Читать книгу Метаморфози, або Золотий осел - Луций Апулей - Страница 2

Книга перша

Оглавление

1. Отож я оповім тобі на мілетський лад[2] різні небилиці й натішу ласкавий твій слух приємною балачкою, якщо звелиш прочитати оцей єгипетський папірус, списаний вістрям нільського очерету.[3] Вволю надивуєшся: як міняється людська доля, як люди перетворюються на інших істот і знову стають собою. Але почну. А втім, хто ж оповідач – запитаєш? Послухай в кількох словах.

Рід мій – старовинний. Колиска його – Аттічний Гіметт, Ефірейський перешийок і Спартанський Тенар,[4] землі благодатні, увіковічені талановитішими, аніж оця моя, книгами. Тут ще хлопчиною я опанував аттічну говірку. Згодом подався до столиці Лацію,[5] де самотужки, добре попотівши, вивчив мову цієї країни.[6] Ось чому заздалегідь прошу в тебе, читачу, вибачення, якщо в моєму невибагливому стилі неприємно вразить твоє вухо якийсь чужоземний або просторічний вислів. Річ у тім, що така різноманітність мови відповідає духу раптових перетворень, що складають зміст нашої книги. Починаємо оповідь. Будь уважним, читачу, розважишся.


2. Одного разу я вибрався в ділову подорож у Фессалію,[7] батьківщину моєї матері, яка пишається походженням від славетного Плутарха[8] та його племінника, філософа Секста.[9] Як тільки на моєму сніжно-білому конику місцевої породи я подолав гірські хребти, трясовини в долинах, росисті луки й зорані поля, то сам забажав відпочити і розім’яти ходою ноги, бо набридло мені довге перебування в сідлі, та й кінь уже геть-чисто вибився із сил. Зіскакую на землю, старанно витираю листям піт з коня, гладжу його по вухах, розгнуздую, пускаю ступою, щоб він, як вимагає природа, приніс полегшу своєму шлунку. У той час як він, схиливши голову вбік, скубав собі вранці травичку на лузі, по якому ми їхали, я наздоганяю двох подорожніх, що йшли переді мною на невеликій відстані. Прислухаюсь, про що вони жваво розмовляють, і чую, як один із них, розсміявшись, каже: – Облиш свої теревені, безглузді і пусті! – Почувши таке, я, ласий на всілякі новини, кажу: – Ні, що ви! Нехай веде далі! Дозвольте й мені взяти участь у вашій розмові: я охоче послухаю, не тому, що я надто цікавий, а тому, що кортить мені знати, якщо не все, то принаймні якнайбільше. До того ж за цікавою і приємною бесідою легше подолаємо цей пагорб.


3. Той, хто почав, пояснює: – Далебі, молÓти таке – все одно, що запевняти, нібито чаклунським замовлянням можна повернути назад течію швидкоплинних річок, втихомирити неспокійне море, знешкодити силу вітрів, зупинити в бігу сонце, а місяць змусити пінитися, зірвати з неба зірки і встановити вічну ніч за рахунок дня та інші подібні нісенітниці.

Тут я вже сміливіше: – Будь добрий, – кажу до одного, – продовжуй свою оповідь, якщо тобі не важко і не набридло. – А звертаючись до другого, зауважую: – Ти вуха затулив і в своїй упертості наперед відкидаєш усе, що може бути очевидною правдою. Зрозумій же, що люди інколи помилково вважають за вигадку те, чого ніколи не чули, або те, до чого не звикли їхні очі, або ж, нарешті, те, чого не розуміють. Одначе, якщо задуматись, то виявиться, що це не лише легко можна зрозуміти, а й здійснити.


4. Якось увечері, коли я наввипередки з товаришами уминав сирники і намагався проковтнути трохи більший кусок, раптом заліпило мені горло, аж дух заперло, та так, що я ледь дуба не дав. А нещодавно в Афінах, перед Строкатим портиком,[10] я на власні очі бачив, як один мандрівний штукар ковтав вістрям униз прегострий меч. Потім він за мізерну плату встромив собі глибоко в нутрощі смертоносним кінцем мисливський спис. І ось неймовірна річ: на залізом окуте ратище, ту його частину, яка стирчала з горла біля потилиці, скочив хлопчина з гарненьким личком і ну підніматись угору, та так при тому вигинався, немовби не мав ні кісток, ні мускулів. Глядачі аж роти з подиву пороззявляли. Складалось враження, неначе по вузлуватій палиці з напівобрубаними сучками, яку носить бог лікарів Ескулап,[11] в’ється слизькими звивами якась незвичайна змія. Ну, я вже замовкну, а ти, товаришу, будь ласка, повтори свою розповідь. Я тобі один за двох повірю – за себе і цього недовірка, та й в найближчому заїзді почастую тебе обідом. У такій винагороді не сумнівайся!


