Читать книгу Остання битва - Клайв Льюїс - Страница 1

Це трапилося в останні дні Нарнії. Далеко-далеко від Ліхтарної пустки, поруч із Великим водоспадом, жив-був такий собі облизян. Саме так: сказати, що він мавпа, – не скажеш, а втім, вирішуйте самі. Був він такий старий, що ніхто вже й не пам’ятав, як і коли з’явився він у тих краях, а ще він був найхитрючішим, найогиднішим та найзморшкуватішим за всіх у лісі – таким, що й уявити собі неможливо. А мешкав він у маленькій хатинці під стріхою з листячка та гілочок, що гніздилася у розгалуженні великого крислатого дерева, а звали його Круть. Із сусідами в нього якось не склалося, бо й сусідів, власне кажучи, не було, а не було тому, що майже всі розумні звірі, а так само й люди, а так само й гноми чомусь той ліс оминали. Та хай як там було, але був-таки в нього один сусіда, а можна сказати, й друзяка, віслючок на ім’я Верть. Принаймні, усі вважали їх за друзів, та якщо б ви мали змогу придивитися до тієї дружби, ви вирішили б, що ніяка то не дружба, а просто Круть попихає Вертем, як йому заманеться, а той при ньому такий собі служка. Усю роботу виконував саме він. От підуть вони, бува, по воду, набере Круть води у шкіряні бурдюки, закине їх Вертю на спину, а той вже тягне їх на собі додому. Або знадобиться їм щось у місті, а воно далеченько – аж за річкою, то саме Верть трусить до міста з порожніми мішками, а потім чвалає додому з мішками, набитими харчами, що їх вторгував Круть. А вдома Круть з’їдав усі солодощі, бо, як він сам казав:

– От не можу я харчуватися травою та будяками, як ти, мій друже Верть, тож, бач, і доводиться крутитися, аби перехопити то те, то се.

На що Верть, бува, відповість:

– Та бачу, бачу, авжеж, друже!

Верть ніколи не скаржився, бо розумів, що Круть хоч куди розумніший за нього, тому вважав, що той взагалі робить йому неабияку честь, товаришуючи з ним. Та інколи навіть у нього уривався терпець, та щойно він розтуляв рота, як Круть одразу ж рота йому затикав:

– От хто з нас краще знає? – спитає, бува, він, і сам же відповість: – А знає той, хто розумніший, а розумніший тут я! А ти – телепень, та й годі!

На що Верть тільки зітхне:

– Авжеж, Крутю, ти в нас розумний, а я – хто… телепень і є! – та й піде робити, що йому Круть наказав.

Одного весняного ранку двоє приятелів вирушили на прогулянку берегом озера Чан. Лежало те озеро біля підніжжя скелястого пасма на дикому заході Нарнії. Із тих скель падав у Чан великий водоспад, що ревів так, наче з того краю озера вдень та вночі йшла злива та нескінченно гримів грім. А з протилежного боку з озера витікала одна-єдина річечка, що далі за течією, набравши сил, перетворювалася на найвеличнішу ріку Нарнії. Через водоспад вода в озері постійно пінилася бульбашками, танцювала у коловоротах та вирувала, наче то вариво кипіло у великому чані. Звідси озеро й взяло таку чудернацьку назву. Подейкують, що найкращий вигляд водоспад має навесні, коли він набухає талою водою з далеких гір вже за межами Нарнії.

Отже, саме ранньою весною, коли у західних землях сходив сніг, вийшли наші приятелі на прогулянку та почимчикували до озера, аби помилуватися краєвидом. Аж раптом Круть тицьнув пальцем у напрямку водоспаду.

– Диви-но, що там таке? – спитав він.

– Що там що «от таке»? – здивувався Верть.

– Та ондечки – жовтіє щось просто у водоспаді. А тепер знову пірнуло, а тепер – знов пливе. А що воно там плаває – ми й повинні з’ясувати, мій друже.

– Так от уже й повинні?! – спробував був заперечити Верть.

