися в монастирі, мало ще й інше, буцімто другорядне, але не менш хитро підготовлене завдання. Щоранку тепер повторювалася одна і та ж несамовита вистава. Після п’ятдесяти шляхетних родин настала черга ста не таких шляхетних, і що нижчим було суспільне становище, що менший їхній достаток, то більшим був етап.

Звісно, у великих тилових областях поблизу європейських військових фронтів також виселяли жителів із усіх міст і сіл, але якою б важкою була доля всіх, хто покидає рідні краї, ніщо не йде в порівняння з долею зейтунців. В Європі евакуйовані перебували під захистом своєї держави, їх вивозили з небезпечної для життя зони. Навіть у ворожій країні їм надавали допомогу та турботу. І люди не втрачали надії повернутися в рідні місця. У вірменів не було жодного просвіту: ні захисту, ні допомоги, ні надії. Вони потрапили не в руки ворога, який на основі взаємних інтересів мав дотримуватися міжнародного права. Вони потрапили в руки страшнішого, нічим не вгамованого ворога – в руки власної держави.

Декотрим людям сумно розлучатися навіть зі старим житлом, міняти його на нове. Адже залишаєш там шмат свого життя. Для кожного переїзд із рідного міста в інше, з країни, де минуло життя, в нову – означає крутий перелом. Навіть бувалому рецидивісту нелегко дається зворотний шлях до цюпи. Але бути безправнішими за злочинців! Адже злодій і той перебуває під захистом закону! В один день позбутися звичного місця проживання, роботи, всього, що створювалося роками наполегливої праці! Стати жертвою ненависті, бути викинутим на азійські манівці, волочитися тисячі миль по пилюці і камінню, по болотах! Знати, що ніколи більше не знайдеш людського притулку для ночівлі, ніколи більше не будеш їсти та пити за столом, у людських умовах! Але це ще нічого. Адже вони не мали і тієї несвободи, яку має каторжник! Належали до знедолених, оголошених поза законом, котрих будь-хто з перехожих може безкарно вбити. Вони жили, втиснуті в ледь повзуче стадо нещасних людей, перебували в кочовому концтаборі, де без дозволу заборонено навіть відправити природну нужду.

Хто посміє сказати, що зумів би виміряти ту навалу нещасть, яку винесли на собі зейтунці за тиждень, що минув між відправкою першого й останнього етапів?.. Арам Товмасян, молодий ще чоловік, був родом не із самого Зейтуна і тому міг на щось сподіватися, але й він за ці сім днів став схожим на тінь.

Преподобний Арам – всі звали його по імені – вже понад рік жив у Зейтуні, був там священиком при протестантській громаді і директором великого притулку для сиріт. Американські місіонери в Мараші вважали Арама своїм улюбленим учнем, покладали на нього великі надії. Цим і пояснюється те, чому йому довірили в тридцять років керувати таким великим закладом. Свого часу місіонери, давши стипендію, послали його на три роки в Женеву, той здобув там вищу освіту. Ось чому Арам вільно розмовляв французькою та пристойно – німецькою й англійською.

Створення сиротинця в Зейтуні було одним із найпрекрасніших заходів, яким марашські місіонери увінчали півстоліття своєї культурної діяльності. У просторих залах цієї оселі знайшли притулок більше сотні дітей. При притулку працювала школа, яку відвідували і діти, котрі жили в місті. Крім цього, сирітський будинок мав невелике підсобне господарство, що постачало його вихованців козячим молоком, городиною, фруктами й іншими продуктами харчування. Таким чином, керівництво сиротинцем вимагало не тільки педагогічного хисту, але й діловитості та працьовитості.

Преподобному Араму, як і кожному молодому чоловікові, лестила можливість діяти незалежно та повновладно. Працював він із захопленням. Провів чудовий, діяльний рік і будував далекоглядні плани на майбутнє. Минулої весни, незадовго до вступу на посаду, він одружився.

Овсанна, давнє його кохання, була донькою священика, котрий належав до першого випуску Марашської семінарії. На відміну від більшості вірменок, котрі неудатні на зріст, тендітної статури, Овсанна була високою і навіть дещо повненькою дівчиною. Через властиву їй повільність і небалакучість іноді здавалося, що жінка байдужа до оточення. Правда, Іскуя якось сказала братові, що лагідність Овсанни час від часу стримується норовом і злопам’ятством. Але, мабуть, ця жартівлива характеристика виявилася невідповідною, бо яка ж справді примхлива жінка терпіла б у своєму будинку зовицю? Втім, із дев’ятнадцятирічною Іскуєю все було по-особливому. Арам обожнював свою юну сестру. Тій ішов дев’ятий рік, коли після смерті їхньої матері Арам відвіз Іскую з Йогонолука в Мараш і віддав у місіонерську школу. Пізніше відправив її до Лозанни, де та провела рік у пансіоні. Витрати, яких вимагало таке благородне братерське честолюбство, чоловік покривав, розумно урізаючи свої потреби. Він не уявляв собі життя без Іскуї. Овсанна це знала і сама запропонувала оселитися втрьох.

Іскуя отримала місце вчительки французької мови в сиротинці. У тому, що її любили всі, і до того ж не тільки братньою любов’ю, не було нічого дивного: вабили чудові очі й особливо рот, вишневі губи, гейби відливаючі вологим блиском усміхнені очі, тому часом здавалося, ніби губи у юнки зрячі.

Спосіб життя, який вела ця трійця, був дуже приємний, але зовсім не схожий на місцевий побут. Квартира священика належала сирітському будинку. Під руками Овсанни вона скоро втратила свій службовий вигляд. Овсанна виявляла здібності до прикладного мистецтва, у неї було тонке художнє чуття. Вона обходила місто і навколишні села, скуповуючи у місцевих мешканок чудові старовинні тканини, кустарні вироби з дерева й інші предмети побуту, якими прикрашала свої кімнати. Такими пошуками жінка часто займалася цілими тижнями.

Іскуя віддавала перевагу книгам. Арам, Овсанна й Іскуя жили відособленим життям. Сиротинець і школа були настільки замкнутим світом, що трійко цих добропорядних людей, либонь, не відчували передгроззя, що нависло над Зейтуном.

Недільні проповіді пастора Арама мали бадьорий, світлий характер аж до самого березня, що, ймовірно, було навіяно його власним щасливим і мирним життям і зовсім не свідчило про розуміння того, що відбувається навколо.

Удар був таким нищівним, що священик розгубився. На його очах гинула справа всього його життя. Чоловік було вхопився за соломинку порожньої надії – уряд не посміє закрити притулок сиріт. Силу духу повернули йому слова Овсанни першого дня висилки: «Тільки в такі миті знаходить свій вищий сенс сан християнського пастиря». Так сказала донька священика. Пам’ятаючи цей заповіт, Арам Товмасян із надлюдською енергією виконував свій обов’язок.

День і ніч тримав він відкритою свою церкву, щоб будь-якої миті прийти на допомогу, надати духовну підтримку, висилати їх на хресну дорогу. Священик ходив від хати до хати своїх парафіян, від сім’ї до сім’ї, заспокоював тих, хто плакав, віддавав свої останні гроші нужденним, встановлював у колоні вигнанців якусь подобу ладу, розсилав листи із закликом про допомогу всім місіям, що містяться на шляху етапу, писав благальні листи всім турецьким чиновникам, котрих вважав доброзичливими людьми, видавав заяви та довідки, намагався домогтися для окремих осіб відтермінування, торгувався з власниками мулів, турками, щоб ті брали дешевше за перевезення, – коротко кажучи, робив усе, що вдавалося в цьому жахливому становищі, а коли нічим не міг допомогти, коли вже не тішило євангельське слово про страсті Господні, священик мовчки сідав поруч зі скам’янілими від горя людьми і, склепивши повіки, молитовно складав руки, молився подумки до Всевишнього.

