Читать книгу Консуело - Жорж Санд - Страница 5

У цьому вибуху одностайних і навіть дещо перебільшених оплесків, викликаних голосом і манерою дебютанта, тільки один із слухачів, – він сидів на краєчку стільця, стиснувши коліна й нерухомо простягнувши на них руки, мовби єгипетське божество, – залишався мовчазним, як сфінкс, і загадковим, як ієрогліф; то був учений професор і знаменитий композитор Порпора. У той час як його чемний колега, професор Мелліфьоре, приписуючи собі всю честь успіху Андзолето, розсипався перед дамами й низько кланявся чоловікам, дякуючи навіть за погляд, професор духовної музики сидів опустивши очі в землю, насупивши брови, стиснувши губи, немов поринув у глибокий роздум. Коли все товариство, запрошене цього вечора на бал до доґареси[31], потроху роз'їхалося й біля клавесина залишилися тільки особливо завзяті аматори музики, кілька дам і найвідоміших артистів, Дзустіньяні підійшов до суворого маестро.

– Дорогий професоре, – сказав він, – ви занадто суворо дивитеся на все нове, і ваше мовчання мене не лякає. Ви вперто хочете залишитися глухим до світської музики, що зачаровує нас, і до її нових прийомів, але ваше серце мимоволі розкрилося й ваші вуха сприйняли звабну отруту.

– Послухайте, sior profesor, – сказала по-венеціанськи чарівна Корилла, беручи зі своїм старим учителем пустотливий тон, як у минулі роки в scuola[32], – я хочу вас просити про одну милість…

– Геть, нещасна! – з посмішкою вигукнув маестро, напівсердито відстороняючи невірну ученицю, що горнулася до нього. – Що спільного тепер між нами? Ти більше для мене не існуєш. Даруй іншим свої чарівні посмішки й підступне щебетання.

– Він уже зм'якшується, – мовила Корилла, однією рукою взявши за руку дебютанта, а іншою не перестаючи смикати пишну білу краватку професора… – Йди сюди, Дзото, стань на коліна перед найбільшим учителем співу всієї Італії. Принизься, упокорся перед ним, мій хлопчику, обеззброй його суворість. Одне слово цієї людини, якщо ти його доможешся, має більше значення, ніж усі труби, що пророкують славу.

– Ви були дуже суворі до мене, пане професоре, – мовив Андзолето, відважуючи йому уклін із дещо глузливою скромністю. – Однак усі ці чотири роки я тільки й жив думкою домогтися того, щоб ви змінили свій суворий вирок. І якщо це не вдалося мені сьогодні, то я не знаю, де взяти сміливість з'явитися ще раз перед публікою під тягарем вашої анафеми.

– Хлопчику, полиши жінкам медоточиві, лукаві слова, – сказав професор, стрімко підводячись із місця й говорячи з такою переконливістю, що його зазвичай зігнута й похмура постать якось одразу стала й вищою і шляхетнішою, – не принижуйся ніколи до лестощів навіть перед вищими, а тим більше перед людиною, думку якої ти, по суті, зневажаєш. Якусь годину тому ти сидів там, у кутку, бідний, невідомий, боязкий; усе твоє майбуття трималося на волоску, все залежало від звучності твого голосу, від миттєвого промаху, від капризу твоїх слухачів. І ось випадок і порив в одну мить зробили тебе багатим, знаменитим, зарозумілим. Артистична кар'єра відкрилася перед тобою. Біжи ж уперед, поки вистачить сил! Але вислухай мене добре, тому що вперше, а може, й востаннє ти почуєш правду. Ти на поганій дорозі, співаєш погано й любиш погану музику. Ти нічого не знаєш, ти нічого не вивчив ґрунтовно. У тебе є тільки техніка й легкість. Зображуючи пристрасть, ти залишаєшся холодним. Ти воркочеш і цвірінчиш як гарненькі, кокетливі дівиці, що їм прощають поганий спів заради їхньої манірності. Ти не вмієш фразувати, у тебе вульгарна вимова, фальшивий, низькопробний стиль. Одначе не втрачай надію: хоча в тебе є всі ці вади, але є й те, за допомогою чого ти можеш їх перебороти. Ти маєш якості, які не залежать ні від навчання, ні від роботи, у тобі є те, чого не в силах у тебе відняти ні погані поради, ні погані приклади: у тебе є божественний вогонь… геніальність!.. Але, на жаль, вогню цьому не судилось опромінити нічого великого, талант твій буде марним… Я прочитав це у твоїх очах, відчув у твоїх грудях; у тебе немає схиляння перед мистецтвом, у тебе немає віри у великих учителів, немає поваги до великих творінь; ти любиш славу, тільки славу, і любиш її винятково для себе самого. Ти б міг… ти зміг би… але ні… занадто пізно. Твоя доля буде долею метеора, подібно…

