Читать книгу Биті є. Макар - Люко Дашвар - Страница 2

У час, який звичайні громадяни називають вечором, білявий студент «Політехніки» Саня Макаров (для друзів – Макар) войовничо топтав вовняні квіти бляклого азійського килима у просторій кімнаті з наглухо заштореними вікнами, наче намагався порвати невидиме чіпке тривожне павутиння. Він рідко заходив до цієї кімнати. На двох рівнях розцяцькованих апартаментів і без того – конем гуляй. Та сьогодні Макарові знадобилися манікюрні ножиці – розрізати крихітний целофановий пакетик з невідомою травицею так делікатно, щоб не просипати й пороху. Шарудів по шухлядках туалетного столика: повинен же в жінки бути манікюрний набір – у кутку натрапив на невеличкий записничок. «Сашкові Макарову: “Кіа Сіїд” – 17 900 дол. США; одяг – 5 324 дол. США; 2 767 дол. США – киш. гр., моб., інші витрати».

– А немало я… за пару місяців!

Жбурнув записник у кут і тільки потім допетрав:

– Вона рахує?!.

Несподіване відкриття цьомнуло просто у мозок. Макар роздратовано вимів з голови першу хвилю матюків: а сенс? Заметушився. І як це розуміти? Третій місяць поспіль, як проклятий, упріває на тілі старої коханки, белькоче щось зворушливе, уникаючи слова «любов», лоскоче її потилицю, а вона, значить… Знов до записника! Варення з аличі, «ананаси з кабачків», розміри одягу якоїсь Валюшки, гороскоп для Тельця на 1998 рік… Телефон дизайнера… Якогось Токо Моно… Дідько! Полохливі думки заходилися криві коси плести – перший попереджувальний? Рано розслабився, Саню! Думаєш, назавжди завоював стару Марту, а заразом і весь її крам? Живеш у коханчиних апартаментах, накупив усього на Мартині гроші, та й помічником у депутатське кубло вона тебе прилаштувала…

Смикнувся. Так і він… Не пасе, блін, задніх… Пріє на тій Марті без зупину, як колорад на картоплі. Закріплює позиції ефективним сексом, а стара, щоб її, вимагає усе нових і нових подвигів на ниві інтимного героїзму.

– Щось я… видихався, – визнав спантеличено.

Й не сподівався, що так скоро. Два місяці тому, коли перший голий контакт з немолодою впливовою помічницею нардепа Сердюка Мартою кардинально змінив байдикувате від безнадії життя бідного студента-механіка, Макар сам собі заприсягся: краще сконає, ніж проґавить шанс, що він так несподівано впав йому прямо під ноги. Злидні – гірше за нелюбу жінку, тож вип’є Марту до денця, аж поки не зможе йти без неї далі тим шляхом, що вона йому проторує. А на цей час – приручить, закохає у себе, стане частиною її серця, щоби дихати без нього не могла, щоби жадала, щоби заради нього… Секс! Він дасть їй класний секс! Попервах аж занадто завівся: так ту Марту по ліжку ганяв – нову главу в «Камасутру» міг би дописати. Та за два місяці на саму згадку про обвислий зад немолодої коханки Макара невтримно нудило.

І вечори щезли. І дні. Й ночі… Один нескінченний нічір. Макар тепер і не пам’ятає, якого тоскного дня вигадав це слово, поєднавши у ньому глуху ніч і безнадійний вечір. До п’ятої в його житті ще блимав тьмяний напружений день – перспективна метушня у депутатському кублі окреслювала сходинки до багатих мрій, нові знайомства віщували спрощену систему підходу до тих сходинок, та й Марта вдень – хоч сиділи в одному кабінеті – ніяк не виказувала справжніх почуттів до юного колеги Олександра Макарова. Та о п’ятій робоча днина добігала кінця. Макар сідав за кермо новенької «кіа», гнав до дворівневих апартаментів біля цирку і розумів: от і нічір – ніч, і тільки за нею вечір. Не було в тому ніякого парадоксу. Відразу після дня в механіка починались години глупої чорної ночі: люди, рухи, птахи і звуки зникали, у чотирьох глухих стінах чекав ненаситну стару корову, щоби пасти і пасти, годувати й годувати брудними пестощами до смерку, і, коли та врешті насититься й захропе, констатувати утомлено: а ось і вечір. Нарешті відпочинок після виснажливої праці… А там і день, коли він… братиме від неї. Та за два місяці вечори щезли. І дні. Й ночі. Один нескінченний, виснажливий нічір – безпорадна полохлива метушня у безнадійній темряві.

– А пофіг! Є заради чого! – непевно підтримав себе.

Вкинув до шухлядки записничок, грюкнув – туалетний столик ходором: зарано здаватися! Була робота, починається гра. Тим цікавіше! Він свого задурно не віддасть. У дзеркало гордо – Олександр! Звабливе тіло, тужні очі, розумна башка грандіозні плани снує. Довго би дивився, та навколо лиця зла муха – усе: з-з-з… Відмахнувся – пішла!

Виматюкався – на кухню. Травицю заварювати. Оце на неї тепер усі надії. Кореєць Чен обіцяв фалос-твердиню після дози відвару зі смердючого зілля. Цього дня Макар геть не збирався експериментувати – хотів лише відкрити пакетик, понюхати… Та клятий записник навідмаш – час! До появи Марти лишалося години зо дві…

– Будуть тобі брудні танці…

Саня Макаров не студіював Фромма. Самотужки вивів: еротичні стосунки – прояв волі. «Ще й якої!» – пожалівся би філософу.

Націдив у склянку вонюче пійло, випив без вагань. Ну, от і все. Зараз хімія пробудить фізику, він дочекається коханку, надсексуально доведе: не треба нічого рахувати, люба! Іншого такого собі – удень із каганцем не знайдеш…

До появи Марти лишалося з годину, не більше. Макар упав перед телевізором, увімкнув музичний канал – з дев’яносто відсотків кліпів тягнули на щось середнє між грубою еротикою і легкою порнухою. Відімкни звук, щоб не дратуватися співами, і – прошу! Збуджуйся.

Відрубав звук і… почув, як верещить мобільний. Три пропущені. Марта.

– Алло…

– Коханий. Ти вдома? – незвично обережно запитала Марта.

– Я хочу тебе, сонце, – сказав Макар. Він називав її сонцем – чудовиськом середнього роду, на яке без сліз дивитись неможливо.

– Любий… Терміново збери усі свої речі! Тільки не в шафу! Краще склади в сумку. А сумку… У комірчину біля кухні. Прошу, впорайся швидко.

Макар ледь не впав.

– Що сталося?

– Нічого, коханий! Ділова зустріч. Так склалося – мушу провести її на… твоїй території. Ти ж не проти?

– Безумовно… не проти.

– От і гарно. Тільки заради нас, любий! Тільки заради нас!

– Та добре, сонце. Кави заварити? За який час будете? Гостей багато?…

Марта не відповіла. Макар скривився з прикрістю: може, вона ще й глуха?

– Марто…

– Не треба кави, любий, – пролопотіла. – Зустріч дуже важлива і дуже… приватна. Ти не міг би… піти кудись… години до десятої… вечора…

– Може, одразу й сумку з речами прихопити?

– Ну, навіщо ти так, Сашко?! Я заради тебе, заради нас стараюся… Якщо про наше кохання знатимуть інші… Це тільки зашкодить.

– Ясно.

– Коханий…

– Мене не буде.

– Не лякай мене. Я зателефоную… коли скінчу. Добре?

– Безумовно, – процідив Макар і ввірвав зв’язок.

Вересневий вечір дурив – літо, розливав теплу кров помираючого сонця. Вона притишувала звуки і рухи, ворожила – спішити нема куди, допийте спочатку цей день.

Макар кволо сунув у бік цирку, дивився на щільний потік автівок. Здавалося, вони не по заторах скніють – неспішно сунуть верблюдами у нескінченному каравані, набиті більше жаданнями й мріями, ніж людьми й крамом, і навіть пронизливі сигнали потягів від близького залізничного вокзалу не псували ілюзії несподіваного і нелогічного спокою. «Куди я йду? – думав байдуже. – І чому мені усе пофіг? Може, трава так діє?…»

Зупинився біля підземного переходу поряд із грудастою тіткою – у кожній руці по п’ять букетиків волошок, під ногами – відро синіх квітів.

– Цвіти, цвіти! – вигукувала неоковирне.

– Мальчік! Цвіти не треба? – запитала Макара.

