Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 1

Я прокинувся о сьомій вечора після тривалої сієсти. Було жарко. Надто спекотне літо як на майже завжди холодне місто. Я жив у кімнаті на першому поверсі. Батько спорудив її з ДСП поряд з ванною кімнатою для гостей. Без вікон, освітлювала її лампочка без абажура, підвішена просто на дроті. Ліжко, маленький письмовий стіл.

Усі інші мешкали на другому поверсі. Крізь стінки лише у два сантиметри завтовшки я чув їхню щоденну крутанину. Їхні голоси, їхні кроки, їхнє мовчання.

Я встав спітнілий. Відчинив двері кімнати й вийшов. Уся моя родина була вдома. Бабуня, усівшись у кріслі кольору кави, дивилася якусь телегру; телевізор був величезною меблею і займав половину кімнати. Мати готувала на кухні вечерю. Батько у вітальні передивлявся буклети подорожі до Європи. Це був перший трансатлантичний переліт у нашій родині. Батьки мали летіти до Мадрида наступного тижня й за два місяці відвідати кілька країн. Мій брат Карлос, на шість років старший від мене, навпочіпки пестив Кінга – нашого собаку, світло-коричневого боксера з помітним шрамом на губі зліва – наслідок удару ножем одного п’яниці, коли ще малим песик скакнув на нього, аби погратися. Віскі й Водка, двоє хвилястих папужок, збуджено стрибали в клітці з жердинки на жердинку, чекаючи, коли бабуся накриє клітку, бо хотіли спати.

Прокидаючись після сієсти, я часто марю цією родинною картинкою. Це був останній раз, коли я бачив їх разом. Усі вони помруть протягом наступних чотирьох років. Мій брат, мої батьки, моя бабуся, папужки, Кінг.

Перша смерть – смерть мого брата Карлоса – сталася через двадцять один день після цього вечора. Відтоді мою родину понесло лавиною смерті. Смерть, іще смерть, іще смерть.

Я мав двох братів. Обидва померли з моєї вини. І якщо я й не був повністю винний, то принаймні був причетний.

У тій печері, яку називають маткою, я мав співмешканця. Протягом восьми місяців однаковісінький близнюк ріс поряд зі мною. Удвох ми слухали серцебиття нашої матері, живилися однією кров’ю, плавали в тій самій рідині, торкалися одне одного руками, ногами, головами. Сьогодні вже томографія показує, що близнюки борються за простір у материнському череві. Це запеклі, люті, безупинні битви за територію, у яких один з близнюків зрештою бере гору.

Судоми в череві моя мати, певно, не вважала частиною жорстокої битви. В її уяві близнючки (вона гадала, що то дівчатка) співіснували в злагоді. Це було не так. В одній з цих сутичок я загнав брата в кут матки, що він аж заплутався у своїй пуповині. Пастка була наставлена: з кожним порухом пуповина далі затягувалася на шиї, душачи його.

Битва завершилась за чотири тижні до того, як мали сплинути дев’ять місяців вагітності. Сама не знаючи того, моя мати перетворилася на домовину для одного зі своїх близнюків. Смертельна рідина залила оболонку плоду й отруїла кров, що живила мене.

Мій брат, якого я переміг в ембріональній боротьбі, зумів помститися. Він мало не вбив мене. Гінеколог, обстеживши мою матір, що прийшла на консультацію зі скаргою на розлад травлення, почув биття лише одного серця, яке слабшало щосекунди. Лікар відклав стетоскоп і повернувся до неї.

– Маємо зробити вам кесарів розтин.

– Коли, лікарю?

– Зараз.

У лікарні її повезли відразу в операційну. Невідкладно зробили розтин. Дістали спухле тіло мого брата, а потім мене, що, мов витягнутий з мулу пуголовок, хапав ротом повітря.

Мені було потрібне переливання крові. Отруєний братом, я потребував часу, аби кров відфільтрувалася й токсини вийшли. У лікарні я пробув вісімнадцять днів.

За шість років, на які Карлос старший від мене, у матері було три викидні. Дві дівчинки й хлопчик. Жодного з них мати не носила й п’яти місяців. Прагнучи зачати дитину, яка змогла би перетнути межу цих зловісних п’яти місяців, і щоб вагітність завершилася щасливо, батьки ходили від медика до медика і пробували різноманітні лікування. Від трав до вправ для таза, від гормональних уколів до контрастного душу, від замірювання базальної температури[1] до сексуальних позицій. Щось таки подіяло, бо я з’явився на світ.

Батьки повернулись додому спустошені. Мати впала в депресію. Не хотіла ані піклуватися про мене, ані годувати. Батько мною знехтував. Побувавши в хірургічному відділенні, де я народився, пройнявшись хаосом і швидкістю подій до операційної зали, він відчув огиду до трупного смороду, яким просякла шкіра щойно народженого сина.

