Читать книгу Мирослав Скорик - Любов Кияновська - Страница 2

Серед митців, що репрезентують український духовний доробок другої половини XX – перших десятиліть XXI століття, однією з найяскравіших особистостей був Мирослав Скорик, музикант винятково широкої амплітуди. Його унікальний «життєвий проєкт» вмістив у себе так багато вершинних досягнень у різних сферах музичної культури, що видається дивовижним, як могла одна людина – навіть впродовж доволі тривалого часового відрізка понад півстоліття! – здійснити такий об’ємний творчий чин. Мабуть, одним з «ключів», яким можна відкрити таємницю його мистецьких звершень, була гуманістична спрямованість усіх помислів, потреба писати «для людей», а не для того, щоби показати й прославити себе. Тому на початку загального огляду його життєтворчості дозволю собі обрати головне гасло творчості Скорика, яке він не раз повторював у наших розмовах та й у численних інтерв’ю:

«Я не є снобом, який розраховує лише на купку знавців, вважаю, що добра музика дійде до розуму і серця як глибокогофахівця, так і того, хто скромно називає себе аматором, а навіть і того слухача, який говорить, що нічого не розуміє в мистецтві. Чим краща музика, тим більше людей зможе знайти в ній щось особливе для себе».

Цей головний принцип Скорик сповідував не лише в основній галузі своєї діяльності – в композиторській творчості, а й в усіх інших ділянках музичної культури, в яких він щедро і плідно себе проявляв. Тому вже сама тільки суха статистика його здобутків вражає не тільки кількістю та різноманітністю, а чи не найбільше – відчуттям доцільності того, що потрібно суспільству від музики «тут і тепер»:

– композитор, що залишив у своїй спадщині понад 300 творів і працював майже у всіх жанрах: оперному і балетному, концертному й камерному, пісенному і хоровому, духовній і естрадній царині, в площині театральної й кіномузики, транскрипціях світової класики та знаменитих шлягерів в естрадно-джазовому й академічному стилі;

– редактор, який повернув в концертний обіг кілька десятків незаслужено забутих шедеврів світової та української музики минулих епох, від Ренесансу до початку XX століття;

– педагог, який створив власну школу й виховав понад п’ятдесят високопрофесійних композиторів, талановитих митців, знаних у світі;

– блискучий музикознавець-теоретик, автор оригінальної теорії «дванадцятитонової діатоніки»;

– прекрасний піаніст та ансамбліст, що з великим успіхом виступав на концертних естрадах;

– диригент, багатолітній керівник камерного оркестру «Академія» Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка;

– організатор музичного життя, займав керівні посади провідних музичних інституцій: у 1988–2020 роках – голова Львівської організації Спілки композиторів України, завідувач кафедри композиції Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка, у 1998–2020 – завідувач кафедри музичної україністики Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, у 2006–2010 – співголова Спілки композиторів України, у 2011–2016 – художній керівник Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка.

Вже сам цей перелік свідчить про виняткові заслуги, які належать Мирославу Скорику практично у всіх сферах музичного життя. Його подвижницька праця була належно оцінена не лише вдячними слухачами, учнями й колегами, але й державою. Небагато українських музикантів отримали стільки нагород і звань: Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалер ордена «Знак Пошани», нагороджений орденом «За заслуги» I, II, III ступенів, професор, академік Академії мистецтв України. Але це все не має ніякого значення, бо тьмяніє перед звичайним ствердженням: Мирослав Скорик – КОМПОЗИТОР.

Перш ніж докладніше зупинитися на переломних віхах його життєтворчості і оглянути найважливіші здобутки в наступних розділах, представлю життєвий шлях митця в загальному перегляді, немов у «пришвидшеній зйомці», щоби читач зміг охопити «з висоти пташиного лету» його сходження до вершини творчості, усвідомити складні й, здавалось би, непереборні перешкоди, які він завжди з честю долав. А головне: усвідомити непересічну роль Мирослава Михайловича Скорика у формуванні українського музичного мистецтва від 1960-х років протягом наступних шістдесяти років – до 2020 року, коли він відійшов у вічність.

Його визначальна роль в національній культурі не викликає більше сумніву ні в кого, хто уважно й доброзичливо стежить за панорамою вітчизняної музики. На таку особливу позицію в українській духовній історії склалося багато різних факторів: непересічність особистості, непередбачуваність, неочікувано гострі «модуляції» його творчої еволюції, його здатність парадоксально поєднувати, на перший погляд, непоєднуване, протилежне, прекрасно відчувати як високоінтелектуальні жанри – струнний квартет, партиту чи фортепіанний цикл прелюдій і фуг і, на противагу до цього, знаходити неповторний художній вираз для таких начебто «вторинних» ділянок композиторської творчості як дитячий альбом фортепіанних мініатюр чи музика до кінофільмів, театральних вистав, невимушено переходити від естрадних пісень до Літургії, від симфонічної поеми до джазових транскрипцій, а отже, бачити в одному й тому ж предметі водночас «світло і тінь». Такий широкий діапазон дозволяє розкрити ще одну прикметну рису таланту композитора – здатність постійно, протягом всього твору утримувати в напрузі увагу слухача, змусити його не лише переживати, але й аналізувати, шукати власні асоціації.