5. А той: – Що ж, обіцянка приваблива, і я ладен повторити свою розповідь. Але раніше хочу поклястися оцим божественним Сонцем, що розповідаю про достеменні події. Та й у вас самих зникне сумнів, як опинимось у найближчому місті Фессалії. Там тільки про те й мова. Але насамперед годиться сказати, хто я такий. Я – Арістомен з острова Егіни.[12] Послухайте також, як я заробляю собі на прожиток: торгую медом, сиром та іншим подібним товаром, роз’їжджаючи уздовж і впоперек по Фессалії, Етолії[13] та Беотії. Дізнавшись, що в Гіпаті,[14] одному з найзначніших міст Фессалії, можна за безцінь купити свіжий і чудовий на смак сир, я помчав чимдуж туди, щоб весь той сир закупити. Але, як то буває, в лиху годину я вибрався, і надії на добрий заробіток пішли шкереберть, бо на день раніше весь запас сиру з-перед носа хапнув якийсь Луп,[15] гуртовий купець. Надаремно збивши ноги, я увечері подався в лазню.


6. Раптом здибую по дорозі свого друга Сократа! Сидить він на землі, нужденний, крізь дірявий плащ проглядає голе тіло, блідий, мов стіна, годі й упізнати його, одне слово, він справляв враження злидаря, що випрошує милостиню на перехрестях вулиць. Хоч я його чудово знав і дружив з ним, проте, бачачи в такому жалюгідному стані, я на мить завагався, а тоді підійшов ближче: – Гей! Мій Сократе! – кажу, – що з тобою? Як ти виглядаєш? Яка ганьба! Вдома тебе давненько оплакали як небіжчика, твоїм дітям провінційний суд призначив опікунів. Твоя жінка, справивши жалобні поминки, від тривалого горя й скорботи змарніла, ледь не виплакала своїх очей, а батьки змушують її вийти заміж удруге, мовляв, лише весіллям виженеш із дому смуток. А цим часом ти постаєш тут переді мною, на превеликий сором, як якась страхітна примара з того світу! – Арістомене,[16] – відказує він, – клянуся, ти не уявляєш, якими підступними є вибрики долі, які примхливі її ласки і раптові удари.

Тут Сократ клаптиком своїх полатаних лахманів затулив лице, зашаріле рум’янцем сорому, а решту тіла відслонив від пупа до страмного місця. Я не міг далі стерпіти такого жалюгідного видовища нужди й приниження, подаю йому руку й допомагаю встати.


7. Але той, як був із затуленою головою: – Залиш, – каже, – мене у спокої! Дозволь Долі насолоджуватись своєю здобиччю, яку вона піймала в свої кігті. – Нарешті я домігся того, що він таки пішов зі мною. Негайно одягаю його, чи то пак прикриваю сяк-так його голизну однією з двох моїх шат, силоміць затягую в лазню. Там подаю йому мазі, старанно зішкрябую з нього товсту верству бруду. Причепуривши як слід, сам втомлений, забираю вкрай охлялого Сократа, насилу веду в заїзд, там його постіллю зігріваю, досита нагодовую, вином пригощаю, розмовою звеселяю. А там зав’язалась невимушена балачка, посипались жарти й ущипливі дотепи, щоправда, все це в межах пристойності, коли раптом друг, зітхнувши тяжко, як не лупоне себе по чолу з усієї сили, аж загуло: – Ой, лишенько моє! – вигукнув він, – в яку я халепу попав, а все через те, що люблю хвалені гладіаторські видовища. Як сам добре знаєш, я вирушив у Македонію задля доброго заробітку. Коли після десяти місяців вертався додому вже з повним гаманцем, неподалік від Ларісси[17] охопило мене непереборне бажання потрапити на гладіаторські видовиська коротшою дорогою. По дорозі у відлюдному міжгір’ї напали на мене прокляті розбійники, обдерли дочиста, тільки з душею випустили. Прибитий горем, добрався я до однієї шинкарки, на ім’я Мероя, немолодої, але ще досить милолицьої жінки. Розповів я їй про свою довгу подорож, про тривожні переживання і пограбування по дорозі додому. Вона, – треба визнати, – прийняла мене напрочуд гостинно: безплатно нагодувала смачною вечерею, а потім, охоплена нестримною хіттю, затягнула мене до свого ліжка. Але після того, як я з нею переспав лише один раз, одразу вскочив у безвихідну біду, гіршу від зарази: тож навіть ті лахмани, які добрі розбійники мені залишили, щоб я не ходив голим, довелось їй віддати і навіть ті мідяки, що їх заробив як носильник, поки ще сили були. Ось так добра жінка і злощасна Доля і довели мене до такого стану, в якому ти щойно стрів мене.


8. – Ну що ж, – кажу я, – ти заслуговуєш іще й гіршої долі, якщо взагалі може бути гірше нещастя від того, яке спіткало тебе. Бо ти домашнє вогнище й дітей проміняв на грубу хіть і підтоптану повію! – Але він поклав на уста вказівний палець і, з острахом оглянувшись круг себе, так озвався: – Мовчи, мовчи! Стережись її, бо це не звичайна собі жінка! Гляди, щоб ти не напитав собі лиха нестримним своїм язиком! – Тьху! – кидаю глузливо, – ану викладай, у чому сила оцієї кралі з шинку! – Це відьма, – пояснює він, – і чаклунка. Вона може небо спустити, землю підвісити, джерела заморозити, гори розтопити, мерців добути, богів під землю кинути, зорі погасити, а самий Тартар[18] освітити! – Мій голубе, – перебив я його. – Облиш нарешті оцей трагічний тон і не роби похмурої гримаси, а розмовляй зі мною просто, звичайною мовою. – Хочеш, – запитує, – я розповім тобі одне чи два, а то навіть і безліч чудес, які вона здійснює. Розпалити до себе любовну жагу не тільки в своїх земляків, а й у жителів Індії, двох Ефіопій,[19] мало того, навіть у тих, що населяють край світу, – це для неї справжня дрібниця, дитячі забавки! Тепер послухай, що вона витівала на очах у всіх.