Із кожним днем місто все більше нагадувало пустелю, а дорога на Мараш безперервно доповнювалася довгими шеренгами людей, котрі, здавалося, зовсім не просувалися вперед. Якби з висоти зейтунської цитаделі котрийсь спостерігач простежив би їхній шлях, то вжахнувся б безмовності цієї повзучої ходи смертників, безнадії, яка від реготу та вигуків охоронців ставала ще тихішою та моторошнішою.

Тим часом вимерлі вулиці Зейтуна поступово починали оживати, заповнюючись коршаками, що злетілися на попелище, – випадкові грабіжники, професійні злодії, міські покидьки, голота з навколишніх сіл вселялися в покинуті будинки або як слід обирали їх.

Почалося жваве завантаження та перевезення розкраденого майна вірменів. Потяглися гарби та візки, крокували повільно віслюки. На вози і на в’ючних тварин неквапливо вантажили килими, одяг, купи білизни, ліжка, меблі, дзеркала. Влада не чинили перешкод. Навпаки, вона ніби негласно преміювала турецьку голоту за те, що та не завадила депортації вірменів. До того ж – і це було схоже на якусь варварську казку – згідно з наказом влади, з виселених вірменів по шестеро представників кожної професії мали залишитися в Султанії, наче команда на потопаючому кораблі побуту, щоб він не залишився без нагляду. Однак відбирало цих щасливців не начальство, вибір надавався громаді, і це було витонченими, додатковими тортурами, бо прирікало людей на нові моральні муки.

Настав п’ятий день, а преподобний Арам не отримав ще виклику. До нього лише з’явився мусульманський мулла, не з місцевих, і зажадав ключі від церкви. Протестантський храм, ввічливо пояснив він Араму, до вечірньої молитви має бути переосвячений у мечеть. Але Арам усе ще сподівався, що притулок для сиріт не чіпатимуть. Він заборонив виходити з дому і показуватися на вулиці вчителям і дітям, велів удень тримати віконниці на вікнах зачиненими, не запалювати вночі світло та розмовляти упівголоса. В оселі, де колись буяло життя, зачаїлася мертва тиша. Все ніби вимерло.

Але не спокушай Бога, щоб не прогнівити долю. Наступного, шостого, дня посильний, із тих, хто, як янголи смерті, чигали містом, вручив священику повістку з вимогою негайно з’явитися до коменданта.

Арам прийшов у священичому вбранні. Молитва його була почута. Він не принизив себе навіть тінню страху чи збентеження. Пастор стояв перед турецьким офіцером спокійний і прямий. На жаль, ця позиція виявилася хибною. Бінбаші[38] подобалося бачити перед собою плаксивих, принижених істот. Тоді він іноді був готовий навіть дати поблажку, бути добрим. Але впевнена постава Арама мала зворотну дію: доброзичливість турка зникла, адже джерелом її було усвідомлення власної величі перед благаючим, жалюгідним хробаком.

– Ви протестантський священик Арам Товмасян, уродженець Йогонолука, що під Александреттою?

Для початку бінбаші прогарчав цей перелік прикмет «злочинця», потім накинувся на свою жертву:

– Відбуваєш завтра останнім ешелоном у напрямку Мараш-Алеппо! Затямив?

– Я готовий.

– Я не питаю, чи готовий… Дружина й інші члени сім’ї йдуть із тобою. Ніякої поклажі, крім ручної, не маєте права брати з собою. У міру можливості вас будуть задовольняти хлібом по сто дирхемів[39] на день. Решту дозволяється купувати за гроші. Будь-яка самовільна відсутність у колоні карається комендантом ешелону, в разі повторного порушення – карається смертю. Користуватися транспортними засобами заборонено.

– Моя дружина чекає дитину, – тихо сказав Арам.

Це визнання, мабуть, втішило бінбаші.

– Раніше думати треба було.

Він знову зазирнув у свої папери.

– Вихованці сиротинця, оскільки це вірменські діти, звісно, також підлягають висилці. Їх треба точно в зазначений час і в повному складі доправити на місце. Так само як і весь службовий персонал сиротинця.

Пастор Арам несамохіть позадкував.

– Дозвольте спитати: під чию опіку потраплять ці сто невинних дітей? Дуже багато з них молодші десяти років і ніколи не брали участі в далеких походах. І дітям потрібне молоко.

– Ти, священику, тут не для того, щоб ставити запитання, а щоб слухати мої накази! – закричав бінбаші. – Ви вже тиждень перебуваєте в районі воєнних дій.

Якби пастор Арам злякався крику, розгубився, бінбаші, з висоти своєї вдоволеної величі, можливо, зробив би поблажку, дозволив би взяти кіз. Але слуга Божий у своєму спокійному завзятті продовжував:

– Тож я накажу приєднати до ешелону стадо кіз, що належать нашому сиротинцю, щоб діти отримували, як звикли, молоко.

– Ти, священику, будеш тримати свій зухвалий язик за зубами і коритися.

– Я, ефенді, буду надалі вважати вас відповідальним за долю притулку, бо він – недоторканна власність американських громадян, а вони перебувають під захистом американського посла.

Бінбаші не відразу віднайшов дар мови. Погроза, либонь, подіяла. Вельможі такого ґатунку швидко послаблюють тон, ледь на горизонті з’являються боги вищого рангу. Після тривалої, досить ганебної для бінбаші паузи він промовив:

– Чи знаєш ти, що я можу розчавити тебе, як павука? Варто дмухнути – і тебе наче й не було!

– А я не стану вам у цьому заважати, – відповів священик, і це було сказано всерйоз, бо в цю мить ним опанувала неймовірна жага смерті.

Коли Арама, Іскую й Овсанну питали, коли саме висилка була найстрашнішою, всі троє відповідали:

– Час перед відправкою нашої колони.

Це були хвилини, коли реальне нещастя і вполовину не відчувалося так гостро, як смертна знемога (таке буває уві сні), як початковий жах, що ожив у крові, яка тепер, мабуть, згадувала про глухі прачаси до осілості народу, до його історичного буття. Тисячна маса спаяних між собою безправних і беззахисних людей усвідомлювала, що не тільки безповоротно втратила будь-яку власність і що жити їй відтепер небезпечно, але і крім того, як національна єдність, як частина народу, почувалася позбавленою тих культурних цінностей і духовних висот, які досягалися тисячоліттями надмірних зусиль. Преподобний Арам та обидві його супутниці також були охоплені цією загальною і невимовною журбою.

