Читать книгу Єретики Дюни - Фрэнк Герберт - Страница 8

Третього року свого життя зі священниками Ракіса дівчинка Шіана лежала на вершині високої крутої дюни. Пильно вдивлялася у ранкову далечінь, з якої долинав викликаний тертям гучний гуркіт. Світло, мов примарне срібло, імлистою димкою замерзало на обрії. Поверхня піску досі була по-нічному холодною.

Вона знала, що священники стежать за нею з безпечної, оточеної водою вежі, кілометрів за два позаду неї, та це її не турбувало. Усю увагу дівчинки поглинало тремтіння під її тілом.

«Великий, – подумала вона. – Щонайменше сімдесят метрів. Великий і прекрасний».

Сірий шовковистий дистикост тісно прилягав до її шкіри. Не був подертим і полатаним, як той успадкований від старшої рідні, що вона носила до того, як священники забрали її під свою опіку. Відчувала вдячність за гарний дистикост і товсту біло-пурпурову накидку, що покривала її, але насамперед відчувала піднесення від перебування тут. У такі моменти, як цей, її переповнювало відчуття чогось розкішного й небезпечного.

Священники не розуміли, що тут відбувалося. Вона про це знала. Боягузи. Шіана озирнулася через плече на далеку вежу й побачила зблиски сонячного світла на лінзах.

Дитина, надто розвинута для своїх одинадцяти стандартних років, струнка і смаглява, бронзововолоса, з вигорілими на сонці пасмами, могла виразно уявити, що бачили священники крізь свої шпигунські лінзи.

«Бачать, як я роблю те, чого вони не сміють. Бачать мене на стежці Шайтана. Я видаюся дуже маленькою на піску, а Шайтан видається дуже великим. Уже можуть його побачити».

Зі звуку скреготіння Шіана знала, що вона теж скоро побачить гігантського черва. Не думала про дедалі ближчого монстра як про Шай-Хулуда, Бога пісків, постать, про яку щоранку співали священники, вшановуючи перлину свідомості Лето ІІ, вкладену в кожного з цих багатокільцевих владик пустелі. Думала про червів здебільшого як про «тих, що мене пощадили» або як про Шайтанів.

Тепер вони належали їй.

Цей їхній зв’язок розпочався трохи більше ніж три роки тому, у місяць її восьмого дня народження, місяць Ігат за старим календарем. Її сільце було убогим піонерським поселенням, збудованим далеко перед безпечними бар’єрами, такими як канати й кільцеві канали міста Кіна. Лише рів із вологим піском охороняв такі піонерські місцини. Шайтан уникав води, але його вектор, піщана форель, швидко поглинала всю вологу. Дорогоцінну вологу, пійману у вітряну пастку, доводилося щоденно витрачати для відновлення бар’єра. Її село було жалюгідною купкою хиж і халуп із двома малими вітряними пастками. Пійманої у них води вистачало, щоб напитися, але рідко був надлишок, який можна було використати для бар’єра від червів.

Той ранок дуже скидався на сьогоднішній. Нічний холод разив їй у носі та в легенях, примарна димка стягувала небокрай. Більшість сільських дітей висипала до пустелі, щоб шукати шматочки й піщинки меланжу, які часом залишав Шайтан на шляху свого переходу. Вночі поблизу чутно було двох великих. За меланж навіть при теперішньому падінні цін можна було купити глазуровану цеглу, щоб викласти третю вітряну пастку.

У своїх пошуках діти роздивлялися не лише прянощі, а й знаки січей – древніх фрименських укріплень. Тепер від них залишилися тільки рештки, але скельні бар’єри давали більшу безпеку від Шайтана. А ще в деяких січових сховищах начебто зберігалися загублені скарби меланжу. Кожен поселянин мріяв про таку знахідку.

Шіана, одягнена в латаний дистикост і благеньку накидку, самотньо повернула на північний схід, до далекого туманного клубка повітря, що розповідав про велике місто Кін, волога якого здіймалася в нагрітому сонцем вітерці.