– Давайте…

– Двадцять!

У Макаровому портмоне – самі сотні.

Грудаста тітка роздратовано пхикнула – знову сотня! – заходилася шукати здачу. Мигцем оцінила Макара, поманила пальцем.

– Дєвочку хочеш? Давай, пограйся… Недорого… І мені добре: однаково здачі давати нічим.

Макар прислухався до себе: хімія нахабно ґвалтувала фізику. У горлі стало гаряче. І навіть грудаста тітка здавалася… сексуальною.

– А дєвочка хто? Ти?… – запитав уїдливо.

Тітка реготнула – жартівник! – кивнула на худе дівча років чотирнадцяти у легкому сарафанчику – сиділо на парапеті циркової огорожі, гризло насіння, плювалося червоними від помади губами, роздивлялося клоунів на афіші.

– Давай, давай… – умовляла тітка. – Пограйся… У нас тут квартирка за рогом…

– Ну, давай…

За п’ять хвилин у під’їзді звичайної п’ятиповерхівки поряд із пафосним будинком Марти двоє туберкульозних мужиків із синіми від зонівських наколок руками притисли механіка до стіни. Один тримав за горлянку, другий вправно вивертав кишені. Портмоне, годинник, мобільний…

– І в рожу йому дайте! – нахабно вигукнуло дівча. Поруч тирлувалося, спостерігало.

– Пельку заткни! – цикнув один із мужиків. Посунув геть услід за другим, та потім чогось обернувся, харкнув Макарові під ноги і таки врізав. У живіт. Під ребра.

Макар задихнувся і впав на підлогу.

До цього дня механіка Макарова били тільки раз у житті. Гоцик. По ділу. Гоцик взагалі зробив для нього немало добра…

Макар лежав на запльованій підлозі чужого під’їзду, паморочилося… Та він бачив: горобці цвірінчать, сонце у вікна… Орендована квартирка на Костянтинівській – вони розкошували там утрьох: він, Гоцик і Люба. Гоцик знущався з філології в універі, Люба вивчала соціологію в Могилянці, а він, Макар, мав стати механіком після «Політехніки». Голота! Один на трьох провалений диван, пиво і цигарки на останні. Вони з Гоциком любили Любу. Не зізнавалися – ні їй, ні собі, ні один одному. А Люба кохала красунчика Макса. Він приїжджав по неї на крутому «мазераті», і Макар із Гоциком давилися пивом, підглядаючи, як Люба летить до любого. Вона боялася здатися Максу недолугою і затурканою… Вона соромилася власної цноти. Вона обрала Макара, і він погодився на той дивний секс не заради Любиної любові до Макса. Без надій сподівався стати для рудоволосої гордійки тим єдиним мужчиною, до якого вона обов’язково повернеться… А Люба… щезла! Зникла без сліду, і Гоцик, замість їхати додому, узявся шукати Любу. Ні, він не просив механіка стати поряд. Він навіть глузливо всміхнувся, коли побачив зібраний рюкзак і квиток додому… І Макар залишився. Пошуки привели до Любиного коханого Макса. Від Макса ланцюжок довів до його жирного тата – впливового нардепа Володимира Гнатовича Сердюка, а поряд із нардепом намалювалася його помічниця Марта, енергійна жіночка років сорока. І отут… Тут скажений, як ведмідь по весні, Гоцик запанікував: упізнав у гладкій тітці з обвислим задом випадкову коханку, з якою переспав півроку тому на політичному ґрунті, шукаючи швидкого заробітку. І вперше попросив механіка:

– Макар! Візьми на себе Мартазавру, мать її… Розпитай… Може, знає щось про Любу.

Гоцик називав Марту страшною, як первісні жахи, Марта-заврою і знав її сексуальну примху: любила стара корова, коли коханці їй потилицю чухають. Із тим знанням Макар і пішов на зустріч із Мартою…

Так… Гоцик зробив для Макара немало добра… Й трьох місяців не минуло… Гоцик, певно, й досі скніє на Костянтинівській, бігає в універ, а механік… Перейшов на заочний, живе у дворівневих апартаментах коханки Марти і – отака іронія! – працює помічником того самого нардепа Сердюка, чийого сина так любила Люба… Побачили би вони його зараз…

Зіпнувся на ноги.

– Ні, не зараз… – у животі дірка. «Бріоні» – ганчірка, туберкульозна слина на штанях. Козли…

Визирнув із під’їзду, наче двійко з наколками і хвойда й досі поруч. Нікого. Скосив очі у бік Мартиного будинку… Біля нього саме зупинився звичайний для бідних чиновників «мерседес» CL-класу. Із салону випурхнула весела, як весняна пташка, Марта, за нею на світ божий поліз дебелий, схожий на обкусану картоплину дядько з погонами полковника на міліцейській формі. Махнув водієві – відпочивай, посунув до апартаментів за пташкою услід. Парочка аж ніяк не скидалася на ділових партнерів…

Макар учепився в ручку під’їзду, зіщулився, озирнувся злодійкувато, наче його ганьбу бачив цілий світ. «Блін, я таки “мальчік”…» Ноги самі понесли геть. Метрів за десять побачив у кущах випатране портмоне. Ключі від автівки й апартаментів валялися поруч.

– Сюрприз… – наче ніяким боком. Наче ключі від апартаментів прихопили туберкульозні. Слідкували за ним давно й уважно. Пограбували у брудному під’їзді тільки заради того, щоби забрати їх, і оце зараз швидко й безшумно відчиняють двері Мартиного барлогу. Вона, певно, уже заскочила на картоплину, а тут – сюрприз! Туберкульозні на порозі. Лежати й сцяти від страху! Голий полковник – не полковник! Зґвалтують Марту жорстоко й безбожно прямо на міліцейських очах, гаманці заберуть, килими, порцеляну, телек! Є що! Персні здеруть, сережки – разом із вухами!

…Ключі від апартаментів валялися в кущах. Поруч із порожнім портмоне і ключами від «кіа».

– Речі треба було забрати…

За хвилину – далеченько від цирку втік. Крутив кермо – і куди?! – м’язи на ногах викручувало, наче на гору пішки. Думки захекалися: то до Мартиних апартаментів войовничо кинуться, то давай годувати планами зі смаком димедролу. Пручався: розберуся!

До тями прийшов, коли «кіа» скотилася з Європейської на Поштову площу, і механікові раптом з біса невтримно захотілося побачити Гоцика. І Любу… А як повернулася?

Вікна прихистку на Костянтинівській зяяли темними питаннями. Макар залишив автівку біля воріт внутрішнього дворика, посунув усередину – ружі, кіт, лавка під вишнею, рипуча веранда, що вони з Любою й Гоциком називали її космосом. Піднявся дерев’яними сходами, смикнув двері помешкання, де ще зовсім недавно вони ділили на трьох біди й мрії. Нікого. Усівся у плетене крісло, що так і стояло на веранді, – зимно щось… І спогади не гріють. Нікого. А он за сусідніми дверима старенька Роза Сигізмундівна жила… Померла… Аби не померла, про всіх би Макарові розповіла. Спостережлива була…

Двері Рози Сигізмундівни відчинилися. На веранду визирнула лиса дівчина у військовому френчі та шортах.

– Чому ти лиса? – запитав Макар.

– Ти хто?!

Макар кивнув на власні двері:

– Я тут жив… Не знаєш, тут хтось мешкає?

Лиса дівчина знизала плечима:

– Я тиждень тому в’їхала. Не бачила нікого.

Макар кивнув, підвівся. Геть.

– А чого ти лиса? – запитав від сходів.

– Я не лиса! Я підстриглася на нуль! – із прикрістю вигукнуло дівча, гепнуло дверима.

Макар засмутився: ну, так… Різниця між завойовником і альфонсом – приблизно така сама. Хоча… Завойовник досяг мети, альфонс тільки… розбігається для стрибка. Нормально… Він альфонс!

…Вечір зливався з ніччю, укривав Дніпро прохолодою, навіював: скоро замерзнеш. Річка хвилювалася, тікала на південь… Макар сидів на гранітних сходах набережної біля пішохідного мосту, топив погляд у воді – як же він розумів відчайдушні жадання ріки! Куди не біжи – твоє місце тут. «Отож-бо, – признався. – Аби скоріше Сердюк із Брюсселя повернувся. Стати для нього незамінним. Так, щоби далі вже без Марти… А до тих пір… Нормально. Я альфонс».

