Читать книгу Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі - Литагент «Фолио», Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 8

На початку діяльності Сейму другої каденції (1931–1932 рр.) найголовнішим питанням репрезентації УНДО була справа пацифікації. Відповідний законопроект щодо Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств у вересні-листопаді 1930 р. оголошено 17 грудня в Сенаті. Документ складався із 75 сторінок машинопису, містив описи ревізій, перелік зловживань, а також аналіз діяльності уряду й відповідних міністерств в українському питанні. Уряд закликано усунути зловживання і покарати винних. Цей документ у формі петиції було надіслано до Ліги Націй. О. Луцький у згаданому виступі 9 січня 1931 р. висловив чимало претензій до поліції та війська під час пацифікації.[188]

Питання оголошених петицій українцями Польщі в Лізі Націй стало поштовхом до офіційних переговорів уряду з УНДО, що супроводжувалися активними діями тимчасової президії УПР, мета яких – пом’якшити наслідки пацифікації. Президія УПР звернулася до Т. Голувка і Я. Єнджеєвича з проханням скасувати всі репресивні накази, що й надалі залишалися чинними. У середині січня 1931 р. М. Галущинського й О. Луцького заслухали у справі звільнення заарештованих послів УНДО (головно – Д. Левицького) у маршалка Сейму К. Світальського. Ці факти використала президія ББСУ, яка запропонувала розпочати переговори з парламентською репрезентацією УНДО. Вони мали порушити важливі політичні, господарські й культурні питання з метою сприяння покращанню українсько-польських відносин. Пропозицію було прийнято в ЦК УНДО, що уповноважив президію УПР розпочати переговори.[189] Громадськість цікавив обсяг повноважень, отриманих президією УПР для ведення переговорів. Комунікат ЦК УНДО, опублікований у «Свободі» й «Ділі» в середині березня 1931 р., уповноважив президію УПР до початку переговорів з урядовими чинниками у справі відшкодувань для українців. Проте 17 березня 1931 р. «Діло» опублікувало статтю «Як то було насправді», де йшлося і про повноваження УПР обговорити, як Польща виконує міжнародні зобов’язання щодо українців.[190]

Переговори розпочали 25 лютого 1931 р. з українського боку – М. Галущинський, О. Луцький, В. Загайкевич, з польського – Т. Голувко і Я. Єнджеєвич. Українці вимагали звільнити ув’язнених послів, відкрити ліквідовані гімназії, надати фінансові державні субвенції українській суспільності.[191]

Після оголошення цих вимог члени президії УПР пропонували створити узгоджувальну комісію, до складу якої б увійшли посли Українського клубу ББСУ та члени уряду. Своєю чергою, Голувко і Єнджеєвич поставили умову – Український клуб має оголосити декларацію лояльності уряду та відкликати петиції з Ліги Націй. Однак українці пропозицій не прийняли.[192]

Для УНДО таємні переговори мали зондувально-інформаційний характер. Умови польської сторони не були прийнятними для партії в момент, коли справа пацифікації набрала розголосу й мала стати темою дебатів у Лізі Націй. Ще один важливий привід – відсутність заарештованих керівників партії, без яких прихильники «реальної політики» не могли ухвалювати важливих політичних рішень. У подальших офіційних повідомленнях, президія УНДО і УПР акцентували на браку доброї волі й небажанні польської сторони реалізувати оголошені законопроекти щодо «пацифікації».[193] Т. Голувко писав про спроби порозумітися з УНДО: «Щире визнання українським суспільством польської державності, визнання польським суспільством українського за співгосподаря краю – це платформа польсько-української угоди в Східній Малопольщі. Виразом зміни засадничого становища повинна стати заява клубу українських послів про лояльність і активну співпрацю».[194]

Інформація про переговори у пресі спровокувала атаку на прихильників зміни політичного курсу УНДО. Проводячи акції в Лізі Націй, В. Панейко вимагав припинити переговори з поляками, адже їх використовував міністр закордонних справ А. Залєвський. Ці переговори могли зашкодити вирішенню українського питання за кордоном. В. Панейко попереджав, що українсько-польські переговори можуть вплинути на рішення Комітету трьох, котрий розглядав українські скарги. На повідомлення про переговори з поляками відреагувала українська еміграція на Заході, зокрема в США і Канаді.[195] Її представники звернулися до М. Галущинського з проханням припинити переговори з урядом. У цій справі з’явилося чимало листів і звернень. Зокрема, М. Галущинський і О. Луцький отримали листи з вироками смерті «за свої контакти з ляхами». Критично оцінювали зміну тактики об’єднання ОУН, УСРП, УСДП. Критична оцінка лунала в повітах Східної Галичини у Стрию, від якого обрано до Сейму О. Луцького, негативно сприймали співпрацю з ББСУ на локальному ґрунті, навіть під час виборів до органів місцевого самоврядування.[196]

У квітні 1931 р., щоб не дати підстав для подальших звинувачень в угодовстві, президія ЦК УНДО видала розпорядження утриматись на певний час від офіційних контактів з урядовими колами. Водночас 15 квітня 1931 р. УПР видала комунікат, знову роз’яснивши питання українсько-польських переговорів (також надіслано до Ліги Націй). Ішлося про те, що українці як скривджена сторона розпочали переговори, сподіваючись, що уряд – як інституція державної влади – конкретними фактами стане на шлях нової політики у ставленні до українців. Проте ці надії виявились марними. Українські представники були змушені відкинути умови польської сторони щодо ведення переговорів.[197] Однак прихильники порозуміння в УНДО наполягали на продовженні діалогу з представниками уряду для того, аби знайти вихід зі сліпого кута в польсько-українських відносинах.