Читать книгу Усе буде бадмінтон! Історія та постаті українського бадмінтону - Ігор Левенштейн - Страница 18

Тридцять років незалежності для українського бадмінтону стали часами подолання численних проблем, переходу від радянської системи спорту до сучасних форм організації. Це був період зміни поколінь, участі в олімпійському русі й міжнародних подіях і нових здобутків та викликів.

Перехід від радянської спадщини

Наприкінці 1991 року Радянський Союз припинив своє існування. Почався період державної незалежності України. Перші роки того часу, які називають «лихі 90-ті», були важкими та несприятливими для розвитку спорту. Об’єктивно довелося тривалий час користуватися радянськими надбаннями та радянською спадщиною, пристосовуючись до нових суспільно-економічних умов.

Український бадмінтон, порівнюючи з іншими республіками колишнього Союзу, успадкував добрі кадри спортсменів, тренерів і суддів.

Нагадаємо, що у квітні 1991 року юніорська збірна Радянського Союзу виграла чемпіонат Європи (U19). Чоловічу половину тієї команди складали дніпропетровські вихованці Ірини Шевченко, яка була головним тренером збірної. Головним тренером дорослої збірної СРСР на час розвалення Союзу був фахівець із Дніпропетровська Микола Пешехонов.

В Україні було кілька суддів всесоюзної та республіканської категорії. Серед них: Зіновій Хмельницький і Євген Михайлов (Харків), Микола Барабаш (Одеса), Анатолій Сербулов (Миколаїв), Микола Міліневський (Київ). На місцях працювали досвідчені тренери, зокрема Ірина Шевченко, Тетяна Зуєва, Алла Продан, Вікторія Семенюта (Дніпропетровськ), Геннадій Махновський (Харків), Ніна Михальчук, Віра Косенко (Київ), Микола Камінський (Львів), Володимир Білоус (Одеса) й інші.

Однак загальна ситуація в країні, насамперед хаос в економіці та велика інфляція, надзвичайно негативно вплинула на спортивну роботу. Можливо, найкращим символом тієї ситуації може бути спогад Миколи Міліневського про те, як він був змушений полишити тренерську роботу в секції при Київському державному університеті, бо через несплату в холодному спортзалі вимкнули світло (1993 рік).

Такі несприятливі обставини спонукали багатьох спортсменів і фахівців поїхати з України. Микола Пешехонов прийняв запрошення тренувати клуб у Словенії; 3-разовий чемпіон СРСР Микола Зуєв (Дніпропетровськ) одружився з москвичкою й переїхав до Росії; Леонід Пугач і Леонід Пайкін (обидва – Дніпропетровськ) переїхали до Ізраїлю, Юхим Штерн, Ігор Чесницький (обидва – Одеса) та Ігор Мармер (Київ) – до США; Ольга Швачко (Київ) – до Німеччини. Це тільки найгучніші імена серед тих, кого доля увела з України…

У жовтні 1992 року було засновано Федерацію бадмінтону України. Її очолив легендарний гравець і тренер Віктор Михайлович Швачко. Він також був і головним тренером національної збірної України – допоки його не запросили до Міністерства молоді та спорту (1995), де він очолив відділ спортивних ігор. Попереднім головою Федерації бадмінтону ще радянської України був Володимир Жуков, колишній начальник управління зеленого господарства Київського міськвиконкому, який помер у 1991 році.

Власне, федерація тоді була суто громадською організацією – без фінансування ані з боку держави, ані від своїх членів. Для здійснення практичної діяльності – функціонування національних збірних, проведення зборів і змагань, здійснення міжнародних контактів, треба було шукати кошти, залучати спонсорів та меценатів, словом – усіляко «крутитись».

Навіть отримання бадмінтоном омріяного олімпійського статусу на той час не надто просунуло його розвиток в Україні – тим більше, що на дебютній для гри з воланом Олімпіаді 1992 у Барселоні брала участь об’єднана команда СНД, де в бадмінтоні виступали два представники Росії.

Через брак коштів і загальні організаційні негаразди для українського бадмінтону було майже втрачене покоління 1975–1979 років народження. Проте Федерація на чолі з Віктором Швачком залучала бізнесменів, на місцях також намагалися знайти ресурси, щоб організовувати змагання, проводити збори та фінансувати поїздки на закордонні турніри. І таки вдалося зберегти Україну у світовій і європейській спільноті бадмінтону.

Умови перших виїздів за кордон у ті часи були відповідними. Олена Ноздрань пригадує, як 1994 року під час поїздки до Парижу вони з партнеркою по парі Вікторією Євтушенко в номері готелю готували вечерю з привезених із собою продуктів. Для цього доводилося вмикати кип’ятильник. А коли Вікторія Євтушенко увімкнула плойку, щоб накрутити волосся, на всьому поверсі готелю вибило електрику. Найгіршим було те, що темрява спіткала спонсора поїздки української делегації в його номері у ванні ще й напідпитку – він дуже перелякався.