Читать книгу Калейдоскоп часу - Лариса Денисенко - Страница 3

Уперше все сталося випадково. Коли Стіан приїхав до Києва. Я цього не помітила, він каже, що теж не помітив. Ми танцювали, їли солоні горішки й чомусь витирали руки він моєю, а я його серветкою, затиснутою між нашими пальцями. Це помітила Амалія, яка завжди помічала те, що коїться з іншими, і ніколи – те, що коїться з нею. Вона сказала:

– Ой, ви тільки подивіться, у вас однакові светри.

Це була неправда. Точніше, не зовсім правда. Тому що светри були різні, у мене – канадського виробництва, а в Стіана – іспанського. Светри були однакового кольору, кольору слонової кістки, у них були однакові коміри – «під горло», свій я загортала два рази, а Стіан – один. Светри були вузькі й короткі.

– Ера унісексу, – зауважила я.

Амалія похитала головою: «Нутребажтаке». Стіан нічого не сказав, він усміхнувся дуже чемно (у нього була дуже ввічлива усмішка навіть тоді, коли він злився або щось йому не подобалося) і витер свої масляно-горіхові пальці об серветку, затиснуту між моїх пальців.

Нам зі Стіаном подобалося танцювати. Кожен із нас танцював сам по собі, але оточуючі думали, що ми танцюємо разом. Тому що ми й танцювали разом. І потім уже, не домовляючись, наприкінці своїх електронних листів приписували: «Cheers, Hugs and Dance!» [2]

Так виходило, що ми бачилися на різних заходах міжнародного значення три або чотири рази на рік. Це були різні країни, різні міста, різні клуби: Київ, Москва, Париж, Мадрид, Прага, Сеул… Ми вдягали вузькі джинси й схожі або однакові светрики і танцювали. Светрики були на блискавці або без. Ті, які були на блискавці, ми називали кофтинками. А ті, які були без блискавок, з комірами «під горло» або з мисоподібними вирізами, ми називали светриками. Усі наші светрики були вузькими, гладенькими, однотонними. Ми не любили, щоб на них були малюнки.

Першим це зробив він. Хоча першою подумала про це я. Коли ми зустрілися в Москві, він прийшов до мого номера ввечері й простягнув пакет. Він дотепер мені не вірить, але я знала, що буде в цьому пакеті. Знала! Светрик був сірий із блакитним відливом. Бавовняний. Вузький, зв’язаний англійською резинкою.

– Спасибі, – видихнула я. Відразу стягнула свою кофту й вдягла светрик Стіана. Він мені личив. Упирався своїм рівним краєм у мої стегна. Стіан стягнув із себе куртку, я вже знала, що буде під нею. Там був сірий светр із блакитним відливом. Стіан вважає, що авторство цієї ідеї належить йому. Але я знаю, що авторство – моє, а він лише актор, що вгадав режисерський задум. Ми сперечаємося з цього приводу дотепер. Утім, ми з ним постійно сперечаємося.

Тоді ми танцювали, і хтось сказав, що ми дуже гарні. Ми зі Стіаном практично одного зросту, хоча він і трохи вищий, сантиметрів на п’ять, але коли танцюєш, цієї різниці не видно. Стіан – попелястий коротко стрижений блондин, я – довговолоса шатенка. Багато хто міг би сказати, що в нас – сірі очі, але це неправда, тому що очі в нас різного кольору. Нам пасують джинси. Бо в нас гарні ноги й підтягнуті попи. Вузькі светрики нам теж пасують, тому що ми стрункі й гнучкі люди.

Стіан народився в Осло, він – дипломат, тому працює, де доведеться, і дуже часто кудись їздить. Якийсь час Стіан навчався в Мінську, тому знає такі дивовижні слова, як «діалектичний матеріалізм» і «сука п’яна»; знає, що таке прати пакети й розвішувати їх на прищіпках на балконі, щоб висушити. Пам’ятає, що банани продавали тільки ветеранам війни та їхнім родичам у спеціальних ветеранських магазинах, під якими можна було ці банани перекупити за прийнятною ціною. А ще він знає, що «бульбаші» – це білоруси, і про зміст і двозначність чудового слова-страви «драчена» він теж знає. Якщо хто не знає, це картопляна запіканка.