Полювання на крихти меланжу було здебільшого справою, що вимагала зосередження уваги на нюхові. При такій концентрації вільними залишалися тільки клаптики свідомості, налаштовані на скреготіння піску, що сповіщало про наближення Шайтана. М’язи ніг автоматично рухалися в неритмічній ході, яка не відрізнялася від природних звуків пустелі.

Шіана не почула перших криків. Вони злилися з солоним тертям несеного вітром піску об бархани, що закривали від неї сільце. Звук повільно проникнув у свідомість, а тоді привернув до себе увагу.

Кричало багато голосів!

Шіана відкинула пустельну обережність – нерівномірні кроки. Рухаючись так швидко, як дозволяли її дитячі мускули, вона видряпалася на зсипний схил бархана і глянула з-за нього туди, звідки долинав той жахливий крик. Устигла побачити те, що поклало край останнім крикам.

Вітер і піщана форель висушили широку дугу бар’єра на протилежному кінці її сільця. Шіана розгледіла прогалину, що вирізнялася кольором. Крізь отвір пробрався дикий черв. Кружляв усередині решток вологої запори. Гігантська паща, що відсвічувала полум’ям, поглинала людей і хижі, кільце швидко стискалося.

Шіана побачила останніх уцілілих, скупчених у центрі руйновища, простору, вже очищеного від убогих халуп та уламків вітряних пасток. На її очах деякі люди намагалися вирватися і втекти в пустелю. Серед ошалілих утікачів Шіана розпізнала свого батька. Ніхто не врятувався. Велика паща поглинула всіх, перш ніж обернулася, щоб зрівняти із землею рештки сільця.

Від крихітного поселення, що посміло захопити клаптик Шайтанового володіння, зостався тільки пісок, з якого курівся дим. Місце, де було село, втратило всі ознаки людських поселень, як до того, коли сюди прийшли перші мешканці.

Шіана глибоко вдихнула, втягнувши повітря крізь ніс, щоб зберегти тілесну вологу, – так чинила кожна добра дитина пустелі. Пробіглася поглядом по горизонту, шукаючи інших дітей, але Шайтан залишив по той бік сільця слід із численними звивинами та петлями. В її полі зору не зосталося жодної людини. Вона скрикнула високим пронизливим голосом, що далеко рознісся в сухому повітрі. Ніхто не відгукнувся у відповідь.

Сама.

Шіана, мов у трансі, рушила до села вздовж гребеня дюни. Коли підійшла достатньо близько, її ніздрі заповнила потужна хвиля корицевого запаху, несена вітром, який досі здіймав куряву з вершин дюн. Тут вона зрозуміла, що сталося. Село опинилося на поверхні премеланжевого викиду, це й спричинило катастрофу. Коли велика маса глибоко під піском дозріла, вибух розкидав прянощі, і прибув Шайтан. Будь-яка дитина знала, що Шайтан не може протистояти викиду прянощів.

Лють і дикий розпач почали наростати в Шіані. Вона бездумно збігла з дюни в напрямку Шайтана, помчала за червом, що повертався через те ж сухе місце, яким і дістався до села. Не роздумуючи, рвонула до хвоста, видряпалася на нього й побігла вперед по великій кільчастій спині. Біля опуклості за його пащею присіла навпочіпки й замолотила кулаками по твердій поверхні.

Черв зупинився.

Її гнів зненацька перетворився на жах. Шіана перестала молотити черва. Лише тоді усвідомила, що кричить. Її переповнило страшне почуття самотності. Не знала, як опинилася тут. Знала тільки, де була, і це стиснуло її агонією страху.

Черв так і лежав на піску, не рухаючись.

Шіана не знала, що робити. Черв щомиті міг перевернутися і розчавити її. Або закопатися під пісок, залишивши її на поверхні, щоб поглинути потім, на дозвіллі.