Тому життєвий і творчий шлях митця важко зобразити прямою лінією в будь-якому напрямку, а, якщо вже й шукати до неї графічних відповідників, то краще представити її у вигляді спіралі, чиї звиви не укладаються симетрично, рівномірно й передбачувано, а утворюють химерний візерунок.

Мирослав Михайлович Скорик народився 13 липня 1938 року у Львові. Його родина була тісно пов’язана з українськими мистецькими, науковими, суспільно-просвітницькими колами Галичини, відіграла значну роль у суспільно-культурному житті краю. Про родинні корені й численних видатних представників його найближчого «кровного» оточення ще йтиметься в наступному розділі, а тут лише згадаю, що вся атмосфера його раннього дитинства була вельми сприятливою для виявлення його вродженого таланту, оскільки батьки – хоч і не музиканти за фахом – дуже охоче грали «для себе»: батько на скрипці, а мама – на фортепіано.

Мирослав рано проявив нахил до музикування. Його неабиякі здібності помітила Соломія Крушельницька, рідна сестра його бабусі Олени, і заохотила талановиту дитину до систематичних занять музикою. Сам композитор нерідко згадував в розмовах та інтерв’ю, як славетна співачка вплинула на вибір його життєвого шляху й спрямувала на заняття музикою: «Так, це було, між іншим, в мій перший шкільний день. Батьки записали мене у школу № 8 – це тепер вона спеціалізована, з німецькою мовою навчання, а тоді була просто доброю українською школою – і повели в гості до Соломії Крушельницької. Я почав щось награвати для неї на фортепіано, якісь свої перші дитячі твори – і раптом спинився, обурився і сказав, що інструмент грає фальшиво: він був на півтону нижче настроєний від звичного, і я, оскільки вже мав свій невеликий слуховий досвід, не сприйняв цієї «іншої» настройки. Тоді Соломія Крушельницька зорієнтувалась, що в мене абсолютний слух і порадила батькам віддати в музичну школу. І вже наступного дня я пішов до музичної школи-десятирічки. Так що її слово справді мало значення у моїх музичних заняттях».

У 1945 році Мирослав розпочинає навчання у Львівській музичній школі при консерваторії, котра була відкрита за ініціативою Василя Барвінського, тодішнього ректора консерваторії. А 1947-го всю родину було репресовано більшовицьким режимом за несправедливим наклепом, разом з багатьма іншими представниками інтелігентних галицьких родин (поміж тим – і родину Барвінських). Родину було вивезено до Анжеро-Судженська Кемеровської області, де вони перебували майже десять років. Проте навіть у суворих сибірських таборах юнак не покидає займатись музикою. Його вчителькою з фортепіано стала учениця Сергія Рахманінова Валентина Ксенофонтівна Канторова, що теж опинилась у більшовицькому засланні в часи, коли, за дотепним і популярним виразом «центр культури й духовності на 1/6 земної кулі перемістився у Сибір і Соловки». Захоплення музикою не обмежується лише грою на фортепіано: він бере уроки скрипки в іншого політв’язня, родом зі Львова, Володимира Гавриловича Панасюка, котрий був тоді викладачем музичної школи на засланні. Тоді ж він пробує писати і свої перші п’єси.

До Львова з Сибіру Скорик повертається аж 1955 року (на щастя, він мав «чистий» паспорт і міг виїхати, на відміну від батьків, яким довелося чекати ще два роки). Тоді ж вступає на перший курс Львівської державної консерваторії імені М. Лисенка по класу композиції, навчається спочатку в Станіслава Людкевича, потім два роки – в класі Романа Сімовича, а згодом – Адама Солтиса, в класі якого завершує навчання в 1960 році. Уже ранні твори для фортепіано – серед них цикл «У Карпатах» – засвідчили сильний і оригінальний талант молодого музиканта.

Його дипломною роботою з композиції стала кантата «Весна» на слова Івана Франка, котра і до сьогодні з великим успіхом виконується в хорових програмах сучасної музики та входить у постійний репертуар навчальних і професійних колективів. Паралельно він навчається на теоретичному відділенні і в тому ж 1960 році захищає дипломну роботу на тему «Ладова система Сергія Прокоф’єва» в класі С. Людкевича. Після завершення навчання Скорик вступає до аспірантури Московської державної консерваторії імені П. Чайковського в клас професора Дмитра Кабалевського, яку закінчує 1964 року двома творами – симфонічною поемою «Сильніше смерті» та кантатою «Людина» на вірші литовського поета Едуардаса Межелайтіса. На основі дипломної роботи 1967 року захищає кандидатську дисертацію.

З 1963 року Скорик починає працювати викладачем Львівської консерваторії на кафедрі теорії музики і композиції й одразу опиняється в гущавині культурних подій. У 1963 році вступає до Спілки композиторів України, що засвідчило стрімкий злет кар’єри і визнання його таланту – адже він став наймолодшим членом цієї творчої організації. Проте позиція суто академічного музиканта не зовсім влаштовувала Скорика: в ці роки він організовує естрадний ансамбль «Веселі скрипки», для якого пише пісні й інструментальні твори, руйнуючи офіціозний штамп радянських масових пісень і розпочавши нову лінію української естради. Естрадні пісні, написані молодим музикантом у 1960-х, до сьогодні зберігають свою популярність. Завдяки «Веселим скрипкам» він познайомився з молодою архітекторкою Ларисою Кузьмою, з якою невдовзі одружився. У молодого подружжя Скориків народилася донька Мілана.