Я вже казала, що сперечаємося ми зі Стіаном постійно. Наприклад, це буває так. Я говорю про те, що прочитала книжку його співвітчизника Ерленда Лу. І додаю, що це забавна книжка. Стіан особисто знає Ерленда. Осло – дуже маленьке місто. Воно майже таке ж тісне, як наші светрики й джинси. Стіановий Ерленд – недоумок. Я говорю, що мене не цікавить, чи недоумок Ерленд, мені сподобалася його книжка.

– Це дурна книжка. Так може писати хто завгодно. Сісти й описувати, куди й чим ти какав, з ким лаявся, яку дівчину зустрів і що ти їв. Нісенітниця, – говорить Стіан.

– Що ти взагалі тямиш у книжках? – заводжуся я, бо мені не подобається, що Стіану, з яким ми так добре танцюємо, Стіану, з яким ми обмінюємося подарунками й усмішками, моєму прекрасному танцювальному Стіану не подобається книжка, яку я дійсно вважаю дуже забавною.

– Побільше, ніж Ерленд твій, тямлю, – так відповідає Стіан. – Роман має бути романом, якщо ти вже його взявся писати. Кому може бути цікаво, що Ерленд вважає своїх друзів недоумками або спілкується із сусідською дитиною? Багато хто вважає своїх друзів недоумками, а ще більше людей спілкуються із сусідськими дітьми. Теж мені творчість! – Стіан знизує плечима й крутить попою.

Мені подобається, як він крутить попою, подобаються його попа і його плечі, але не подобається, що йому не подобається творчість чортового Ерленда Лу. І, здається, останнє перекреслює все те, що мені в Стіанові подобається, тому я закипаю.

– Як ти не розумієш: ЯК написано – не менш важливо, ніж ЩО написано. І в нього, у ТВОГО Ерленда, відмінно виходить «ЯК», – заявляю я, вигинаю спину, енергійно рухаю стегнами. Стіан якийсь час стежить за цим процесом. Потім каже:

– І взагалі він – нудотний хам, буває, що в нього смердять шкарпетки, а ще він носить жахливі широкі й смугасті светри.

– Я теж ношу смугасті светри, – я напираю на нього грудьми. – І що?

– Ах, ти… – звужує очі Стіан.

– Дурень, – розширюю я свої.

Светр, що був вручений Стіанові в Празі, я купила в «Сеслі», саме там, де й той светр, що придбала собі. Вони відрізнялися блискавками. На моєму светрику блискавка була коротша, а на Стіановім – довша. Кольору вони були однакового – підігрітого молока. Я терпіти не можу молоко, особливо підігріте, як, напевно, терпіти його не можуть усі, хто часто хворів ангінами, але колір цей гарний. Лизнути підігріте молоко мені ніколи не хочеться, а светра хочеться. І часто. Я купила Стіанові светр на один розмір менший, ніж він носить. У Стіана гарне тіло, підкачане, але не занадто. Коли трикотажна річ менша на розмір, сидить вона щільніше й виглядає сексуальніше.

Стіан полюбляє дивитися, як я торкаюся руками своїх стегон. У нього так красиво ніколи не виходить. Він розповідає мені про те, які недоумки американці. Мені це чомусь не подобається, хоча сама я можу розповісти про американців і не таке. І не тільки про них. Тому я зауважую:

– І це говорить людина, народжена в один день із Томом Крузом, у великий День Незалежності не менш великої Америки?

Стіан починає злитися, він б’є себе по сідницях і каже:

– Ти взагалі незрозуміло з ким в один день народилася. А Круз, між іншим, непоганий актор і подобається жінкам.

На це я відповідаю, що народилася в один день зі Стравінським, але такі недоумки, як Стіан і Том Круз, звичайно ж, поняття про нього не мають.

– Ах, ти… – сичить Стіан.

– Дурень, – звично підтримую його починання я.

«Міз [3] Лариса Денисенсен», – читаю я на табличці, що тримає симпатична дівчинка, якщо можна назвати симпатичною дівчинку, чимось схожу на віслюка. Вона саме така. Схожа на віслюка й дуже симпатична. Я в Осло. Табличку написав Стіан. Він якось сказав, що в мене дурне прізвище.

– Де-ни-сен-ко. Неймовірно довго, дивне сполучення літер.

– Звичайно, – відреагувала я. – Інша справа – твоє. Кріс-тен-сен. Набагато коротше й милозвучніше, ага.

І ми почали сперечатися, штовхатися плечима, тому що танцювали, а потім випили пива, і нас осінило, що в нас із ним схожі прізвища. Мого діда кликали Денисом, а його – Крістеном. А «Сен» і «Енко» – це були їхні бойові прізвиська, тому що діди дружили, а подружилися вони, звичайно ж, на війні. На якій війні – неважливо, воєн завжди буває предосить, важливо, щоб теперішні чоловіки знаходили один одного саме на війні. Нам так здавалося. Наші діди так і зробили. А потім вони зліпили зі своїх імен і прізвиськ прізвища, щоб ніколи не забувати один про одного.

На готельному пледі мене чекав пакет. У ньому виявився бузковий светрик, легкий і пухнастий. Коли я вдягла його, мої очі змінили колір, стали темнішими і яскравішими. І я подумала, а якими стануть очі Стіана, коли він надягне свій? Очі Стіана стали світлішими й прозорішими.

– Ти де була годину тому? Я тобі дзвонив! – каже Стіан.

Він дуже милий, тому я не хочу говорити йому, що навідувалася до Посольства Фінляндії, яке згадувалося в останній прочитаній мною книжці «недоумкуватого Ерленда Лу».

– Так, вешталася десь, – відповідаю я невиразно й усміхаюся.

– А я одружився із Сандрою, – сказав Стіан.

Я завела свої руки за спину.

– А я знаю! Ти ж мені писав! – кажу я.

Стіан стежить за рухом своїх стегон, щось йому не подобається.

– А ще в нас народилася дитина! – продовжує він, а я думаю, що він спеціально спочатку сказав мені про своє одруження, про яке я знала, щоб не ошелешити враз повідомленням про дитину. Але я не можу зрозуміти, навіщо він будує розмову саме в такий спосіб.

– І ти мовчав! – кажу я, відбиваючи ритм на своєму куприку. – Ну, і як назвали? – допитуюсь я, тому що мені завжди цікаво, як називають дітей, для мене в цьому криється якась непоясненна й притягальна магія.

– Як тебе, – каже Стіан, різко прокручуючись.

Я уявляю собі крихітну норвезьку дівчинку Ларису Крістенсен, у неї ясно-сірі пір’ясто-хмарні очі Стіана, в яких за хмарами коли-не-коли прозирає ніжно-блакитне небо. І темне, як у Сандри (вона італійка) волосся. Цікаво, про що подумають дорослі або діти, коли почують, як її кличуть? Лариса Крістенсен. Звучить красиво. Майже казково звучить. А що вона їм скаже?

– Ну? Чого ти мовчиш? Тобі подобається? – запитує Стіан.

Я відповідаю, що саме міркувала про те, що буде відповідати маленька Лариса Крістенсен на запитання, звідки в неї таке ім’я.

– Але це хлопчик! – продовжує Стіан.

Я припиняю танцювати й дивлюся на нього зачаровано.

– Хлопчик? – не розумію я.

Стіан енергійно киває, він задоволений своїми стегнами, нарешті спіймав ритм.

– Хлопчик – Лариса? – продовжую не розуміти я.

– Тищодурназовсім? – хіхікає Стіан.

– Чого ти хіхікаєш? Не Лариса? – запитую я, підвищуючи голос.

– Лоуренс-Денніс! – гордо відповідає Стіан.

Лоуренс-Денніс. Якесь дурне ім’я. Ім’я для голінастого клубного щеняти, якого мусять наректи на букву «Л».

– І ти вважаєш, що ви, тобто що ти назвав сина моїм ім’ям? МОЇМ? Виходить, як на тебе, оце-от ДУРНЕ ІМ’Я, воно – МОЄ, так? ЦЕ ІДІОТСЬКЕ ІМ’Я – МОЄ?! – починаю репетувати я.

– Не смій навіть говорити таке! Як ти можеш ТАКЕ говорити? Це не дурне ім’я, це ДУЖЕ ГАРНЕ ІМ’Я! ТВОЄ! – кричить Стіан.

– Дурне, аж найдурніше! ДЕ-БІЛЬ-НЕ!!!

– АХ, ТИ… – горланить Стіан.

– ДУРЕНЬ! – горланю я.

– Ти подивися, які вони красиві та які однакові, – чую раптом англійську мову.

Вона чужа, саме тому я її й чую.

– Давай швидше сфотографуємо їх, поки вони не помічають.

І я бачу, як повисають у кадрі тремтячою перевернутою веселкою дві смагляві руки, що вчепилися одна в одну. На моїй пухнастий бузковий рукав загорнений два рази, а на руці Стіана – один.

2005