Читать книгу Кохання останнього магната - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 6

Був уже полудень, і учасники наради мали право рівно на годину часу Стара. Не менше, бо перервати таку нараду міг тільки режисер, у якого щось не складалося на зйомках; часом і набагато більше, бо кожні вісім днів компанія мала випускати картину, настільки ж складну й дорогу, як Рейнгардтове «Чудо».[74]

Траплялося, хоча і не так часто, як років п’ять тому, що Стар працював над одним фільмом протягом цілої ночі. Однак після такого спалаху діяльності він почувався потім кілька днів зле. Якщо ж він міг перекидатися з однієї справи на іншу, то з кожною переміною неначе відчував приплив свіжої енергії. І як ті «соньки», що можуть прокидатися за своїм внутрішнім будильником, Стар завів свій, щоб той «задзвонив» за годину.

До складу учасників наради, крім сценаристів, входили Рієнмунд, помічник продюсера, якому Стар благоволив, і Джон Брока, режисер фільму.

Зовні Брока виглядав машиністом локомотива: кремезний, спокійний, наче без нервів, рішучий без зайвих слів, з тих, хто одразу ж викликає довіру. А от в кіно він був профан: Стар вряди-годи ловив його на тому, що зі стрічки у стрічку той переносив одні й ті ж самі сцени; однією з таких був епізод з вродливою і багатою дівчиною – з тим же самим перебігом подій, у тій же послідовності. До кімнати з радісним гавкотом вбігає добра зграя собацюр і плигає навколо дівчини. Потім та сама дівчина прямує до стайні й плескає жеребця по крупу. Пояснення цьому, мабуть, годі шукати у Фрейда. Вірогідніше, в якусь невеселу хвилину юності Брока заглянув через паркан і побачив гарну дівчину з собаками та кіньми. І це назавжди закарбувалося у нього в мозку, як товарний знак шикарного життя.

Рієнмунд був молодий і вродливий, з доволі пристойною освітою, з тих, хто ніколи не промине добру нагоду. Від природи людина з сильним характером, він через свою посаду, що не підходила його натурі, щоденно був змушений крутитися в’юном як у вчинках, так і в помислах. І це не могло не відбитися на його вдачі. У свої тридцять років він не міг похизуватися жодною чеснотою, до яких зазвичай привчають з дитинства хоч корінних американців, хоч євреїв. Але стрічки він здавав своєчасно і, виявляючи своє ледве не гомосексуальне зациклення на Старі, зумів, мабуть, пустити Стару пилу в зазвичай пильні очі. Стар його жалував, вважаючи за роботящу та порядну людину.

Вайлі Вайта у будь-якій країні, само собою, віднесли б до другорядних інтелектуалів. Хлопець він був вихований і велемовний, водночас простецький і метикуватий, напівочманілий і напівзатурканий. Його заздрість до Стара проявлялася лише в мимовільних спалахах і перемежовувалася зі щирим захопленням і навіть відданістю.

– До початку зйомок за цим сценарієм, рахуючи від суботи, залишається два тижні, – оголосив Стар. – Гадаю, що перероблений сценарій став тепер набагато кращим.

Рієнмунд і обидва сценаристи переглянулися, вітаючи один одного.

– За винятком одного, – продовжував Стар задумливо, – я не розумію, навіщо це взагалі знімати, то й вирішив відсунути його на безрік.

На якусь мить запала ошелешена тиша, а після почулося глухе ремствування та невдоволені запитання.

– Вашої провини тут нема, – зазначив Стар. – Мені здалося, що там щось є, а насправді його немає. От і все. – Він запнувся, співчутливо дивлячись на Рієнмунда. – І це дуже погано, бо п’єса була добра. За право екранізації ми віддали п’ятдесят тисяч.

– Що там не так, Монро? – запитав Брока без підхідців.

– Здається, що гра не варта свічок, – підсумував Стар.

Рієнмунд з Вайлі Вайтом обидва думали про те, як цей випадок відіб’ється на їхньому професійному реноме. Цього року у своєму доробку Рієнмунд мав дві картини, а от Вайлі Вайту був конче потрібен кредит довіри, аби знову заявити на екрані про себе.

Роуз Мелоні впритул вп’ялася в Стара поглядом глибоко запалих, як у черепа, очниць.

– Хоч натяком поясни, – розвів руками Рієнмунд. – Це ж, Монро, сильний удар по всіх нас.

– Я просто не ставив би в цю картину Маргарет Салаван,[75] – сказав Стар, – і Колмана[76] також. Я б їм не радив грати в ній…

– Конкретніше, Монро, – попрохав Вайлі Вайт. – Що саме тобі не сподобалось? Мізансцени? Діалоги? Гумор? Композиція?