Читать книгу Морські пригоди «Зоряного мандрівника» - Клайв Льюїс - Страница 3

– Бачу землю! – закричав з носа корабля спостережник.

Не встигнувши розповісти Ринсу якусь захопливу історію до кінця, Люсі спустилася по трапу з корми й побігла на ніс. Едмунд поспішив за нею, і вони зійшли на півбак, де вже стояли Каспіан, Дриніан та Рипічип. Ранок випав прохолодний. Свинцеве небо низько нависало над темно-синьою водою, по якій котилися білі баранці хвиль, і з правого борту, немов невисокий зелений пагорок посеред моря, бовванів найближчий із Самотніх островів – Фелімат. А ще далі мріли сірі скелі іншого острова, що йменувався Дорном.

– Та це ж Фелімат, наш давній знайомий! А он – старий Дорн! – заплескала в долоні Люсі. – О, Едмунде, як же давно ми тут не були!

– До речі, я й донині ще не знаю, відколи вони належать Нарнії, – зізнався Каспіан. – Їх, певне, виборов Великий король Пітер?

– Та ні, – відгукнувся Едмунд. – Вони були нарнійськими з давніх-давен – ще за часів Білої Відьми. Узагалі-то нікому так досі й не відомо, за яких обставин острови ввійшли до складу нарнійських володінь. Якщо це врешті-решт з’ясується і виявиться не понадміру нудним, то про це можна буде написати справжнісіньку окрему книжку.

– Сір, накажете причалити? – запитав Дриніан.

– Напевне, на Феліматі нам робити нема чого, – сказав Едмунд з виглядом дойди. – У наші дні він був практично незаселеним та, скидається, залишився таким і досі. Більшість остров’ян живе на Дорні й на Аврі (так зветься третій острів). А на Феліматі лише пасуть овець.

– Тоді, мабуть, обійдемо мис і висадимося на Дорні, – сказав Дриніан. – Що ж, доведеться сісти на гребку.

– Шкода, що ми не підійдемо до Фелімату, – посумнішала Люсі. – А мені так кортіло побродити там босоніж по траві… Це одне з тих рідкісних місць, де самітність не крає, а радує.

– Я б теж залюбки розходив ноги, – сказав Каспіан. – Знаєте що? А нехай нас відвезуть туди на шлюпці, ми пройдемо через острів на своїх власних, а «Зоряний мандрівник» підбере нас із того боку!

Якби в Каспіана була хоча б половина того досвіду, який він набув під час дальнього плавання, то, швидше за все, він би утримався від такої пропозиції. Але на той момент і йому, й решті ця думка здалася досить-таки слушною.

– Ой, давайте! – зраділа Люсі.

– Ти з нами? – запитав Каспіан Юстаса, котрий саме вийшов на палубу, обережно несучи перед собою перев’язану руку.

– Я ладен на все, що завгодно, тільки б швидше геть із цієї осоружної посудини!

– Осоружної? – нахмурився Дриніан. – Що ви хочете цим сказати?

– У цивілізованих країнах, таких як моя, – поважно сказав Юстас, – кораблі такі великі, що коли перебуваєш усередині, то навіть і не помічаєш, що ти в морі.

– Але яка втіха від таких подорожей? – вразився Каспіан. – Краще вже взагалі сидіти у чотирьох стінах на березі вдома. Що ж, розпорядіться, аби спустили шлюпку, мілорде, – повернувся він до капітана.

За кілька хвилин король Нарнії в супроводі Рипічипа, Едмунда, Люсі та Юстаса ступив на берег Фелімату. Шлюпка відчалила, а вони ну роздивлятися навсібіч. Вітрильник їм звідси видавався зовсім іграшковим.