– Добре, що сумку не взяв…

Місяць уже височенько застиг над водою, коли Макар плюнув у безнадійну річку, поплентався до автівки. Набережною тинялися люди, пили пиво, сміялися безтурботно. «Марнуйте час, йолопи!» – хмикнув роздратовано. Від’їхав від набережної, озирнувся і раптом подумав, що згори все це кодло можна легко покласти з одного кулемета.

– Цікаво, стара чекає?… – наче з поля бою.

Стара не вважала себе старою. Озиралася на Мадонну, Демі Мур, але частіше на Ірину Білик. Із нею іноді заочно ставала до суперечки: якого біса на люди мальчиків виводити?! Е, ні! Марта не така наївна. Марта напевно знає: на життя треба генерала шукати, а що ти собі для серця і здоров’я маєш – при собі й тримай. Щоб не наврочили… Оце намолила собі Сашка, розщедрилася здуру – надто вже до серця припав. А тепер хвилюється – аби не задурно… Як не бачить його, усе цифри складає, і волосся дибки: за два місяці двадцять п’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто один долар профінькав. А як він одяг скине й голий апартаментами – Аполлон, – так ще би давала й давала, усе би задля нього зробила… Хіба що справи би не відклала: надто дорого заплатила за нинішнє благополуччя. Так і Сашко справу на перше місце ставить. Може, того й злигалися, що Марта побачила у білявому студентові себе саму тринадцять років тому.

Ох, і часи були… Училка-фізичка із задрипаної Соснівки, що під Конотопом, до дев’яносто п’ятого Марта тільки тим і рятувалася, що м’ясом у Москві торгувала. Оце дві повні торби у руки і на потяг. Ніч у плацкарті, зранку москвичів за руки хапати: «Покупайте! Недорого!», під вечір на вокзал, ніч у плацкарті, а вранці наступного дня: «Діти! Розкрийте підручники. Тема сьогоднішнього уроку…» Як витримувала? У дев’яносто п’ятому привезла хвору маму в інститут Шалімова. Рак підшлункової. Біда… Вдень біля мами тліла, на ніч до студентської подружки Валюшки просилася. З інституту не бачилися. Валюшка саме у якомусь центрі політичних досліджень під’їдалася. Вона Мартину долю й скерувала. Вислухала гірку оповідь про свинячі ребра та Бойля – Маріотта, зітхнула:

– До козирного депутата помічницею прилаштувати не зможу. А до такого… абиякого – спробую. Підеш? Держслужба. Пільги… Давай, Марто! Вирішуй, бо до скону ті торби тягатимеш.

– А мама?… – знітилася Марта. – Як я маму покину?

За місяць мама віддала Богові душу, і Марта перебралася до столиці. Зняла у вдовиці кімнатку на Русанівці, помолилася на лаврські хрести, що їх прямо з віконця видно було, і попросила Господа, щоби хоч який негодящий депутат погодився її до себе взяти. Володимир Гнатович Сердюк на ту пору не набрав і половини своєї нинішньої політичної ваги. Вислухав провінційну вчительку-одиначку, що її порекомендували з якогось політологічного центру. Зазирнув у вічі, а там… стільки благання і відданості. Здивувався. Аж запитав:

– Будь-який наказ виконаєш?

– Безумовно! – гаряче запевнила Марта.

Відтоді – тринадцять років при Сердюкові. Він ніяк не тоне, вона поруч із ним роздобрішала грошима й зв’язками, бо як поклялася – безумовно! що? все! – слово тримає. Треба – і папірці до темряви розбирає, і у відрядження посеред ночі, і лягає під кого шефові треба. Квартиру стараннями Сердюка через Раду отримала, за вирішення питань хутко навчилася грошики брати, а як назбирала достатньо – тихцем від усіх купила розкішні апартаменти біля цирку і з них теж до останнього часу зиск мала. Беручка! Хто би взнав – не повірив би.

От і Баклан, полковник міліцейський, здивувався сьогодні.

– Гарна хата. Я оце теж думаю щось у центрі придбати, – сказав. – Твій барліг, лялечко?

– Знайомих… – відказала з дивану гола Марта. Не схотів Баклан до ліжка пнутися, прямо на дивані й вирішив із Мартою всі ділові питання. Добре, хоч пішов скоро, бо обіцяв дружину на дачу в Кончу відвезти.

– Про Баклана Сашкові краще не знати, – застереглася, на годинник глянула – 23:20. Захвилювалася. – І де?…

Стала до вікна. Юний коханець перед очі.

– Така Сасунька моя солоденька… – прошепотіла розчулено.

При Сашкові – не сміла. Вони якось болобонили «за життя», і коханець розповів: у дитинстві бабуся називала його Сашунькою, а він намагався повторити, та виходило – «Сасунька».

– Сасунька ти моя солоденька, – засюсюкала тоді Марта, та механік зиркнув вовком.

– Ніколи не називай мене так, Марто… завро!

І де?… Позіхання Марті рота роздирають, завтра вставати удосвіта, а Сашко десь тиняється… Може, образився? Та не повинен би. І сам знає: справи відкладають тільки невдахи, а Марта з Бакланом без діла жодного разу не зустрічалася.

І де?… Ухопила мобільний – «абонент поза зоною».

– Та що ж це?!

Скрутилась у кріслі, уявила: нема… Ніколи не повернеться…

Так розхвилювалася, аж тиск підскочив. Оченятами закліпала: Баклан проклятий! Міг би, як завжди, номер у готелі замовити… «По-швидкому, Марто!» А що, як із Сашком щось трапилось… Обстановка криміногенна… така напружена… А міліція, баклани розгодовані, така розслаблена… Ніч уже… Точно вбили хлопця! Порізали, автівку забрали…

Почула, як у замку вхідних дверей ключ ворушиться, так до них рвонула – аж гай зашумів.

– Сасунька моя…

У передпокої світло тьмаве – джунглі. Механік застиг насторожено: нападати? Чи горделивим левом пройти повз напружену Марту – не здобич! Марта шию витягла, вглядається: нападати? Плигнути мавпою, учепитися у вічі: де був, де був?! А чи проковтнути ревнивий розпач, вистелитися винуватим килимком, у вічі зиркнути: коханий мій…

– Коханий…

Макар насупився, пішов повз Марту до вітальні.

– Коханий… – сунула слідом, очам не вірила: костюмчик від «Бріоні»… Сім тисяч гривень… Мов зі смітника… брудний-обхарканий…

Макарові – те саме в голову. «Нарешті скинути…» – зривав із тіла одяг, кидав на підлогу.

– Сашко… – напружена Марта побачила на животі голого коханця великий синець під ребрами. – Що сталося?

Він би красиво, барвисто… Троє моторошних, дужих… Зброя, кулаки, слів не знали… Били – наче вбити мали. Гроші, годинник, мобільний. Він захищався… Одному точно щелепу зламав… Аби менти в цей час не розслаблялися у товаристві легкодоступних жінок…

Зиркнув на коханку сторожко – простягнула руки, йшла до нього, сльози на очах.

– Сашко… – любов’ю щедрою. Нікому свою Сасуньку не віддасть.

Механік відчув: у голові забулькала пекуча бурда, полилася судинами – у вуха, у ніс, у вічі… Залила красні мрії, амбітні плани, гарчала: убий. Задихнувся гарячим, вишкірився… і раптом кинувся на Марту. Викручував руки, тягнувся до горлянки, повалив на підлогу, та словами діла не зіпсував.

– Ти – моя… Ти моя жінка! Моя!

– Сашо, Сашо… – В очах жах.

– Уб’ю! – Замахнувся.

Марта вчепилася йому в руки.

– Коханий! Я ні з ким! Ні з ким! – Линула до нього. Тулилася, обіймала, обціловувала голий торс, синець, ребра… – Коханий… Доле моя… Ну як ти міг подумати… Хіба я могла б…

Відштовхнув. Ледь на ноги зіп’явся – несподівана лють випила сили, та градус не знизила. Трусився. Руки діла просили – взяти би щось у ті руки, важке щось… Дати би тим важким Марті по маківці, щоби не думала: він – не «мальчік»… Злякалася, певно. Зиркнув на Марту недобре і… очам не повірив. Незграбно совалася по підлозі, встати намагалася, зойкала, та очей від Макара не відводила, і в тих очах світився відвертий тваринний захват вдячної жертви: бери мене… Макар вишкірився хижо. На кінцівках проросли пазури. Зуби засвербіли – клики лізли. Стрибнув до Марти, ухопив немалу тушку – кілограмів дев’яносто таки мала, – поволік до дивана.