У 1964 році славетний режисер Сергій Параджанов приїжджає до Львова з наміром знайти композитора для свого фільму. Його привабила повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», а кіношедевр, який він зняв, згодом увійшов у десятку кращих фільмів всіх часів і народів за даними ЮНЕСКО. Музику до фільму він запрошує писати молодого і ще невідомого Скорика. Через кіно з його колористичними і зорово-асоціативними можливостями, через літературний сюжет «народної драми» – символічної повісті Михайла Коцюбинського Мирослав Скорик по-новому осмислює сенс категорії національного, звертаючись до вічних праджерел, до архаїчних традицій свого народу. Робота над музикою до кінофільму була настільки важливою для нього, що на її основі композитор невдовзі створив оркестровий «Гуцульський триптих» («Гуцульська симфонієта»).

Цей твір розпочав серію творів, різноманітних за трактуванням народнопісенних інтонацій. Згодом критики віднесуть їх до «нової фольклорної хвилі». Вони були на той час незвичні, а навіть «зухвалі»: в академічному руслі Скорик дозволив собі звернення до джазової стилістики, що було чи не першим таким прецедентом у творчості українських композиторів. Особливе місце у фортепіанній творчості посідає цикл «З дитячого альбому», який продовжив лінію дитячих дидактичних збірників для фортепіано, започатковану у вітчизняній музичній культурі В. Барвінським і В. Косенком. У середині 1960-х композитор звертається і до доволі рідкісного в українській музиці жанру, створивши одноактний балет за відомим програмним віршем І. Франка «Каменярі», який був поставлений разом з балетом Лесі Дичко «Досвітні вогні» на сцені Львівського театру опери і балету імені І. Франка у 1966 році.

Але найбільшу – і цілковито заслужену! – популярність у його доробку здобув твір, котрий завершив тривалий період творчості митця, позначений винятковим інтересом до карпатського фольклору. Цим твором був «Карпатський концерт» для оркестру (1973), що дотепно й майстерно поєднав терпкий аромат гуцульських наспівів з гостросучасними ритмами джазу та розкішними оркестровими барвами. «Карпатський концерт» з успіхом виконувався в багатьох країнах Європи і Америки, був записаний на грамплатівку, після його тріумфу ім’я автора потрапило в провідні європейські енциклопедії і лексикони серед знаменитих композиторів світу.

У 1966 році Скорик переїжджає до Києва, обіймає там посаду викладача класу композиції в Київській державній консерваторії імені П. Чайковського. І тут одразу йому довелося виконувати особливо відповідальне завдання. Після смерті Бориса Лятошинського 1968 року в нього завершує навчання більшість колишніх учнів видатного метра, серед них Євген Станкович, Іван Карабиць, Йонас-Освальдас Балакаускас (Литва). Молодий педагог зумів гідно продовжити традицію видатного метра, здобути авторитет у студентів. Це свідчить про неабияке визнання педагогічних здібностей Скорика. Педагогічна праця стала, поруч з композицією, провідною справою його життя. Випускники Скорика працювали або й сьогодні плідно працюють як викладачі композиції і теоретичних дисциплін в навчальних закладах України, займають помітне місце у творчому процесі нашої країни. Серед них, окрім вже названих, – такі знані імена як Олег Кива і Вадим Ільїн, Володимир Зубицький і Віктор Степурко, Ганна Гаврилець і Богдана Фроляк, Олександр Козаренко й Іван Небесний, Ярослав Верещагін і Володимир Шумейко, В’ячеслав Назаров, Ігор Корнілевич, Леся Горова, Роман Стельмащук, Богдан Сегін, Михайло Швед.

Рівночасно працює і над науковими теоретичними розвідками, пише критичні статті, здобуває науковий ступінь кандидата мистецтвознавства, захистивши дисертацію в Московській консерваторії.

Глибоке пізнання коренів національної та європейської культури викликало в композитора бажання відродити до життя незаслужено забуті твори українських композиторів. Так розпочалась у 1970-х роках справжня «редакторська епопея» в його діяльності, що в різних формах тривала майже до останніх років життя.

Завдяки старанням Скорика протягом 1970-х – початку 1990-х років побачили світло сцени українські опери перших десятиліть XX сторіччя: на сцені столичного оперного театру імені Тараса Шевченка виставлялась опера «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, оперна студія при Львівській державній консерваторії імені М. Лисенка відновила ніколи раніше не поставлені на великих сценах опери «Купало» Анатоля Вахнянина (що теж пізніше виставлялась у Києві) та «Роксоляна» Дениса Січинського. Прозвучала у виконанні симфонічного оркестру Львівської філармонії «Юнацька симфонія» Миколи Лисенка. Багато творів минулого, у тому числі й хорові духовні опуси, Мирослав Скорик переклав для камерного оркестрового складу, серед них і чудовий «Отче наш» Максима Березовського. У традиційних концертах оркестру «Академія» звучать його оркестрові переклади колядок. Нерідко в транскрипціях і перекладеннях він звертався і до творчості видатних іноземних авторів.