Тут професор, швидко насунувши на голову капелюх, повернувся й вийшов, ні з ким не попрощавшись, зайнятий, мабуть, подальшим обмірковуванням свого загадкового вироку.

Хоча всі присутні й намагалися підняти на сміх витівку професора, проте на короткий час в усіх залишилося тяжке відчуття чогось сумного, тривожного… Андзолето, очевидно, перший перестав думати про це, хоча слова професора й викликали в ньому радість, гордість, гнів і сум'яття почуттів, яким судилося накласти відбиток на все його подальше життя. Здавалося, він був цілком поглинений самою лише Кориллою і так встиг переконати її в цьому, що вона не на жарт закохалася в нього з першої ж зустрічі. Граф Дзустіньяні не дуже ревнував її: можливо, у нього були підстави не дуже її утискувати. Найдужче він цікавився блиском і славою свого театру, – не тому, що був жадібний до багатства, а тому, що був, як мовиться, справжнім фанатиком красних мистецтв. На мою думку, це слово визначає досить поширене серед італійців почуття, що відзначається великою пристрасністю, але не завжди вмінням розмежувати гарне й погане… Культ мистецтва – вираз занадто сучасний, невідомий сто років тому, – означає зовсім не те, що смак до красних мистецтв. Граф був людиною з артистичним смаком у тому значенні, як це тоді розуміли: аматор, та й годі. Задоволення цього смаку й було головною справою його життя. Він цікавився думкою публіки й прагнув зацікавити її собою, полюбляв мати справу з артистами, бути законодавцем мод, змусити говорити про свій театр, про свою розкіш, про свою люб'язність і щедрість. Словом, у нього була пристрасть, яка переважає в провінційної знаті, – показне марнославство. Бути власником і директором театру – це був найкращий спосіб догодити всьому місту й надати йому розвагу. Ще більше задоволення дістав би граф, якби зміг пригощати за своїм столом усю республіку. Коли іноземцям траплялося розпитувати професора Порпору про графа Дзустіньяні, він зазвичай відповідав: «Це чоловік, який надзвичайно любить пригощати: у своєму театрі він подає музику точнісінько так, як фазанів за своїм столом».

Запівніч гості почали розходитися.

– Андзоло, де ти живеш? – запитала дебютанта Корилла, залишившись із ним удвох на балконі.

При цьому несподіваному запитанні Андзолето почервонів і відразу сполотнів. Як зізнатися цій блискучій, пишній красуні, що в нього немає свого кутка? Хоча в цьому йому, мабуть, легше було б зізнатися, ніж назвати ту жалюгідну халупу, де він ночував тоді, коли не спав просто неба із власної охоти або з необхідності.

– Що ти знаходиш дивного в моєму запитанні? – сміючись над його зніяковілістю, запитала Корилла.

З надзвичайною винахідливістю Андзолето поспішив відповісти:

– Я запитую себе, який королівський палац, палац якої чарівниці гідний прийняти гордого смертного, котрий приніс би туди спомини про ніжний погляд Корилли?

– Що ти, підлеснику, хочеш цим сказати? – заперечила вона, спрямовуючи на нього погляд, найпекучіший із усього її диявольського арсеналу.

– Що це щастя мені ще не дано, але коли б я був цим щасливцем, то, захоплений гордістю, жадав би жити між небом і морями, подібно до зірок.

– Або подібно до cuccali[33]! – голосно сміючись, вигукнула співачка.

Відомо, що морські чайки вкрай невибагливі, і венеціанська приказка прирівнює до них легковажну, химерну людину, як французька – до жука: «Легковажний, мов жук».

– Насміхайтеся з мене, зневажайте мене, – відповів Андзолето, – тільки думайте про мене хоч трохи.

– Ну, якщо ти хочеш говорити зі мною самими метафорами, – заперечила вона, – то я відвожу тебе у своїй гондолі; і якщо ти опинишся далеко від свого будинку, нарікай на себе.