Похмурий день із низько навислим небом, обкладеним хмарами, в які ховали свої – такі знайомі! – верхівки зейтунські гори: погода набагато сприятливіша для маршу, ніж сонячна. І все ж здавалося, що гніт цього сумного дня був для вигнанців важчим за дозволену ношу, яку тягнули вони на своїх зігнутих спинах. Перший крок був сповнений великого значення, був священним і страшним осяянням, що пронизало душу кожного. І, роблячи цей перший крок, кожна родина ще тісніше зближувала лікті. Жодного слова, ніякого дитячого плачу. Але минуло півгодини, і, ледь позаду залишилися останні приміські будинки, стало легше. На якийсь час запанувала притаманна людям первісна дитячість, їхня зворушливо відхідлива легковажність. Як із першим променем зорі прокидається один скромно щебечучий голосок і слідом за ним негайно вступає весь пернатий хор, так незабаром над рухомою колоною густим мереживом переплелися завзяті дитячі голоси. Їх намагалися втихомирити матері. І навіть чоловіки раз по раз перегукувалися. Подекуди вже чувся приглушений сміх. Багато жінок і дідів їхали на віслюках, нав’ючених постільними речами, ковдрами та лантухами. Начальник конвою це дозволив. Либонь, він вирішив на свій страх і ризик пом’якшити наказ про висилку. Арам також добув віслюка для дружини. Але вона боялася, щоб її не розтрясло, і більшу частину шляху йшла пішки. Сиротинець, хоч розумніше було б поставити його в голові колони, становив її ар’єргард. Колону замикало стадо кіз, яких священик, незважаючи на незабутню розмову з бінбаші, звелів усе ж пригнати. Діти спочатку сприймали все, що відбувається, як кумедну зміну та незвичайну пригоду. Іскуя йшла поруч із ними і скільки могла підтримувала в дітях веселий настрій. Ніщо в ній не видавало хвилювання та безсонні ночі. Вираз обличчя був привітним, життєрадісним. Яким крихким і слабким не було її тіло, рятувала Іскую всемогутня пристосованість молодості. Вона навіть спробувала заспівати з дітьми славетну пісеньку, яку чула ще в Йогонолуку. Співали її зазвичай при зборі винограду та плодів. Іскуя ввела її в обіг зейтунської школи:

Але пастор Арам підбіг до дівчини та заборонив співати. Молодий священик проробляв шлях мало не втричі довший, ніж інші. Він з’являвся то біля передньої шеренги, то біля замикаючої, з незмінною гарбузової флягою через плече, з якої пригощав спраглих виноградною настоянкою. Він, як і Іскуя, випромінював бадьорість, жартував, залагоджував суперечки, намагався і в цьому становищі встановити такий триб життя, за якого на частку кожного випадало певне завдання. Так, наприклад, шевці взяли на себе обов’язок терміново лагодити взуття під час привалів, і таку допомогу надавали багато ремісників.

Товмасян був єдиним священиком серед вигнанців: усіх католицьких і григоріанських панотців викрали в перші два дні депортації. Тому пастор вважав своїм обов’язком піклуватися про душі всіх своїх побратимів. І щоб підтримати в них сили, він застосовував свою власну тактику. Нестерпна була тільки безцільність існування, він знав це по собі. Ось чому він весело й упевнено твердив:

– Завтра до вечора будемо в Мараші. А там усе зміниться, я впевнений. Імовірно, нас протримають там досить довго, поки не буде віддано наказ повернути нас додому. І ми повернемося, немає жодних сумнівів. Уряд у Стамбулі не може погодитися з тим, що тут відбувається. Врешті-решт, у нас є свої депутати і національний комітет. Консули також, певна річ, здіймуть галас. За два-три тижні все владнається. Найголовніше, щоб ми прийшли в Мараш здоровими, будьмо ж бадьорими та сильними.

Від таких промов ставало легше на душі навіть тим, хто за природою був песимістом, або ж був досить розумним, аби не вірити в непричетність центрального уряду. Схудлі обличчя світлішали. Чудесно перетворювала їх не тільки картина сприятливого майбутнього, але і визначеність: «Завтра ми будемо в Мараші».

Під час тривалого привалу виявилося, що молодий офіцер, котрий командував турецьким конвоєм, чудова людина. Коли солдати закінчили варити їжу, він із власної волі запропонував священику паку-термос для ешелону. Завдяки цьому з’явилася можливість готувати гарячу їжу для втомлених і виснажених. А оскільки передбачалося, що завтра вони прийдуть у Мараш, то й не берегли їстівні припаси. Попоївши, люди кілька годин ішли легко й упевнено. І пізніше, ввечері, коли розбили просто неба табір і напівпритомні від смертельної втоми мандрівники розтягнулися на ковдрах, від душі дякували Богові за те, що перший день пройшов майже гладко.

Неподалік від табору було велике село, називалося воно Тутлісек. Вночі звідти прийшли місцеві горяни провідати конвоїрів-турків. Господарі і гості чинно сиділи пліч-о-пліч, велично курили і, мабуть, вели бесіду про щось важливе. На ранок, коли зейтунці прокинулися і пішли напувати свою худобу, стада не виявилося.

Так почався цей важкий день. Потім, на другій годині маршу, впав замертво старий. Колона зупинилася. Й ось тут молодий офіцер, такий, здавалося, доброзичливий, під’їхав і люто скомандував:

– Уперед!

Кілька людей із колони намагалися підняти нещасного та понести. Скоро, однак, їм довелося опустити старого на землю. Жандарм штовхнув його ногою:

– Встати негайно, встати, шахраю!

Дід не ворушився, очі його закотилися, рот був відкритий. Жандарм зіштовхнув мерця в канаву. Офіцер став підганяти застиглу колону:

– Не зупинятися! Заборонено! Вперед, уперед!

Ні вмовляння Арама, ні журливі волання родини мерця не допомогли: начальник конвою відмовився взяти тіло з собою, не дозволив навіть хоча б нашвидкуруч закопати його. Родичі трохи підняли голову небіжчика та поклали по боках два великих камені: довелося цим вдовольнитися, скласти руки на грудях вони вже не встигли: відчайдушно лаючись, заптії з кийками накинулися на шеренгу, що гаялася. Колона збурилася і кинулася навтьоки, втеча припинилася, лише коли труп залишився далеко позаду. Над ним кружляли хижі птахи з вершин Тавра.

Ще не минувся жах від цієї першої людської жертви, як ешелон нагнав яйлі – незграбний візок із двома кіньми. Вигнанці змушені були зійти з вузького путівця на заболочене поле. В яйлі сидів дебелий панок років двадцяти п’яти, його пальці були внизані перснями. Вилискуюча камінцями рука простягнула начальнику конвою документ на гербовому папері. Посвідчення зі штампом і печаткою наголошувало, що пред’явникові цього дано право вибрати собі для домашньої обслуги одну або кількох вірменок. А позаяк транспорт зупинився в натовпі дітей-сиріт, то ласкаво-меланхолійний погляд вершника впав на Іскую. Він вказав на неї тростиною і, посміхаючись, поманив до себе. Цей розбещений панок не вважав себе мисливцем за жінками, навпаки, він вважав себе визволителем, адже був готовий позбавити сумної долі одне з цих злощасних створінь, оселити у себе, в зразковій родині, в міському будинку під належною охороною. І як же він здивувався, коли ощасливлена цим вибором красуня не кинулася в його рятівні обійми, а з гучним вереском «Арам!» утекла. Візок рушив за втікачкою.

Ймовірно, ніякі доводи, за допомогою яких священик намагався рятувати сестру, не допомогли б, до того ж він припустився помилки: став доводити, що Іскую не можна перетворювати на служницю, позаяк вона здобула європейську освіту. Цим він не остудив благодійника, а лише розпалив. І тільки рішуче втручання начальника конвою поклало край суперечкам. Не довго думаючи, він розірвав папірець завзятого шукача наречених, сказавши, що тільки він, відповідальний за етап начальник конвою, має право вирішувати долю вигнанців. І якщо ефенді негайно не забереться звідси, то буде заарештований разом зі своїм яйлі. Для більшої переконливості офіцер стьобнув батогом одного з його коней. Ображений у своїх найкращих почуттях, гладкий благодійник помчав геть.