9. Коханця свого, який залицявся до іншої, одним-однісіньким словом перетворила в бобра, ця тварина, бач, рятується від мисливців-переслідувачів у той спосіб, що відгризає собі дітородні органи і їм залишає.[20] Помстилась вона так, щоб покарати його за те, що зв’язався з іншою. Сусіднього трактирника, свого суперника, обернула в жабу-ропуху. От і плаває тепер цей старигань у винній бочці і ласкаво запрошує, занурений в гущу, хрипливим кваканням своїх давніх відвідувачів. Іншого свого противника-суддю перетворила в барана за те, що він виніс рішення не на її користь, і тепер він у баранячій подобі веде справи на засіданнях суду. Або таке: жінку одного свого коханця, притому вагітну, за те, що та лихословила їй, покарала вічною вагітністю, припинивши пологи. Вже ось вісім років – якщо люди ще не збилися з рахунку – ця нещасна жінка ходить з неймовірно роздутим животом, неначе мала б слона родити.


10. Одне слово, такі та інші її вибрики, що звели зі світу чимало людей, так обурили всіх, що одного прекрасного дня вирішено було нещадно розправитися з нею і каменувати її. Але вона не допустила до цього силою свого чаклунства. І як колись горезвісна Медея,[21] домігшись у Креонта одноденної відстрочки, весь його палац і дочку разом із стареньким батьком спалила на попіл схованим у дарованому шлюбному вінку полум’ям, так і клята Мероя своїми похоронними заклинаннями над ямою[22] (про це вона мені недавно розповіла напідпитку), з допомогою таємного насильства над богами, замкнула всіх у їх власних домівках. Два цілісінькі дні люди не могли ні зняти замків, ні виламати дверей, ні навіть пробити діри у стінах, аж нарешті всі як один благальне заголосили, присягаючись усіма святощами, що не тільки не торкнуть її, а й допоможуть їй, коли потрапить, бува, в біду. Тільки тоді вона змилосердилась і звільнила все місто. А того, хто підбурив людей проти неї, однієї бурхливої ночі, коли він зачинився у своєму будинку, перенесла з усім будинком, як той стояв, зі стінами, підмурком і навіть самим ґрунтом далеко-далеко в інше місто, що стояло на вершині стрімкої гори і через те не мало води. Але коли для гостя не знайшлося місця серед щільно зімкнутих будинків городян, вона кинула будинок перед міськими ворітьми й пішла геть.


11. – Гай-гай, дивовижні, – кажу я, – і притому жахливі речі, мій Сократе, розповідаєш. І ти схвилював мене не на жарт і, признаюсь, здорово налякав. Почуваю себе так, немовби хтось увігнав у моє тіло не те що голку, а цілого списа. Гарно ми виглядали б, якби якимсь чудом дізналась чаклунка про нашу розмову, про те, що ми тут про неї казали. Ось що: лягаймо швидше спати і, виспавшись, чмихнемо вдосвіта звідси якомога далі. Не встиг я й договорити, як добряга Сократ, зморений цілоденними переживаннями та випитим вином, від якого відвик, заснув і захропів, аж луна пішла. А я зачиняю кімнатні двері, перевіряю засуви, навіть присуваю тапчан до дверей для більшої безпеки і тільки тоді сам лягаю. Спочатку страх не давав мені заснути, лише коли вже повернуло добре за північ, очі в мене почали зліплюватись. Ледве я заснув твердим сном, раптом з грюкотом (чого не буває, коли нападають злодії) двері розчахнулися, власне кажучи, вилетіли разом із завісами. Мій тапчанчик, коротенький, кульгавий на одну ногу, порохнявий, перевертається від несамовитого поштовху. Скочуюсь я на землю, тапчан падає і накриває мене.


12. Отоді-то я й переконався, як деякі почуття можуть звичайнісінько переходити у протилежні. Адже як часто сльози набігають на очі від радості, так я і в жахливому становищі не міг утриматися від сміху, як перекинувся з Арістомена в черепаху. Лежу ото в бруді під тапчаном та й зиркаю крадькома: що ж буде далі. Коли гульк – бачу двох літніх жінок, з яких одна тримала в руці засвічену лампу, друга – губку й оголений меч. І от зупиняються вони біля Сократа, що спокійно собі спав. Першою озвалася та, що з мечем: – Сестричко Пантіє,[23] ось мій дорогий Ендіміон,[24] мій пестунчик, той, що вдень і вночі насолоджувався моїм молодим тілом, ось той негідник, що знехтував моїм коханням і не тільки обмовив мене, а й чкурнув од мене. І я, мов та Калліпсо,[25] покинута хитрим Одіссеєм, буду оплакувати свою вічну самотність. – Потім, кивнувши на мене, каже до Пантії: – А ось його сердечний порадник, Арістомен, бо це ж він надумав утекти, а тепер напівживий лежить на підлозі, вирячив з-під ліжка очиці на нас і гадає, що йому безкарно пройдуть оті безсоромні наклепи на мене, які він поширював. Я вже постараюсь, щоб він скоро, – що я кажу? – негайно, ба навіть у цю мить пожалкував, що вдався вчора до базікання, і за сьогоднішню влізливість.


