Читать книгу Шлях меча - Генри Лайон Олди - Страница 20

Книга I
Кабір
Частина II
Людина меча
Розділ 5
2

Оглавление

Отож, наступного після заручин ранку я стояв перед дверима дому Коблана Залізнолапого – коня я відправив назад разом із Косом, що супроводжував мене, – і не без хвилювання налаштовувався на майбутню розмову з ковалем.

Двері, що перепиняли мені шлях, були надзвичайно великі, важкі й окуті металевими смугами. Очевидно, роботи самого господаря. Поважні були двері. Міцні. І надійні, як будь-яка Кобланова робота.

Ось лише навіщо? Щоб не сунули замовники, яким відмовили?

Доки я міркував і вагався, двері відчинилися несподівано без рипіння, і на порозі зринув розпатланий молодик у коротких полотняних штанах, просторій сорочці й шкіряному фартуху, з-за якого визирав малий крис – кинджал із хвилястим клинком і зміїною головою на руків’ї.

Дивної роботи був крис. Чи не Кобланової?..

Підмайстер, схоже, впізнав мене. Не дивно – у Кабірі Чена Анкора багато хто знає, і не лише навіч. Але зараз ця думка чомусь не викликала в мене звичного почуття задоволення.

– Проходьте, прошу, Вищий Чене Анкоре! Я зараз доповім устадові Коблану. Прошу…

Ні, улесливості не було в голосі кошлатого підмайстра, і це несподівано заспокоїло мене. Я переступив поріг, і ми пішли вузьким темним коридором, а відтак підмайстер залишив мене у квадратній кімнатці без вікон, яку освітлювали тільки два смолоскипи, що немилосердно чадили.

Мій провідник вийшов – певно, доповідати ковалеві про моє прибуття, як і було обіцяно – а я сів на єдиний (і чомусь п’ятикутний) ослінчик, який виявив у кутку, і взявся чекати.

До речі, ослінчик був старий, але збитий на віки. Невже Коблан знічев’я бавиться столярським ремеслом? Навряд чи…

Чекати довелося доволі довго. Коблан, безумовно, не шанував непрошених гостей. Хоча, судячи з розповідей, він і прошених шанував не більше. Що довше я сидів, то жорсткішим ставав ослінчик і частіше я згадував Друдла, переконуючись у тому, що я таки дурень. Мав рацію блазень – як не крути, а дурень, і все тут.

Я глянув з одного боку, тоді – з другого, з третього, і це не поліпшило мені настрою. Гаразд, подивимося ще, яким виявиться цей Коблан. Якщо Друдл і щодо нього не збрехав…

Двері, за якими зник мій провідник, відчинилися, і на порозі зринув майже голий здоровань у вже знайомому мені шкіряному фартусі. Спершу в мене навіть мигнула думка, що він відібрав фартух у підмайстра. Хоча ні, цей таки більший – і фартух, і здоровань.

Усе його тіло поросло густою жорсткою шерстю – звісно, не шерстю, і не все, але спершу мені здалося, що все – і якщо на голові де-не-де виблискувала сивина, то в інших видимих мені місцях кучеряве волосся було бездоганно чорне.

Цим волохатим чолов’ягою був Коблан Залізнолапий, і дуже великий. Утім, і одвірок був чималий, тож бо коваль (а хто ж іще міг стояти переді мною?!) у ньому цілком умістився.

– Вищий Чен? – прокашлявшись, хрипким басом запитав коваль, і привітності в його голосі було стільки ж, як у гарчанні марно розбудженого лева.

Я підвівся і поклонився, відчувши легкий біль у затерплому хребті.

– А ви, я гадаю, устад Коблан… е-е-е…

Не доказавши, я глянув на його руки. Ні, не руки – лапи. І якщо те, що я бачив, не було обманом зору, – коваль виразно заслуговував свого прізвиська. Так само, як і звання устада – майстра, що має учнів із правом на власне іменне клеймо.

– А хто ж? – гмикнув Коблан. – Ходімо…

І відійшов, пропускаючи мене вперед.

За кілька хвилин ми опинилися в просторій і доволі світлій кімнаті, однак чомусь майже порожній. Крихітний різьблений столик на гнутих ніжках, килим на підлозі, приосадкувата тахта в кутку – і все.

Ага – на столику надзвичайно гарний мідний глечик і дві піали.

Коваль мовчки наповнив піали й присунув одну мені.

– І? – очікувально й доволі непривітно запитав він, коли я зробив кілька ввічливих ковтків і поставив піалу на стіл.

Вино було надміру міцне й гірке.

– Чудове вино, – кривлячи душею, сказав я. – Просто чудове.

– Таверна за рогом, – відрізав Коблан, опускаючись на килим і підтискаючи під себе великі волохаті ноги. – Хіба ти вино пити до мене прийшов?

Не можу сказати, щоб початок розмови мене дуже обнадіяв. Зате розлютив і повернув самовладання.

– Гидотне в тебе вино, устаде Коблане, – я сів навпроти й зухвало усміхнувся в обличчя ковалеві (вірніше, у ті острівці, що визирали з океану бороди). – Нагадаєш, я потім розпоряджуся, щоб тобі кілька бочок тахирського мускату доставили…

Коваль глянув на мене зацікавленіше, а я гостріше відчув, у яку дурнувату ситуацію втрапляю.

– Ось, – я засукав правий рукав і показав Кобланові обрубок. – Бачиш?

– Бачу, – похмуро відповів коваль. – Не сліпий.

– І я бачу, – жорстко сказав я. – Отож, я знову хочу тримати меч у цій руці.

– Як ти це собі уявляєш? – запитав коваль, подумавши.

– Погано уявляю, – чесно зізнався я. – Щось на кшталт залізної руки…

І осікся.

Коваль оглянув мене уважним поглядом з голови до ніг.

– Ти дурень? – поцікавився він.

– Так, – несподівано для себе самого підтвердив я.

– Схоже, – погодився Коблан. – І хто тобі таке нарадив?

– Та, – ухильно відповів я. – Ще один дурень…

Коваль добряче ковтнув зі своєї піали, підвівся і пройшовся по кімнаті. Я відчув, що в горлі у мене пересихало, і теж поспішив піднести до губ піалу. За цей час Кобланове вино кращим не стало. Навіть навпаки.

– Певно, Друдл? – раптом запитав Коблан, зупиняючись просто переді мною.

– Він, – вичавив я, похлинувшись вином.

Коваль задоволено хмикнув і знову заходився міряти кроками кімнату.

– Друдл, Друдл, Друдл Муздрий, – буркотів він у такт ходьбі. – Друдл… Найлютіший язик Кабіра. І про мене, певно, казав, що я – дурень… Казав чи ні?

Я зам’явся. Сказати правду – образиться коваль. Збрехати – однаково випливе, рано чи пізно. І взагалі, не люблю я брехати. Не люблю й не вмію.

Я вже відкрив було рота, щоб сказати «так», але замість цього просто кивнув.

Коваль зупинився посеред кімнати, трохи подумав про щось своє; потім, певно, дійшов якогось висновку й повернувся до стола.

– Якби збрехав – вигнав би я тебе, – довірчо повідомив мені Залізнолапий. – Геть. А так – поговоримо…

Шлях меча

Подняться наверх