– Авжеж! – відказав Круть. – А що, як воно стане в пригоді? Тож, мій любий друже, доведеться тобі лізти у воду, аби витягнути оте – що воно там таке? – на берег. Тоді й роздивимося, що воно й до чого.

– Мені? Лізти у воду? Аби принести те сюди? – сумно перепитав, прядучи довгими вухами, віслюк.

– Авжеж, бо як інакше ми роздивимося, що воно таке? – знизав плечима Круть.

– Але… Але ж… – вперся був віслюк, – чи не краще було б тобі полізти у воду, бо це ж тобі кортить дізнатися, що воно там пірнає, а мені – щось не дуже… До того ж у тебе є пальці, то ти в нас хвацький не гірш за тих же людей чи гномів, а в мене – що? Самі копита… Що ти ними вхопиш?

– Не чекав я, ох, не чекав я від тебе такої відповіді, – зітхнув Круть. – Від когось іншого – хай так, але від ліпшого приятеля…

– А що я такого сказав? – спитав віслюк тремтячим голосом, бо відчув, що чимось дуже образив свого друга, і поспішив виправдатися: – Я – чого? Тільки й того, що намагався…

– …загнати! Мене! У холодну воду?! Ніби й не чув про те, які ми, мавпи, слабкі здоров’ям і що нам спіймати застуду, як іншим – чхнути! Гаразд, я полізу! Дарма, що в мене вже й так зуб об зуб скаче, я таки полізу. Нехай я застуджуся та помру… Нехай мій друг ще гірко пожалкує. – Іще мить, і Круть був ладен розридатися.

– О, не ридай, мій друже! – напівзаволав-напівзаридав Віслюк. – Про те я навіть і не думав. Ти ж мене знаєш: телепень – він телепень і є, для нього й однієї думки забагато, а тут одразу ж дві. Через них я і забув про всі твої хвороби. Авжеж полізу я, а ти й думати забудь про те, аби мочити ноги, обіцяєш?

Круть пообіцяв, і Верть почвалав берегом – цок, цок, цок! – шукаючи поміж скель та брил місце, де б зайти у воду, аби не поламати ноги. Що ж, холоднеча холоднечею, а скелясті береги теж змушували замислитися, перш ніж пірнати у клекотливу пінну каламуть. Тож довгу хвилину Верть ще простояв на березі, тремтячи усім тілом, і все не міг зважитися на рішучий крок, доки позаду не почувся голос приятеля:

– Мабуть, таки доведеться мені!

– Облиш! Ти ж пообіцяв! Уже плигаю! – обізвався Верть. І шубовснув у воду.

В обличчя йому одразу жбурнуло мало не цілий жбан піни, з наступною хвилею він вже наковтався води, а третя накрила його з головою так, що він уже й нічого не бачив. Випірнув він за декілька секунд далеко від того місця, де пірнув під воду. А далі вир підхопив його та потяг усе швидше й швидше по колу, доки він не опинився посередині коловороту і знову булькнув під воду. Якимось дивом він встиг набрати повітря, інакше б йому не виплисти, бо коловорот затягував його все глибше й глибше, і він уже встиг розпрощатися з життям, як раптом його викинуло на поверхню. Насилу перевівши дух, він одразу заходився гребти у напрямку жовтої плями, як вона бачилася у воді, та коли до неї було вже копитом кинути, вона, ніби знущаючись, тихенько попливла собі геть, дісталася водоспаду і зникла у вирі. Коли вона вигулькнула знов, плисти до неї було навіть далі, ніж від початку.

Так по колу вони й ходили, доки віслюк уже посинів від холоднечі, набив синців об гостре каміння і тіла свого від втоми не відчував, коли якоїсь миті йому пощастило і він вчепився і ту штуку зубами. От так, зубами, і витяг він її на берег, плутаючись у тій штуковині ногами, бо вона виявилася набагато більшою, ніж то здавалося у воді, – завбільшки з килим, що кладуть перед комином, а до того ж іще й важка, слизька й холодна.

