Читать книгу Сині етюди - Хвильовий Микола - Страница 5

Так от: єсть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, єсть i колонiї – дитячi. Вiлли: специ, їхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi – квалiфiкацiя, цвiт. Ну…

– Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитiв.

– Да, непорядки.

А вдруге вже друга на першу:

– Подумайте: їй одно мiсце на вiллi, а вона.цiлу сем’ю притягла, ще й «друга дома» притягла… Безобразiє…

…Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…

I третя на другу:

– Сволоч! В городi одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.

Їдять шоколад, п’ють каву, молоко – поправляються. Так живуть.

Синiє вечiр – пiд’їжджають автомобiлi. Тодi гостi їдять i всi їдять.

…Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяї колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…

…Колонiї пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиї, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонiї виховательки – тьотя Бася, соцвосниця… да…

Господарською частиною завiдує Гiль. Гiль ходить i спiває: «Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов»… Цiлий день спiває. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн – бородатий, мамулуватий? Хто його знає – революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий – у революцiю. Не знає нiчого, крiм цiєї пiснi, – i не треба.

– Та покиньте ви спiвати, – кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна – нiмецької породи.

Гiль зникає.

Є ще стара дiва – Павлина Анфисiвна, – так кажуть, так звуть, – це не так.

Ну, i так далi…

Тьотя Бася – фанатичка. Зустрiчає незнайому жiнку:

– Що ви читали з жiночої справи? Що? Бебеля «Женщина i соцiалiзм» не читали? Та невже?

Витягає «Женщину i соцiалiзм». Читає, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказує анекдоти:

– Я вам по секрету. Цiлий скандал був… Коллонтай кричить:

«Стерво! Тебе в публiчний дом». А Лiлiна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов’євим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.

Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягається, оглядає тiло й зiтхає. Спiває з натхненням: «Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».

У ставку купається сонце – на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко.

Б’ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров’ю. Прибiгла економка (це вiлла):

– Када ви, наконєц, убйотє єйо?

– Та зараз.

– …Та сiчас, – кричить економка i бiжить – її покликано. Сидiр чухається:

– От стерво! Жалко їй народного добра.

Микита не чухається:

– Нехай. Все одно вже сховав.

Здивований Сидiр:

– Що?

– Мнясо!

– Те, що буде?.. Тьху! От практикант!

Микита закурив цигарку.

Пахне зеленню, пахне кiзяками.

Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:

– Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тiльки.

Потiм вiн рiже, але не мовчить.

– Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!

Микита хитає головою:

– Правильно!…Вони рiжуть корову.

В колонiї сiдають обiдати. Виховательки, дiти.

Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету їла.

Анфиса Павлiвна запивала водою:

– Хотiла попробувати… Павлина Анфисiвна:

– Так, так…

…Приїздить до дiтей якась мама. Виховательки люб’язно усмiхаються.

– Ваша дитина прєлєсть, прямо удiвiтєльно.

Мама млiє…

…Набiгає хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи – перед громовицею…

…Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших є. У корзинах – варення, котлети, бiлий хлiб та iнше…

…Навiщо?..

…До тьотi Басi приїхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагадує помiщикiв. Знайомий сказав:

– Уся Україна повстанська, запорiзька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю.

Павлина Анфисiвна скрикнула:

– Ах!

Це вона кокетує. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає:

– Чудний українець – то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху… то вiн революцiонер… Тьотя Бася захвилювалась:

– Що то є українець? Пролетар-революцiонер.

Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; iде на терасу.

Анфиса Павлiвна глибоко зiтхає (їй спати хочеться) i теж iде в кiмнату – корова.

Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однiєї вiлли.

Вiдтiля їх вигнано. Знайомий обурився.

– Як ви смiєте! Ми ж тiльки гуляємо!

– Iдi, iдi! Не разговарiвай!..

Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала:

– Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?

Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.

…Громовиця не прийшла – пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.

Хтось ламав гiлки в лiсi – не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов’ята, i соловей уже не спiвав, i солов’ї мовчали.

– …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама бiльш за дитину з’їсть: дитячу порцiю.

…На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.

…Тьотя Бася не обiдала: її обiд з’їв хтось.

Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький – смачно…

Летiли трутнi по шосе.

…У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виїздять, iншi приїздять.

Хто приїздить, каже:

– По вулицях голод, а тут…

Через тиждень каже:

– Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?

…Пахне кiзяками й парним молоком.

Ледве свiтає, Сидiр запрягає конi й везе м’ясо до мiста.

Насiли: де – хто.

– Захватiть оцього лантуха з яблуками.

– Що за лантух?

– Та оцей.

– Та це ж яблука казеннi.

Його просять, вiн згоджується за двiстi п’ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м’ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i кров…) Сидiр покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села – на мiсто селяни їдуть. Сидiр кричить:

– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза:

– Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись… Но-о!..

Почухав Сидiр потилицю й згодився:

– Та воно й правда.

Сiпнув за вiжку – лiворуч…

…Пiдводилося сонце – червоне, заспане, невмите…

На вiлли (мабуть, i в колонiї) залiтають амури: людське. Буває випадково, буває свiдомо, пiд кущами, коли думає лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах – дрiбний звiр ходить, буває в садках… А через дев’ять мiсяцiв вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.

Залiтають сюди й поганi баси – невдачники з мiста й дебютантки – балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольняє. Усiх задовольняє.

Є i лiтнiй театр.

У суботу висiла афiша:

Грандiозний вєчєр. Участвують… еtс.

…У недiлю тьотя Бася кричала:

– Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!

Її не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий.

Дiти задоволенi, артисти «в ударi», небо кричить.

Кiнчався вечiр, заспiвали «Iнтернацiонал», i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й «Iнтернацiонал» увiрвався.

I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована.

– Як ви смiєте! Як ви смiєте глузувати?

Стояла бiля артистiв i махала кулаками. Її заспокоїли, вона – на сцену i плакала. Дiти дивились на неї, витрiщивши оченята, деякi теж плакали.

Ще з тьотею Басею була iстерика, i її повели в колонiю: скрипник (що увiрвалась струна) i балерина.

Зодiяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодiяковий блиск видно i восени, коли сонце сходить.

Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли чебрецi.

Ходили з вiлли в колонiю, з колонiї на вiллу. Вiлли, колонiї…

Легенький золотий сум.

…Чебрецi, чебрецi…

Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились.

– До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлiвна обурилась:

– Безпартєйна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили.

Приїздив ще знайомий: дитячi порцiї їв. Вiн був сумний – осiнь. У городi взимку холодно й голодно.

…Колонiї, вiлли.

Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась i дивилась на своє тiло. Але не купалась.

…Ставок думав золоту пiсню:

«Ой пряду, пряду»… – Леонтович.

I минуло лiто.

Глибокого часу-зажури колонiї перевозили в мiсто. Засмутнiли дiти, засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули з партiї, i вона виїхала кудись. Iз кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель.

Павлина Анфисiвна плакала – йшов тридцять п’ятий листопад.

Коли їхали по шосе, iз корзинки випала "Женщина i соцiалiзм" – пом’ята, некрасива книжка.

Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усiх iшов Гiль i спiвав:

– Ми смєло в бой пайдьом…

Гудiв лiс, падало листя – iшов листопад, прийшов листопад…А на вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком.

…Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск.

Iз першої вiлли Сидiр кричав:

– Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий!

Микита не озивався.