Зненацька довге дрижання прокотилося вздовж усієї спини черва – від хвоста до того місця за пащею, де сиділа Шіана. Черв рушив уперед. Звернув широкою дугою і, набираючи швидкості, скерувався на північний схід.

Шіана схилилася вперед і вхопилася за ближчий край кільця на спині черва. Боялася, що черв от-от ковзне в пісок. Що вона зможе тоді зробити?

Але Шайтан не закопувався. Коли пройшли хвилини, а ритм простого і швидкого переходу через дюни не змінився, Шіана виявила, що її розум знову працює. Вона знала про таку їзду верхи. Священники Розділеного Бога забороняли її, але історії – і писані, і усні – розповідали, що фримени їздили так у давнину. Фримени стояли на спині Шайтана, утримуючись за допомогою тонких жердин із гачками на кінцях. Священники заявляли, що це діялося до того, як Лето ІІ поділився своєю свідомістю з Богом пустелі. Тепер було заборонено все, що могло б принизити розсипані фрагменти Лето ІІ.

Зі швидкістю, яка дивувала Шіану, черв ніс її до покритих імлою обрисів Кіна. Велике місто бовваніло на ламаному обрії, наче міраж. Поношена накидка Шіани лопотіла, вдаряючись об тонку поверхню її латаного дистикоста. Боліли пальці, якими вона трималася об ведучу поверхню гігантського кільця. Кориця, палений камінь та озон із червового теплообміну обвівали її при зміні вітру.

Обриси Кіна попереду ставали виразнішими.

«Священники побачать мене й лютуватимуть», – подумала вона.

Розпізнала низькі цегляні стіни, що позначали першу лінію канатів, а за ними закритий бочкоподібний вигин поверхневого акведука. Над усім цим здіймалися огорожі садів-терас і високі профілі гігантських вітряних пасток, ще далі – храмовий комплекс із власними водними бар’єрами.

Денний перехід по відкритому піску за неповну годину!

Її батьки й сусіди-селяни часто долали цю дорогу або з торговою метою, або щоб приєднатися до танців, але Шіана ходила з ними лише двічі. Найкраще пам’ятала танець і бійку, якою він закінчився. Розмір Кіна викликав у неї захоплення. Стільки будинків! Стільки людей! Шайтан не міг загрожувати такому великому місту.

Та черв рвався вперед, наче міг перестрибнути через канат і акведук. Шіана вдивлялася у місто, що здіймалося перед нею дедалі вище, вище й вище. Захоплення придушило страх. Шайтан не збирався зупинятися!

Раптом черв загальмував.

Тубулярні вентиляційні отвори каната були не більше ніж за п’ятдесят метрів від його роззявленої пащі. Шіана відчула гарячий запах кориці, почула глибокий гуркіт внутрішньої печі Шайтана.

Урешті їй стало ясно, що подорож добігла кінця. Шіана повільно випустила кільце. Стояла, очікуючи, що черв от-от рушить знову. Шайтан нерухомо стояв на місці. Вона обережно зсунулася зі свого сідала і спустилася на пісок. Тут зупинилася. Тепер він ворухнеться?

Мала непевну ідею рвонути в бік каната, але цей черв її зачарував. Ковзаючись на збуреному піску, Шіана пішла вперед, стала перед червом і зазирнула в жахливу пащу. Всередині рами з кристалічних зубів то вперед, то назад прокочувалося полум’я. Її охопив пекучий видих із запахом прянощів.

До Шіани повернулося безумство, що раніше змусило її спуститися з дюни й кинутися до черва.

– Будь ти проклятий, Шайтане! – гукнула вона, замахуючись кулаком на страхітливу пащу. – Що ми тобі заподіяли?

Ці слова вона чула від матері, коли черв знищив їхні картопляні грядки. Жодною часткою свідомості Шіана й на мить не сумнівалася в доречності назви «Шайтан» і в слушності материнського гніву. Вона належала до найнижчої верстви ракіанського суспільства і знала про це. Її народ насамперед вірив у Шайтана, а вже потім у Шай-Хулуда. Черви були червами, а часто ще й чимось значно гіршим. На відкритому піску не було справедливості. Там чаїлася тільки небезпека. Злидні та страх перед священниками могли вигнати її людей на грізні дюни, але навіть тоді вони рухалися з гнівною витривалістю, що вела колись фрименів.