Хитаючись на неслухняних копитах, він вдерся на берег і скинув ту річ біля ніг свого друга, а сам став осторонь. Із нього рікою текла вода, та в нього вже не було сил обтруситися. Він лише тремтів усім тілом та шмигав носом. А от друзяка – той навіть і не спитав, як він почувається, бо його вкрай зацікавив віслючий улов. Він обійшов його з одного боку, а потім – з іншого, потім розгорнув на березі наче той килим і навіть тицьнув пальцем. В очах у нього спалахнув шельмуватий вогник, і він оголосив:

– Та це ж не що інше, як левова шкура!

– Не-не-невже? – не в змозі втамувати ляскіт зубів, спитав Верть.

– Цікаво… цікаво… цікаво… – розмовляючи сам із собою, мовив Круть, вочевидь глибоко замислившись.

– …Хто міг вбити бідного лева? – допоміг Верть. – Як тепер дізнаєшся? Нам залишається гідно його поховати…

– Е-е-е… – все ще розмірковуючи, мовив Круть. – А лев то був не справжній, себто звичайний, нерозумний. Тож не переймайся. Там, за водоспадом, на дикому заході немає розумних звірів. Тож цю шкуру носив дикий звір.

До речі, то була правда: невідомий мисливець, звісно, людина, вполював того лева десь на дикому заході та, знявши з нього шкиру, либонь, на трофей, чомусь покинув її напризволяще. А сталося це за кілька місяців до того. Та оскільки відбувалося те далеко за межами Нарнії, то до нашої історії потрапили лише наслідки тієї історії.

– Нехай так, – не заперечував Верть. – Нехай навіть цю шкуру носив найлютіший з усіх диких левів дикого заходу, хіба ми не повинні поховати її як слід? Тим паче, що це ж лев, а лев у нас, сам знаєш, хто… Отже, я думаю…

– Облиш, друже, – відказав Круть, – думати! Не ображайся, друже, але думати тобі якось не личить. Ми зробимо от що: ми зробимо з тієї шкури тобі зимову… е-е-е… хутряну шубку.

– Щось мені ця думка не до вподоби, – затрусив головою віслюк. – Ти тільки уяви, на кого я буду схожий у тій шубі: наче той віслюк у левиній… Що казатимуть про мене інші звірі? Я не хочу, аби про мене казали…

– Та що там про тебе казати? – відказав Круть і заходився чухатися, як то зазвичай роблять мавпи, чим, до речі, вони й відрізняються від вихованих людей.

– Та скажуть, яка ганьба, що я, віслюк, напнув на себе левину шкуру! Яка непошана до великого лева Аслана! І як таке зухвальство мені взагалі спало на думку? – насмілився зауважити Верть.

– Що я чую? – Круть аж чухатися кинув. – Мені перечить якийсь віслюк. От вигадав – так вигадав: та нікому й на думку не спаде, що таке взагалі може спасти на думку кому? Віслюкові! Усі ж розуміють, що нічого тобі на думку спасти не може, тому не переймайся, мій друже, і дозволь вирішувати тим, у кого вистачає на те клепок. Погодься, я ж бо не лізу в ті справи, у яких ти справніший за мене, бо краще за тебе я розумію, що ти зробиш те краще. Саме з цих міркувань я й умовляв тебе скупатися в озері, і, як бачиш, не даремно. Тож чому б і тобі не ставитися до мене так само – з розумінням того, що є речі, на яких я розуміюся краще. Чому ти вважаєш, що я й зовсім ні на що не годжуся? Будьмо справедливі: хай кожен робить те, що вміє!

– Авжеж, якщо так – то так, краще, либонь, і не скажеш, – погодився Верть.

– Отож я й кажу, – вів далі Круть, – що саме зараз саме час тобі зробити невеличку пробіжку вздовж річки до Чипінгфорда та подивитися, чи торгують там помаранчами або бананами.

– Але ж я… я… без задніх ніг від втоми, – вже вдруге за сьогодні уперся був віслюк.

– Розумію, – не сперечався Круть, – та не забудь, що крім того, що ти вкрай втомлений, та ще й мокрий, як рядно, а від холоднечі у тебе зуб на зуб не попадає, – тобі конче потрібно зігрітися! А що може бути краще для зігріву, аніж біг трухцем. До того ж у Чипінгфорді саме сьогодні ярмарок.