Від цієї пригоди Іскуя швидко очуняла. Все, що сталося, здалося їй фарсом, який не має до неї жодного стосунку. Згадуючи кумедні подробиці, вона заливалася сміхом. Незабаром, однак, у неї зникло бажання сміятися. Біда прийшла в другій половині дня, коли у дітей стали кровоточити стерті до крові ніжки. Дивна річ: біль дійшла до свідомості дітей не поступово, а раптово, й у всіх одразу. Звідусіль, розриваючи серця жінок, лунали стогони, плач і схлипування малюків. Але добросердий начальник в одному пункті був невблаганний. Він не дозволяв зупинятися та затримуватися, крім належних на шляху привалів. Командир отримав наказ до вечора доправити ввірений йому етап у Мараш. І хоча в інших питаннях часто чинив на власний розсуд, саме цей пункт наказу прагнув виконати точно. Забрав він це собі до голови з честолюбства, тож годі було й думати про привал, під час якого можна було б змастити хворі дитячі ніжки оливковою олією або застосувати інші болезаспокійливі засоби.

– Нічого не допоможе! Прийдете в Мараш, там і будете лікуватися. Вперед!

Доводилося нести декотрих дітей на руках. Робила це і слабенька Іскуя, поки її саму не спіткала важка біда. Брат неодноразово вмовляв сестру не залишатися весь час у кінці колони з дітьми. Це було найнебезпечніше місце, бо колону замикали конвоїри, котрі супроводжували етап, і будь-яка цікава голота, що збігалася із сіл. Але Іскуя вважала своїм обов’язком ні на мить не залишати дітей, тим більше що вони з кожною миттю слабшали і ледве переставляли ноги. Інші вихователі часто відлучалися, тоді як Іскуя залишалася сама і, пускаючи в хід все своє мистецтво, намагалася змусити дітей, котрі плачуть, рухатися вперед.

Через ці постійні прикрі затримки в колоні раз по раз виникав досить великий розрив між її основною частиною й ар’єргардом. Одного разу в таку мить, коли Іскуя з дітьми відстала від своїх, її раптом хтось схопив ззаду за плечі. Панночка закричала і стала вириватися. Над нею виникло страшне, покрите щетиною обличчя з вибалушеними очима, з відкритим ротом, з якого виривалося хрипке, смердюче дихання. Дівчина ще раз пронизливо зойкнула, потім мовчки стала відбиватися від ґвалтівника, від слинявого рота, від брудних лаписьк, котрі зривали з неї плаття, оголювали груди. Юнка втрачала сили. Обличчя над нею росло, набувало розмірів гори, гігантського пекла, що невпинно змінюється. Її обволікало огидне дихання. Брунатні лаписька жбурнули дівчину додолу. На щастя, на відчайдушний зойк дітей прискакав начальник конвою. Гультяй кинувся навтьоки, але офіцер устиг ударити його по потилиці шаблею плазом.

Іскуя зібралася з силами. Плакати вона вже не могла. Спочатку панночка помітила тільки, що ліва рука у неї втратила чутливість, тому, ймовірно, що довелося відчайдушно відбиватися. «Немов оніміла», – подумала дівчина. Але раптом руку пронизав обпікаючий, вражаючий біль. Пояснити братові, звідки взявся раптом цей біль, Іскуя не зуміла. Овсанна й Арам підтримували родичку всю дорогу. А та не зронила ні звуку. Всі почуття в ній згасли. Як юнка зуміла доволоктися до Мараша, залишилося загадкою навіть для неї самої.

Коли місто вже виднілося, Арам Товмасян у розпачі підійшов до офіцера та наважився звернутися з запитанням: скільки часу дозволено вигнаним пробути в Мараші. Офіцер відповів прямо, що це залежить тільки від мутесаріфа, але що на кілька днів вони, либонь, затримаються, позаяк більшість попередніх ешелонів ще в місті. Очевидно, має бути перерозподіл тих, кого висилають.

Арам став благати:

– Ви ж бачите, в якому стані мої сестра та дружина. Дозволю собі звернутися з проханням: відпустіть нас сьогодні ввечері в американську місію!

Молодий офіцер довго вагався. Зрештою жалість до бідної Іскуї взяла гору над страхом перед начальством, і він тут же, не сходячи з коня, виписав пропуск для Арама й обох його супутниць.

– Я не маю права відпускати вас. Якщо попадетеся, мене притягнуть до відповідальності. Наказую щодня являтися сюди, до табору.

Батьки-місіонери прийняли трьох своїх вихованців і учнів із ніжністю та сумом. Вони присвятили все своє життя християнському народу Вірменії. І раптом вдарив грім, який, можливо, був тільки провісником масового винищення.

До Іскуї негайно викликали лікаря. Дуже молодого і, на жаль, недосвідченого. Він розгублено вертів руку дівчини, від цього нестерпно хворобливого обстеження й усього пережитого Іскуя на кілька хвилин знепритомніла.

– Перелому немає, – заявив медик. – Однак рука якось дивно вивернута та викривлена. Вся біда в тому, що, ймовірно, пошкоджене плече.

Лікар наклав велику тугу пов’язку та прописав болезаспокійливі ліки. Бажано, сказав він, аби плече хоча б тижнів зо три перебувало в стані повної нерухомості. Тієї ночі Іскуя не склепила повік. А Овсанна в тій же кімнаті, яку відвели їм обом, впала в сон, схожий на непритомність. Тим часом Арам Товмасян сидів за столом із місіонерами й обмірковував з ними, як бути далі.

Усі виступи звелися до одного, і ректор, преподобний Е. С. Вудлі, підсумував:

– Хай діється воля Божа, але ти не можеш іти далі з етапом. Овсанна й Іскуя загинуть раніше, ніж ви дійдете до Алеппо. Крім того, ти ж не постійний житель Зейтуна, туди спрямували тебе ми.

Пастор Арам переживав найважчий у його житті поєдинок, двобій із совістю.

– Як же я можу покинути свою громаду зараз, у хвилину найважчого для неї випробування?

Йому відповіли запитанням: скільки протестантів у ешелоні? Арам зізнався, що більшість тих, кого депортують, за малим винятком, належать або до старовірменської, або до уніатської церкви. Але це не тішить.

– За цих умов я не маю права діяти формально. Я – їхній єдиний духівник.

Е. С. Вудлі намагався заспокоїти підопічного:

– Ми пошлемо з ними іншого. А ти йди на батьківщину. Там ти будеш чекати, поки ми не призначимо тебе в іншу парафію.

– А що буде з дітьми? – зі стогоном вирвалось у Арама.

– Від того, що ти підеш з ними на смерть, дітям не допоможеш. Зейтунський сиротинець був заснований нами. Ти виконав свій обов’язок, доставивши сиріт у Мараш. Інше – наша турбота. Тобі нема чого більше цим перейматися.

Але голос мучительки-совісті не вгавав.

– Хіба я не маю обов’язків, вищих за мій безпосередній?

Ректор Вудлі почав втрачати терпіння, хоча в душі порадів словам Арама.

– Невже ти гадаєш, Араме Товмасян, що ми спокійно поставимося до долі нашого закладу? Останнє слово ще не сказано. А ти, мій хлопчику, стоїш у нас на дорозі. Як зейтунський священик ти скомпрометований, затямив? Отже, я офіційно усуваю тебе з посади директора сиротинця.