Його редакторська праця була пов’язана з науковими пошуками, відродженням старовинної музики. В архівах Львівської наукової бібліотеки довгі десятиліття зберігалася лютнева табулятура XVI сторіччя. Композитор зробив її сучасну розшифровку і здійснив обробку трьох фантазій з неї для камерного оркестру, після чого ці невеликі ефектні п’єси міцно увійшли в український і закордонний концертний репертуар. Поруч з тим продовжує працювати над теоретичними розвідками, виступає з критичними статтями, рецензіями, завершує роботу над ґрунтовним музикознавчим дослідженням «Структура і виражальна природа акордики в музиці XX століття» (1983).

Інтерес до музики минулих епох не міг не відбитися на власній творчості митця. Класичні й романтичні традиції продовжуються в інструментальних концертах Скорика 1970-х – 1980-х років: у Першому і Другому фортепіанному концерті, Першому віолончельному концерті. Нова грань творчості розкривається в старовинному жанрі партити. У цей романтичний період 1981 року Мирослав Скорик пише музику до телефільму режисера Володимира Денисенка «Високий перевал», «Мелодія» з якого невдовзі отримала надзвичайну популярність. У 2007 році пісня «Свіча» на слова Богдана Стельмаха у виконанні Оксани Білозір стала символом трагедії Голодомору.

За Перший концерт для віолончелі та симфонічного оркестру (1983) композитор 1987 року отримав найвищу мистецьку нагороду нашої держави – Національну премію України імені Т. Шевченка. Лірико-драматичні, напружені образи віолончельного концерту відкривають нову грань обдарування митця, його талант тонкого музичного лірика, психолога, що прагне розкрити найпотаємніші порухи й драму людської душі.

У 1987 році Скорик повертається зі столиці до рідного міста, очолює кафедру композиції у Львівській консерваторії. Паралельно він стає головою Львівської організації Спілки композиторів України, змінивши на цій посаді патріарха галицької музики Миколу Колессу. Маестро інтенсивно розгортає культурно-просвітницьку й організаційну діяльність, у його клас композиції приходять талановиті студенти, що згодом стануть яскравими постатями національної культури та підхоплять естафету у мистецькій сфері, серед них – Богдана Фроляк, Роман Стельмащук, Леся Горова. У переломну добу на порозі Незалежності він прекрасно відчуває дух нового часу, готуючись до важливих звершень, не боїться брати участь в акціях, які навіть на схилі радянської влади могли принести їх учасникам немало неприємностей.

Цікаво простежити за динамікою ювілеїв композитора, що опосередковано відображають відношення українського суспільства до одного з найвизначніших митців свого часу. Перший урочистий ювілей був 1988 року. Мирославу Михайловичу виповнилось 50 років, і у філармонії вперше звучать його транскрипції каприсів Паганіні. Тоді він ще не створив повного циклу 24 каприсів – лише кілька надзвичайно яскравих п’єс, яким композитор надав фантастично сучасного звучання, перетворив романтичні образи у захопливу гумористичну мандрівку епохами й стилями. За кілька днів у концертному залі Львівської консерваторії імені М. Лисенка вперше виконують прелюдії і фуги для фортепіано, які так само перевертають звичне уявлення про зміст класичної поліфонії. Не забуваймо, це ще сутінки радянської епохи, така відверта іронія в строгих формах поліфонічного циклу межує із викликом загальноприйнятим нормам й ідеалам. Частина публіки в захваті, частина збентежена і не знає, як реагувати. Сам композитор не зважає на списи, які ламаються довкола його творчості, і з олімпійським спокоєм зберігає притаманну йому незворушність і деяку загадковість постави.

Серед численних національно спрямованих подій «на порозі Незалежності», в яких брав участь Скорик, варто згадати легендарний фестиваль-конкурс української популярної музики «Червона рута», що проводився в Чернівцях 17–24 вересня 1989 року і кардинально змінив позицію національної естради. Мирослав Скорик не побоявся очолити журі конкурсу, попри значний тиск партійних органів на організаторів «націоналістичної» ініціативи. Знаменно, що лауреати та дипломанти цього конкурсу на кілька наступних десятиліть стали символом оригінальної української популярної пісні: володар Гран-прі Василь Жданкін, Тарас Курчик, Марія Бурмака, Тарас Чубай, сестри Тельнюк, та учениця Скорика Леся Горова.

Важливою сторінкою діяльності Мирослава Скорика стало керівництво камерним оркестром студентів тоді ще Вищого музичного інституту імені М. В. Лисенка (з 2007 року Львівської Національної музичної академії імені М. В. Лисенка). З колективом, що невдовзі почав називатись Львівський камерний оркестр «Академія» Скорик був пов’язаний до кінця життя, співпрацював з друзями-однодумцями: концертмейстером Артуром Микиткою та диригентом Ігорем Пилатюком. Для оркестру готував цікаві програми, створив ряд оригінальних опусів, оркестрових транскрипцій класики, сучасного популярного мистецтва. З цими програмами оркестр виступав на численних конкурсах (звідки завжди повертався з нагородами), фестивалях, авторських та тематичних концертах в Україні й за кордоном.