13. Коли я таке почув, холодний піт мене облив, нещасного, все в мені затрепетало, так що аж тапчан затанцював на моїй спині, мов навіжений. А милесенька Пантія й каже, звертаючись до подруги: – Чому б нам, сестричко, та й не розтерзати цього гультяя, як це робили вакханки,[26] або, зв’язавши руки й ноги, не каструвати його? – На що Мероя (тут я зметикував: саме так звати цю жінку, бо опис Сократа чудово їй підходив) відповідає: – Ні, дорогенька, хай він поки що поживе собі, щоб було кому грудочку землі кинути на тіло цього невдахи. – І, відтягнувши голову Сократа направо, встромила йому в лівий бік шиї меч аж по руків’я, потім стала старанно збирати струмини крові у підставлений до рани бурдюк, щоб не пропала жодна крапля і не залишила по собі ніякого сліду. Бачив я все це на власні очі. Відтак мстива Мероя запустила праву руку глибоко в рану (гадаю, щоб нічого не пропустити в обряді жертвоприношення), аж до самих нутрощів, і, попорпавшись там, витягла серце мого бідолашного товариша. З його горла, розсіченого ударом меча, добувся якийсь глухий звук, чи то пак слабе хрипіння, і він спустив дух. Тим часом Пантія, затикаючи губкою широчезний отвір рани, мовила так: – Гей ти, губко, у морі народжена, не пробуй через річку переправлятися! – Вчинивши таке злодіяння, вони відходять, але на прощання одна з них відсунула мій тапчан, і обидві відьми, розставивши над моїм лицем ноги, випустили весь вміст своїх міхурів і геть залили мене страшенно смердючою сечею.


14. Як тільки вони переступили поріг, двері негайно вертають на своє звичне місце, мовби нічого й не сталося, завіси ввійшли у свої жолоби, одвірки знову закріпилися, засуви були там, де раніше. А я, як був, так і залишився на підлозі; ледь переводячи дух, лежав, розпластаний, голий, промерзлий, залитий сечею, наче щойно з’явився на світ з материнського черева, а точніше, – напівмертвий, що пережив власну смерть, або принаймні як злочинець, призначений на розп’яття.[27] «Що буде зі мною, – подумав я, – коли вранці знайдуть зарізаного Сократа? Хто повірить моїм словам, хоч я буду й казати правду? Скажуть: – Як це так? Покликав би ти, чоловіче, принаймні на допомогу, якщо вже не міг, такий здоровило, справитися з жінкою! На твоїх очах ріжуть людину, а ти й рота не відкрив! А як це ти сам уцілів? Чому ця жінка пощадила свідка злочину, який міг би виступити проти неї на суді? Отже, коли ти уникнув смерті, то тепер іди за своїм товаришем».

Такі й подібні думки мучили мене безперестанку, а тим часом ніч кінчалася. Найкращий вихід із становища, яке склалося, як здавалось мені, – це непомітно вислизнути вдосвіта і пуститись у дорогу хоч би навпомацки. Беру свою торбу, вкладаю ключ у замок, стараюсь відсунути засув. Але ці непідкупні й вірні двері, що вночі самохіть розчахнулись, тепер тільки після довгих моїх зусиль розчинились і дали мені змогу вийти надвір.


15. Коли я вийшов, заволав: – Гей, є тут хто-небудь? Відчини мені ворота, бо вдосвіта хочу рушити в дорогу. – На це відгукнувся нарешті воротар, ще напівсонний (а спав він десь за ворітьми на землі): – Хіба ти не знаєш, яка небезпека чекає на тебе від розбійників? Серед глухої ночі – в дорогу? Це ж божевілля! Якщо тобі при нечистій совісті життя не миле, то в кожного з нас голова на шиї, а не диня! А втратити голову за тебе аж ніяк не хочеться! – Розумію, – кажу, – але вже світанок близько. До того ж що можуть забрати розбійники в такого злидаря? Невже не знаєш, дурню, що голого не може роздягнути навіть десяток силачів? – На це він, повернувшись на другий бік, буркнув спросоння: – А звідки мені знати, чи ти часом не перерізав горла своєму товаришеві, що з ним учора ввечері ти прийшов сюди переночувати, а тепер хочеш чкурнути? – В цю хвилину (прекрасно це пам’ятаю) мені привиділося, що земля піді мною розступилась аж по дно Тартара і голодний пес Цербер[28] роззявив свою пащу, щоб роздерти мене на шматки. Тоді і дійшло до мене, що добренька Мероя пощадила моє горло не з жалощів, а з жорстокості, щоб зберегти мене для розп’яття.


