Читать книгу Пів’яблука - Галина Вдовиченко - Страница 4

Чи є життя після сорока п’яти? Чи це вже доживання, коли усе найважливіше відбулося і дорога лежить не на ярмарок, а з ярмарку?

Коли ровесниці починали говорити на цю тему, у хід зазвичай йшла напускна бравада у стилі «баба ягодка оп’ять» або чужорідні конструкції «у нашому віці…» та «коли я була молодою…».

Галя ні з ким не сперечалася. Особливо з представницями другої категорії. Не було сенсу. Такі жінки і в двадцять п’ять уже були юними тітоньками. А Галці пощастило, бо вона знайшла своїх. Найближчим подругам – Луїзі, Магді та Ірині – нарікати на вік було нецікаво. Немов уклали з роками угоду: вони не звертають уваги на паспортні дані, і вік їх теж не турбує.

Давно зрозуміла: одним людям більше вдається перша половина життя, іншим – друга. Тільки треба не втратити свій шанс.

До сорока вона розривалася між роботою в газеті «Площа Ринок» і домом. Її відділ називався «Людина», улюблений жанр – інтерв’ю, професійне хобі – відкриття імен майбутніх знаменитостей. Першою взяла інтерв’ю в маловідомого викладача економіки, він сміливо мислив, нестандартно викладав свої ідеї, а через кілька років, коли вже став міністром економіки, вже не мала до нього жодної цікавості.

Повернулася свого часу з фестивалю «Червона Рута» і написала не про переможця, а про дівчинку, яку журі належно не оцінило, самовпевнено пообіцяла: слідкуйте за цією співачкою, на неї чекає успіх. І саме ця дівчина через кілька років стала переможницею «Євробачення»…

Почула якось у столичному нічному барі, як співає чорношкіра дівчина, підійшла до неї: «Хочу написати про вас у газету». Заскочена увагою співачка наступного дня протягом двох годин охоче розповідала про батьків, своє кохання, боротьбу із зайвою вагою, до якої схильна, і про те, що вона більше любить співати українською, бо ця мова краще лягає на музику. Ніколи згодом, ставши відомою, співачка вже не давала таких щирих, відвертих інтерв’ю.

Як мисливський пес, відчувала Галя майбутніх зірок. Вона любила початківців – талановитих, жадібних до роботи та успіху, ще вільних від штучного піару, фінансових обов’язків і залаштункових зв’язків. І нерідко цікавість до них зникала саме тоді, коли вони досягали успіху і починали жити за законами політикуму або шоу-бізнесу, що у принципі те саме.

А вдома на жінку-газетярку чекали завали невідкладних справ, що непомітно і вперто виростали у чергову побутову джомолунгму. На стелях помічала ганебне павутиння, а у щоденнику Віктора-молодшого «двійки» й категоричні, написані червоним, із кількома знаками оклику, звернення учительки до батьків. Старший син Сергій із говіркого та відвертого «маминого синочка» на очах перетворювався на меланхолійного мовчуна, і треба було якшвидше зрозуміти, що сталося. А чоловік, Віктор-старший, що виріс на узбережжі Азовського моря на баклажанах, помідорах і кавунах, ображено запитував: «Ми що, цього року так і не скуштуємо домашньої ікри з синеньких?…» Хлопці вперто розкидали шкарпетки по квартирі, а коли ті знаходилися, то обов’язково чомусь без пари. Пес Рудий, потерпаючи від сезонної линьки, залишав шерсть на килимах і по кутах коридору. А чоловік ніяк не міг позбутися звички вішати вологі рушники на спинки крісел і дверні ручки.

Побут наступав на усіх фронтах – Галя тримала оборону.

Їй усе вдавалося наполовину – і на роботі, і вдома.

А у чоловіка тим часом справи впевнено йшли вгору: він успішно ганяв машини з німецьких шротів в Україну і до того часу, як ввозити старі іномарки стало невигідно, вже мав станцію техобслуговування на кільцевій дорозі біля Львова.

– Давай купимо дім, – сказав він якось дружині.

– На яку суму ти розраховуєш? – запитала вона.

– Тисяч сто…

– Дай мені – я журнал зроблю.