Загалом за період Незалежності відбувається неймовірне «географічне» розширення концертної діяльності та промоції творів композитора у світі. Успішні концерти самого Маестро і виконання його творів у США і Канаді, Австралії й Німеччині, Австрії й Польщі та інших країнах засвідчили найвищу художню вартість його музики не лише для українців, але й для меломанів різних куточків планети.

Починаючи від перших років, коли врешті впала «залізна завіса» і можна було вільно виїжджати, не звітуючи «відповідним органам» і не питаючи в них дозволу, Мирослав Скорик з радістю відкриває для себе світ – а світ відкриває для себе видатного українського митця. Свобода пересування країнами і континентами не лише дозволила побачити й оцінити нові мистецькі перспективи і досягнення. Інтенсивні контакти з провідними митцями та колективами різних країн дали йому нові імпульси для композиції – над творами, написаними у перше десятиліття Незалежності, сміливо можна поставити гасло: «американський період», коли Скорик більше перебував за океаном, ніж в Україні. Плідність творення була зумовлена можливістю виконання на престижних світових естрадах США і Канади, рядом замовлень від меценатів, запрошеннями на музичні фестивалі тощо. Вплинула на його рішення і складна фінансова ситуація «жорстоких дев’яностих», коли з України у різні куточки світу виїхали на заробітки кілька мільйонів осіб.

Композитор говорив про причини своїх великих мандрів спокійно, нічого не приховуючи, не прикрашаючи дійсність, проте й об’єктивно оцінюючи реальну ситуацію. На запитання в інтерв’ю про причини його тривалого перебування за кордоном, відповідав прямо: «Ну, бачте, така була ситуація тоді, в Україні. Пам’ятаю 1989 рік у Львові. В гастрономі, де я спробував щось купити, продавчиня ‘‘послала’’ мене так голосно й так далеко, що в пошуках заробітку я згодом опинився в Америці, а потім і в Австралії. Вирішив спробувати іммігрантського хліба. Ні, я не працював! Просто тимчасово виїжджав, коли настали скрутні часи – у 1990-ті. Доводилося заробляти. Мене запросили спочатку з української діаспори. Виступав із концертами своїх творів, зокрема як піаніст. Перебував здебільшого в Нью-Йорку. Трохи жив у Австралії, там у мене родичі. Як і всі тоді, боровся зі скрутою як міг. Але це не була стала робота за кордоном. Я навіть офіційно залишався тут на роботі, просто брав відпустку власним коштом на рік і виступав за кордоном. Час від часу повертався, працював в Україні, а тоді знову їхав…»[1].

Особою, яка на початку 1990-х років запросила Мирослава Скорика до США, був Вірко Балей (нар. 1938), композитор і диригент українського походження, професор Невадського університету. У Лас-Вегасі 1971 року він організував щорічний фестиваль сучасної музики, на який після падіння «залізної завіси» запрошував українських музикантів, у тому числі й Скорика. Для Лас-Вегаса композитор написав Другий скрипковий концерт, солістом в якому виступив знаменитий український скрипаль Олег Криса. Він же став першим виконавцем Другої скрипкової сонати на американському континенті.

Були й інші меценати, які підтримували українських музикантів – і тих, які тільки приїжджали з концертами, і тих, які постійно жили в США – Олега Крису, Миколу Сука, Юрія Мазуркевича, Олександра Слободяника, Володимира Винницького, Наталію Хому, Соломію Сороку та багатьох інших. Серед меценатів слід назвати композитора і громадського діяча Ігоря Соневицького (1925–2006). Заснована ним 1983 року «Музична Ґражда» (Music and Art Center of Greеn County) – Центр Української Культури у місті Гантер протягом кількох десятиріч був і залишається важливим «вікном української культури» в Америці. На фестивалях української музики, що проводилися при Центрі, часто виступав сам Мирослав Скорик і постійно звучали його твори. Прилучилась до популяризації творчості композитора й Ірена Стецура (1938–2012), засновниця музичної серії в Українському інституті Америки.

Варто згадати ще кількох осіб, що відіграли істотну роль у поширенні музики Мирослава Скорика у Новому світі. Серед них назвемо Володимира Винницького (нар. 1955), лауреата численних конкурсів піаністів, зокрема й такого престижного як Міжнародний конкурс імені Маргарити Лонг в Парижі. Уродженець Львова, він закінчив Московську консерваторію, переїхав у США на початку 1990-х років і певний час був адміністратором фестивалю «Музичної ґражди» в Гантері (перейнявши цю функцію після смерті засновника музичного форуму Ігоря Соневицького), тривалий час викладав фортепіано в університеті Чарльстону (Південна Кароліна). Винницький часто виступав в дуеті з Мирославом Скориком, зокрема надзвичайною популярністю користувалися їх виступи з джазовими обробками класики та з п’єсами в джазовому стилі самого Маестро.