16. Отже, вертаюсь я у кімнату і починаю роздумувати, як би тут чимшвидше накласти на себе руки. Але оскільки доля не дала мені жодного іншого засобу для самогубства, крім отого тапчана, я й почав промовляти:

– Тапчанчику, мій найдорожчий, ти, що зі мною пережив стільки злигоднів, ти – єдиний чесний свідок того, що сталося цієї ночі. Лише на тебе я зможу послатись як на свідка моєї невинності. Підкажи мені надійний засіб, як мені чимскоріше перебратись на той світ. – З такими словами я відрізую з тапчана мотузку, якою був він обтягнутий, закидаю і прикріплюю один кінець її до балки, яка виступала трохи під вікном, на другому кінці роблю міцний зашморг, стаю на тапчан і, високо піднявшись, всуваю у зашморг голову. Відштовхнув ногою опору, на якій стояв, щоб під тягарем тіла зашморг затягся навколо шиї й задушив мене, та раптом мотузка, очевидно стара і прогнила, обривається, я лечу звисока й падаю на Сократа, який лежав близько від мене, і разом з ним скочуюсь на землю.


17. Саме в цей момент вривається в кімнату двірник зі скаженим криком: – Де той, що глибокої ночі спішно збирався в дорогу? Що, тепер хропе під ковдрою? – Тоді (не знаю, чи внаслідок мого падіння, чи від цього нестямного крику) першим прокидається Сократ, встає і каже: – Недарма постояльці проклинають трактирників! Цей нахабнюка вривається сюди непроханий, очевидно, щоб щось поцупити, своїм горланням будить з глибокого сну мене, вкрай стомленого. – На ці слова я, несподівано зрадівши, бадьоро схоплююсь і вигукую: – Глянь-но, кращий з воротарів: мій товариш і брат живий та здоровий, а ти вночі напідпитку плів, нібито я його прикінчив! – З цими словами я обіймаю Сократа й засипаю його поцілунками. Але від смороду жахливої рідини, якою мене облили трикляті ламії,[29] йому так закрутило в носі, що він рвучко відштовхнув мене: – Іди геть, – гаркнув він, – від тебе несе, як з помийної ями! – Потім лагідно почав розпитувати в мене про причину цього нестерпного запаху. А я, безталанний, викручуюсь, удавшись до якогось наспіх вигаданого жарту, і повертаю розмову на інший предмет. – Чому б нам не вийти звідси, – кажу, обнявши його, – раннім ранком приємно мандрується. – Не чекаючи відповіді, підхоплюю свій клунок, і, розрахувавшись з трактирником за нічліг, ми рушили.


18. Пройшли ми чималий шмат дороги, а тим часом зійшло сонечко і своїм сяйвом усе довкруг освітило. Тоді я уважно і з цікавістю починаю розглядати шию свого товариша, зокрема те місце, куди встромили йому, я ж виразно бачив уві сні, меча. І подумав собі: «Йолопе, здорово, видно, напився ти, що тобі такі страхіття привиділись! Сократ же коло тебе, неушкоджений, здоровий. Де ж та рана, де губка? Де, нарешті, поріз, такий глибокий, такий свіжий?» Перегодя, звертаючись до нього, кажу: – Цілком слушно твердять досвідчені лікарі, що обжерливість, пияцтво наганяють на людей прикрі і страхітливі сни. Таке, приміром, було й зі мною. Вчора, не знаючи міри у вині, я провів жахливу ніч, мені марилось щось дивне, привиджувались потворні страховиська, так що й досі здається, немовби я весь залитий і забруднений людською кров’ю. – На це він, посміюючись, відказує: – Чи кров’ю, це ще невідомо, а сечею, то ти весь просяк. Щоправда, і мені снилося, ніби мене мордували. Бо і горло боліло, і мав я враження, неначе хто серце в мене з грудей виривав. Навіть і тепер душно мені, коліна трясуться, хода невпевнена, і я не проти того, щоб перекусити для зміцнення сил. – Згода, – кажу, – ось тобі готовий сніданок! – З цими словами я знімаю з пліч дорожню торбу і швидко даю йому хліб із сиром. – Сядьмо, – запрошую, – біля оцього платана.


19. Так ми й зробили – посідали, і я накинувся на їство, позираючи, як мій товариш хапливо уминає скибку за скибкою. Раптом помічаю, він зовсім ослаб, зблід. Обличчя стало як у мертвяка; а відкушений шматок хліба, хоч був і малесенький, від страху (тут постали перед очима нічні відьми) застряв у мене в горлі і ні туди ні сюди. Та й те, що не було перехожих, збільшувало мою тривогу, бо хто повірить, що один із двох подорожніх загинув без участі другого? Тим часом Сократ, як тільки наситився досхочу, відчув нестерпну спрагу. Мабуть, тому, що з’їв більшу частину пречудового сиру. Неподалік від платана текла спокійна річка, немов тихий ставок, ясна, як срібло або скло. Тим-то звертаюсь до Сократа з такою порадою: – Піди заспокой свою спрагу кришталевою водою із річки. – Він схоплюється, швидко знаходить зручне місце на березі, стає на коліна і жадібно нахиляється до води. Але не встиг торкнутись краєчком губ вологи, як на його шиї відкривається широка й глибока рана, з рани випадає губка й витікає цівка крові. Неживе тіло покотилося б у річку, якби я не втримав його за ногу й не витяг на високий берег. Там, оплакавши похапцем бідолашного, закопав його в піщану землю біля річки. Сам, страшенно переляканий, тремтячи за свою шкуру, я кинувся тікати бездоріжжям і пустинними шляхами, немовби і справді в мене на совісті вбивство людини; тож відрікся я від батьківщини й родинного дому, пішов на добровільне вигнання. Тепер живу в Етолії, де й одружився вдруге.