З такими грошима тоді можна було і будинок будувати, і журнал відкривати.

Вони посварилися. Дім так і не купили – далі жили у звичайній трикімнатній квартирі панельного будинку. Діти один за другим закінчили школу і вступили до «Політехніки» – і розумник Сергій, і бешкетник Віктор-молодший.

А на роботі усе без змін, тобто щодня усе спочатку, з нуля. Вона очолювала вже не відділ, а культурно-освітницький департамент газети, до якого входило кілька відділів. Писати самій часу не залишалося. Не раз пізно увечері перед «скиданням» номера переглядала готові шпальти газети і розуміла, що завтра читач триматиме у руках пристойний, такий, що не соромно, номер газети, але жодної публікації під її прізвищем там не буде. Її зусилля розчинялися тепер у кожній сторінці – від заголовків до підписів під фото. Втомлювалася вона ще більше, а особистий результат губився в загальній справі. Знайомі при зустрічі неодмінно запитували: «Чому ти не пишеш?…»

У неї не залишалося ні сил, ні часу на свої матеріали. Її задуми тепер втілювали інші, а вона відчувала себе зручним для команди тренером. Ділилася з початківцями своїми ідеями, сама телефонувала зіркам, аби ті не відмовили в інтерв’ю невідомому наразі журналістові. Безпорадним допомагала скласти список запитань. Потім редагувала тексти, виправляла смислові й навіть орфографічні помилки, викреслювала відверту дурню і прибирала двозначності. «Як відчутно прогресує ваша Стахура, – зауважила якось Ірина, гортаючи свіжий номер “Площі Ринок”, – я думала, з неї нічого путнього не вийде…»

Напередодні саме з цим матеріалом Стахури Галя особливо намучилася, і тепер, після зауваження подруги, вкотре замислилася над тим, що своєю підвищеною увагою до таких нездар вона знищує себе як професіонала. Обмежує себе, заганяє у прокрустове ложе нереалізованих можливостей. Журналіст, що лише редагує? Ще трохи, і її перо виявиться іржавим.

Писала вона тепер лише у відпустках. Це були не газетні матеріали, а записи у блокноті-щоденнику: думки, спостереження, замальовки, діалоги – писанина для себе. Одного разу на відпочинку в Карпатах, у Гребенові, побачила на березі річки Зелем’янки закинуту напівзруйновану будівлю. Таких будівельних викиднів у роки економічного занепаду в горах не бракувало. З провалля вікон пнулися до сонця гілки ув’язнених арматурою та бетоном дерев і кущів. Уздовж страхітливого плоду збоченських стосунків людини і природи тягнулася доріжка з бетонних плит – у нікуди, у хащі дикої бузини. Зі шпар між плитами лякало порожнечею провалля вічної темряви. Поки поверталися на базу, Галя розповіла дітям історію, яку придумала по дорозі. Фільм жахів про зміїне місто в закинутій карпатській будівлі, фільм про те, як природа мститься людям за насилля над собою. Вона й справді наче переповідала побачене на екрані – хлопці слухали, роззявивши роти. А вона думала: треба записати, це ж готовий сценарій. Завтра запишу.

Але пролетіло завтра, промайнуло післязавтра, минув тиждень. Закінчилася відпустка, розпочався новий робочий рік, а вона так нічого й не записала. Натомість дуже швидко забула деталі, героїв і навіть фабулу – пам’ятала лише, що події в її історії розгорталися динамічно й моторошно, аж мурашки бігли за плечима.

Вона і далі працювала у газеті, хоча вже була впевнена – незабаром у її житті відбудуться зміни. Уява малювала журнал, глянцевий, про неординарних людей для неординарного читача. Назва його точно передавала б зміст – «Цікаво жити». Не маючи жодного варіанту щодо фінансування проекту, протягом кількох місяців після роботи й у вихідні Галя завзято готувала ґрунт для майбутнього видання. Завела два грубі блокноти. В одному записувала ціни на оренду приміщень, друкарські послуги в різних друкарнях, тези розмов із фахівцями: друкарями, комп’ютерниками, дизайнерами, розповсюджувачами, їхні поради…

Другий блокнот розпухав від ідей. Зміст журналу – ось що буде найважливішим, усе в ньому буде новим, неординарним, не таким, як у журналах, подібних між собою як брати та сестри. Галя прокидалася вночі від думок, вибиралася з-під ковдри, записувала на кухні у блокнот зрозумілі тільки їй ключові слова, що означали майбутні рубрики, теми, напрями. Зранку знаходила ці записки самій собі:

«Цитатник.