– Ти моя! Зрозуміло? Тільки моя! – шипів.

Зривав з коханки одяг, гарчав – звір. Кинув на диван, упав на тушку – ґвалтував люто й безжально. Ото приблизно так, як туберкульозні мали би, коли б ключі від апартаментів поцупили.

Марта не пручалася, тремтіла холодцем під молодим пружним тілом, очі на лоба, щелепа відвалилася. «Бог! Він Бог!» – не відчувала болю, стогнала: тваринне збудження вивільнило залишки молодих соків: ширяли судинами, дарували відвічний захват жертви.

Макар не аналізував учинків, ламав коханку, кусав, шкрябав, аж поки не задовольнився, не упав на диван – ще тремтячи, збуджений, але уже розслаблений, затятий: моя…

Марта схлипнула – Матінко Божа, оце любов… Аж потилиця зопріла. «Сасунька моя!» – припала. Цілувала-пестила, аж губи попухли. Оце любов!

– Ти тільки моя… – він ще не охолов.

– Тільки твоя! Навіки! Божество моє неймовірне! Сашенька… Як же ти міг мене приревнувати? Я би ніколи… Та й хто з тобою зрівняється? Тільки ти в моєму серці! Тільки ти! – белькотіла радісно.

Макар звівся на лікті – лев. У вічі зазирнути, убити владним поглядом – ані кроку вбік! Лікоть заялозив на чомусь вогкому, липкому. Зиркнув – прямо під ліктем чужа сперма. Міліцейський полковник Баклан був неохайним не тільки на службі…

Макар почервонів, серце упало – отака, значить, гра… У несподіваній тиші тільки – з-з-з… У кутку вікна у добре структурованому, майже невидимому павутинні билася чорна муха. Макар дав би голову на відсіч – та сама, що сьогодні вдень усе кружляла навколо нього…

– Скоро зима… – сказала Марта.

Зима залила Макарове життя безкінечним, нікчемним нічором. Нічого не відбувалося. Чорти забирай – нічогісінько! Наївний: він-бо думав, варто лише ускочити у депутатське кубло, і багатющі перспективи реп’яхами рясно чіплятимуться до нього. Та день складався з дріб’язкової безглуздої метушні: за відсутності шефа (Сердюк жував життя у Брюсселі) трійця його помічників – Марта, іміджмейкер Рома Шиллєр і сам Макар – старанно імітували енергійну діяльність: крутилися в Раді, перебирали папірці і навіть підготували законопроект від імені шефа. А Рома Шиллєр ще й горбатився на шефового тестя: книгу під його диктовку писав. Та жодна з тих справ не віщувала механікові карколомних перспектив. Гроші уже не радували – зарплатня у півтори тисячі баксів на додаток до Мартиних щедрих вливань здавалася образливим дріб’язком на тлі депутатських «мерсів» і «бентлі». Практично безплатні розкішні обіди у радівській їдальні уже не викликали відчуття причетності до кола обраних, а постаті помічників інших нардепів породжували тривожні запитання. Макар швидко поділив отих на дві категорії: обережних старих пердунів у потертих піджаках – в один бік, молодих хвацьких хлопів із самовпевненими поглядами – у інший. Перші старанно приховували, що лузери. Що активне життя їхнє позаду, що хочуть спокою й твердого ґрунту під тремкими ногами, що ніколи не рипнуться відстоювати власну позицію і прагнуть тільки одного: до скону тертися біля депутатського тіла, виціджувати із нього малі крихти переваг особисто для себе, годувати себе й людей навколо перекислими казками про власну значущість. Вони любили називати себе не просто помічниками – науковими консультантами, експертами… Молоді відверто зневажали старих. Моторні – завжди устигали першими відреагувати на будь-які події, аби продемонструвати хазяїну власну компетентність та діловитість. Тягали важкі стоси паперів – «сьогодні ми розглядатимемо законопроект №…», писали виключно авторучками «Монте-грапфа», мали добірні шкіряні кейси й ще геть не затерті піджаки. Та в очах і перших, і других Макар читав хвалькувате задоволення власним статусом. Вони бачили файний фініш там, де механік промацував можливості старту, тож про що з ними?… Самі визначили себе маленькими – не роздивитися.

Проте були й треті – малопомітні, впливові, багаті. Такі, як Марта… І Макар подякував Богові за те, що роздивився у гладкій тітці з обвислим задом немалий діловий потенціал: Марта зробить його нардепом. Та що більше спостерігав за народними обранцями, то ясніше розумів: ох, і марудне діло. Усі депутати логічно розпадалися на дві купки. Перші – політиканствували все життя, постворювали партій, дехто – не одну, і все заради того, аби брати гроші за лобіювання в парламенті чужих інтересів. Другі таку важливу справу чужим не довіряли, тож відстоювали власні грошові інтереси персональними депутатськими картками. Певно, були й треті… Справжні… Та хіба їх розшукати у мінливій депутатській юрбі?

До заповітної мрії – стати багатим і незалежним – тільки два шляхи: зануритися в політику по тім’ячко, щоби врешті прибитися до більш-менш значущої партії, разом із нею влитися в парламент, або мати власний бізнес… Тоді партії самі приповзуть.

Макар – хоч у кишенях вітер – схилявся до другого варіанту.

– Мати власну справу, – розмірковував. – Нормальний хід…

– Скоріше би Сердюк повернувся… – цідив. Без Сердюка усі смикання – коту під хвіст. Нічір…

Однієї такої темної години Макар допізна засидівся в депутатському офісі на пару з Сердюковим іміджмейкером Ромою Шиллєром. Шиллєру – обробляти одкровення шефового тестя, Макарові – несила у Мартині пазури. Ото й товклися. Зголодніли, замовили піцу, видудлили пляшку «Cardhu» з депутатського сховку. П’яний Шиллєр умостився у шефове крісло, хитався, дивився крізь механіка скляними очима.

– Макаров! Не ображайся, але ти… Ти, сука, – курка! Догнав? Навіть не півень! Півень хоч курку трахає, а ти… Курка! Тупа посередність, що вірить у власні куці крила, і її за оцю віру траха-а-ають усі, хто тільки може. Що ти тут шукаєш, чувак? Чого сподіваєшся? Ти – не полетиш! Ти – ніколи! І оця посада… Шеф… Оце все – не допоможе! Повір!

– Помиляєшся. – Макар ледь стримав лють.

– Я?! Ніколи! – запевнив Шиллєр.

– Невже? І коли зрозумів? Коли писав книгу під диктовку Сердюкового тестя? Як воно – бути літературним негром старого? Крила відростають? – Півпляшки шотландського віскі не минулися, Макар утрачав пильність.

Рома Шиллєр нервово смикнувся, одним пальцем намалював у повітрі: но-но!

– Що ти знаєш?! Спеціальне завдання! Стратегічно важлива інформація! Таємні джерела… Блін! Як же мене дістав цей маразматик! Коли ж він уже сконає, виродок!

Рома Шиллєр схлипнув, упав мордою на стільницю нардепівського стола і відрубився. П’яний Макар ледь зіп’явся на ноги, зміряв іміджмейкера звірячим поглядом і уже хотів був податися геть, та наштовхнувся очима на фото на стіні – зі світлини посміхалася шефова сім’я: гладка дружина Євгенія, син Макс, якого так кохала Люба.

– А-а… Ти… – без добра сказав механік Максові. Штовхонув Шиллєра, тицьнув пальцем у світлину.

– Ти Максову тьолку мав? А я тобі скажу: ти – ніколи! А я мав! Спочатку я, а уже потім Макс! Люба… Пам’ятаєш, шукали її минулого літа… Думали, потонула. А вона… поїхала… Мабуть, не змогла після мене з Максом…

Гикнув, виматюкався.

– Погано ти мене знаєш, Шиллєре!

Рома Шиллєр тільки захропів у відповідь.

Макар плюнув іміджмейкеру під ноги, поплентався геть. «Курка… Зачекай, дурний йолопе! Ще будеш дупу цій курці цілувати…»

Наступного ранку Рома Шиллєр уїдливо зиркнув Макарові у вічі, закивав бовванцем:

– Поважаю, поважаю…

– За що? – Макар не міг пригадати, що такого особливого бовкнув учора Шиллєру. Голова розвалювалася.

– Ну… Мужик!

Макар зиркнув на світлину на стіні. Напружився.

– Тобто?…

– Ти ж не вирубився вчора, як ото я! – нахабно усміхнувся Шиллєр.