Тісні контакти пов’язували композитора з іншими українськими музикантами – віолончелісткою, лауреаткою Міжнародного конкурсу імені П. Чайковського в Москві Наталією Хомою (нар. 1963), піаністами Олександром Слободяником (1941–2008) та Миколою Суком (нар. 1945). Скорик виступав разом з учасниками квартету імені Миколи Леонтовича (цей колектив 1999 року дав низку концертів у США, присвячених 60-річчю композитора). Ряд творів цього десятиліття, зокрема Третій концерт для фортепіано з оркестром, п’єса „A-r-i-a” для віолончелі, симфонічна поема «Спогад про Батьківщину», Партита № 7 виникли під безпосереднім враженням перебування Скорика на американському континенті, призначені здебільшого для конкретних виконавців і колективів.

Та попри успіхи артистичної американської одіссеї, Мирослав Скорик завжди повертався в Україну. В одному з інтерв’ю він сам пояснює таке рішення без зайвого патріотичного пафосу, але дуже переконливо: «Дякувати Богу, вдавалося попрацювати то там, то там і якось пережити ті часи. Тому це й поверненням назвати не можна. Напевне, я міг би в Америці залишитися дуже легко ще в 1980-ті. Але я був свідомий того, що тут все-таки важко пробитися. Тому щоразу, коли проводжу фестиваль ‘‘Київ Мюзик Фест’’, намагаюся запросити когось з талановитих музикантів, яких доля занесла в чужі краї. Я навіть шість своїх концертів для скрипки з оркестром написав для українських музикантів-емігрантів: концерт № 2 створив для американського українця Олега Криси, № 3 – для Юрія Харенка з Нью-Йорка, № 4 – для Юрія Мазуркевича з Бостона, № 5 – для львів’янина Олега Каськіва зі Швейцарії, № 6 – для Олега Бєлова, який мешкає в Німеччині, але родом з Хмельницького. Мало того, я запросив цих скрипалів з різних країн світу додому, й вони виступали з цими концертами в Україні. Я відчуваю, що ті, хто залишився тут, із задоволенням хотіли б приїхати в Україну. Тобто, попри матеріальний добробут, є якась ностальгія, яка не відпускає. Навіть тоді, коли людина зовні в чужій країні видається успішною й нібито щасливою»[2].

А в іншому інтерв’ю висловлюється ще більш радикально: «Композитору важко увійти в іншу національну традицію. Тому що, кожна місцина має свою особливість. Для того, щоб увійти у традицію іншого народу, потрібно з десяток років. Навряд чи це дало б позитивний результат. Навіть маючи таку можливість – я розумів, що моє місце у своїй країні… Я б сказав, що тіні забутих і незабутих предків живуть у композиторі»[3].

І Скорик не просто повертався: привозив нові ідеї, плани, задуми, які успішно реалізовував і які залишались у львівській культурі важливими історичними віхами. Великим відкриттям і справжнім потрясінням для слухачів – як професійних музикантів, так і широкого кола меломанів – став фестиваль «Музика українського зарубіжжя» у 1991 році, у програмі якого вперше у Львові прозвучали твори Стефанії Туркевич, Мар’яна Кузана, Зеновія Лавришина, Лариси Кузьменко, Андрія Гнатишина, Романа Придаткевича, Антона Рудницького, Михайла Гайворонського, Івана Вовка, Павла Печеніги-Углицького, Юрія Фіали, Юрія Оранського та деяких інших. Ця мистецька подія значно розширила уявлення про межі української культури і поруч з фестивалем «Київ Музик Фест» допомогла усвідомити істинний розмах національного музичного мистецтва.

У 1993 році Скорик як Голова Львівської організації Спілки композиторів України ініціює ще одну безпрецедентну на ті часи акцію – тематичний конкурс «Пам’яті жертв голодомору – композитори України». Це сьогодні вшанування мільйонів жертв, що померли в 1932–1933 роках від голоду, видається самоочевидним: у четверту суботу листопада українці запалюють свічку пам’яті і поминають загиблих. Але 1993 року про це ще ніхто не говорив, навіть указ Президента Кучми про «День пам’яті жертв голодоморів» з’явиться лише через п’ять років 1998 року. Тому з боку Скорика це був сміливий крок, який засвідчив його громадянську позицію. Сам він до цієї події написав симфонічну поему «1933», яка вирізняється в спадщині композитора незвичною музичною мовою: для художнього відтворення трагедії, яка не має і не може мати пояснення у категоріях гуманістичних цінностей, митець використовує виразовий арсенал авангарду, таким чином підкреслюючи нелюдський характер вселенського злочину комуністичної системи.

У 1995 році у Львові засновано міжнародний фестиваль сучасної музики «Контрасти», в рамках якого виконувались авангардні твори світових композиторів. Скорик, хоч і невеликий прихильник авангарду, що доволі рідко й ощадно застосовував авангардні прийоми у власних творах, охоче прилучився до організаторів і увійшов у мистецьку раду фестивалю. У 1996 році у Львові відбувся ще один фестиваль, зініційований Мирославом Михайловичем, – «Дні американської й української музики у Львові», в якому поруч з музикою української діаспори і сучасних митців України прозвучали твори американських композиторів різних поколінь і мистецьких уподобань.