Верть не знайшовся, що й відповісти, окрім «гаразд», та й побрьохав собі до міста.

Випровадивши приятеля, Круть і собі почвалав, але не до міста, а до свого дерева: то на двох ногах, як то робить більшість люди, то на всіх чотирьох, як то робить більшість тварин. Опинившись біля дерева, він хутко почав здиратися наверх: з гілки на гілку, встигаючи ще й буркотіти собі під ніс та посміхатися якимсь своїм думкам. Удома, не гаючи часу, він дістав із шухляди голку, нитки та ножиці, бо саме йому виходило братися до справи, на яку був не здатен його приятель, а саме – шити. А шити, помітивши у нього хист, його колись навчили гноми. Клубок суворих ниток (суворих настільки, що краще було б назвати їх мотузком) він поклав собі за щоку, від чого вона роздулася так, ніби він напхав туди ледь не з півкіло льодяників; голку зажав у зубах, а ножиці – в жмені, з’їхав з дерева та почвалав назад до левиної шкури. Тут він сів навпочіпки і взявся до справи.

Розправивши шкуру, він на око прикинув, що вона задовга як на віслюка, а от у шиї, навпаки – закоротка, бо у віслюка шия довша, ніж у звичайного лева. Не знітившись, він відчикрижив частину від тулуба та викроїв із неї довгенький комірець, аби туди влізла осляча шия. Потім відкремсав голову та знову її пришив, але тепер уже до комірця. Не забув він і про те, аби лишити шворки, аби було як застібати віслюка та череві та у грудях. Деінколи над головою у Крутя пролітали пташки, тоді він одразу ж кидав роботу, роблячи вигляд, ніби то він так – вийшов подихати свіжим повітрям. Йому аж ніяк не кортіло, аби хоча б хто-небудь дізнався, що він там робить. Утім, пташки його не помічали, а навіть якщо й помічали, розповісти про те, що вони бачили, нікому б не змогли, бо то були дикі пташки, які могли лише цвірінькати або тьохкати, тож пересторога виявилася зайвою.

Уже надвечір приплентався Верть. Він, звісно, вже не біг трухцем, а терпляче шкандибав, ледь-ледь пересуваючи ноги, як справжній пересічний віслюк.

– На ринку помаранчів не було… – повідомив він. – Бананів – теж… Зате я такий виснажений, що мені то байдуже! – сказав. І впав де стояв.

– Та нічого, – махнув рукою Круть. – Ти краще подивися, яку чудову обнову я тобі справив! Вставай-но приміряти!

– Та хай їй, тій старій шкурі! – заледве підвівши голову, відповів Верть. – Зрання прикинемо. Бо зараз мені й підвестися несила…

– Який же ти невдячний, друже, – підстрибнув Круть. – То ти, виходить, утомлений, а я, виходить, ні? Увесь, якщо хочеш знати, день, поки ти прохолоджувався прогулянкою берегом річки, я, не згортаючи лап, шив тобі, моєму другові, пальто! Надвечір я не те що голки, а навіть і ножиць у пальцях не втримаю – ось який я зморений! І що ж я чую замість слів подяки? Мій друг навіть дивитися не хоче на витвір рук моїх! Він каже, що йому, мовляв, начхати… І що…

– О, Круть, мій друже, – одразу ж підскочив Верть, – пробач мені мою невдячність! Який же я віслюк! Я – йолоп, та й годі! Авжеж, я готовий приміряти все, що завгодно, аби догодити тобі, навіть цю… як ти кажеш – «чудову обнову», просто зараз! Будь ласочка!

– Гаразд, – змилостивився Круть, – стій і не рухайся!