– Ти був не останній, з ким я вчора бухав, – буркнув.

І то правда. Вчора він ще багато чого встиг. Залишив п’яного Шиллєра у депутатському кріслі, автівку біля депутатського офісу на Печерську – куди п’яному за кермо? – викликав таксі. Поки тупцював на порозі офісного центру, ловив дрижаки березневої прохолоди, дурним бавився – роздивлявся автівки, вибирав, яку би хотів мати. Ні, «мерседеси», «лексуси», «бентлі» та «мазераті» для людей без фантазії. Він купить витончений елегантний «ягуар». І Марті в ньому місця не знайдеться… І придуркуватий Рома Шиллєр зійде заздрісною слиною… Коли поряд загальмував іржавий «ланос» – таксі викликали? – навіть образився. Цирк!

– До цирку…

Їхав, дратувався: чому кляте життя щохвилини нагадує: знай своє місце, хлопе!

– Подивимося… – вийшов біля підземного переходу, почвалав у бік Мартиних апартаментів, та раптом на парапеті біля цирку побачив худе дівча з червоними від помади губами – сиділо собі, гризло насіння, наче не ніч – білий день.

– Ось ти й нарвалася, сучка!

Макар устиг ступити лише кілька нетвердих кроків, коли дівча підхопилося, гайнуло у підземний перехід.

– А-а… Рятуєшся?… Не вийде! – Хмільна лють у скроні.

Слідом біг. Вискочив на поверхню біля універмагу «Україна» – де?! Дівча спокійнісінько стояло біля фургончика з шаурмою, з апетитом жувало грубий бутерброд, з якого стирчали стрілки зеленої цибулі, залишало червону помаду на скоринці черствої булки.

– Зараз… Я тебе нагодую… паскуда! – Хитався-сунув… Зі спини підкрався. Ухопив дівча за руку.

– Ну… Привіт, красуне!

– Шо нада? – Дівча відреагувало миттєво – колінкою механіку в пах, бутербродом у пику.

Він сміявся, як дурний, не відпускав малу. Смикав до себе.

– Шо нада? Тебе, сучко мала! Забула, як минулої осені твої другани мене у під’їзді розділи? А хто мене туди заманив? А? Згадала? Лягай, стерво! Отут я тебе…

– Та без проблем! У мене сифіліс! Поділюся безплатно.

– А! Відмазуємося… Не допоможе, падло вокзальне!

– Саня! У неї справді сифіліс… – почув за спиною. – А може, вже й СНІД.

– Може, і СНІД, – підгавкнуло дівча. – Мені в падло перевірятися…

Механік озирнувся. З пащі яскраво освітленого фургончику на нього дивився Фома.

– Фомін, ти? – Макар так здивувався, що й про малу хвойду забув. Розімкнув руку – пішла геть!

Дівча й не думало тікати – роздратовано кинуло зіпсований бутерброд на асфальт.

– Олегу! Зроби ще один…

Макар спантеличено кліпав: Олег Фомін, одногрупник із «Політехніки»… Якого біса він тут?… Патлате, зарозуміле, у виші від нього гонор хвилями розходився: усі лузери – він один правду життя знає. Хай інші горбатяться, Фомі на роду інше написано. І хіба у цьому фургончику Фомі щастя? Хвацько ліпив із черствої булки нову смакоту для привокзальної хвойди. Усміхався Макарові.

– Ти як?

– Круто.

– Диплом пишеш?

Диплом? А, ну, так… Хтось пише… Макар уже забашляв.

– А ти?

– Написав… Не проблема. Наші кажуть, ти у шоколаді. Колеса маєш…

Макар засміявся придуркувато. Колеса? У їхній групі «колеса» мали всі, хто хотів.

– Блін, Фома… Давай… За зустріч…

Фома кивнув, простягнув бутерброд малій.

– Скажи Араму, я зачиняюсь… – до дівчини.

– Зачекай! – Макар знову ухопив малу за руку. – Де ті козли, що мене…

– Саня, не наривайся… – порадив Фома.

– Не наривайся! Бо точно трахну! – вигукнуло дівча, спокійнісінько пішло геть.

– Фома, що за фігня? Якого біса ти оцю паскуду захищаєш? – Ліз у фургончик, дивувався. – Що ти взагалі тут робиш?! Хіба ми на це вчилися?

Горілка після віскі. Нормально. Тісний фургончик без вікон – капсула космічного корабля: усе, що ззовні, цікаве, але другорядне. Вижити би тут, усередині обмежених залізними стінами, смердючих від пересмаженої олії, паскудних апріорі трьох квадратних метрів сумнівного прихистку.

– Як сам?

– Та нормально, Фома! Нормально! Півтори штуки баксів зарплатня, тачку купив. «Кіа Сіїд». Живу тут неподалік… Біля цирку, – вихвалявся горделиво. Давно мріяв утерти ніс колишнім друзям.

– І де зараз платять півтори штуки?

– Неправильне питання, Олежку! Інші помічники нардепів і штуки не мають, а я…

– Ти помічник депутата?

Кивнув із гордістю: що, Фома, щелепи від прикрощів звело?

– А ти? Блін, я очам не повірив… Ти й шаурма. Лажа, чувак!

– Не скажи… – Фома знову налив. Підняв пластиковий стаканчик. – Зате не шістка!

– А хто ти тут? Хазяїн? Не тринди!

– За нас!

– Та пішов ти! – Макар хитався. – Ти мене шісткою назвав? Чувак! Ти мене назвав шісткою?

– Саня, а хто ти?

– А ти?

– Я? – Фома перекинув стопку. – Я в нормі. Накрав тут трохи… У вірменів… На літо автомийку відкрию. На ДВРЗ. Батьки мені півбудинку відписали. Жити можна. Головне – двір великий. Для автомийки – саме воно.

– Мийку? Чи не фонтан!

– Власне діло, Саня. З власного діла мене ніхто не вижене… І роботу шукати не треба. Наші тепер тільки те й роблять, що резюме розсилають. Голяк, Саня. Нікому не потрібні. А власне діло… Це – перспектива. Середній клас. Зрозумів? Єдиний шлях… Так що я в нормі. А ти…

Макар тільки відмахнувся – теж мені відкриття! Уп’явся у Фому тьмяним поглядом. Козел! Чого не захлинаєшся від заздрощів, наче своєї шаурми об’ївся?!

– Чувак, я не шістка! Ти зрозумів?

– Усе нормально, Саня. Не шістка. Ще по одній?

– Пішов ти… – проварнякав механік і сам пішов. – Оце завтра твоєї шаурми тут не буде! Побачиш, хто тут шістка…

На вулиці віяло весняними пахощами. П’яний Макар чвалав до печери, де на нього чекала страшна звірюка Мартазавра, бурмотів дивне…

– Мийка? Блін, придурок… До кінця життя ті автівки митимеш… Не для того я з Костянтинівської від Гоцика з’їхав, щоб шаурмою блювати…

Згадав несумне життя на Костянтинівській, засміявся недобре.

– Що, Гоцику… Це ж і тобі час роботу шукати… Універ – усе, фініш! Йолоп! А Люба раніше за нас із тобою зрозуміла: треба звідси забиратися… Чи… мати клепку в голові. У мене клепка є… Я Марту твою… Мені Марта твоя… усе…

Згадав про Марту – скривився.

– Ти ще…

За дев’ять місяців інтимного божевілля Марта жодного разу не бачила юного коханця таким трагічно п’яним. Приваландався посеред ночі – теліпає його, на ногах ледь стоїть. Упав був на диван, та чогось підхопився, погрозив диванові пальцем – мовляв, такий ти увесь безпринципний! – скрутився у кріслі.

Марта була намірилася влаштувати розбірки в італійському стилі і навіть ухопила в руки стару чашку, яку не шкода було дзизнути об підлогу. Та Сасунька здавався радше побитим, а не п’яним. Совався в тому кріслі, супився… Марта відклала чашку, присіла перед коханцем навпочіпки.

– Сашо, а я Ромі дзвонила… Не відповідає. Ви ж ніби з ним… працювали…

– Вирубився…

– А ти…

– Я? Ділова зустріч, сонце… Сама знаєш: діло на першому плані.

– Коханий, які в тебе справи, що я про них не знаю?

Макар надув щоки, намагаючись вицідити із нокаутованого мозку бодай щось логічне.

– Власну справу планую… розпочати, – сказав зухвало. – Автомийку відкрию… для початку… З власної справи мене ніхто… не попросить… вийти погуляти до десятої вечора… – Словом діла не зіпсував.