Згадані музичні акції – лише невелика частка вагомих культурно-просвітницьких подій, які відбулися завдяки таланту, авторитету, наполегливості та пасіонарності Мирослава Скорика. А ще ж були концерти з творів репресованих композиторів, форуми молодих, виконання музики минулих століть, відредагованих, а по суті – відроджених Маестро, постановки опер галицьких композиторів, теж за його редакцією. Залишається лише дивуватись, звідки він брав сили й енергію, щоби не лише досконало втілювати усі організаційні ідеї, але і знаходити час для творчості.

Вище вже згадувалося, що 1990-і можна назвати «американським періодом» у творчості композитора. А ще в монографії, присвяченій Скорикові, я окреслила музику, написану ним в останнє десятиріччя XX ст. метафорою «стильової гри». У творах цих років відчувається прагнення по-новому повести діалог з минулими епохами і національними культурами. Так, неначе свобода, необмеженість екзистенційного простору, постійні мандрівки країнами і континентами дали поштовх Скорикові вийти на ширший простір у діалозі минулого й сучасного музичного мистецтва.

Тож у його доробку з’являється унікальний цикл транскрипцій 24 каприсів Паганіні для симфонічного оркестру, а поруч – балет з «родинними алюзіями» про Соломію Крушельницьку «Повернення Баттерфляй» з цитатами музики Дж. Пуччіні, трагічна симфонічна поема «1933» – і того ж року Фантазія на теми пісень «Бітлз» для струнного оркестру, ностальгійна і світла симфонічна поема «Спогад про Батьківщину», до 100-річчя української еміграції в США – і вишуканий барвистий мініатюрний цикл «Пори року» для мішаного хору a capella, а ще два химерні твори, в яких трагічність переплітається з сарказмом, звороти банальних масових і кабаретових мелодій – з трагічно сповідальними, молитовними епізодами: «Диптих» для струнного квартету (версія для камерного оркестру) та Концерт № 3 для фортепіано з оркестром. Тоді ж продовжується діалог з музикою різних епох і народів, що виливається у транскрипції для камерного оркестру – від Й. С. Баха, В. А. Моцарта, до «Кол Нідре» М. Бруха і популярних джазових мелодій.

60-річний ювілей композитора 1998 року святкують дуже пишно: численними концертами у Львівській опері, філармонії, Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка. Абсолютним потрясінням стає Третій фортепіанний концерт, солістом у якому виступає сам автор. Мізансцена десятирічної давнини повторюється, навіть з більш гостро розділеними полюсами: частина публіки вражена сміливістю й оригінальністю задуму, інша ж обурюється «ляпасом доброму смаку». Та байдужим не залишається ніхто. Невдовзі – всього за три роки – цей же спалах протилежних емоцій викличе опера «Мойсей» і навіть вихлюпнеться на сторінки львівської преси. Лише з плином часу стане зрозумілим, якими пророчими були візії Скорика і в Третьому концерті, і в «Мойсеї», якої сили художня алегорія в них закладена.

У 1999 році Мирослав Скорик повернувся в Україну вже на триваліший час (що не виключає його регулярних виїздів за кордон). Продовжував працювати у Львівській національній музичній академії імені М. Лисенка, далі керував Львівською організацією СКУ, а паралельно їздив до Києва, де провадив клас композиції в Національній музичній академії України імені П. Чайковського. У 1999 році, після смерті Івана Ляшенка, очолив Інститут музичної україністики та кафедру української музики у цьому ж столичному навчальному закладі. У 2000 році Мирослав Михайлович одружився з журналісткою Адріаною Стельмах.

Переступивши поріг XXI століття, композитор ні на мить не зупиняється у творчому, педагогічному, організаційному поступі. Після смерті одного зі своїх найталановитіших учнів, Івана Карабиця, 2002 року Мирослав Скорик переймає керівництво міжнародним українським музичним фестивалем «Київ Музик Фест», що представляє обличчя сучасної національної музики у світовому просторі. У складний для високого мистецтва час, з 2006 до 2010 року разом зі своїм колишнім учнем і другом Євгеном Станковичем очолює Спілку композиторів України. У 2012 році погоджується стати художнім керівником Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка і виконує цю творчо-організаційну функцію наступні чотири роки. Надалі викладає композицію і виховує нові генерації українських митців, виступає з концертами як піаніст, гастролює в багатьох країнах світу, диригує оркестром «Академія» і пише музику, «не збавляючи обертів». Взагалі масштаб діяльності композитора – неймовірний! Теоретичні праці, педагогічна діяльність, редакторська робота, культурно-просвітницькі здобутки – кожна з цих ланок діяльності, навіть поза творчістю, могла б забезпечити йому належне місце в історії вітчизняної культури, в кожній він виступає як першовідкривач, що прокладає нові незвідані шляхи, виступає на крок вперед, іноді всупереч загальноприйнятим канонам, вводить в обіг нові, нереалізовані раніше поняття і категорії. Дещо навіть шокуючи спочатку, доволі швидко його надбання поширюються, природно уживаються з правилами і переконаннями, а водночас відкривають шляхи до нових етапів розвитку.