Арам усвідомлював, що, якби в нього залишилися сили стояти на своєму ще кілька хвилин, Вудлі більше не протестував би проти його волі і благословив священика на християнський подвиг. Але Арам промовчав і піддався аргументам свого духовного батька. Він вважав, що зробив це заради Овсанни й Іскуї. І тим не менше щоразу, як приходив до тями від своїх неспокійних і строкатих снів, його глибоко мучила свідомість, що це – поразка, що пастир зрадив свій обов’язок. І його охоплював сором за свою слабкість.

Наступного ранку преподобний Вудлі в супроводі консульського агента США подався до мутесаріфа і виклопотав пропуск до Йогонолука для Іскуї та подружжя Товмасянів. Пропуск був дійсний тільки чотирнадцять днів і зобов’язував за цей час доїхати до місця призначення. Довелося на третій день виїхати, незважаючи на важкий стан Іскуї. Існував коротший шлях, через Багче, найближчу станцію анатолійської залізниці. Але Товмасянам наполегливо не радили ним скористатися, позаяк шлях на Тавр був перевантажений солдатськими ешелонами, що прямують у Четверту армію Джемаль-паші. Заради обережності, особливо жінкам, краще уникати зустрічей із військовими. Пастор Арам, в усьому довірившись місіонерам, не заперечував і проти запропонованого ними маршруту.

Замість того щоб їхати потягом, їм належало відбути багатоденний виснажливий шлях спочатку через перевал в Айнтаб, потім звивистою стежиною через Тавр униз, в Алеппо.

Батьки-місіонери дали Араму екіпаж із двома кіньми й одним запасним, на якому можна було їхати й верхи. Водночас вони телеграфом просили своїх представників в Айнтабі тримати напоготові свіжих коней.

Не встигли Товмасяни виїхати за околицю Мараша, як почули за собою волаючі голоси та благальні зойки, які заглушав цокіт копит. Навздогін за екіпажем бігли, жалібно голосячи, Сато, дівчинка із сиротинця, і двірник Геворк. На щастя, був ранній ранок, вулиці були порожні і сцену цю ніхто не бачив. Священику нічого не залишалося, як прийняти неочікуваних попутників, хоча приємного в цьому для нього було мало. Обидвоє були не цілком нормальні. Маленька, квола Сато, хрест зейтунського притулку, була дитиною, важкою у вихованні. Кожні три-чотири місяці Сато оволодівала пристрасть до швендяння. Вона пропадала на кілька днів, потім поверталася здичавіла, брудна, вошива, але принишкла. Коли на Сато находило таке, впоратися з нею було неможливо. Дитина втрачала мову й інші, з трудом прищеплені їй навички. Тримати дівчинку під замком було безглуздо: Сато, як привид, проходила крізь стіни. Якщо ж їй не вдавалося втекти, вона ставала справжнім бісеням, наводила жах на весь будинок своїми геніальними за винахідливістю злісними витівками та збоченою жорстокістю. Пом’якшувала цю хвору душу одна лиш Іскуя, можливо, навіть зцілювала, причому зовсім не вдаючись до якихось виняткових методів виховання. У педагогіці Іскуя тямила дуже мало. Просто дівчинка перейнялася до неї всепоглинаючою любов’ю. Іноді це почуття затуманювало хворий мозок Сато, у неї бували спалахи важких ревнощів і, що найнебезпечніше, почуття самознищення. Зараз вона бігла за екіпажем у своєму широкому халатику, що розвівався на вітрі, і безперервно кричала на бігу:

– Кючук-ханум, маленька панночко! Сато одну не кидати, не кидай, будь ласка!

Це жалюгідне людське дитинча, ця дрібнота дивилася на них розширеними від смертельного жаху і все ж нахабними очиськами, випромінюючи таку рішучість і силу, що встояти перед потворкою було неможливо.

Іскуя й Овсанна ніколи не могли здолати в собі якусь огиду до Сато, а часом і страх. Навіть чисто вимита та зачесана, вона була їм фізично гидка. Й ось, хоч і обтяжливий був це додаток, дівчинку примостили на задньому сидінні екіпажа. Двірник Геворк сіл на передок із кучером.

Підлітком, під час однієї з численних «пригод», Геворк отримав удар прикладом по голові. З того часу він став тихим дебілом і затинався. Коли ж у ньому прокидалася пристрасть до танцю, як у Сато – пристрасть до мандрів, – з ним також нічого не можна було вдіяти. Це урочисте безумство, за яке він і отримав прізвисько «танцюрист», було тихою, цілком нешкідливою манією. Проявлялася вона рідко, переважно в миті збентеження. У звичний час Геворк сумлінно виконував обов’язки опалювача, водоноса, дроворуба, садівника і з мовчазною ретельністю працював за двох.

«Скільки повноцінних дітей і дорослих можна було б врятувати, а Бог посилає мені малолітню злочинницю та недоумка», – подумав Арам. Він побачив у цьому багатозначну відповідь, кару за його байдужість, відступництво перед зейтунцями.

У візку Сато бурхливо та недоречно веселилася, штовхала своїми гострими колінами Іскую, реготала, без угаву торохтіла, немов день вигнання був радісним, святковим днем. Дівчинці, вочевидь, ніколи не траплялося їздити на конях. Висунувши худеньку ручку з потворними широкими нігтями за край візка, вона з насолодою занурювала її в струмінь повітря, як занурюють кінцівку в прохолодні струмені води за кормою. Супутників дратувала ця її життєрадісність, що б’є через край. Іскуя відсунулася від сусідки. Священик, котрий їхав верхи біля екіпажа, пригрозив Сато викинути її геть або зв’язати дівчинці руки, якщо вона не вгамується.

Важка дорога до Айнтаба (довелося двічі ночувати у кепських сільських халупах) протікала без надзвичайних подій. В Айнтабі вони залишалися три дні. Місцеві вірмени, отримавши телеграму від преподобного Вудлі, приготували новий транспорт для Товмасянів.

Але після того як напередодні в місто прибув перший зейтунський етап і айнтабські вірмени побачили на власні очі нещасних вигнанців, вони впали у відчай і стали чекати свого кінця. Майже ніхто не виходив із дому. Ширилися страхітливі чутки. Подейкували, що уряд має намір вчинити над Айнтабом коротку розправу: вірменський квартал просто випалять, а жителів перестріляють.

І все ж громада поставилася до священика та його сім’ї з небуденною увагою. Здавалося, в порятунку постраждалих вони сподівалися знайти і власне спасіння. Арам спробував було прилаштувати Сато в місті, але та з таким жахом вчепилася в Іскую, що священик знову посадив дикунку на заднє сидіння екіпажа.

До Алеппо все йшло добре, незважаючи на те, що вони чотири дні таємно перебиралися через перевали Тавра, з великими труднощами діставали на станціях коней і двічі ночували в порожніх коморах. Але велике місто з його величезним ринком, забрукованими вулицями, безліччю палаців, адміністративних і військових будівель, прекрасними садами, розкішними іноземними місіями, готелями, заїздами – стало відпочинком для занепалих духом і виснажених вигнанців. Незважаючи на суворий обшук, який вчинили заптії на заставі, після кількох тривожних хвилин (Сато та Геворка Товмасянам вдалося провести із собою, видавши їх за слуг) вигляд вулиці і байдужого людського потоку, що пливе нею, створював у цих невільних людей відчуття уявної свободи.