Марта стисла тонкі губи – ох же ревнивий і злопам’ятний… І коли ж він уже про того Баклана забуде?

– Коханий, я тебе обожнюю! Ти завжди мислиш перспективно, – обійшла гострий кут. – Ходімо спатоньки… Марта тебе обніме… Ти мені про свої плани розкажеш. А що, як зможу допомогти тобі…

– Сонце, коли вже ти втямиш! – лев. – Мені не потрібна твоя допомога! Мені потрібна ти. Ти – тільки моя?

І як після того його не любити? Оце би на руки свого Сасуньку підхопила, до постелі донесла, обцілувала би всього від маківки до п’ят. І що та Мадонна зі своїми хлопчиками носиться?! У нас тут така любов – рятуйся!

– Твоя, коханий. Спатоньки? А про справи… завтра…

Назавтра доля – тьху! – Макарову маячню хлопу в морду: забудь! Тільки встиг відкараскатись від Роми Шиллєра, тільки проковтнув анальгін, аби дати мізкам раду, а тут бліда партизанка Марта на порозі: конспірувалася ретельно – після ночей кохання на ранок мчала до своєї легальної домівки на Русанівці, щоби звідти на службовій машині уже до офісу Сердюка підкотити.

– Там… Макс…

– Макс? – Рому Шиллєра підкинуло, як гумового. – Блін… А ми «Cardhu» видудлили… – Уже біг до шефового кабінету. – А… що сталося?

– Зараз запитаємо… – Марта слідом, до коханця обернулася. – Сашо… Ти тут залишайся… Добре?

Макар кивнув із полегшенням: безумовно. Самі розбирайтеся з шефовим сином. Йому з Максом зустрічатися – жовчю захлинатися: хіба забудеться, що Люба не його, не Макара любила! Макса. Папірцями обклався – весь у роботі. Медитував: йому за своє думати, за своє… Та мимоволі їжачився: чому Макс тут? Не мав би… Гордий. Дев’ять місяців тому, коли Макар отаборився у депутатському кублі, Макс Сердюк порвав із татом, переселився у закапелок до Гоцика, хоч і сліпому ясно було: не збирався злиднями жити. А за кілька місяців на Костянтинівській і сліду Максового не лишилося. І Гоцика… Цікаво: що там у них сталося?…

До кабінету зайшла насторожена Марта.

– Сашо! Володимир Гнатович повертається.

– Чудово, – й справді зрадів.

– Рома документи впорядковує, а ти швидко до Ради… Перевір: чи не відсунули законопроект Володимира Гнатовича.

– Безумовно…

Вилетів. У горлі лоскоче: круто, що Сердюк повертається. Із ним механік скоріше зрозуміє, як із того зиск мати. А Макс… Що про нього думати? Макс йому не перепона. Замкне серце і викреслить мажора. І спомини. І Любу… І Гоцика. І халупку на Костянтинівській, де вони плекали свій космос. Йолопи! Аби відчути космос, Макар прикупить космічний корабель разом із космонавтами.

Ускочив до ліфту… У кабінці стояв Макс.

– Добридень…

Макс не відповів. Кивнув. Зухвало й зарозуміло, як здалося Макарові. Насупився…

– Як справи? – для годиться запитав Макар.

Макс знову кивнув, мовляв, нормально. Глянув на механіка.

Макарові здалося – був би час, Макс неодмінно запитав би про Любу. А не вийде! За мить ліфт смикнеться, зупиниться, і Макар устигне лише сказати: «На все добре».

Ліфт смикнувся і зупинився. Поміж поверхами. Макс нервово тицьнув у кнопку виклику технічної служби і раптом запитав:

– Ти… про Любу нічого не чув?

Макар не відповів. Хитнув головою – ні.

– А Гоцик де? – запитав несподівано для себе.

Макс усміхнувся недобре, пальцями по кнопках.

– Люба… – сказав, наче й не почув про Гоцика. – Люба… ставить такі незручні запитання… Тобі теж?

Макар почервонів до скронь: чого ти від мене хочеш, суко?! Розвів руками, мовляв, не розумію…

– Така в неї мрія чудна була… – вів далі Макс. – Андріївський впорядкувати… Бруківку вкласти рівно… Ну, і на кого лишила… Андріївський…

Макар згадав, як вони з Любою й Гоциком вешталися узвозом, шпорталися на розбитій бруківці… Було… Може, він колись… Ліфт смикнувся, зрушив з місця.

– Побачимося, – пробурмотів увічливо.

Макс не відповів. Кивнув, пішов геть. Механік вишкірився услід: «Хоч подавися своєю пихою, покидьку, а в Люби першим був я, а не ти! І в татуся твого першим стану… Побачиш!»

Володимир Гнатович Сердюк повернувся в Україну наприкінці березня дві тисячі дев’ятого року з енергійним бажанням спрямувати власні справи у політично небезпечне русло, тож помічникам не ставало часу навіть згадати про майже річне безтурботне байдикування: цілодобово – як ті білки.

Попервах Макар занурився у політичну багнюку з беззастережною цікавістю дослідника, котрому випало вивчати не бачене раніше чудовисько: і захват, і страх бере. Невидиме звичайним громадянам болото кипіло глибоко всередині, вихлюпувало на поверхню лише добре проаналізовані бульки попередніх домовленостей, брудного компромату і вимучених гасел. Воно нагадувало механікові дитячий калейдоскоп, найменший оберт якого народжує усе нові і нові комбінації з різнобарвних скелець – кожна зі своїми інтересами, правдою й кривдою. Точок відліку не існувало. Вчасно допетрав: лише одна – відданість хазяїну і сподівання, що колись тебе теж зроблять одним із тих скелець, вкинуть у неприступне, замкнене для сторонніх, тотемне коло політичного калейдоскопу. Якби голова не йшла обертом, задумався б: мені то треба? Та вимушена відданість не лишала часу для сумнівів. Плани змінилися: зі шкіри пнувся Сердюкові догодити, щоби не втратити хоча б те, що уже мав. Зарплатня в півтори тисячі баксів перестала здаватися дріб’язком, а депутатські «мерси» були ніяк не кращі за його «кіа». Складно утриматися… Так міняються пріоритети. Макар став привітнішим до старих помічників у потертих піджаках. Нічір…

Єдина розрада: Марта тепер шифрувала їхній зв’язок із подвоєною ретельністю. Якщо раз на тиждень виривалася до апартаментів біля цирку – ото й щастя. Сасуньку свого приголубити, обцілувати, почуті від шефа новини переповісти, а потім уже й підлізти під нього – бери! Та одного разу шеф зателефонував Марті у ту хвилину, коли вона саме налаштувалася із коханцем погратися. Лежала на постелі гола-смішна, манила його до себе пальцем:

– Сашко… Хочу просто… Просто…

І тут подзвонив Сердюк.

– Марто, ти де?

– Вдома, – з переляку ляпнула Марта.

– Зараз під’їду! Чекай біля під’їзду, – наказав шеф і відрубав зв’язок.

Марту ледь не паралізувало.

– Мамо рідна! – Так і застигла на постелі з мобільним у руці. Гола, смішна. Схлипнула. – Боже… Що робити?

Макар напружився – несподівана небезпека прибрала стелю, причепила до стін яскраві прожектори. Світили прямо в очі, як у фільмах про допити розвідників. Ворогів не видно, а й не треба – і так ясно, звідки зиркають.

– Вдягайся! – крикнув. Сам уже джинси вхопив…

– Що? Куди? – заметушилася.

– Довезу!

– Не встигнеш! Він, певно, уже на Русанівці… Якби далеко… Наказав би самій приїхати…

– Вдягайся!! – кинув у Марту одяг. До дверей побіг. – В авті чекаю.

Гнав – вітер колотив. Ями не минав, світлофори – за: стелили зеленим. Загальмував за рогом біля Мартиного дому на Русанівці, озирнувся хижо: не видно автівки депутатської? Помітив аптеку у сусідньому будинку, аптечку ухопив, тицьнув Марті пігулки.

– Валідол! Візьми! Якщо Сердюк біля під’їзду, скажеш – в аптеці була. Серце прихопило…

– Так… – перелякана.

– Іди… Усе добре, сонце. От побачиш… Він ще навіть не під’їхав!

