Читать книгу Дерево, що росте в мені - Жанна Куява - Страница 11

Дядька Миколу виписали. Трохи підправили зсередини, як казав, тож вирішив він братися додому, до теплої грубки й холодної жінки. Але нічого, йому не звикати. Ліків прикупив для контролю за недугою та й до Сави в палату попрощатися зайшов:

– Бувай, хлопче, не болій! – махнув заяложеним капелюхом.

– Дякую, дядьку, – відповів юнак, відірвавшись од вікна, за чиї лаштунки дотепер зазирав.

– А дівка файна, і справді придивися, – бовкнув чоловік, наче постолом у кашу потурив.

– Ви про кого? – вдав нетямущого Сава, підійшовши ближче.

– Про неї, про неї, – підкрутив вуса бородань. – Тільки вона, бач, уже з іншим спільну мову знайшла, – додав. – Але ти все одно придивися, – поручкався, прощаючись.

– Бувайте, дядьку Миколо, добре, без пригод, вам додому добратися! – побажав дещо знічений Сава та подався слідом за чоловіком.

Вони дійшли до виходу з відділення. Саме цієї миті двері відчинилися й за поріг ускочила захекана Марія Кіндратівна, за нею вплигнула бадьора й уже без відразливого хворобливо-рожевого «ластовиння» на личку внука.

– О, бачите, який доленосний збіг? Нас теж сьогодні виписали! – виголосила збентежена чимось жінка.

– Це добре, – щиро втішився Сава і глянув на дядька Миколу.

Той, трохи хвилюючись, витягнув з-за пазухи складену вчетверо серветку та простягнув жінці.

– Дзвоніть, коли треба буде якась порада, – мовив і поправив знічев’я капелюх.

Марія Кіндратівна, наче заздалегідь із ним змовилася, і собі дістала з кишені картатого халата клаптик паперу.

– А це – мій номер. Дзвоніть і ви… Просто… Мо’, захочеться коли-небудь, – прощебетала.

Сава оторопів.

«Нічого собі хворенькі», – почухав під носом.

Дядько, мовивши наостанок: «До зустрічі, тільки вже у веселішому місці!», – подріботів приступками вниз. Затим і жінка, невпевнено помахавши на прощання правицею, хутко почимчикувала з онукою на нижній поверх – збиратися додому.

Нині Сава почувався ліпше. Ще вчора вранці зателефонував Ліліані, й, на щастя, вони примирилися.

– Ху-х, – видав по тому, як кохана йому сказала: «Ну добре, перебуду те весілля без тебе, а ти видужуй. Зараз головне – твоє здоров’я».

Він її кохає. Авжеж, він її неймовірно кохає!

Тільки…

Чого це йому кортить знову погуторити із золотоволоскою? Чому вона більше не йому сповідається, а тому невідь-якому вдівцеві Доброжанському?!

Сава почувався, ніби ревнував. Але то було не так – гадав. Просто йому хотілося бесідувати з русалкою цілими вечорами, а вона чомусь другий день пропадала у дворі, в лікарняній бесідці.

«І про що з ним можна балакати, як він, видно неозброєним оком, – міщанин і розкушняка [22]? – гримнув подумки Сава. – Такі хіба насміхаються з селюків. Але… Хай, як хоче, то її життя, її проблеми», – постановив і нехотя поплентався в телевізійну…

…Чеся почула дитячий плач і миттю повернулася до реальності. Образ татка розтанув, наче снігова грудка в дитячій долоні, натомість перед нею постав біловолосий удівець. Він старанно тряс малечу, але та не вгавала, кричала.

– Ч-ш-ш, – шелестів, але дитя не слухалося.

– Певно, їсти хоче. – Чеся й не зогледілася, як із її вуст випурхнули, мов ластів’ята з гнізда у перший політ, слова і сама вона вертким пташам шугнула до незнайомця у простору бесідку, ніби роздавали там розчудесні лакомини.

Чоловік підвів голову, глянув на Чеславу. Дівчина аж відсахнулася: таким похмурим був його погляд. Каламутним, як нечищена роками саджавка [23] біля хати тої безсовісної пліткарки баби Гапки, й геть кривавим через потріскані судини.

«То в татка були такі закривавлені очі, коли він помирав», – шпирнула дівочим мозком думка-спогад.

– М-м-м-може, ї-ї-ї-їсти з-з-з-захотілося? – тепер уже ледь видушила з себе слова.

Чоловік дістав із колиски-візочка пляшечку з дитячим покормом.

– Можна я? – знову хутко заторохтіла, простягаючи руки до малечі.

Незнайомець укотре в’яло глипнув на дивну юнку й, певно, сам собі дивуючись, передав їй свій згорток.

Чеслава, не вагаючись, відкинула з обличчя дитини тонку пелюшку, встромила у верескливий рот соску. Враз малеча затихла, хіба похапцем і чутно зассала.

– Хлопчик? – спитала Чеслава.

Вдівець заперечно крутнув головою, вкритою розкішним, мов у породистого скакуна, білявим чупром.

– Дівчинка, – вже не питально мовила Чеся.

Той знову, цього разу ствердно, заколихав крейдяною гривою.

– Красунька, – посміхнулася мала Королівська.

Чоловік здійняв погляд. Ох, як видимо кровили непоправним болем його очі!

– Мама її такою була, – проскрипів.

А Чеся й не сумнівалася. Дівчинка направду була гарненька, але її тато і собі красою не поступався: такий уже гарний осьде перед нею сидів! Але більше все ж – замучений і печальний. І говорив вельми жалісно, надміру тужливо…

– Шкода, що так усе сталося, – мовила дівчина. – Я теж не менше горе пару тижнів тому перенесла, то розумію вас як ніхто, – вразила незнайомця сміливим зізнанням.

– Чоловік? – запитав він.

Чеська скривила обличчя і вмент захлипала. Мовчки…

– Коханець? – уточнив удівець. Його голос із хриплого й тихого потроху переінакшився на більш звучний, баритоновий.

– Ні, ви що! – вирячила очі Чеся. Про плач призабула, почувши таке дивне запитання. – Наречений… Ось тепер у нас мало би бути весілля, – знову заскиглила.

– М-да, – буркнув удівець.

– Жити тепер не хочу, – додала тихо Чеся.

Чоловік аж примружився, так почав розглядати білокосу співрозмовницю.

– Серйозно? – перепитав.

– Угу, – хутко відповіла скривлена Чеслава.

– М-да, – заховав очі. – Я теж… не хочу, – додав.

– Що ви?! – хутко знайшлася сердега. – Ви маєте для кого! У вас оно яка красунька є! – вказала поглядом на малечу.

– А ти що ж, сирота? – спитав прямо.

– Ні, в мене мамка є.