Однак прийом місіонерів і керівників вірменської громади сильно відрізнявся від зустрічі, наданій у Мараші й Айнтабі. Тутешні місіонери були настільки обтяжені справами, обов’язками та турботами, все відбувалося у них так бюрократично, що Арам не захотів вдатися до їхньої допомоги. Він тільки випросив для себе і своєї сім’ї дві скромні кімнатки.

Вірменська громада в Алеппо славилася своїм багатством, і тому тутешні вірмени були черствішими та боягузливішими, ніж скромні жителі Айнтаба. Тутешнім вірменам було страшніше, ніж тамтешнім, – вони більше втрачали. І ще одна обставина: ледь священик згадував про Зейтун, то помічав, що вже сама назва цього зачумленого місця наганяє страх на його столичних одноплемінників. Очевидно, їм не хотілося мати офіційні взаємини з людьми, котрі були затавровані як злісні бунтівники. Поява зейтунського пастора серед них могла накликати неабиякі неприємності. Зараз, аби вціліти, потрібно проявляти надфанатичну відданість державі і не заводити сумнівних знайомств. Священику запропонували грошову допомогу – нічим більше зарадити вони йому не можуть. Той подякував і відмовився.

Часу було обмаль, і Араму довелося винайняти на стоянці одну з безлічі яйлі, що чекали клієнтів. Спочатку візник навідріз відмовився їх везти. До самого узбережжя, та ще й за Антіохію! Обурений такою дурницею він навіть схопився за феску. Потім після довгих клятв і запевнень – «іншалла!» й «алла Білір!»[40] – виторгував свою ціну і зажадав дві третини наперед, що і отримав. Утім, всі інші візники взяли б стільки ж, священик це знав.

Арам вибрав дорогу на Александретту, хоч це були манівці і доводилося для безпеки робити гак. Він сподівався, що через півтори доби безперервної їзди вони доберуться до рогачки на Антіохію, а через добу будуть уже вдома.

Але першого ж дня, перед самим заходом сонця кучер зліз із передка, похнюплено обстежив копита коней, колеса, осі й оголосив, що з нього досить: коні загнані, візок перевантажений, і він не годився возити по світу якихось там вірменів. Йому буцімто потрібно негайно ж повернутись назад, щоб ще завидна встигнути в Туронт, де у нього живуть родичі. Жодні благання не допомогли, не подіяла навіть досить суттєва надбавка плати за проїзд. Турок великодушно визнав, що свої гроші він отримав, а більше, мовляв, йому не треба. Він навіть готовий задарма довезти клієнтів до Туронта, де вони якнайкраще виспляться на справжніх ліжках, у розкішній оселі його родичів. Священик замахнувся було палицею і, мабуть, провчив би нахабу, якби Овсанна не схопила чоловіка за руку.

А кучер викинув з яйлі всі речі, натягнув віжки – і зник, залишивши п’ятьох змучених людей у цьому порожньому та безрадісному краю.

Вони ще годину йшли вперед в надії, що на горизонті з’явиться якесь село або хтось підвезе. Але куди не глянь – одна порожнеча: ні возів, ні комори, ні куреня, ні села. Ще одну ніч довелося спати просто неба, а тяглася вона довше за першу, бо ніхто її не передбачав.

У химерному світлі місяця вигин дороги зловісно поблискував, немов лезо шаблі. Подорожні влаштувалися подалі від битого шляху, просто на голій землі. Але матір усього сущого – земля – не приголубила вірменів. Знизу, крізь розстелені ковдри проступала волога, а над ними саваном звисало свербляче болотяне повітря, в якому співали свою отруйну пісню комарі.

Геворк і священик стерегли сплячих, пастор не випускав із рук карабін, яким забезпечили його батьки-місіонери в Мараші. Останні п’ятдесят годин до Йогонолука були найважчими. Справжнє диво, що з Овсанною не сталося нещастя, а Іскуя не зламалася. Священик припустився помилки: замість того щоб продовжувати рухатися битим шляхом, він занадто рано звернув на вузьку дорогу, що вела на південний захід. Через кілька миль вона обірвалася. Й ось почалися нескінченні пошуки та блукання. На останньому відтинку цього тернистого шляху їх виручила надзвичайна фізична витривалість Геворка. Він почергово ніс жінок на своїй спині. Манаття вони скоро покинули на дорозі. Пастор важко крокував попереду, зосередивши свою увагу тільки на тому, щоб не втратити орієнтир, яким служили хмари над прибережним гірським кряжем. Раз по раз їм траплявся путівець, за яким можна було пройти шмат дороги і перебратися гнилими дошками через водостік. Час від часу їх підвозила чиясь фіра, запряжена волами. Люди подорожніх не кривдили. Навіть мусульмани, котрі зустрічалися їм дорогою, ставилися до мандрівників доброзичливо, давали питну воду і сир. Але якби на прочан напали, вони не в силах були б боронитися. Бо вже не відчували болю, не помічали, що у них кровоточать ноги, тупцювали, хитаючись, як у дурмані, як у пеклі. Навіть міцний Арам ішов гойдаючись, із затуманеною свідомістю, занурений у хиткий світ примарних образів. Іноді він чомусь голосно сміявся. Вражаюче витривалою виявилася Сато. Часто ступаючи своїми до синяви відтоптаними ногами, вона бігла підтюпцем за Іскуєю, немов тренувалася в цьому під час втеч із притулку.

Коли Багратян побачив на церковних сходах утікачів, вони перебували в стані немічної відчуженості. Але подорожні були молоді, порятунок прийшов несподівано, перед ними світилися добрі старечі обличчя батька, священика, лікаря, їм говорили ласкаві слова, їх обвівало теплом батьківщини, тому мандрівники швидко отямилися, і надлюдська втома моментально змінилася бурхливим пожвав-ленням.

Пастор Арам повторював:

– Не порівнюйте це з колишніми погромами… Це – набагато гірше, набагато нестерпніше, нещадніше, ніж усі погроми, і, головне, триває набагато довше. Це не зникає ні вдень, ні вночі…

Він стиснув пальцями скроні.

– Ніяк не можу впоратися з собою. Діти весь час стоять перед очима… Тільки б Вудлі вдалося їх урятувати…

Доктор Алтуні мовчки обстежив руку Іскуї, інші розпитували Арама. Запитання, цілком природно, сипалися з усіх боків:

– Чи можна чекати, що вони обмежаться тільки Зейтуном?

– Далебі, вже й Айнтабська громада крокує трактом?

– Що чути в Алеппо?

– Чи є якісь звістки з інших вілаєтів?

– А ми?

Лікар розмотав бинт і обмивав теплою водою набряклу руку Іскуї. Він іронічно засміявся:

– Куди ж ще нас засилати? На Муса-Дагу ми і так уже вигнанці.

З майдану в кімнату увірвався гомін голосів. Тер-Айказун припинив балачку. Він підняв на Ґабріеля свої лагідні та вольові очі:

– Будьте ласкаві, Багратяне, скажіть людям на площі кілька заспокійливих слів, аби вони розійшлися нарешті по домівках.

Чому Тер-Айказун доручив це Ґабріелю, парижанину, в котрого не було ніяких точок дотику з тутешніми сільськими жителями? Розмовляти з односельцями мав би мухтар Кебусян – це його справа. А може, священик переслідував своїм проханням якусь потаємну мету?