Роками я спав у кімнаті з двома колисками. Мої батьки зберігали костюмчик блідо-жовтого кольору, куплений моєму брату чи сестрі на вихід з лікарні. Його розклали на приготованій для нього чи неї колисці. Іноді по ночах вони вмикали підвішену до стелі карусельку з жирафами й слонами. Каруселька крутилася в темряві, світячи своїми зірочками на розвагу порожньої колиски й заціпенілої матері.

Моя бабця по батькові прийшла мені на поміч. Вона переїхала до нас, коли дізналася, яку відразу я викликáв у батьків. Заходилася давати мені пляшку з пипкою, міняти пелюшки, вдягати мене, аж доки мати прокинулася зі своєї тривалої летаргії й природа повернула їй материнський інстинкт, коли мені мав виповнитися рік.

Деякі діти вигадують собі невидимих друзів, я ж зростав з невидимим братом. Оскільки батьки подбали, аби я з подробицями дізнався про нещасливі пологи, я почувався винним у його смерті. Щоб спокутувати провину, я роками грався з примарою свого близнюка. Ділився з ним іграшками, розповідав про страхи та мрії. У ліжку завжди залишав місце, щоб він міг укластися поряд. І відчував його дихання, його тепло. Коли я дивився на себе в дзеркало, то думав про те, що він мав би такі самі риси, такий самий колір очей, таке саме волосся, таку саму статуру, такі самі руки. Такі самі руки? Якби якась циганка прочитала лінії на його долоні, вони сказали б те саме, що й на моїй?

Батьки назвали його Хуан Хосе, мене – Хуан Ґільєрмо. На надгробку його крихітної могили датою смерті було зазначено дату народження. Неправда: Хуан Хосе помер на тиждень раніше. Він так ніколи і не народився. Ніколи не перетнув межі водного існування, свого риб’ячого стану.

Я зростав одержимий думкою про свою кров. Моя бабуся не раз наголошувала, що я вижив завдяки великодушному донорству безіменних людей, які влили в плин моєї крові свої червонокрівці, свої тромбоцити, лейкоцити, гемоглобін, ДНК, свої турботи, минуле, адреналін, страхи. Роками я вірив, що в мені живуть інші істоти і їхня кров змішана з моєю.

Якось, уже підлітком, я вирішив розшукати список донорів, щоб подякувати їм за порятунок мого життя. Один з дядьків розкрив мені правду, якої краще б я й не знав: «Подякувати за що? Коли ці козли добряче злупили за кожен мілілітр крові!» (Це було вже за кілька років після заборони торгівлі кров’ю.) Донорів-благодійників не було, лише люди, яким конче треба було продати свою кров. Шприци витягали нафту життя із зів’ялих, знеможених тіл. Я з прикрістю зрозумів, що був підживлений найманцями.

Дев’ятирічним я вперше побачив свою кров. Грав на вулиці у футбол з приятелями з нашого кварталу, і м’яч залетів на обійстя адвоката, питущого й розлученого, у якого завжди, коли він виходив зі своєї машини, виднівся пістолет на поясі. Огорожа будинку була увита крученими паничами й утикана по верху уламками битого скла, аби ніхто не лазив. Оскільки адвоката ніколи не бувало вдома, мені вдалося видертися по кручених паничах, перелізти через гострі уламки й зістрибнути за м’ячем. Дістатися туди було легко; я видерся назад і, плигнувши на хідник, відчув, що мої штани роздираються. Я впав на землю й підвівся. Друзі спантеличено дивилися на мене. По моїх розірваних штанах почала струменіти кров. Я оглянув ногу й побачив глибокий поріз, з якого цебенів червоний струмінь. Я розтяг руками краї рани. Углибині щось біліло. Я подумав, що це уламок скла або щось інше ввіткнулося. Та це була моя стегнова кістка. Мені почорніло в очах. На щастя, одна сусідка підійшла, якраз коли я сів на лавку, очманілий і блідий, мов смерть, з калюжею крові під ногами. Жінка підхопила мене, ввіпхала на заднє сидіння свого «форда 200» й відвезла до злиденної клініки на проспекті Ерміта Істапалапа, у десяти хвилинах їзди.

Знову переливання крові. Знов кров невідомих. Знов цілу армію найманців закачано в шлуночки мого серця: проститутки, алкоголіки, матері-одиначки, гарячкові підлітки в пошуках грошей, аби оплатити один вечір у готелі, звільнені й безробітні службовці, муляри, яким треба нагодувати своїх дітей, робітники, яким не вистачає на прожиття, наркозалежні, спраглі дози. Іригація моїх артерій маргіналами.