Ху! Стрес таки – кайф. Але вже опісля. Туга за морозом під час відлиги: суворі були часи, але ж вижив! Під під’їздом своєї легальної квартири на Русанівці тліла Марта. Макар відігнав авто до сусіднього двору, причаївся біля кіоску з собачим кормом, спостерігав: і чим усе закінчиться? Хвилин за десять до під’їзду підкотив «кубик» Сердюка. Марта ускочила всередину…

– Ну, круто… – всміхнувся. Озирнувся – бруньки, горобці, собаки в траві бісяться, люди до каналу повисипали, наче весна – свято. Макар відчув майже фізичну причетність до безтурботної метушні.

– Відірватися чи що? – пробурмотів азартно. – Цілий вечір маю…

У клубі на Подолі, де механік не з’являвся уже майже рік, контингент стабільний, як віра в краще життя. Знайомі обличчя, демократичне пиво, вишуканий косяк у туалеті з філософом Морганом, що навчався з Гоциком в одному універі.

– Саня, філософія така: ти йдеш, ідеш, ідеш…

– Куди? – придуркувато усміхнувся Макар, передав косяк Моргану.

– Однаково! Але треба йти. Ти йдеш, ідеш, ідеш…

– Та куди? – сміявся механік.

– …І одного дня твої мізки вимикаються. Зовсім! Їх нема. Це важко, але можливо. Якщо забудеш про страх – мізки можна відімкнути і довіритись інстинктам.

– А нащо?

– А як ти дізнаєшся, де тобі бути на землі?

– Моргане, кидай курити! У тебе самого вже мізки не працюють, – поблажливо порадив Макар.

– Ну… Тепер ти врубаєшся?

– Ні…

– Шкода. Гоцик одразу догнав! Це моє відкриття. Ти йдеш, ідеш, ідеш…

Макар кинув недопалок на кахлеву підлогу, зиркнув на Моргана.

– А де він?

– Хто?

– Гоцик…

– Пішов…

– Куди?

Морган розсміявся з прикрістю.

– Блін! Де ти був, Саня? Ти перестав розуміти явища. Ти чуєш тільки слова.

– Гоцик де?

– Пішов!

– Пішов ти! Можеш без понтів? Куди він подався?

– Однаково! Куди йти – однаково. Але треба йти.

– Задовбав, придурок, – роздратувався механік. – Ходімо! Змішаємо пиво з текілою. Пригощаю.

Морган сунув за механіком, болобонив.

– Головне – йти! Ти врубався? Це не метафора. Треба реально ступати. Переставляти ноги, аж поки страх не помре.

– І що тоді?

– Тоді? Не знаю. Я ще не йшов… – зізнався Морган. – Страшно, Саню…

Після небезпечного дзвінка шефа Марті наснилося сире м’ясо. Та так яскраво й переконливо, що наступного дня вона перерила увесь Інтернет, шукаючи ймовірних роз’яснень. Чого тільки не обіцяли люди знаючі: і зубний біль, і радикуліт, і невралгію, і незвичайні проблеми у звичайних справах, і навіть конфіскацію майна з ускладненням. Остання сентенція особливо вразила бідну Марту.

– Як це – «конфіскація майна з ускладненням»? – сушила мізки. – Не віддаватиму? А мені за це ускладнять життя? А яке життя без майна? Життя без майна – вже ускладнення. І що робити?

А робити щось – аж руки чешуться. Звикла беручка не залишати хвостів – розв’язувати проблеми з оперативністю мухобійки. А як до того м’яса підступити – й гадки не мала.

– Точно про Сашка хтось дізнається, – вирішила врешті. – А через нього – про апартаменти біля цирку. І буде мені усе гамузом – і радикуліт, і невралгія, і конфіскація. З ускладненням… службового становища.

Аж схлипнула – надто уже реалістична перспективка поставала. І що робити? Перша слушна думка – покинути юного коханця – добила. Не хотіла Марта без Сасуньки лишатися. У красних мріях інше бачила: оце знайде собі генерала, а Сасунька при ній залишиться. Для серця. Стільки уже в нього грошей вкладено, у того Сасуньку! А тут оте м’ясо. Це поки Сердюк по Брюсселях роз’їжджав, розкошували. А тепер – зась. У Сердюка око гостре, рука важка, рішення швидкі. Прожене! Та так, що вже не знайде Марта ніколи такої файної роботи.

– І що робити, Господи? – про Бога згадала. – З апартаментів Сашка виселити?

– Ні… – докумекала. – Треба Сашкові від Сердюка піти. Отоді – красно. Отоді… ми з ним разом Сердюкові око не намуляємо, а що там у мене вдома, шефа ніколи не цікавило.

Похнюпилася: і як Сашкові пояснити? Образиться. Покине Марту. Сама ж обіцяла коханцю: депутатом зроблю! А тепер і з помічників вигнати хоче. А як він запротивиться? Покине Марту, а при Сердюкові лишиться. Володимир Гнатович вельми прихильний тепер до Сашка – довіряти йому став, цінує відданість.

Марта була геть засмутилась, та раптом пригадала ту неспокійну ніч, коли Сашко приваландався п’яним, приголомшив її планами про власну справу. Про автомийку якусь усе товк.

– Знову грошики викладай! – зітхнула, наче коханець уже стояв на порозі новенької автомийки, а Марті лишалося небагато – заплатити за неї. – Отак без майна і лишуся… І так уже…

Та перспектива «спалитися» з коханцем перед Сердюком чи просто втратити Сасуньку лякала Марту більше, ніж придбання якоїсь автомийки.

– А я не даватиму гроші просто так, – заспокоїла себе. – У борг… Заробить – віддасть.

Варіант видався стратегічно правильним. Сашко залишається в апартаментах – Марта ж не малолітка дурна по чужих кутах із коханим тулитися. Заразом Марта тактовно і делікатно поверне Сашка до планів із тою автомийкою. Гарно придумала. Залишалося тільки знайти слушний час, закинути вудку і набратись терпіння, бо поки Сашко біля Сердюка…

– …Краще не зустрічатися, – прошепотіла ображено, як мала дитина, що в неї цукерку відібрали. – М’ясо…

Нагода випала аж наприкінці квітня. Двадцять сьомого числа Сердюк і Рома Шиллєр терміново вилетіли в Крим, де хтось із місцевих необережно наклав лапу на чималий шмат землі біля моря, яку Володимир Гнатович уже вважав своєю. Марта побачила в тому промисл Божий, навіть до церкви збігала.

– Господь помагає, Сашенько, – хоробро поцілувала коханця прямо на робочому місці. – Як же все гарно. Завтра такий особливий день… І Володимира Гнатовича з Ромою не буде. І поговорити зможемо, і відсвяткувати вдвох…

– І чим таким особливим є завтрашній день? – запитав механік.

– Завтра день народження Саддама Хусейна, – скромно відповіло сонце. – І мій…

Вона вже кілька днів поспіль усе товкмачила «поговоримо, поговоримо», та варто було Макарові наполягти – «давай зараз і поговоримо», як Марта посилалася на справи: «потім, потім…» Настирливий рефрен дратував механіка. Лоскотав нерви: що задумала?

– Давай зараз і поговоримо, – запропонував коханці. – Шефа нема, ніхто не заважає…

– Завтра, коханий! – викрутилася Марта. – Зараз маю документи на Поділ, у партійний офіс, відвезти.

Двадцять сьомого квітня об одинадцятій ранку Саня Макаров лишився в офісі Сердюка сам. Покрутився для годиться з півгодини: і чого тут скніти? Краще гайне подарунок Марті шукати. Добре, хоч попередила про день народження. Цікаво, скільки їй років? Як на погляд механіка – так просто старезна. А що таким дарують? За майже рік стосунків із Мартою жодного разу не робив коханці подарунків. Як не зважати на квіти.

– Помилка… – прошепотів. – Треба її вразити.

Зациклило на заяложеному – парфуми, діаманти, ті ж квіти… На діаманти грошей не було, улюблених Мартиних запахів Макар не знав, а квіти дарував уже… Біда. Перед очі чогось – Люба… Гнучке юне тіло на старенькому килимку в халупці на Костянтинівській… Фатальна близькість… Якби Люба раптом з’явилася… в Макаровому житті зараз… Він би… білим хутром підлогу встелив. Пелюстки трояндові розсипав… Уламки серця на чистому… Схаменувся. Якого біса?! Чому Люба ніяк не забувається? Чому заважає? Насупився: а Марті би сподобалися пелюстки й біле хутро… Засипати вітальню рожевим, внести коханку на руках – на руках? Ну-ну… – опустити на біле хутряне…

Підхопився – підходить!