Та цього разу переміг Шайтан.

Тут Шіана усвідомила, що стоїть на смертоносній дорозі. Її мозок, ще не зовсім повернувшись до нормального стану, розпізнав лише те, що вона вчинила безумство. Значно пізніше, коли науки Сестринства відшліфували її розум, вона збагнула, що тоді її з головою накрив жах самотності. Вона прагнула, щоб Шайтан забрав її до мертвих.

З-під черва видобувся звук скреготіння.

Шіана придушила крик.

Спершу повільно, потім швидше черв відступив назад на кілька метрів. Тоді розвернувся і, набираючи швидкості, помчав назад, залишаючи слід, паралельний до того, який він проклав дорогою з пустелі. Скрипіння його переходу затихло вдалині. Поступово до Шіани дійшло, що вона чує щось інше. Глянула вгору, на небо. Над нею зі звуком «твок-твок» пролетів священницький орнітоптер, мазнувши її своєю тінню. Виблискуючи в ранковому сонці, поспішив за червом до пустелі.

Тоді Шіана відчула більш знайомий страх.

Священники!

Вона не зводила з ’топтера очей. Той завис оддалік, потім повернувся і легко сів поблизу, на латку вигладженого червом піску. Шіана відчула запах мастила й нудку терпкість палива ’топтера. Він був гігантською комахою, яка сіла на пісок і чекала, щоб на неї кинутися.

Відкрився люк.

Шіана стояла на місці, розправивши плечі. Дуже добре; вони її піймали. Вона знала, чого очікувати. Пробувати тікати безглуздо. Лише священники використовують ’топтери. Можуть усюди дістатися і все побачити.

Вийшло двоє багато одягнених священників; їхня одежа вся була золотою і білою, з пурпуровим рубцем. Побігли до неї по піску. Впали перед нею навколішки, так близько, що вона чула запах їхнього поту й мускусні пахощі меланжу, якими просяк їхній одяг. Були молодими, але дуже скидалися на всіх священників, яких вона пам’ятала: з м’якими рисами, незагрубілими долонями, байдужими до втрати своєї вологи. Ніхто з них не мав дистикоста під верхнім одягом.

Той, що стояв ліворуч від Шіани, врівень із нею, заговорив:

– Дитино Шай-Хулуда, ми бачили, як твій Батько приніс тебе з Його краю.

Ці слова здалися Шіані безглуздими. Священники були людьми, яких слід боятися. Так казали й так поводилися її батьки і всі дорослі, яких тільки вона знала. Священники володіють орнітоптерами.

Священники згодовують тебе Шайтанові за найменшу провину, а то й без неї, просто через священницьку примху. Її люди знали багато таких випадків.

Шіана позадкувала, відступила від чоловіків на колінах, озирнулася довкола. Куди їй утекти?

Той, що говорив, благально підняв руку:

– Залишся з нами.

– Ви злі! – Шіанин голос зламався від надміру емоцій.

Обидва священники впали на пісок долілиць.

Далеко, на міських вежах, сонячні промені зблиснули на лінзах. Шіана їх бачила. Знала про такий блиск. Священники завжди стежать за тобою в містах. Як бачиш блиск лінз, то це сигнал бути непомітним, «поводитися добре».

Шіана стисла перед собою долоні, щоб утихомирити їхнє тремтіння. Глянула ліворуч і праворуч, тоді на священників, що лежали на землі. Щось тут було не так.

Обличчями в пісок, обидва священники здригалися від страху й чекали. Жоден не озивався.

Шіана не знала, як відповісти. Крах усього дотеперішнього життя не поміщався в її восьмилітньому розумі. Знала, що її батьків та всіх сусідів забрав Шайтан. Бачила це на власні очі. І Шайтан привіз її сюди, відмовившись утягнути у свій страховинний вогонь. Її пощадили.