Багратян боявся і соромився. Але все ж таки послухався Тер-Айказуна, тільки повів із собою за руку Стефана. Вірменська була, правда, його рідною мовою, але в першу мить, коли потрібно було промовляти до натовпу (тим часом той зріс уже до півтисячі), він вважав свій виступ нетактовним, недозволеним втручанням. Йому чи не легше було б висловлюватися турецькою, військовою мовою. Але важко було тільки почати, потім склади самі собою вляглися в слова, давня мова ожила в чоловікові, дала паростки та пагони.

Він попросив жителів Йогонолука й інших селищ, котрі чомусь тут опинилися, спокійно розійтися по домівках. У Зейтуні – і більше ніде – сталися порушення закону, справжню причину яких ще треба буде розслідувати. Кожен вірменин знає, що Зейтун споконвіку був на особливому рахунку. Мусадагцям, позаяк вони живуть у зовсім іншому районі і ніколи політикою не займалися, ніщо не загрожує. І все ж саме в такі часи, як зараз, треба свято дотримуватися спокою та порядку. Він, Багратян, потурубується про те, щоб у селах регулярно поширювалися повідомлення про всі найважливіші події. Якщо буде треба, всі громади зберуться на сходини, щоб обговорити своє майбутнє.

На свій подив, Ґабріель відчував, що промовляє впевнено, знаходить потрібні слова, які діють на слухачів заспокійливо. Хтось навіть вигукнув:

– Хай живе сім’я Багратянів!

Але десь жіночий голос простогнав:

– Господи, що ж з нами буде!..

Хоча натовп і не пішов із майдану, він розбився на купки і більше не тримав в облозі церкву. З трьох заптіїв залишився один тільки, Алі Назіф, інші дременули, а той тинявся по селу. Ґабріель підійшов до урядника. Останнім часом рябий жандарм, либонь, не знав, як бути з ефенді: чи вважати його шляхетною особою, чи невірною свинею, з якою через те, що за розпорядженням згори змінилася ситуація, і розмовляти нічого. Помітивши розгубленість жандарма, Багратян вирішив триматися з ним пихато.

– Тобі відомо, хто я такий. Я для тебе – особа вищестояча, начальство, я – офіцер армії.

Алі Назіф став струнко. Ґабріель багатозначно підніс руку до кишені.

– Офіцер не дає бакшиш. Але ти отримаєш від мене ці два меджидії в оплату за неслужбове доручення, яке зараз тобі дам.

Алі Назіф продовжував стояти струнко, щоб не залишалося жодних сумнівів у його готовності до послуг. Багратян кивнув, що той може стати «вільно».

– Останнім часом я помічаю нових людей серед ваших заптіїв. Ви отримали поповнення?

– Нас було занадто мало, ефенді, для такої важкої служби і далеких відстаней. Тому наш пост і посилили.

– Справді з цієї причини? Гаразд, можеш не відповідати. Ну, а як ти отримуєш накази, платню й усе інше?

– Один із наших хлопців щотижня їздить верхи до Антак’ї і звідти привозить нам накази.

– Так ось, слухай неслужбове доручення, Алі Назіфе! Якщо отримаєш якийсь наказ або дізнаєшся від свого командування хоч щось важливе для тутешньої округи – ти мене розумієш? – то негайно з’явишся до мене додому! А там отримаєш суму втричі більшу за ту, що отримав зараз.

І так само гордовито Багратян повернувся до жандарма спиною та пішов назад до захристя.

Доктор Алтуні скінчив обстеження і, гірко посміхнувшись, зауважив:

– У Мараші у них є велика лікарня, медична бібліотека, а цей, з дозволу сказати, віслюк, мій колега, не зміг вправити руку. Чого ж вимагати від мене, коли я не маю жодних медичних інструментів, крім іржавих щипців зубодера. Доведеться накласти двосторонню шину на ушкоджену руку, вигляд у неї жахливий. Хворій потрібна приємна кімнатка, постільний режим і догляд. Все це потрібно і твоїй дружині, Араме!

Старий Товмасян не тямився від того, що відбувається.

– У мене так тісно стало з того часу, як я продав будинок. Як ми розмістимося?

Ґабріель одразу ж запропонував мадемуазель Товмасян кімнату в своєму будинку: з неї відкривається гарний вигляд на гори. А догляд буде таким, як накаже доктор Алтуні. Той щиро зрадів:

– Goh em, я задоволений, друже! Але цю бідолаху Сато ти вже також візьми, заради мене, щоб мої вельмишановні пацієнти були в одному місці. Мої старі ноги скажуть тобі за це спасибі.

Так і вчинили. Арам та Овсанна пішли з батьком, прихопивши з собою Геворка-танцюриста, котрому старий Товмасян мав намір знайти заняття і в будинку, і в майстерні.

Стефана же Ґабріель послав уперед попередити Жульєтту. Засапавшись, хлопчик вбіг у будинок.

– Мамо, мамо! Якби ти знала, що сталося! До нас зараз прийдуть гості. Мадемуазель Іскуя, вона сестра священика із Зейтуна, і дівчинка з розбитими у кров ногами.

Жульєтта була вкрай схвильована цією звісткою. Ґабріель ніколи без попередження не приводив гостей в оселю. Коли справа торкалася стосунків з людьми, він не почувався впевнено, особливо якщо це були його одноплемінники. Але коли через десять хвилин той з’явився в супроводі Іскуї, подружжя Алтуні та Сато, Жульєтта була сама доброта. Як більшість вродливих жінок, вона була чутлива до жіночої чарівності, особливо юної. Зовнішність Іскуї зворушила пані Багратян, пробудила сестринські почуття, бажання прийти на допомогу молодшій. Віддаючи розпорядження з облаштування гостей, вона подумки із задоволенням зазначала: «Ця вірменка і справді якась особлива. Такі тонкі риси обличчя серед них зустрічаються вкрай рідко. Навіть у лахмітті вона виглядає благородно. І здається, як для дикунки доволі пристойно розмовляє французькою».

Кімнату швидко привели до ладу. Жульєтта сама принесла Іскуї різні дрібниці аж до мереживної нічної сороч- ки з власного гардеробу. І без вагань пожертвувала парфуми та туалетну воду, хоч ці скарби були зараз незамінними.

Ганьблячи марашських лікарів – таке ж велике місто, – Алтуні знову оглянув руку Іскуї.

– Боляче тобі, любонько?

– Ні, зараз зовсім не боляче, ось тільки таке відчуття… тупе таке, – вона затнулася, підшукуючи слово, – відчуття бездушності.

Старий лікар усвідомлював, що його знань тут недостатньо. Проте наклав велику пов’язку – інакше вчинити не міг, – що обвивала плече до самої шиї. При цьому стало помітно, як упевнено працюють його старечі пальці в темних зморшках.

Незабаром Іскуя лежала на м’якій постелі, доглянута та спокійна. Жульєтта допомогла їй зручніше влягтися і зібралася йти.

– Якщо вам щось знадобиться, дитинко, потрусіть якнайдужче цей великий дзвіночок. Їжу принесуть у ліжко. Але я і сама зазирну до вас.

Іскуя підвела на Жульєтту очі: то були очі її народу, з яких усе ще дивилася лячна далечінь, а не радість повернення.

– О, спасибі, мадам!.. Мені нічого не знадобиться… Дякую, мадам…

І раптом сталося те, чого не траплялося з нею в страшний зейтунський тиждень, ні на етапі, ні під час мандрівки в Йогонолук. З очей юнки потекли сльози, це не були судомні ридання, а лиш плач без схлипувань, невгамовний і рівний потік, що звільняє від заціпеніння, безкрайній і безрадісний, як степ на сході, звідки вона прийшла. Ридаючи, Іскуя повторювала:

– Даруйте, мадам… Це я ненавмисно…

Жульєтті дуже хотілося стати перед нею на коліна, поцілувати дівчинку, назвати янголом. Але щось унеможливлювало такий прояв звичної ласки. Відчуженість, в яку панночка ще була занурена, чи пережите, від пут якого вона ще не зуміла звільнитися?