20. Таке розповів нам Арістомен. Але його супутник, який із самого початку з недовірою ставився до розповіді, озвався: – Тьху! Чи чув хто більшу небилицю, нікчемнішу брехню? – І він звернувся до мене: – А ти, судячи з одягу й поведінки, освічена людина, віриш такій бредні? – Я, – відказую, – нічого не вважаю неможливим: що Доля присудить людині, повністю здійснюється. Адже й зі мною, з тобою, та й з усіма людьми трапляються дивні і просто неймовірні речі. Якщо розповісти, ніхто не повірить із тих, хто цього не пережив. Я, клянусь Геркулесом, вірю цьому чоловікові і щиро вдячний йому за те, що він розважав нас дотепною, цікавою розповіддю: завдяки йому я й не зоглядівся, як подолав втомливу дорогу. Та й мій коник, гадаю, радий-радісінький такій послузі, бо, не змучивши його, я добрався аж до самих воріт міста скоріше на своїх вухах, аніж на його спині.


21. І тут настав кінець нашій розмові та спільній подорожі. Мої два супутники повернули наліво до найближчої садиби, а я зайшов у перший зустрічний заїзд і спитав там літню хазяйку, чи не Гіпата оце місто? Вона підтвердила. Тоді я почав розпитувати, чи не знає вона часом Мілона, одного з найзнатніших тутешніх громадян. Вона засміялася та й каже: – Справді-бо, першим громадянином вважається тут Мілон, його дім за мурами міста, перший скраю. – Жарт жартом, тітонько, але скажи, будь ласка, що він за один і де живе? – Бачиш, – каже, – он крайні вікна, що на місто дивляться, а з другого боку двері виходять у найближчий провулок? Ось там і живе Мілон, людина грошовита, казковий багатій, але разом з тим горезвісний скупердяй, відомий як найпослідуща падлюка, бо займається прибутковим лихварством, бере в заставу золото і срібло. Цей брудний скупій живе в нужденній халупі відлюдне разом із жінкою, яка розділяє з ним його жалюгідне животіння. Тримає він лише одну-єдину служницю і ходить у дранті, як жебрак. – На це я мало не впав зо сміху, подумавши собі: «Завбачливо потурбувався про мене мій дорогий Демея, доручивши мене в час подорожі такому чудовому чоловіку. В його гостинній хаті не доведеться мені боятись ні диму з вогнища, ні кухонного запаху».


22. З такими словами підходжу до будинку, до якого було вже рукою подати, і починаю барабанити в міцно зачинені двері. Довелось довгенько почекати, поки нарешті вийшла якась дівчина: – Гей ти, окаянний, – гримнула на мене, – чого так грюкаєш у двері? Під яку заставу хочеш позичити гроші? Хіба не знаєш, що ми в заставу приймаємо лише золото і срібло? – Ти могла б і ввічливіше поводитись, – я на те відповідаю, – не за позикою прийшов я, скажи краще, чи застав я вдома твого господаря? – Звичайно, – відповідає, – а навіщо він тобі потрібен? – Маю для нього листа від Демеї з Корінфа. – Зараз доповім йому, – каже, – а ти почекай тут на мене. – З цими словами грюкнула дверима й пішла геть. Повернувшись перегодя, сказала: – Господар просить.

Входжу і бачу, що господар лежить на невеличкому тапчані і збирається обідати. Біля його ніг сидить якась жінка, стіл був накритий, але ще страв не подано. – Ось, – каже, – чим можу тебе угостити. – Чудово, – відповідаю я і вручаю йому листа Демеї.

Ознайомившись нашвидку з його змістом, Мілон звертається до мене: – Як це гарно з боку мого друга Демеї, що він мені такого визначного гостя прислав!


23. Відтак каже жінці уступити місце, а мені велить сісти замість неї. Коли я з ввічливості завагався, він, схопивши за полу, потягнув на вільне місце: – Сідай, – каже, – сюди, бо зі страху перед злодіями не маємо більше стільців і не можемо придбати в достатній кількості хатнього начиння. – Я сів на вказаному місці.

Тоді він почав так: – Твоя витончена поведінка і майже дівоча соромливість наводять мене на здогад, що ти людина знатного походження, і я, певне, не помилився. До речі, те ж саме повідомляв у своєму листі мій друг Демея. Не знехтуй, прошу тебе, моїм скромним житлом. Сусідня кімната – до твоїх послуг. Почувайся в нас як у себе вдома! Твоя присутність підніме повагу до нашого дому, та й ти зможеш прославити своє ім’я. Адже, задовольнившись скромною домівкою, ти суперничатимеш щодо чеснот із тезкою твого батька – знаменитим героєм Тезеєм, що, як відомо, не погордував убогою гостинністю старенької Гекали.[30] – Тут він кличе служницю й дає їй таке розпорядження:

– Фотідо, візьми речі нашого гостя й занеси їх обережно в оту кімнату! Потім принеси швиденько з комори олії для натирання, рушник і взагалі все, що потрібно, і заведи гостя в найближчу лазню. Він-бо стомився від довгої й тяжкої дороги.