Ось це слово вона збагнула. «Пощадили». Їй пояснили значення, коли вона вивчала танцювальну пісеньку:

Шай-Хулуде, пощади нас!

Забери Шайтана геть!

Повільно, щоб не підняти розпростертих священників, Шіана почала ховзькі неритмічні рухи танцю. Записана в пам’яті музика наростала в ній, вона розтиснула руки, широко їх розкинула. Ноги високо здіймалися у величних рухах. Тіло стало обертатися, спершу повільно, а тоді, коли екстаз танцю наростав, дедалі швидше. Довге бронзове волосся обвилося їй довкола обличчя.

Двоє священників зважилися здійняти голови. Дивна дитина виконувала Танець! Пізнали рухи – Танець Умилостивлення. Вона благала Шай-Хулуда помилувати своїх людей. Благала Бога помилувати їх.

Повернули голови, глянули один на одного й разом знову опустилися навколішки. Стоячи так, почали в освяченому часом ритуалі ляскати долонями, щоб відвернути увагу танцівника. Долоні ляскали ритмічно, вони заспівали древню пісню:

Предки наші їли манну у пустелі,

У краях палючих, де гудуть вітри.

Священники не звертали уваги ні на що, крім дитини. Бачили, що вона була худенькою, жилавою, з тонкими руками й ногами. Її накидка та дистикост були поношеними й полатаними, як у найбідніших. Високі вилиці відкидали тіні на оливкові щоки. Відмітили карі очі. У волоссі були рудуваті пасма, вигорілі на сонці. Риси вигострені необхідністю економити воду – ніс і підборіддя вузькі, чоло широке, вуста широкі й тонкі, шия довга. Скидалася на фрименські портрети у святині святинь, у Дар-ес-Баляті. Звичайно! Такою і має бути дитина Шай-Хулуда.

А ще вона добре танцювала. В її рухах не було найлегшого швидко повторюваного ритму. Ритм був, але захопливо довгий, із щонайменше стокроковим періодом. Вона тримала цей ритм, а сонце тим часом здіймалося дедалі вище. Був майже полудень, коли вона, виснажена, впала на пісок.

Священники встали й озирнулися на пустелю, в якій зник Шай-Хулуд. Тупання танцю не прикликало його назад. Їх помилували.

Так почалося нове життя Шіани.

Старші священники у своїх кімнатах довго й голосно сперечалися про неї. Врешті-решт виклали свої суперечки та звіти Преосвященнику, Гедлі Туеку. Пополудні Туек і шестеро священників-радників зустрілися у Залі Малих Соборів. На них доброзичливо дивилися мурали із зображенням Лето ІІ – його людське обличчя на великому червоподібному тілі.

Туек сидів на кам’яній лаві, перенесеній із Вітроломної січі. Колись на цій лаві начебто сидів сам Муад’Діб. На одній із її ніжок досі можна було розпізнати вирізаного яструба Атрідів.

Його радники засіли на менших нових лавах навпроти.

Преосвященник був імпозантною постаттю. Його шовковисте сиве волосся гладкою хвилею спадало на плечі. Це була відповідна оправа для квадратного обличчя з широкими товстими губами й тяжким підборіддям. Очі Туека зберегли первісні чисті білки довкола темно-синіх зіниць. Кущуваті непристрижені сиві брови затіняли очі.

Радники були строкатим натовпом. Кожен потомок давнього священничого роду мав у серці віру, що справи пішли б краще, якби то він сидів на Туековій лаві.

Мізерний тілом Стірос, з обличчям, як щіпка, узяв на себе роль речника опозиції.

– Вона – не що інше, як убога пустельна приблуда, і їхала верхи на Шай-Хулудові. Це заборонено, її слід покарати.

Негайно озвалися інші.