Аукціон речей.

Втрачена можливість.

Моя країна – це я».

І згадувала нічні ідеї.

Чоловік мовчки спостерігав за її бурхливою діяльністю.

Якось вона сказала Вікторові: якщо зробити такий журнал, як я придумала, це буде класний бізнес і прибуткова справа.

Він запитав, чи вона знає про те, скільки вітчизняних журналів змушено закрилися саме з протилежної причини. І чи вона свідома того, що усі теперішні успішні медіа-проекти – це чужі відгалуження, а стовбури з корінням – у Росії, Швеції, Німеччині, деінде… Вона відповіла, що такого, як вона придумала, не робить ніхто. І що на неї, окрім власної фантазії та неабиякого досвіду, працюватиме фактор людських стосунків. Із багатьма відомими людьми вона свого часу робила такі визначальні, пам’ятні інтерв’ю, що навіть через роки, називаючи себе у телефонній розмові, чула у відповідь: «Звичайно, пам’ятаю! Дуже приємно вас чути!» Час пустити в діло і цей капітал, недаремно ж він накопичувався роками.

– Ти поганий менеджер свого часу, – не поступався Віктор. – Тягнеш і свою, і чужу роботу. З такими звичками твоє місце серед заступників.

Вона брала до рук книгу і демонстративно виходила з кімнати: нема, мовляв, із ким говорити.

– Де твоя команда? З ким робитимеш журнал? – повертався до розмови Віктор.

– Команда? – підхоплювалася Галя. – Та я ще нікому нічого не говорила, крім двох найближчих подруг! А вже звідусіль пропонують себе такі люди, з якими за будь-який проект можна братися! Я впевнена в успіху, мені потрібні лише гроші.

– Люди в таких випадках починають із бізнес-плану, – сказав одного вечора Віктор.

– У мене є бізнес-план.

Вона принесла зі спальні блокнот.

Він переглянув її записи, кілька разів видав зверхнє «пс-с!». Вона терпляче чекала, ледве стримуючи себе. Хотілося вихопити з його рук блокнот і дати ним чоловікові по голові.

Нарешті Віктор запитав:

– Для чого відразу створювати власну систему розповсюдження? Можна ж спочатку скористатися послугами однієї з уже існуючих?…

І вона полегшено зітхнула: він дасть гроші.

…Тепер, коли минуло два роки, як почав виходити журнал «Цікаво жити», Галя могла нарешті зізнатися у тому, що хоч і була впевнена у собі, але не настільки, як показувала у перші організаційні місяці чоловікові, його товаришу, який став її партнером з бізнесу, подругам і тим, кого збирала у команду. Під ранок, коли не спалося, вона не раз впадала у паніку. Було страшно, що нічого не вийде. Уява малювала моторошні картинки. Люди, які пішли за нею, опиняються без роботи. Журнал не купують. Гроші Віктора і його компаньйона пропадають. Але вранці вона казала собі, що все йде як слід і сьогодні вона зробить іще один, бодай маленький, крок уперед. Одягалася як переможниця. Варила собі міцну каву і йшла до людей. Чому ж тепер, коли справи в журналі нарешті вирівнялися, з’явилося знайоме за газетою відчуття біганини по колу?

Що знову не так? Чому вимріяний журнал уже не тішить? І звідки відчуття, що було вже, як у дитячій грі, «тепліше, тепліше» і раптом замість «гаряче» знову робиться «холодно, холодно»?

Спробуєш це пояснити, хай навіть і подругам, які завжди на твоєму боці, не зрозуміють, нагадають: добра добувши, кращого не шукай, бережи, що маєш. Усе так. Але чому на душі так мулько? Що їй ще треба?…