– Так ось чому ви цікавилися, де я живу, синьйоро! У такому разі моя відповідь буде коротка та ясна: я живу на сходах вашого палацу.

– Ну, так іди ж і чекай мене на сходах того палацу, у якому ми перебуваємо зараз, – мовила Корилла, притишивши голос, – а то, чого доброго, Дзустіньяні ще лишиться незадоволений поблажливістю, з якою я вислуховую твої дурниці.

У пориві вдоволеного марнославства Андзолето відразу кинувся до пристані палацу, а звідти стрибнув на ніс гондоли Корилли, відраховуючи секунди за швидким биттям свого сп'янілого серця. Але ще до того, як Корилла з'явилася на сходах палацу, багато думок пронеслося в гарячковому мозку честолюбного дебютанта. «Корилла всемогутня, – говорив він собі, – але що, коли, сподобавшись їй, я тим самим накличу на себе гнів графа? Що, коли внаслідок моєї занадто швидкої перемоги він кине свою легковажну коханку й вона втратить свою могутність?»

І ось, коли краяний сумнівами Андзолето, вимірюючи поглядом сходи, по яких він міг би ще піти, подумував уже про втечу, портик раптом освітився смолоскипами й красуня Корилла в горностаєвій пелерині показалася на верхніх сходинках, оточена кавалерами, що змагалися між собою за честь провести її, за венеціанським звичаєм, до гондоли, підтримуючи під круглий лікоть.

– А ви що тут робите? – звернувся до розгубленого Андзолето гондольєр примадонни. – Заходьте скоріше до гондоли, якщо це вам дозволено, а ні – то втікайте берегом: із синьйорою йде сам граф.

Андзолето, не усвідомлюючи до пуття, що він робить, забився в глиб гондоли. Він зовсім втратив розум. Але, опинившись усередині, він уявив собі, до чого буде здивований і розгніваний граф, коли, увійшовши з коханкою до гондоли, побачить там свого зухвалого вихованця. Його страх був тим болісніший, що тривав більше п'яти хвилин. Синьйора, зупинившись на середині сходів, розмовляла, сміялася, сперечалася зі своїм почтом щодо якоїсь рулади, причому навіть голосно виконувала її на різні лади. Її чистий і дзвінкий голос ширяв серед палаців і куполів каналу, подібно до того як крик півня, що прокинувся вдосвіта, розлягається в сільській тиші. Андзолето, не в силах терпіти довше таке напруження, вирішив стрибнути у воду з боку, протилежного сходам. Він уже опустив було скло в оксамитовій чорній рамі, уже заніс ногу за борт, коли другий гондольєр, що сидів на кормі, нагнувся до нього й прошепотів:

– Позаяк співають, виходить, вам треба сидіти сумирно й чекати безбоязно.

«Я ще не знаю цих звичаїв», – подумав Андзолето й став чекати, не зовсім, утім, спекавшись свого болісного страху. Корилла зробила собі приємність змусити графа провести її до самої гондоли. Стоячи вже на носі, вона не переставала посилати йому побажання felicissima notte[34] доти, поки гондола відчалила від берега. Потім вона всілася біля свого нового коханця так спокійно та просто, немов не ризикувала ні його життям, ні своєю долею в цій зухвалій грі.

– Бач яка Корилла! – говорив у цей час Дзустіньяні графові Барберіґо. – Даю собі відтяти голову: вона не сама в гондолі.

– А чому вам могло спасти на думку таке? – запитав Барберіґо.

– Тому що вона всіляко наполягала, щоб я провів її до її палацу.

– І ви не ревнуєте?

– Я давно вже вилікувався від цієї слабості й дорого б дав, якби наша примадонна серйозно захопилася ким-небудь, хто змусив би її віддати перевагу перебуванню у Венеції над мріями про подорож, якою вона мені загрожує. Втішитися в її зраді мені неважко, а от замінити її, знайти інший такий голос, талант – це складніше: хто, крім неї, зможе так приваблювати публіку в Сан-Самуеле й доводити її до шаленства?

– Розумію. Але хто ж, одначе, щасливий коханець цієї химерної принцеси на сьогоднішній вечір?

Тут граф із приятелем почали перебирати всіх, на кому Корилла протягом вечора могла зупинити свій вибір. Андзолето був єдиний, про кого вони не подумали.