– Ні! Ні, Стіросе. Ти помиляєшся! Вона не стояла на спині Шай-Хулуда, як це робили фримени. Не мала гаків творця чи…

Стірос намагався їх перекричати.

Як бачив Туек, суперечка зайшла у глухий кут: троє проти трьох. Другу трійку очолював Умфруд, огрядний гедоніст, орудар «обережного визнання».

– Вона не могла керувати курсом Шай-Хулуда, – доводив Умфруд. – Усі ми бачили, як вона безстрашно зійшла на пісок і розмовляла з ним.

Так, усі вони це бачили – або на власні очі, або на голограмі, яку записав здогадливий спостерігач. Пустельна приблуда чи ні, стояла навпроти Шай-Хулуда й розмовляла з Ним. А Шай-Хулуд її не поглинув. Справді ні. Черв Бога відступив на дитячий наказ і повернувся до пустелі.

– Ми її випробуємо, – промовив Туек.

Назавтра, рано-вранці, орнітоптер, пілотований двома священниками, які привезли її з пустелі, поніс Шіану туди, де її не могло побачити населення Кіна. Священники забрали Шіану на вершину дюни й заткнули в пісок точну копію фрименського гупала. Коли гупало зняли із запобіжника, пустелею покотилося гучне биття, що кликало Шай-Хулуда. Священники втекли до свого ’топтера й чекали високо вгорі, тимчасом як перелякана Шіана, чиї найгірші страхи справдилися, стояла самотньо метрів за двадцять від гупала.

Прийшли два черви. Не найбільші з бачених священниками, не довші за тридцять метрів. Один із них заковтнув гупало, так його втихомиривши. Тоді обидва звернули, залишивши після себе два паралельні кругові сліди, і зупинилися на відстані неповних шести метрів від Шіани.

Вона покірно стояла, з руками вздовж боків і стиснутими в кулаки долонями. Саме так і роблять священники. Згодовують тебе Шайтану.

Ширяючи у своєму ’топтері, обидва священники захоплено дивилися. Їхні лінзи передавали цю сцену так само захопленим спостерігачам в особистих кімнатах Преосвященника в Кіні. Усі вони вже бачили раніше подібні події. Це було стандартне покарання, зручний спосіб усунути того з населення чи священства, що стояв на заваді, або прокласти дорогу для здобуття нової наложниці. Та ніколи раніше вони не бачили в ролі жертви самотню дитину. І яку дитину!

Черви Бога повільно поповзли вперед від місця своєї першої зупинки. Знову застигли, всього на відстані трьох метрів від Шіани.

Змирившись зі своєю долею, Шіана не тікала. Подумала, що скоро вона буде разом з батьками і друзями. Коли черви так і не ворухнулися, на зміну її страху прийшов гнів. Злі священники залишили її тут! Вона чула їхній ’топтер над головою. Повітря наповнював гарячий запах прянощів, який струменів від червів. Зненацька Шіана здійняла праву руку і вказала на ’топтер.

– Сюди, зжеріть мене! Цього вони хочуть!

Священники вгорі не чули її слів, але помітили жест і те, що вона розмовляє з двома Червами Бога. Палець, який на них указував, не віщував добра.

Черви не ворухнулися. Шіана опустила руку.

– Ви вбили мою матір, батька і всіх моїх друзів, – звинуватила їх. Зробила крок уперед і замахнулася кулаком.

Черви відступили, зберігаючи дистанцію.

– Якщо не хочете мене, повертайтесь, звідки прийшли! – Вона махнула рукою в бік пустелі.

Вони слухняно позадкували й разом розвернулися.

Священники в ’топтері прослідкували за червами, аж доки ті не зарилися в пісок на більш ніж кілометровій відстані. Лише тоді священники повернулися, їх переповнювали страх і тривога. Підхопили дитя Шай-Хулуда з піску й помчали назад до Кіна.

Ще до настання сутінків посольство Бене Ґессерит у Кіні отримало повний звіт. Наступного ранку звістка вже прямувала до Капітули.

Нарешті це сталося!