Шкура виявилася заважкою, аби накинути її на Вертя як пальто. Та врешті-решт, пихкаючи та відхекуючись, Крутю вдалося затягнути її на віслюка, якось прилагодити, зав’язати на шворки і навіть причепити левиний хвіст із китицею. Відступивши за крок, він подивився, що з того вийшло. А вийшло те, що сумна віслюча пика, як не крути, виглядала крізь відкриту левину пащу. Жоден з тих, хто хоч раз бачив справжнього лева, нізащо не подумав би на нього. А з іншого боку, якщо не дуже прискіпатися до крою, якщо дивитися здаля, і щоб світло було таким собі поганеньким, і якщо не давати віслюку волі, аби той не волав, як оглашенний, та щоб копитами не тупотів, а головне – якби усі інші й гадки не мали, який він, справжній лев, то чом би й не сплутати віслюка з левом?

– Чудовий вигляд, мій друже, просто чудовий! – мовив Круть, коли надивився вдосталь. – Якби тебе хто побачив просто зараз, він сприйняв би тебе за самого Аслана, Великого Лева.

– Якби мене хоч хтось побачив просто зараз, то був би суцільний жах! – уже вкотре за сьогодні вперся віслюк.

– Навпаки, мій друже, навпаки, – поплескав його по спині Круть. – Будь-кому покажися у цій шкурі, і він зробить для тебе будь-що – все, що накажеш!

– Але ж я не збираюся нікому нічого наказувати! – здивувався віслюк.

– То ти ще не думав, – заохотив його Круть. – Але гарний радник тебе завжди напоумить, що наказати. Радник у тебе вже є, тож не хвилюйся – я особисто обмізкую, які саме розумні накази ти видаватимеш. А всім-всім-всім тільки й залишиться, що слухняно виконувати наші накази, навіть королю. Ми з тобою наведемо лад у Нарнії.

– Може, воно й без нас… теє… усе до ладу? – засумнівався був віслюк.

– Що?! – гримнув на нього Круть. – Яке там «до ладу», коли на ринку немає ані помаранчів, ані бананів?!

– Так-то воно й так, але ж якогось дуже великого попиту на банани я на ринку щось не помітив. Може, людям вони не так уже й потрібні, як на цю пору року? Саме людям, а не тобі…

– А цукор? Невже й на цукор немає попиту?

– Гм-гм… – облизнувся віслюк. – А от цукру таки не вистачає…

– Тоді… вдаримо по руках! Ти вдаєш із себе Аслана, а я тобі підказую, що казати.

– Ні-ні-ні, – перелякався Верть. – Які страшні речі ти ведеш! Того аж ніяк не можна робити! Може, я й телепень, може, чогось і не кумекаю, але ж не настільки, щоб цього не розуміти! От що як з’явиться справжній Аслан – що він скаже?

– Либонь, порадіє за нас, – знизав плечима Круть. – А що як не хто інший, як він сам, і послав нам цю шкуру, мовляв, ось вам левина шкура, аби ви навели тут ладу, бо самому, бач, ніколи. От сам ти – ти хоч коли-небудь бачив його на власні очі? Отож-бо й воно!

Тільки він те мовив, як серед ясного неба гримнув грім та під ногами здригнулася земля, ніби стався невеличкий землетрус, від якого обидві тваринки як стояли, так і впали долілиць, носом у землю.

– Ось, – видихнув Верть, коли до нього повернулася здатність мовити хоч слово. – Це знак! Це попередження, аби ми не робили дурниць! Нумо, скидай з мене цю шкуру, хутко!

– А от і ні, – мов нічого й не трапилося, мовив Круть і навіть руки заховав за спину (мавпа мавпою, та віддаючи йому належне – він і дійсно кумекав швидше за віслюка), – це дійсно знак, та не той, що ти гадаєш, а зовсім інший знак. Я що хтів сказати – я саме загадав: якщо Аслан існує та якщо він воліє, аби ми виконали його волю, нехай дасть знак, щось на кшталт грому серед ясного неба або невеличкого землетрусу. І що ж? Тільки-но я встиг подумати і саме розтуляв рота, аби проказати те уголос, як усе й сталося! Відтепер зворотної путі у тебе, друже, немає. Тому припини сперечатися і роби, що тобі кажуть. От де ви бачили віслюка, який би розумівся на знаках? Тим паче – згори!