Пані Багратян не наважилася дати волю пориву ніжності. Вона лише обережно погладжувала Іскую по волоссю і мовчки чекала в її узголів’ї, поки очі безгучно ридаючої дитини не заплющив сон, поки та не занурилася в милосердну порожнечу.

Матінка Антарам промила і перев’язала рани на ногах Сато. Потім дівчинку поклали в ліжко в одній із кімнат для слуг. Та тільки-но вона заснула міцним сном, як залунали несамовиті крики. Всі ці дні вона жодного разу не проявила страху, а зараз, мабуть, уві сні, в цьому відображенні життя, Сато роздирали тисячі страхів. Її будили, але це не допомагало. Дитина засинала непробудним сном і через якийсь час знову починала стогнати та нестямно волати. Іноді цей протяжно виючий голос ніби чіплявся за рятівне ім’я: «Кючук-ханум!»

Коли з далекої кімнати долинули ці страшні звуки, Жульєтта вийшла на ґанок будинку і зустріла там сина. Стефан весь тремтів. Усе нове, невідоме, небезпечне породжувало в ньому бурхливий відгук. У листопаді підліток відсвяткував свій тринадцятий день народження, вступивши в той вік, коли кожного хлопчика вабить усе виняткове. Навіть коли спостерігав з вікна сильну грозу та зливу, в ньому спалахувало бунтарське бажання, щоб сталося щось надзвичайне.

Й ось він прислухався, завмираючи від солодкого жаху:

– Мамо, ти чуєш, як Сато кричить?

«Очі Іскуї, у мого хлопчика очі Іскуї!» – осяяла Жульєтту думка, і в цю мить просвітління, наче при спалаху блискавки, вона раптом усвідомила всю безмірну складність життя. Матір уперше охопив величезний страх за Стефана. Вона повела його в свою кімнату, притисла до грудей, а далекі зойки Сато все ще ворохобили тихий передпокій.

Пізно ввечері Ґабріель запросив до себе священика Тер-Айказуна, доктора Петроса Алтуні й аптекаря Грікора.

Вони сиділи вчотирьох, з чубуками та цигарками, в слабо освітленому селамліці. Багратяну хотілося почути від цих освічених і дуже гідних стовпів місцевої громади, як вони оцінюють становище, як планують діяти в разі наказу про депортацію і як можна запобігти смертельній небезпеці, що нависла над жителями Муса-Дага.

Він нічого у них не випитував. Тер-Айказун уперто мовчав. Лікар оголосив, що йому вже шістдесят вісім років і без того залишилося жити якихось два-три роки. А якщо чомусь кінець настане раніше, то тим краще! Смішний той, хто чіпляється за якісь жалюгідні місяці. Все життя того не варте! Головне – якнайдовше оберігати людей від страхів. У цьому він бачить свій найперший обов’язок і буде виконувати його за будь-яких умов, усе інше його не стосується.

Аптекар Грікор незворушно курив свій кальян, який він із усіма застереженнями приніс із собою з дому. З багатозначним виглядом він вибирав із розпечених вуглинок одну, що йому сподобалася, і повільно притискав пальцями до грудочок тютюну в кальяні. Було це якоюсь наочною демонстрацією: я, мовляв, можу, не обсмалившись, голими руками хапати вогонь. Судячи з зизоокості мандаринського обличчя з цапиною борідкою, він був глибоко зосереджений на врочистій процедурі розкурювання кальяну і не схвалював усе, що може потривожити незворушну гармонію духу. Тільки дух визначає право справедливості, а не навпаки. Навіщо прагнути щось робити? Будь-яка дія сама собою призводить до кінця, одна лише думка мислить вічно. Грікор не знає, що буде. Але він твердо впевнений – в які б умови не поставило його життя, не давати доступу в свій внутрішній світ нічому випадковому, несуттєвому, навіть якщо це – жорстока життєва зміна. І в підкріплення цього справді філософського ідеалу, якому той сподівається служити до останнього подиху, аптекар процитував турецьку приказку, цілком доречну і в устах старого аги Ріфата Берекета:

– Kismetdіn zyadі оlmaв – усе, що здійснюється, те судилося.

Слова ці дозволяли залишити осторонь болісне нагальне питання і завести розмову про ті піднесені ідеї, що з давніх-давен відсторонені від чужого їм співчуття та холодні, як сторінки книг, на яких відображене їхнє божественне життя.

Глухим голосом аптекар називав різні вчення про приречення, він згадав про взаємозв’язок між християнством та ісламом, про Григорія Просвітителя, про Халкідонський собор, про перевагу монофізітського вчення перед католицизмом. Аптекар упивався самим звуком своїх слів. Священик тільки дивувався, звідки такі глибокі пізнання в богослов’ї в якогось аптекаря. До того ж він почув імена, дати та дивовижні висловлювання Отців Церкви, про які в роки навчання в семінарії ніколи не чув, а не чув лиш тому, що своїм існуванням вони були цілком зобов’язані творчій уяві Грікора.

«Прокляття!» – Ґабріель неввічливо тупнув ногою. Зараз європеєць у ньому ненавидів усіх цих сновид і красномовців, котрі без боротьби занурювалися в трясовину смерті… Зневажливо махнувши рукою, він перебив Грікора:

– Панове, мені б хотілося не зволікаючи викласти думку, яка спала мені на гадку під час розмови з заптієм Алі Назіфом. Адже я ще й турецький офіцер, воював на фронті, маю бойові відзнаки за участь в останній Балканській кампанії. Як би ви поставилися до того, щоб я одягнув свій мундир і подався в Алеппо? Кілька років тому я надав невелику послугу генералу Джемаль-паші…

Старий Алтуні перервав його майже зловтішно:

– Джемаль-паша давно переніс свою штаб-квартиру в Єрусалим.

Але Багратяна не так легко було збити на манівці:

– Неважливо! Набагато впливовішим, ніж Джемаль-паша, є валі Алеппо Джелал-бей. Я з ним не знайомий, але всі ми знаємо, що він у міру своїх сил намагається нам допомогти. Якщо я прийду до нього і нагадаю, що Муса-Даг ховається на краю світу і хоча б тому не має якогось стосунку до політики, він, можливо…

Ґабріель не доказав і прислухався. Запанувала мовчанка. Тільки булькала рідина в кальяні Грікора. Минуло небагато часу, поки Тер-Айказун відклав убік свій чубук.

– Валі Джелал-бей, – він уважно оглянув співрозмовників, – безперечно, великий друг нашого народу. Він робив нам часом добро. При його правлінні можна було не боятися найгіршого. Але, на жаль, дружба з нами не пішла йому на користь…

Тер-Айказун вийняв із широкого рукава своєї ризи складену газетну шпальту.

– Сьогодні п’ятниця. Це «Танін» від вівторка. Повідомлення надруковано дрібним шрифтом у непомітному місці. – Він прочитав, тримаючи часопис на далекій відстані від очей: – «Як нам повідомляють із Міністерства внутрішніх справ, його ясновельможність валі Алеппо, Джелал-бей, звільнений безстроково у відставку». Це все.