24. Коли я почув таке, врахувавши скупість Мілона, і, щоб прихилити його більше до себе, кажу: – У мене все це є; бо звик мати при собі. І дорогу до лазні легко зможу розпитати. Але найбільшу маю турботу, щоб мій коник, який благополучно доставив мене сюди, був забезпечений кормом. Тим-то, Фотідо, візьми оці грошенята й купи йому сіна та ячменю. – Після того, як мої речі були складені у відведеній мені кімнаті, я пішов у лазню. По дорозі звернув на базар, щоб купити щось із їжі. Там побачив виставлену на продаж чудову рибу. Розпитую про ціну. Продавець заправив сто срібняків. Торгуюсь і нарешті купую рибу за двадцять денаріїв.[31] Виходячи з ринку, натикаюсь на Піфія, свого шкільного товариша з Афін. Спочатку він досить довго приглядається до мене, а впізнавши, кидається на шию, міцно обіймає, цілує сердечно: – Мій Луцію, – вигукує, – давненько ми не бачилися! Либонь, з того часу, як попрощалися з Клітієм, нашим учителем. Що тебе сюди принесло? – Завтра дізнаєшся, – відказую, – але що це? Поздоровляю тебе з високою посадою. Бачу при тобі почет з пучками різок і сам ти в одязі, який носять урядовці. – Продовольством займаюся, – пояснює він, – я на посаді едила.[32] Якщо бажаєш купити щось, можу стати в пригоді. – Відмовляюсь я від його послуг, тому що вже вдосталь запасся рибою. Але Піфій, помітивши в моїх руках кошик, починає перебирати рибу, щоб краще її розгледіти, і питає: – То за скільки ти купив це паскудство? – Ой, ледве мені вдалося видерти за двадцять денаріїв.


25. Почувши таке, він миттю хапає мене за праву руку і тягне назад на ринок. – То в якого негідника ти купив цей непотріб? – Я показую йому на старигана, який сидів у кутку. На нього він прожогом накидається й починає грізним голосом, як і годиться едилові, гримати: – Ех ти, сякий-такий! То ти дереш шкуру з наших друзів і взагалі зі всіх приїжджих? Продаєш утридорога нікудишню рибу? Такі, як ти, заповзялись дорожнечею продуктів перетворити оце місто, квітку Фессалії, у кам’яну пустелю! Стривай-но! Безкарно це тобі не пройде! Я так усиплю, що затямиш, як обдурювати покупців! – І, висипавши з мого кошика рибу, каже своєму помічникові розтоптати її. Задоволений такою суворістю свого розпорядження, мій Піфій прощається зі мною: – Як гадаєш, Луцію, для старого, мабуть, така ганьба достатня покара? – Спантеличений цією подією і прямо-таки приголомшений, я поспішаю в лазню, втративши завдяки рішучим діям товариша-мудрагеля і гроші, і вечерю. Викупавшись, вертаю назад у господу Мілона і в свою кімнату.


26. Входить раптом служниця Фотіда й каже: – Господар просить. – Але я, знаючи ощадливість Мілона, чемно вибачаюсь, мовляв, утому після подорожі розжене краще сон, ніж їжа. Одержавши таку відповідь, він сам заходить у мою кімнату, бере мене за руку й намагається ласкаво відвести до себе. І коли я вагаюся, скромно упираюсь, він заявляє:

– Не відступлю звідси, поки не погодишся, – і клятвою підтверджує свої слова. Ну що ж, рад не рад я підкоряюсь його впертості. Він веде мене до свого тапчана. Коли я сів, починає розпитувати: – То як же поживає мій Демея? Що поробляє його жінка? Як там його діти? Як маються домашні? – Розповідаю докладно про все. Далі він розпитує про мету моєї подорожі. Коли і це я сумлінно виклав, він замучує мене розпитуваннями про моє рідне місто, про знатних його громадян, навіть про самого правителя.[33] А я, до знемоги натомлений виснажливою дорогою, а також заморений безконечним потоком запитань, засипаю на півслові і, повністю вибитий із сил, ледь повертаю язиком. Помітивши це, Мілон нарешті мене відпускає. Так я звільнився від пустої балаканини й голодної вечері в гидкого старигана, обтяжений сонливістю, а не їжею, бо ж ситий був одним базіканням. Повернувшись у кімнату, я знайшов нарешті бажаний спочин.

2

В античні часи широкою популярністю користувались «Мілетські оповідання» Арістіда Мілетського (II ст. до н. е.), які являли собою збірник новел любовного і пригодницького змісту – прототип теперішніх новел.

3

Загострена очеретяна паличка служила стародавнім грекам і римлянам за перо.