Люсі, як того й бажала, була босоніж, адже черевички її, як пам’ятаєте, пустилися на дно. Та так було навіть ліпше, бо під ногами слався м’який мох. Було надзвичайно приємно знову опинитися на березі й відчути напівзабуті запахи землі й трави. Земля, мов та палуба, начебто хиталася в них під ногами, але таке увижається кожному, хто сходить на берег після тривалого плавання. Тут було набагато тепліше, аніж на кораблі, а коли дорогою траплявся пісок, Люсі з насолодою тьопала по ньому босяка. На плечі в неї сидів Рипічип, умовити якого на це їй коштувало чималих зусиль. Спершу той уперто не бажав здаватися й мужньо плутався у всіх попід ногами.

Десь у підхмар’ї заливався жайворон.

Вони вибралися на досить-таки крутий, хоча й невисокий, пагорб і, звісно ж, озирнулися на «Зоряного мандрівника». Виблискуючи на сонці, неначе велетенський золотисто-зелений жук, він неквапно плив на веслах до північно-східного берега острова. Мандрівники перевалили через гребінь, і корабель зник з-перед очей.

Тепер перед ними простягався острів Дорн. Від Фелімату його відділяла протока на око в милю завширшки. Позаду й лівіше Фелімату виднівся острів Авра, а на Дорні чітко виступали білі мури містечка Вузька Гавань.

– Гей, гляньте! – раптом приглушено промовив Едмунд. У квітучій долині, куди вони саме спускалися, сиділо під деревом шестеро чи семеро озброєних чолов’яг, досить-таки лютих з виду.

– Не кажіть їм, хто ми такі, – перестеріг Каспіан.

– Може, нам ще й помолитися? – грізно пропищав Рипічип з висоти свого становища.

– Мені спало на думку, – продовжував Каспіан, – що тут, певна річ, давно не отримували жодних звісток із Нарнії і могли, чого доброго, забути, що острови належать їй. Коли це так, то королями тут краще не рекомендуватися.

– Нас мало, та з нами наші шпаги! – войовниче нагадав Рипічип.

– Так-то воно так, – сказав Каспіан, окинувши оком свій загін. – І все ж, якщо трапиться, що всі три острови треба виборювати заново, то я вважав би за ліпше повернутися сюди з численнішим військом.

Тим часом вони вже наблизилися до незнайомців, один із яких – довгов’язий чорнявий здоровань – вигукнув могутнім басом:

– Доброго ранку всім вам!

– І вам усім доброго ранку, – відповів Каспіан. – Скажіть, Самотніми островами все ще править губернатор чи, може, уже хто-небудь інший?

– Звісно, губернатор, хто ж ще, – відгукнувся здоровань. – Його мудрійшість Бельмес, власною персоною.

– А чи це не його палац прикрашає собою Вузьку Гавань? – запитав Едмунд з увічливості.

– Та ви, я бачу, нетутешні… – прищурився здоровань. – У такому випадку… чи не бажаєте ви сісти й випити з нами за знайомство?

Каспіан ґречно подякував, хоча йому та його супутникам новий знайомий чомусь не припав до вподоби. Вони сіли на землю, проте ледве встигли піднести до губ кубки, як чорнявий кивнув своїм дружкам, і всі п’ятеро гостей миттю опинилися в їхніх дужих лабетах. Вони спробували чинити опір, та сили були занадто нерівні, й незабаром їх обеззброїли, а руки скрутили за спиною. Тільки Рипічип ще борсався в руках свого супротивника, норовлячи гризнути того якнайболючіше.

– Обережніше з цією звірюкою, Дзявкінсе! – крикнув ватажок. – Дивись, не зіпсуй товар. Здається мені, ми зможемо продати його дорожче за інших.

– Руки геть від мене, нікчемний боягузе! – обурено пискнув Рипічип. – Ззаду нападати безчесно!

– Ти ба! – здивувався работорговець (то чорнявий саме ним і був). – Він ще й розмовляти вміє! Бодай я буду клятий, якщо віддам його менше, ніж за двісті півмісяців! (Остраханський півмісяць, ходова монета цих країв, дорівнювала за тодішнім курсом приблизно третині англійського фунта стерлінга.)

– То ось хто ти такий, – сказав Каспіан. – Работорговець і викрадач дітей… Що ж, можеш собою хизуватися, негіднику.

– Добре, хай так, – перебив вожак. – Тільки не треба мене виховувати. Деякі речі треба сприймати простіше. Я це роблю не заради власної втіхи. Кожен заробляє на хліб, як може.

– Куди ви нас збираєтеся везти? – запитала Люсі, відчуваючи, що слова даються їй через силу.

– У Вузьку Гавань, куди ж іще! – вразився работорговець. – Завтра там базарний день.

– А британський консул тут є? – запитав Юстас.

– Чого-чого? – перепитав викрадач. Юстас почав пояснювати, хто такий консул, та работорговець незабаром позбавив його довгих та марних старань.

– Годі базікати! – рявкнув він. – Із мишею, що говорить, нам, само собою, поталанило, але від цього розумника мене вже нудить! Гайда, хлопці!

Люсі, Едмунда, Юстаса й Каспіана зв’язали однією мотузкою, не боляче, але досить-таки туго, й повели до берега. Рипічипа несли на руках. Він уже не кусався, бо йому пригрозили надягнути намордника, проте говорив без упину. Він обкладав головного работорговця такими добірними прокльонами й лайкою, що Люсі дивом дивувалася, як тому досі вдалося зберегти витримку. Та вожака це, здавалося, лише потішало. Коли Рипічип замовкав, аби набрати побільше повітря, торговець лише примовляв: «Нумо, мишенятку!», «Ач дає! Так і здається, що сам кумекає, про що пищить!», «І хто з вас так його надресирував?» Усе це вкрай розлютило Рипічипа, і він вирішив заразом виплеснути все, що в нього накипіло на серці. Та накипіло так багато, що він мало не подавився словами й, знесилений, принишк.

Вони спустилися на берег, звідки було видно Дорн. Тут стояло кілька будиночків, до вбитого в пісок кілочка було прив’язано довгого човна, а трохи подалі качався на хвилях брудний та обтріпаний вітрильник.

– Так от, малеча, – сказав работорговець. – Лізьте мерщій у човен, та щоб мені без шуму, а то погано буде!

У цей час із одного з будиночків, що на вигляд був схожим на таверну, заявився височенний бородань і сказав:

– У тебе, я бачу, Гавкінсе, новий товар?

Работорговець, якого саме так звали, низько вклонився і розплився в улесливій посмішці:

– Й до того ж добірний, ваша ясновельможносте.

– Скільки ти хочеш за цього хлопчиська? – спитав бородань, ткнувши пальцем на Каспіана.

– О, – заметушився Гавкінс, – я не сумнівався, що ви, ваша ясновельможносте, відразу помітите справжній товар. Та й сам я ніколи б вам казна-що не підсунув. Хлопчина справді славний. Я вже встиг до нього начебто навіть прив’язатися, як до рідного… Я взагалі людина душевна й чула. І як я тільки взявся за цю роботу – досі не второпаю… Та, нехай так, для такого покупця, як ви, ваша ясновельможносте…

– Називай ціну, смердючий пес, – зневажливо кинув бородань. – Думаєш, мені цікаво слухати твою жалюгідну брехню?

– Для вас, ваша ясновельможносте, і тільки для вас – триста півмісяців. Та з будь-кого іншого я б узяв набагато, набагато…

– Даю сто п’ятдесят.

– Благаю, лише не розлучайте нас! – вигукнула Люсі. – Ви навіть не знаєте, кого ви… – та тут вона замовкла, бачачи, що Каспіан і тепер не бажає відкриватися.

– Отже, сто п’ятдесят, – повторив покупець. – Дуже шкода, дівчино, та всіх вас я купити не можу. Відв’яжи мого хлопчака, Гавкінсе. Та диви – обережніше з рештою, зрозуміло?

– Та що ви! – образився Гавкінс. – На всіх островах не знайдеться купця, який пильнував би за своїм товаром дбайливіше за мене! Я подбаю про них, як про власних дітей!

– Це вже напевно, – похмуро зауважив бородань.

І для дітей настала жахлива хвилина. Каспіана відв’язали, і його новий господар наказав:

– Ідемо, юначе.

Люсі розридалася, а Едмунд сильно зблід. Та Каспіан обернувся через плече й кинув:

– Не зневіряйтеся. Ось побачите – все закінчиться добре. До побачення, друзі!

– Гей, панночко, – сказав Гавкінс Люсі, – ану, годі нюні розпускати, а то завтра тебе, таку шмаркату, ніхто й купляти не захоче!

Невдовзі вони були на кораблі. Їх відвели вниз, у довге напівтемне поміщення, де виявилось чимало інших сердешних бранців. Гавкінс, звісна річ, був не просто работорговцем, але ще й піратом: він сновигав протоками між островами й хапав усіх, хто потрапляв йому під піратську руку. Серед полонян дітям не вдалося зустріти жодного співвітчизника; тут томилися в основному гальмійці й скипідарці. Сидячи на соломі, Едмунд і Люсі з тривогою думали про долю Каспіана, а Юстас неспинно бурчав, звинувачуючи у тому, що трапилося, кого завгодно, окрім самого себе.

Тим часом із Каспіаном відбувалося дещо таке, що більше варте на увагу, ніж опис невільницького корабля. Чоловік, який купив його, пройшов із ним вузькою вуличкою між будиночками й вивів на широкий вигін за поселенням. Там він повернувся до нього обличчям.

– Не бійся мене, – промовив він. – Я не зроблю тобі нічого лихого. А купив я тебе ось чому: ти нагадав мені одного чоловіка…

– Дозвольте запитати, кого, ваша світлосте? – проказав Каспіан.

– Мого єдиного повелителя, законного короля Нарнії Каспіана…

Тут Каспіан вирішив зіграти відкрито.

– Ваша світлосте, – сказав він, – я і є Каспіан, король Нарнії.

– Такими словами не кидаються, – сказав, помовчавши, бородань. – Чим ти можеш довести правоту своїх слів?

– По-перше, ви самі мене впізнали, – відповів Каспіан. – По-друге, я можу сказати вам, хто ви. Ви – один із семи нарнійських лордів, котрих мій дядько Міраз відправив на пошуки східних земель! Так, ви – один із семи! Ви або Аргоз, або Берн, або Октезіан, або Рестимар, або Мавраморн, або Ревільян, або… е-е… як його… Ет, знову забув! І нарешті, якщо буде ласка вашої світлості дати мені шпагу, то я зумію довести у чесному двобою будь-кому, що я Каспіан, син Каспіана, законний король Нарнії, правитель Кейр-Паравеля та володар Самотніх островів!

– Клянусь небесами, – вигукнув бородань, – до чого знайомий мені цей голос! Я немовби знову чую милий моєму серцю голос Каспіана Дев’ятого! Найуклінніше шанування вашій королівській величності… – І він упав навколішки й поцілував руку короля.

– Гроші, які ви витратили на покупку моєї особи, будуть повернуті вам із королівської скарбниці, – промовив Каспіан.

– Вони ще, сір, не потрапили до кишені Гавкінса – сказав лорд Берн (тому що це був саме він). – І, смію вас запевнити, ніколи не потраплять. Я уже сотню разів пропонував його мудрійшості губернатору покласти край цій огидній торгівлі живим товаром. Надіюся, що цього разу мені вдасться його переконати.

– Ясновельможний лорде Берн, – сказав Каспіан, – мені пече розпитати вас про те, як стоять справи на цих островах. Та спершу розкажіть, що було з вами?

– Розповідь моя буде недовга, – відповів Берн. – Коли я та шестеро моїх друзів досягли цих країв, я покохав тут одну прекрасну остров’янку і вирішив, що морських пригод з мене досить. Повертатися до Нарнії, допоки нею правив вашої величності підлий дядечко, мені також не всміхалося. Тож я, не довго надумаючись, одружився і ввесь цей час прожив тут.

– А що за людина цей Бельмес, тутешній губернатор? Чи визнає він, що служить нарнійському королю?

– На словах, авжеж, визнає, – відповів Берн. – Усі справи тут вершаться іменем короля. Та навряд чи зрадіє, якщо у його володіння пожалує сам король. І якщо ви, ваша величносте, предстанете перед ним без зброї й охорони, то іменем короля – тобто вашим же власним – він оголосить вас крутієм і самозванцем, і тоді за ваше життя я не дав би і півнапівмісяця. Чи багато з вами людей?

– Мій корабель саме обходить острів, – сказав Каспіан. – На ньому близько тридцяти озброєних вояків. Ми могли б дочекатися його, напасти на Гавкінса й звільнити моїх полонених друзів…

– Не раджу, – сказав Берн. – Якщо справа дійде до сутички, на допомогу Гавкінсу з Вузької Гавані можуть приспіти ще два-три кораблі. Краще вдати, що у нас війська без ліку, і посіяти в лавах супротивника переполох. Бельмес – неабиякий боягуз, і це, гадаю, буде неважко. У відкритий бій вступати не варто.

Розмірковуючи таким чином, Каспіан і Берн вийшли на берег північніше від поселення, і там Каспіан просурмив у ріг. Цей був звичайнісінький собі ріг, бо чарівний Каспіан залишив своєму регенту – Тиквіку. Дриніан, що давно чекав на сигнал, відразу ж упізнав звук королівського рога, і «Зоряний мандрівник» встав на якір неподалік берега. На воду спустили ту саму трудівницю-шлюпку, і незабаром Каспіан і лорд Берн стояли на палубі, пояснюючи капітану, що сталося. Дриніан, подібно до Каспіана, поривався негайно брати корабель работоргівця на абордаж, та Берн зумів-таки відрадити і його.

– Тримайте курс уздовж протоки, капітане, – сказав він, – а потім повернете на Авру. Там лежать мої володіння. Але спершу підніміть королівську хоругву, виставте на борт бойові щити й відрядіть якомога більше вояків на абордажну палубу. І на відстані у п’ять летів стріли звідси, коли вийдете у відкрите море, з лівого борту на носі вивісьте сигнальні прапорці.

– Сигнальні прапорці? Для кого? – здивувався Дриніан.

– Як для кого? Для інших кораблів нашої ескадри. Їх у нас нема, але Бельмес має думати, що вони в нас є.

– Гм, зрозумів… – сказав Дриніан, потираючи долоні. – І нехай усі вони прочитають наші сигнали. Що ж просигналити? «Наказую всій ескадрі обігнути з півдня Авру і зібратися в?..»

– Бернстеді, – підказав лорд Берн. – Це буде саме те! Весь шлях ескадри, якби така була, не проглядався б із Вузької Гавані.

Хоча як Каспіану не шкода було друзів, що нудилися в трюмі невільницького корабля Гавкінса, та решта дня виявилася вдалішою. Під вечір (бо їм довелося увесь час іти на веслах), після того як обійшли праворуч північно-східний виступ Дорну, а потім лівим бортом – Авру, вони увійшли у тиху гавань на південному узбережжі Аври, де до води спускалися мальовничі землі Берна. Підданці Берна, багато з яких, як було видно з борту, поралися в полі, були йоменами (тобто вільними людьми), і то були щасливий і квітучий край. Тут вони ступили на берег, де в невисокому будиночку з колонами, що виходив на затоку, на них чекала просто королівська вечеря. Берн, його чарівна дружина і славні доньки влаштували їм теплий прийом. Коли стемніло, Берн відправив човном посланця на Дорн із велінням здійснити певні приготуванні на день прийдешній, та які саме точно він не сказав.