Читать книгу Волонтери. Мобілізація добра - Лариса Денисенко - Страница 4

На подушці кіборга Яна – кумедний шматяний кіт, пошитий з кольорової тканини. Очі-ґудзики витріщає. Його хтось із відвідувачів подарував. Ян котів любить; коли вивозив сім’ю з Донецька, змушений був залишити своїх двох на сусідів. Був упевнений – тимчасово, вийшло – чи не назавжди. Ян почуває себе винним перед своїми котами, думає: як там вони? З ким? На новому місці до Яна з дружиною та донькою пристало мале кошеня на тоненьких ніжках-патичках – вони вигодували його з пипетки. Тепер буде з нами, каже Ян, хоч куди б нас занесло.

Ян отримав поранення при захисті Донецького аеропорту. Куля розтрощила кістку правої руки, застрягла у м’язі. Хірург кулю витягнув – віддав Янові. Шматок металу, холодна абищиця, а могла ж влучити трошки лівіше…

Кілька місяців тому Ян був гірником на шахті «Щеголка Глибока» у Донецьку. Він вже заробив собі «підземний стаж», може у п’ятдесят років іти на пенсію. На гірника він не подібний, виламується з певного стереотипу – і зовні, і внутрішньо. Мова інтелігентна, багато читає, переважно з електронної книжки, стриманий, ввічливий. А чого ж варто було очікувати від гірника? Колоритної говірки, присмаченої абсцентною лексикою?… безцеремонності?… бозна ще яких трафаретів, нав’язаних телевізором і відсутністю живого спілкування? У полоні банальних стереотипів живемо, одне одного маркуємо: «східняк», «західняк»…

– Нічим, – каже Ян, – я не примітний. Активістом не був, але те, що почалося на Донбасі у квітні, одразу не прийняв. Тоді ж записався в батальйон до Семена Семенченка, він тільки формувався у Дніпропетровську, навіть трохи побув у Нацгвардії під Києвом. Але обставини склалися так, що потрібно було повернутися у Донецьк… Мама сильно хворіла… Не вдалося її врятувати…

У протилежному куті палати тихе бубоніння. Тут розмови течуть у багатоканальному режимі, ніхто ні від кого не таїться, не ховається, бо й нема куди.

– Забрав дружину й доньку, – далі веде Ян, – і поїхали звідти. Виїжджали через ДНР-івські блокпости. Чоловіків виводили з автобуса, перевіряли документи. Один кричав нам: боягузи! хто захищатиме Донбас від нациків?!

Зупинилися у місті Дніпрорудному під Запоріжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Але важко було слухати новини про Донецьк і дуже неприємно – про переселенців. Переселенці… – Ян робить паузу, добираючи слова, – …вони різні. Хоча багато піни наїхало… Не зміг я залишатися там. У серпні була третя хвиля мобілізації, пішов у військкомат. Добровольцем. Потрапив в «учебку» «Десна». Розподілили у дев’яносто третю механізовану бригаду під Дніпропетровськом. Там формували перший батальйон, а у ньому – третю роту, яку мали відправити в аеропорт. Брали туди тільки добровольців.

– Хлопці, вечеряти будете?

До палати зазирає санітарка, тітонька з лагідним обличчям і червоними долонями. Тягне коридором візочок – баняк, стосик тарілок, нарізаний хліб.

Ян хитає головою: «дякую».

– Дивився на своє місто. З вікон розбитого старого терміналу… Бачив висотку, де прохідна заводу «Точмаш». Бачив розграбоване «Метро», вентиляційний ствол шахти Засядька… Здавалося, можна вийти й піти додому, а ні – стріляють.

Слухаю, намагаючись уявити, як це – бачити знайомі вулиці, знати, що десь там вікно твоєї кімнати, твої книжки, зів’ялі без нагляду бегонії у вазонках, коти у сусідів або у під’їзді, безпритульні, прислухаються до кроків, чи ти, бува, не повертаєшся…

Три тижні у листопаді Ян з хлопцями своєї роти тримав старий термінал.

– Перший раз намагалися заїхати в аеропорт дев’ятого листопада. Анекдотичний випадок. – Ян гмикає, поправляє хустку-пов’язку, вона його руку в металічному каркасі підтримує. – Хоча нам було не до сміху. Завантажилися у БМП вшістьох. Водій-механік недосвідчений, так гнав, що ми проїхали повз аеропорт. Загальмували вже біля селища Спартак, а в цей момент у Спартаку був прем’єр ДНР Захарченко. Да-а… Коли перший раз щось відбувається, ти ще неляканий, не знаєш, чого чекати. Їдемо – і здається, що по броні камінчики стукають, потім відчуваєш: кришка люка ходить ходором, а тоді спалах і потужний удар… Врешті виявилося, ми зробили коло і повернулися у Піски. Вибралися назовні – і що бачимо: броня витримала п’ять влучень РПГ. Чотири по дотичній і одне пряме. Нас врятувало те, що на броні були прикріплені речмішки і бронежилет. А РПГ, може, знаєте, коли б’є, кумулятивний струмінь пропалює метал, розплавляє броню і все всередині випалює. Але тут силу удару пом’якшили мішки і бронежилет. Хлопців, що поруч зі мною сиділи, контузило, один від удару отримав травму хребта, а я цілий залишився. Потім ми дивилися по «сєпар-тв» новини, які транслює Донецька телевежа, – і там сказали, що українські військові намагалися атакувати… Насправді ми просто заблукали.

Поки ми розмовляємо, нас кілька разів переривають відвідувачі. Жвавий день сьогодні, день відчинених дверей. То діти прийшли привітати, малюнки принесли, то мами курсантів з солодкими подарунками. Але Ян не губить нитки розповіді.

– А другий раз ми таки заїхали в аеропорт, – повертається туди, де зупинився. – Це було дванадцятого листопада. Вночі ми перейшли у старий термінал. Усі дні тривали перестрілки, але складалося враження, що це більше імітація, «докучливий вогонь». Сепаратисти змінювалися щотижня, їм не хотілося підставлятися. Стріляли, щоб звіти для Москви скласти, так мені здавалося. А двадцять дев’ятого листопада розпочався справжній штурм. Одразу було зрозуміло: приїхали професіонали, конкретні хлопці з конкретним завданням, вони й узялися за справу конкретно. Ми чули, що були серед них і чеченці, з характерним акцентом. Та ми й бачили їх – у беретах, бородаті. Найнебезпечнішим і ймовірним напрямком для штурму була східна частина старого терміналу. Нас тішила думка, що там були розтяжки й сигналки. Може, попередні сепари думали так само. Тепер не важливо, були там розтяжки чи не було, це не завадило атакуючим. А в нашому взводі особовий склад – це механіки-водії, наводчики-оператори, командири БМП, був ще просто водій. Хлопці в основному з Херсона, Запоріжжя, Дніпропетровської області… Ніхто й не здригнувся, гідно зустріли, істерик не було. Всі стояли на своїх місцях. Хоча й не були підготовлені до бою в приміщеннях, коли до ворога метрів десять-п’ятнадцять. А то й п’ять. О пів на дванадцяту дня почався штурм, з’явився перший поранений. Нічого, трималися. Мене вибили близько п’ятої години. Просто відчув удар у руку, відкинуло – і все. Бій тривав. А десь годині о десятій вечора серед нас було вже дев’ять поранених. Тоді з нового терміналу прийшло підкріплення з сімдесят четвертої аеромобільної бригади, і поранені вночі потихеньку перейшли зі старого терміналу в новий, вздовж паркана, там метрів вісімдесят… все прострілюється… Головний у нас там був Тополя, заступник командира дев’яносто третьої бригади. Його теж контузило.

Хлопці потім розповідали – бій тривав увесь день. Важко дався. Сімнадцять «трьохсотих», чотири «двохсотих» – один, на жаль, залишився там. Не вдалося його витягти. Старий термінал став його могилою… Довелося підірвати старий термінал.

Ян показує фотографії з мобілки друга Артема, бо його власна мобілка розбилася у бою. Артем з Дніпропетровська, під Іловайськом потрапив в оточення, був у полоні, потім у госпіталі, повернувся назад…

– Ось тут, – Ян показує фотографії на екрані мобілки, – на першому поверсі старого терміналу, коли тихо, найбільшим задоволенням було посмажити картоплю на вогні. У нас там якийсь мангал був, піднос знайшли… Вночі було дуже холодно. Це тільки коли бій – жарко. А у черговому режимі, на посту, холодно. Заступали утрьох. Один стоїть дві години, двоє відпочивають, потім змінюються. Якщо є тепловізор – дивишся в тепловізор, якщо ні – орієнтуєшся на слух. Щось зашаруділо в повній темряві, якийсь підозрілий звук: чеку з гранати висмикнув – і туди. Одного разу виявилося, що це кіт шурхотів. Потім прибіг до нас, обурено нявкаючи… – Ян нарешті усміхається, нагадує: – Я котів люблю…

Показує у мобілці стіну, на якій усі розписувалися, підвал, де могли поспати, більш-менш обігрітися; показує отвір у стіні, за ним – чорнота.

– Ось звідси пішов штурм, з цієї діри. Звідси полетіли гранати, запрацювали гранатомети…

А позивний? Який у Яна позивний? У нього не було позивного. У них у підрозділі по іменах один до одного зверталися, а позивні були лише у тих, хто по радіостанції спілкувався.

…Ян поступово одужує, чекає на приїзд дружини й доньки. Багато читає. Пораненим у госпіталі подарували електронні книжки. Ян вдячний комусь невідомому, хто «набив» йому до букридера книжок до його смаку. Є улюблена фантастика, воєнні мемуари. Ян хоче в білих плямах Другої світової війни розібратися… І, – усмішка, – боїться набрати кілограмів. Каже: за місяць схуд на десять кілограмів, а тепер, з таким наполегливим годуванням, – кидає оком на Олену, – можна легко повернутися до попередньої ваги…

– Ви знаєте, – кажу йому, – хто першим назвав таких, як ви, кіборгами? Самі бойовики. На початку вересня один з бійців так званої «Новоросії» написав: я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо… І далі, близько до тексту – намагалися, мовляв, штурмувати, але нам так вломили, що змушені були відійти… А висновок був такий: не знаю, хто там сидить, але це не люди, це кіборги…

Ян невизначено гмикає, я цього слова – кіборг – від нього не чула. Як і інших слів – патріот, герой, батьківщина… Він і про бій за аеропорт розповідає буденно, звичайними словами.

Розмови, розмови, розмови… Вони тут лікують. Вони тут душу перевертають, знімають з неї тягар. Волонтерка Настя (та, що перевелася на заочне й у госпіталі щодня) переконана, що це іноді найголовніше – поговорити з хлопцями, просто послухати їх з розумінням. Але воно не завжди так буває, щоби усе збіглося – настрій, певний час, реакція… Приходить бабуся з домашньою картопелькою, загорнутою в газети, у кілька рушників. Ще гарячою. Хлопці вдячні їй, хоча саме цієї хвилини їм їжа до рота не лізе, але й бабцю ображати не хочуть, з’їмо, кажуть. Трошки пізніше неодмінно з’їмо. Бабусі цього замало, її переповнює співчуття, і вона сама усе псує: ой Божечку! – зі схлипом, з надривом, до когось безногого: – бідна дити-ина! та що ж з тобою зробили… та як же ти тепер?…

Й без того на серці скребло, а тепер і поготів – хіба встати й вийти. Курити. Хто може встати.

Тому Настя часом зупиняє деяких відвідувачів біля ліфта: ви до кого? «На солдатиків подивитися…» – «Подивитися? – обурюється вона. – Хіба ж це зоопарк?…» Настя, за її власним визначенням, «відповідальна» за хірургічний корпус, за те, щоб хлопці тут мали усе необхідне… Інформацію, списки потреб дівчата виставляють на Фейсбуку на сторінці «Волонтерської сотні».

Про один із найпам’ятніших днів Настя згадує так: «Це коли у корпусі було погано з водою… звичайною питною водою. Її практично не було. На сім палат – одна баклажка, і усі хлопці просили пити…»

У воді завжди найбільша потреба, а з одягу найперший дефіцит – спортивні штани. Хто б сказав ще рік тому, що найкращим подарунком для дівчини буде кілька чоловічих треників…

Якби Настя була літературним персонажем, якби оповідання про неї було не фотографією, а написаною з натури картиною, то цю дівчину привело б у волонтерство ніщо інше, як кохання. Потреба підтримати близьку людину вийшла б за рамки романтичних стосунків, розрослася б до необхідності допомагати багатьом, стала б стилем життя. Оповідання про Настю мало б світлий фінал. Її майбутнє проглядалося б у тому, що вона відчуває і що робить тепер.