Відлік нового тисячоліття Скорик символічно розпочинає першою у своєму доробку оперою «Мойсей» за поемою Івана Франка (факт сам собою унікальний – спеціально переглянула літературу і не знайшла жодного аналогічного випадку, щоби композитор свою першу оперу створив після 60 років). Але не тільки цим Маестро дивує своїх прихильників. Творчість двох останніх десятиліть напрочуд інтенсивна і багатогранна, постає винятково об’ємною за жанрами, тематикою, стильовими знаками. Прагнення охопити якомога ширше коло художніх смислів неначе уособлюють невпинний шлях великого композитора до глибшого осягнення духовної істини. Невипадково після десятиліть заборони церкви атеїстичною комуністичною владою Мирослав Михайлович, правнук священника Амвросія Крушельницького, так активно звертається до духовної царини. Один за одним виникають псалми для різних хорових складів, для сопрано з оркестром, Духовний концерт (Реквієм), «Молитва», Літургія святого Іоанна Золотоустого, багато зразків релігійної творчості з’являється і серед його транскрипцій музики минулого. Водночас алегоричного філософського звучання набуває у нього інструментальний концерт.

Широкій публіці останні роки зі Скориком запам’яталися феєричними виступами на концертній естраді, де він виконував як піаніст (соло, в дуеті чи у супроводі оркестру) свої джазові твори та обробки. «Любов його юності» – естрадна музика, популярні пісні, джаз, з особливим шармом і елегантністю зазвучали в інтерпретації зрілого митця.

2008 рік – Маестро Мирослав Скорик на вершині визнання і слави, що поширилася далеко за межами України. До 70-річного ювілею у Львові організовується фестиваль і міжнародна конференція, присвячена його творчості. Але лаври класика не заважають йому поруч із філософськими скрипковими концертами, духовною музикою і кантатою «Гамалія» на слова Т. Шевченка давати волю юнацьким захопленням і джазувати на сцені. Скорик залишається у своєму амплуа митця, якому підвладний весь космос музики без поділу на високі й низькі жанри. І в цьому він єдиний і неповторний.

Останні кілька років Мирослав Михайлович дуже інтенсивно виступав у різних амплуа – не лише як композитор, але і як піаніст, диригент, гастролював у багатьох містах України та за кордоном. Неначе спішив сказати все, що ще можна встигнути. У проєкті Олександра Пірієва, в рамках організованого ним фестивалю української музики «Три ‘‘С’’» (Євген Станкович, Валентин Сильвестров і Мирослав Скорик), в ювілейний 2018 рік Маестро здійснив велике концертне турне містами України. Сам він відгукувався про враження від цих виступів так: «Завдяки продюсерові Олександру Пірієву нам вдалося здійснити велике турне Україною (дев’ять міст!). Публіка сприймала концерти дуже добре, переживала і щиро відгукувалася на музику. Коли я починав проект кілька років тому, то через події Революції Гідності й початок воєнних дій на сході Україні навіть скасовував виступи, оскільки гадав, що вони не на часі… Джазова музика вважається розважальною, але це не зовсім так, бо в ній присутні різні настрої, широкий спектр почуттів. І я зауважив: хоч як це парадоксально, але в наш небезпечний і досить трагічний час люди хочуть якогось відпочинку. Тому, я думаю, ці концерти мають такий успіх»[4].

Останній 80-річний ювілей композитора святкували тривало й надзвичайно урочисто. Був реалізований Міжнародний проєкт «Рік Музики Мирослава Скорика». Привітати геніального композитора з 80-річним ювілеєм приїжджає до Львова Президент України Петро Порошенко. Відбулася низка концертів в Україні й за кордоном. У більшості концертів і урочистих акцій Маестро брав участь особисто, демонструючи чудову концертну форму. Ювілейні концертні акції тривали протягом року, він виступав і як диригент, і як піаніст, і в передачах телебачення, щедро давав численні інтерв’ю. Його невсипуща творча енергія, непідвладна рокам, заворожувала і дивувала. Здавалося, що так має бути ще дуже довго, і нам всім страшенно хотілося вірити, що Мирослав Скорик так само впевнено дійде до свого 100-річного ювілею.

Тільки Боже провидіння накреслило інший план, в якому людські бажання не мають сили щось змінити. В перший день літа, 1 червня 2020 року Мирослав Скорик відійшов у вічність, залишивши тим, хто його знав і любив, почуття трагічної нереальності того, що сталося, а прийдешнім поколінням – свої музичні послання, в яких так палко, пристрасно і сильно б’ється серце української культури.

Один з останніх творів композитора – невелика п’єса «In Memory», присвячена пам’яті його молодшого внука Кирила, яку виконав його «рідний» колектив, камерний оркестр «Академія» у жовтні 2019 року. Це щемливий, прекрасний, лірично-елегійний образ пам’яті, яка не зникає і повертає дорогі нам постаті й події, на жаль, тільки у спогадах. Невже Мирослав Михайлович передбачив і завершення свого земного шляху? І те, що його музика лишиться як великий скарб нам і нашим нащадкам? Його роль в національній музиці й в духовному житті народу, його багатогранні здобутки у всіх царинах, впродовж більш ніж півстоліття, настільки значні, що їх справжню вартість пізнаватимуть наші нащадки ще багато наступних десятиліть і століть. Адже творчість Маестро закорінена в глибинах етнічного архетипу, вона – досконале втілення ментальної суті українства, що підносить її до універсальних висот світової культури.

Як написав Іван Франко у поемі «Мойсей» – літературному заповіті, який став основою опери Мирослава Скорика: