Читать книгу Ось відкрита долоня (збірник) - Галина Вдовиченко - Страница 6

Це пластикове сидіння-пелюстка створене спеціально під неї, під її зграбні сіднички – так вона думає, вмостившись на високому кріселці, намацавши ногами під собою перетинку, саме на тому рівні, де й хочеться примостити ноги. Дуже зручно. Вона спирається ліктями на круглий хромований столик, теж на високій ніжці, і роздивляється навсібіч. Має трохи часу для спостерігання за людьми – це її улюблене заняття, надто тоді, коли вони думають, що ніхто не звертає на них уваги, і даремно, бо поблизу хтось цікавий ховається за розгорнутою книжкою або повільно ковзає вдавано байдужим поглядом по своїх сусідах. Новий термінал пронизаний світлом, просякнутий запахами новизни, і Сергій Прокоф’єв зі шафранової стіни тримає всіх на оці, мружачись крізь свої старомодні окуляри.

Вона чекає.

Було таке: наснилося, що хоче зайти в новий термінал та ще встигає здивуватися: а де усі? Де люди? Так порожньо й холодно в аеропорту. Ця думка спиняє її перед скляними дверима, і дуже вчасно, бо вони не відчиняються, стулки не розходяться, не пропускають досередини. Вона здивовано все ж ступає крок, мало не притиснувшись чолом до прозорих воріт, – і нічого. Систему вимкнено, вона не працює. Ходу немає. Будівля байдуже відсвічує сріблясто-синім світлом, скло не реагує на порухи.

Термінал незворушний, як гігантська підводна рибина. Тільки ледь чутно вібрує долівка, наче десь там, глибоко, сонна істота ворушить невидимими плавниками. Кілька кроків назад. Нова спроба. А це що таке? Під ногами – широка жовта стрічка, на ній чорні літери: «STOP». Немов попередження перед стійкою паспортного контролю. Ну там-то зрозуміло, а тут вона для чого?.. Жах охоплює до кінчиків пальців. Чому стоп? Чому нема ходу? Де ж вона його чекатиме? Звідки він вийде? Як вони зустрінуться?

Вона чекає на нього навіть уві сні. Особливо уві сні. У неіснуючому терміналі.

Літо 2012 року. Він піднявся на Монблан і Маттерхорн і повертався літаком із Франції. Вона приїхала в аеропорт завчасно, сиділа на високому стільці, захоплено спостерігаючи за парою, що в кількох кроках від неї сварилася пошепки, слів було не розібрати, та це була, без сумніву, любовна сварка. Вони не зводили поглядів одне з одного, гаряче з’ясовуючи щось між собою, руки здіймалися та опадали, немов у танцюристів фламенко. Це справді нагадувало пристрасний танець – очі в очі, руки літають. Почувалася, наче підглядає в чуже вікно, та не могла відвести очей від цих двох. Вони нарешті підхопили речі, пішли на вихід.

За спиною дівчата – цих чути прекрасно, кожне слово, але їх самих не видно, хіба озирнутися. Вони не переймаються, чи до їхнього діалогу хтось прислухається. Чекають на третю, вона вже доїжджає на таксі, попереду в них відпочинок у теплих краях. Обговорюють, що куплять у дьюті-фрі.

– Дзеркальну колекцію Мюглера, тільки її, мені аж руки трусяться – так її хочу.

– А я «Ангела» мюглерівського маю. Спочатку: ах! А потім… – цокання язиком, – утомилась… Від запаху теж можна втомитися…

– А я знаєш, що куплю? З принципу. «Чорну Орхідею» Форда.

– Кому-у? Кому ти її купиш?..

– Собі!

– Це ж чоловічий парфум!

– От саме. Його й хочу. На мені цей парфум сидітиме краще. Я його носитиму ось так… – Щось показала – обидві розреготалися. – Люблю чоловічі аромати.

– Де ж та Янка, врешті-решт?..

Він вийшов одним із перших, вона відразу побачила його обличчя, вигорілий на сонці наплічник із прищепнутим до нього згортком намету, пакунком розміром із бейсбольний м’яч. Він усе це пакував при ній, збираючися на Маттерхорн. Навколо рідних очей – помітні білі кола від сонцезахисних окулярів, ніс обгорів, полущився.

Гарний, який же він був гарний того дня! Побачив її – зупинився, а тоді розкинув руки назустріч. Це був сюрприз – зустріти його в аеропорту. Він не чекав, що вона буде тут. Його куртка пропахла димом гірських вогнищ і туманами гір-чотирьохтисячників. Вона встигла двічі жадібно вдихнути цей запах, глибоко-глибоко: ще чимось гіркуватим відгонив його одяг. Куди там дорогим парфумам, тим чоловічим чорним орхідеям! Тому запаху, що він привіз з собою, немає конкурентів.

Його руки не втратили запаху остаточно навіть після купілі. Вони бавилися, як завжди: вона нюшила його усього, наче звір. Брала його розкриті долоні, запитувала:

– Лід? Я чую запах льоду.

– Так, – усміхався він, – чого було вдосталь, то це льоду й снігу. – І розповідав про крижані панцири, що вкривають високогірні схили.

– Трав’яний чай? – далі вела вона.

Він сміявся:

– О-о-о! Відро – і залпом. Знаєш, що таке спрага? Коли повертаєшся з Монблану, спускаєшся до Будиночка де Гюте – такий притулок для альпіністів – і тремтиш від жаги за водою, за гарячим чаєм. Готовий пити й пити його, горня за горням. Чисту радість п’єш, без жодних домішок.

– Камінь, – каже вона, покусуючи його зашкарублі пальці, – вологий камінь, скелі під дощем, угадала?

– Скелі, – повторює він, – скельний гребінь дорогою на Маттерхорн, італійці називають його «Монте Червіно». Траверсування у зв’язці на вертикальній скельній стіні. Так. Що далі? – йому подобається ця гра. Завжди подобалася.

Далі – метал. Вона каже, що чує запах металу на його шкірі.

– Є таке, – погоджується він, – льодоруби в руках, металеві гострі кішки на взутті, золото в мішках…

– Золото? – вона заглядає йому в обличчя. – Та ну тебе! Чому я тобі завжди вірю, як дурна?

Він сміється.

Він часто її розігрував, їй складно було часом розпізнати, де жарт, а де правда.

– Ти така легковірна, – усміхався він.

– Золото! – пхикає вона, а тоді раптом: – Медуза! Ну ж бо, як викрутишся? Що скажеш?

– Медуза?.. – він навіть привстає на лікті. – Цікавий варіант… А що ти думаєш, була й медуза! Гігантська, обвисла з країв хмара, вона застрягла на вершині Монблана… Зачепилася за нього. Точнісінько медуза.

– Дуриш?

– Правду кажу.

Два роки згодом, у липні, ці двоє прокрутили ключ у замку своєї квартири на вулиці Фрунзе, другий комплект ключів віддали його батькам, бо ті залишалися на сусідній вулиці – і виїхали до міста його друга. Того самого друга, із яким вони підіймалися у зв’язці на Маттерхорн, спускалися під гуркіт грому та спалахи блискавок, і два льодоруби, що стриміли за спиною, погрожували «законтачитися» від тих розрядів. Друг покликав до себе на дачу, у своє мирне місто, де вони ніколи не були, за тисячу двісті кілометрів від їхнього дому. Живіть, сказав, а там буде видно. Батьки відітхнули: от і добре, облаштовуйтеся там, а за нас не хвилюйтеся, ми вже звідси ані руш… Уже як буде… Вони не знали, що восени син буде поруч, на відстані погляду в бінокль, в аеропорту імені Сергія Прокоф’єва.

– Ми в новому терміналі мили ноги золотою «водкою», – сказав він їй, коли приїжджав у коротку відпустку, тоді ще цілий-неушкоджений. – Води не було, а бухла – повний дьюті-фрі.

Вона й тоді згадала їхню гру, припала обличчям до його долоней:

– Віскі? Ром?.. – запитала грайливо.

– Не треба, – відсунувся від неї, підвівся, пішов курити надвір.

Він дуже змінився тоді, вона його не впізнавала. За ті два тижні він не міг звикнути до тиші, а вона не могла вигадати, чим його затримати біля себе, як зробити, щоб він туди не повертався, у цей розвалений, розтрощений, розбитий аеропорт. Сварилися очі в очі, як ті двоє, що вона їх бачила колись у залі очікування. Пристрасне фламенко любові-ненависті. Вона засинала в сльозах, він не міг спати.

– Там хлопці, – повторював він.

– А тут я сама! – кричала вона. – Мій світ розпався, я не можу його зібрати докупи, а ти не думаєш про мене! Ти повертаєшся в пекло, ти інший, інший!

– Я вже ніколи не буду таким, як колись.

І ось вона в аеропорту, у новому терміналі. Він подібний на той, якого вже немає в її рідному місті, така сама сяюча будівля зі скла й металу, у полисках мерехтливого світла. І теж здається: стоятиме вічно. Пахне кавою з-поза барної стійки. Справа й зліва від неї люди в легких кріслах без підлокітників, усі місця зайняті. Вона чекає на рейс із Варшави. Повз неї проминає чоловік, розмовляючи по мобілці: поляки поставили його на ноги, каже він комусь, він ходить!.. Закінчення фрази чоловік ковтає, голос у нього тремтить. Вона повертає голову до нього, він дивиться на табло: їхній рейс ось-ось має приземлитися. Він теж чекає когось після реабілітації.

Довгі, безкінечно довгі хвилини очікування… Вона незворушна, як король Данило, його кам’яний бюст на зеленій колоні в залі очікування демонструє їй приклад самовладання й витримки. Вона спокійна зовні, та серце її готове вистрибнути з грудей.

Із тим, що говорив по мобілці, вони одночасно зриваються з місця, щойно угледівши своїх. «Тату!» – гукає до цього чоловіка хлопчина, схожий на школяра, він накульгує, спираючись на паличку. За спиною хлопчини – рідне обличчя. Її чоловік. Він мовчки охоплює її лівою рукою, вона встигає помітити попереджувальний жест: праву руку відводить назад у півоберті, він захищає її, він боїться, щоб не зробили їй боляче, цій руці, зібраній з уламків, як конструктор. Даремна обережність. Вона тепер торкатиметься його ще ніжніше, наче він весь із крихкого скла.

Не встигає визначитися з його новим запахом – він пахне інакше. Але це потім, потім, бо зараз він цілує її у скроню й запитує, втягнувши повітря: пиріжки з вишнями? Їхня гра. Він знав, що вона спече його улюблені, вона йому про це писала. Але гра є гра. І тому її брови здивовано скидаються вгору:

– Звідки ти знаєш?

– Та ж борошно на маківці! – відповідає він.

І вона справді вірить, у перші кілька секунд вірить, що вимастилась у борошні, навіть проводить рукою по волоссю, щось невидиме струшуючи, але відразу й зупиняється.

– Ти мене розіграв! Розіграв, як завжди!

Вона сміється, бо якщо не сміятиметься, то заплаче. Він нарешті повертається. Він зараз майже такий, як був колись. Ось цієї хвилини – майже такий.