Лікар, який мене оперував, сказав, що в мене була рана, як у тореро, бо саме так роги простромлюють стегна матадорів і розрізають стегнові тканини, як оце у мене. Суто випадково цей лікар виявився асистентом хірурга на Пласі Мехіко[2]. У похмурій операційній залі брудної клініки, куди мене доставили, він зумів бездоганно зашити розірване стегно. Вправність лікаря та блискавичні дії жінки, що прийшла мені на поміч, завадили тому, щоб моє життя стекло по нозі.

Я пролежав у клініці п’ятнадцять днів. Там стояли тільки чотири ліжка. На одному з них по черзі спали мої бабуся, мати й брат.

Іноді привозили геть очманілих алкоголіків або постраждалих в автомобільних аваріях. Одного вечора з’явився чоло вік з ножовими пораненнями живота, життя якого теж урятувала хірургічна вправність молодого лікаря.

Саме в ті ночі, коли Карлос лишався доглядати мене, ми справді пізнали один одного. Більше шести років різниці у віці заважали нашому спілкуванню. Ця відстань скоротилася за ті години, що ми балакали на світанку, коли він промивав мою рану, стежив, аби медсестри не забули дати мені антибіотики, водив до туалету, губкою очищав розтин, що тягся по всій нозі. Віддалившись від брата незримого, – Хуана Хосе, – я наблизився до зримого – Карлоса. Я відкрив, що мій справжній близнюк народився за шість з половиною років до мене, і ми стали нероздільними.

Лікар заборонив мені піднімати важкі речі, нахилятися або ходити навіть на милицях протягом двох місяців. Оскільки в батьків не було грошей на крісло-каталку, на уроки мене возили на теліжці.

У перший день, коли я зміг вийти на вулицю сам, я пішов глянути на пляму від крові, що лишилася на лавці. Я дивився на цього чорного метелика, намальованого кров’ю всіх осіб, що текла в моїй крові, – нагадування про життя, яке мало не вилилося з мене на асфальт.

Мати побачила, як я заворожено споглядаю пляму. Вона принесла відерце, мийний засіб, щітку й змусила мене вимити все до останку. Пляма зникла, але на склі, що розрізало мені внутрішню сторону стегна аж до литки, лишилися рештки засохлої крові, які не змогли змити навіть подальші дощі.

Рік по тому я заліз на огорожу, молотком розбив кусок пляшки, яка мене розпанахала й сховав його в шухляду. Гадаю, саме так роблять тореро з бичачим рогом, що їх простромив.

На моїй нозі залишився сорокасантиметровий шрам. Я втратив чутливість позаду коліна, довкола гомілковостопного суглоба й на зовнішній стороні стопи. Знечулення витримати важче, ніж біль. З болем принаймні відчуваєш, що ця ділянка тіла ще жива. Знечулення – це майже впевненість, що в тобі щось відмерло.

Жінка, яка мене тоді врятувала, була матір’ю того, хто через п’ять років стане моїм ворогом, вбивцею мого брата. Убивство, співучасником якого певним чином був я і яке спричинило низку смертей, що зруйнували мою родину.

Одне африканське плем’я вірить, що в людей є дві душі: легка та важка. Уві сні саме легка душа виходить із тіла і вештається периферією дійсності; коли ми непритомніємо, то це через те, що легка душа раптово десь відлучилася; а коли вона йде геть і більше не повертається, ми божеволіємо.

Легка душа ходить туди-сюди. Важка – ні. Вона покидає тіло допіру, коли вмираємо. Оскільки важка душа раніше не виходила в зовнішній світ, вона не знає, який шлях веде до теренів смерті, де слід оселитися назавжди. З цієї причини за три роки до смерті легка душа вирушає в мандрівку, щоб знайти їх. Оскільки вона не знає, куди простувати, то залізає на баобаб, перше дерево творіння, і звідти вдивляється в обрій, щоб визначити напрямок. Потім відвідує жінок, у яких місячні. Протягом кількох днів такі жінки пізнають межі життя та смерті. У крові й болю втрачають істоту, яка могла би бути, та вже не буде. Під час місячних жінки стають мудри ми. Вони перебувають на межі між існуванням і неіснуванням і тому можуть указати легкій душі, в якому напрямку лежить безодня смерті.

Легка душа рушає в путь. Крокує долинами, перетинає пустелі, здіймається на гори. За кілька місяців вона прибуває, куди їй призначено, і завмирає на краю імлистої прірви. Перестрашено споглядає її. Перед її очима постає велика таїна. Вона повертається, докладно описує побачене важкій душі й упевнено веде її до смерті.