4

Гіметт – гірський кряж в Аттіці на південний схід від Афін, який славився незрівнянним медом і покладами цінного мармуру.

Ефірейський перешийок – тобто Корінфський перешийок (Ефіра – старовинна назва Корінфа).

Tenap – мис на півдні Пелопоннеського півострова.

5

Столиця Лацію – тобто Рим.

6

Наведені у вступі до «Метаморфоз» біографічні дані стосуються не Апулея, автора роману, а його героя – Луція, грека за своїм походженням, від імені якого й ведеться розповідь.

7

Фессалія – східна частина Північної Греції. Мала погану славу: в ній розповсюджене було чаклунство.

8

Плутарх (бл. 45 – бл. 127) – давньогрецький філософ-мораліст і історик, автор широко відомих «Порівняльних життєписів»; власне кажучи, походив він з Херонеї, що в Беотії (Центральна Греція), а не з Фессалії.

9

Секст (II ст. н. е.) – грецький філософ, представник скептицизму, один з перших істориків логіки.

10

Строкатий портик (Stoa poikile) – портик в Афінах, прикрашений картинами і стінним розписом славетного художника Полігнота (V ст. до н. е.). Від цього портика пішла назва стоїків – грецької філософської школи.

11

Палиця з оповитою довкола неї змією – атрибут Асклепія (Ескулапа), бога лікарів та лікарської справи.

12

Егіна – острів у Саронічній затоці, неподалік від Афін.

13

Етолія – гірська область у західній частині Середньої Греції.

14

Гіпата – місто в південній Фессалії (тепер Іпаті).

15

Луп – «говоряще» ім’я, бо по-латині «lupus» означає «вовк», отже, спеціально підібране воно для позначення особи ненаситної, ненажерливої.

16

Арістомен, а також Сократ – імена, вжиті тут насмішкувато.

17

Ларісса – місто у Фессалії, знамените своїми гімнастичними й музичними агонами, тобто змаганнями, в римський період – гладіаторськими видовищами.

18

Тартар – за грецькою міфологією, найглибша безодня в підземному царстві, країні померлих, місце кари злочинців, куди Зевс сипнув повсталих і переможених ним титанів.

19

Дві Ефіопії – тобто на схід і захід від ріки Ніл. За уявленням стародавніх греків (Гомер, «Одіссея», І, 23), Ефіопія була величезною країною, що простягалась далеко на схід і захід, в якій сонце сходить і заходить.

20

залишає… – погляд, досить поширений серед стародавніх греків і римлян.

21

Медея – дочка колхідського царя Еета. Допомогла здобути золоте руно ватажкові аргонавтів Ясонові, потім втекла з ним до Греції. Коли Ясон покинув її і намірився вдруге одружитися з дочкою корінфського царя Креонта, Главкою, Медея звела зі світу Главку з допомогою отруєних шат і діадеми і, умертвивши своїх синів, народжених від Ясона, втекла. Доля Медеї послужила в античні часи основою для трагедій Евріпіда й Сенеки, а в західноєвропейській драматургії – для п’єс Корнеля, Грільпарцера, Ануйля та ін.

22

Згадки про чаклунські дії над ямою зустрічаються в різних античних письменників (напр.: Гомер, «Одіссея», XI, 25, Лукіан, «Любитель брехні», 14 та ін.).

23

Пантія (досл. «повністю божественна») – іронічне наймення чаклунки.

24

Ендіміон – вродливий сплячий юнак, коханий богині Селени.

25

Калліпсо – німфа казкового острова Огігії, де Одіссей, вертаючись із Троянської війни на батьківщину, пробув 7 років.

26

Вакханки, за міфологією, розтерзали фіванського царя Пенфея (трагедія Евріпіда «Вахканки») і легендарного співця та музиканта Орфея (Овідій, «Метаморфози», XI, 1 і далі).

27

Розп’яття було карою головним чином для рабів і взагалі людей низького походження.

28

Цербер – жахливий триголовий пес із гадюками на шиї, що охороняв вхід до підземного царства, де, за уявленням стародавніх греків і римлян, перебували тіні померлих. Його приборкав і виніс на світ грецький герой-силач Геракл.

29

Ламії – міфічні вампіри, які нападали нічної пори на юнаків, висмоктували кров і поїдали їхнє тіло.

30

Гекала – бідна бабуся, яка гостинно прийняла в своїй хатині аттічного героя Тезея, коли той вирушив на бій з марафонським биком. Гостинна зустріч Тезея з бабусею стала темою вірша александрійського поета Каллімаха (III ст. до н. е.).

31

100 срібляників, тобто сестерціїв (нуммів), прирівнювались 25 денаріям; отже, Луцію вдалось купити риби на 5 денаріїв, або 20 сестерціїв, дешевше.

32

Едили – службовці в Римській державі, обов’язком яких було наглядати за порядком у місті, дбати про постачання міста, наглядати за ринками й турбуватись про влаштування громадських ігор. Службових осіб, які займали високі посади, супроводжували слуги – охоронці з в’язками прутів – ознаками вищої влади.

33

Підкорена римлянами Греція була перетворена в провінцію Ахаю. Її центром було місто Корінф, де перебував римський намісник.

Метаморфози, або Золотий осел

Подняться наверх