– І щось зворушливе в руки… Символічне. Іграшку якусь. Зайця. Типу – «ти моє зайченятко!»

Скривився: Марта аж ніяк не тягнула на пухнасту тваринку.

На дванадцяту дня пошуки занесли Макара на Червоноармійську. До торговельного центру «Олімпійський». Під’їжджав, фантазіями бавився: зараз вийде, лясне дверцятами «кіа», привертаючи увагу яскравих юнок, пройде повз них зухвало й байдуже… Хай чіпляються жагучими поглядами. Хоч і не в шоколаді, та й не у злиднях. У перспективах весь… Жінки це відчувають. Жінкам такі подобаються.

Загальмував, виматюкався.

– Блін! І де паркуватися?!

Утиснув «Кіа Сіїд» поміж «лексусом» та іржавим «жигулятором», не вийшов – вислизнув. Тож ляснути дверцятами не вийшло. Та й безтурботних панянок не спостерігалося – усі кудись бігли, неслися, поспішали… З відчиненого вікна чиєгось авта – радіо. «У Києві дванадцята година…» Макар скривився із прикрістю, посунув до квіткової крамнички біля «Олімпійського». По пелюстки.

Поріг тут був зависокий. Про те навіть табличка малася – «Обережно! Високий поріг». Макар мимоволі втупився в підлогу, увійшов до крамнички, інстинктивно стиснув ніздрі – надто багато запахів… І раптом закляк – біля прилавка спиною до нього стояла дівчина. Макар не бачив її обличчя, але короткий плащик відкривав ідеальні ніжки, такі стрункі й витончені, що механікові раптом до вереску сильно захотілося торкнутися їх. Знітився.

– Ні! Тільки не троянди! Крокуси… Білі крокуси, – почув голос тоненької, гнучкої, як лозинка, панянки з довгим прямим чорним волоссям і неймовірними ідеальними ногами.

Опустив очі долу і тільки тепер помітив на правій нозі дівчини шрам – довгий, сантиметрів десять завдовжки, рівний і тонкий, наче проведений під лінійку «кохінором Т1». Починався на рівні колінки, закінчувався на середині литки. «Так навіть краще», – подумав чогось.

– Які квіти бажаєте? – почув голос продавчині.

Отямився. Дівчина з білими крокусами уже йшла геть.

– Квіти? – наче з конопель. – А-а… Квіти. У вас немає таких…

Геть із тої крамнички. Перечепився – поріг! Про те навіть табличка малася. Вискочив. Озирнувся – чорноволосої дівчини ніби й не було ніколи. Стовбичив посеред рухливого натовпу, дивувався: що то шарпає зсередини? В душі ридали запитання, змивали звичні відповіді, а нових давати не хотіли, ніби й не було вже часу на нові відповіді. Ніби запізно.

О десятій вечора перелякана Марта своїм ключем відмикала двері власних дворівневих апартаментів біля цирку. Не робила цього вже майже рік і поклялася не робити ніколи, поки там мешкатиме коханий Сасунька. Ото тільки раз порушила власне правило – заради Баклана. Клятий полковник! Став би генералом, Марта би, може, й відбила його у законної дружини. Дуже вже ласий до Мартиних принад.

Оце й сьогодні… Марта перехрестилася, що шеф поїхав, налаштувалася до свята підготуватися, а тут – стиць! – Баклан. Пам’ятав про Мартин день народження, феєрію влаштував до ночі, бо назавтра мав у відпряження пхатися. І як йому відмовити, коли Володимир Гнатович свого часу Марті пояснив суворо: Баклан потрібен, тож для Баклана у нас відмов бути не може! Години зо дві по ліжку гоцали. Аж простирадла зопріли. По тому Баклан подарував Марті справжній діамантик – «Лялечко, це тільки початок!» – і повів до ресторану. Два рази Марта випурхувала до туалетної кімнати, нервово набирала номер Сасуньки. Хоч попередити, що затримується. У справах. Та мобільний коханця не відповідав, і Марта геть знервувалася поміж фуагра та фондю з сухим червоним. А коли Марта нервувалася – Марта їла. Якось це її відволікало. Ну, і нажерлася донесхочу. Коли Баклану раптом зателефонував син і полковник за хвилину розпрощався зі своєю «лялечкою» – бо діти не дружина, дітей травмувати не можна, й офіцери це знають! – Марта почувалася одним великим напханим шлунком.

Таксі везло до апартаментів біля цирку, трамбувало жирну вечерю на розбитих шляхах, а вона усе набирала номер Сашка. Де?… У передпокої власних апартаментів Марту ледь не знудило.

– Господи… Нащо ж я стільки їла? – пішла до вітальні обережно, бо чомусь перелякалася до смерті – тихо, як на кладовищі, темно… Нема тут життя. Онде люстра італійська є, меблі з випендрьожем, сходи з дубу на другий, а життя – нема.

– Сашенько…

Руки до серця, поглядом – до Бога. Спаси і збережи! Спаси і збережи для Марти її любов! І ви, янголи небесні… Чуєте? Зверху… як не з неба, так точно з другого поверху – наче скиглить хтось. Як не янголи, так точно Мартина Сасунька солоденька. Рвонула – підбори повигиналися.

Він стогнав у темній ванній. Скрутився на підлозі – у самих тільки трусах із принтами придуркуватого Гомера Сімпсона – Мартин подарунок. Ввімкнула світло і аж очі долонею прикрила – наче хто живою кров’ю в лице бризнув. Уся білосніжна кахлева підлога великої ванної кімнати з вибагливою ретрованною на гнутих ніжках, здоровезним умивальником з мармуровою стільницею, плетеними з лози кріслами, таким самим плетеним кошиком для брудної білизни і дзеркалом на всю стіну густо засипана пурпуровими трояндовими пелюстками. Вони вкривали біле грубим шаром і чомусь здалися Марті такими ж прозаїчними й твердими, як сирі макарони дивної, пелюсткуватої форми. І тільки скручене тіло юного коханця – тонуло в пелюстках – нагадувало: усе то Мартині дурні фантазії.

Макар не здригнувся від несподіваного світла. Спітнілий – шахтар, мать його! – солоний від того поту, так і лежав у червоному. У закривавлених долонях – трояндове колюче стебло із зеленою дулькою замість квітки. І ванна… Уся вибаглива ретрованна на гнутих ніжках до краю заповнена таким же довгим і колючим обдертим трояндовим стеблом…

Жертвоприношення… Агнець жертовний у крові плаває… Приймай, люба Марто!

Усе мало бути інакше. Та ідеальний шрам на ідеальній дівочій нозі перекреслив плани, поволік у хащі сумнівів і тривог. «Заради чого? Заради чого довбаюся?! – гнав автівку геть від «Олімпійського», думки мавпами. – На повідку! Мальчік! Хіба це життя? Трахати добру Марту, заглядати в очі Сердюку, щоби колись… із їхньою допомогою вишкрябатися з-під них на волю… І коли?! Онде інші й вмирають у шістках! Ще трохи, і ніяка Ченова травиця не допоможе. І що тоді? Довгий шлях. Який же довгий шлях. І – куди приведе? Може, Моргана правда: спочатку треба вбити страх, щоб зрозуміти…»

Оговтався біля цирку. Зупинив автівку у дворі Мартиного будинку. «Маячня! – навіював собі настирливо. – Усе клас! Хата кльова, тачка нормальна. Тітка щедра й впливова. Гроші є. Чого я скиглю? Дівочі ніжки сподобалися? Буде їх ще у мене…»

Та вільні фантазії не відпускали, і, щоби хоч якось повернутися зі злих будяків у звичну наїжджену колію, Макар телефоном замовив три сотні червоних троянд, аби власноруч обідрати пелюстки й засипати ними апартаменти. Поки квіти везли, знайшов діло – відкоркував пляшку горілки з Мартиного бару, хильнув.

– За… мене!

Усе мало бути інакше. Та перша ж троянда, яку механік висмикнув із величезного пластикового відра і безжально обірвав пелюстки, поколола йому пальці. Він перетягнув відра з квітами на другий поверх, бо раптом допетрав – закидати пелюстками чималу вітальню на першому не вдасться. Тут би і вантажівки тих пелюсток не вистачило. А от на спальню поряд із ванною мало би.

Пройшовся затишним простором, матюкнувся.

– Хіба що на ліжко…

Грандіозний план остаточно загальмував у ванній кімнаті – меншим за площею був тільки туалет. П’яний механік сидів на кахлевій підлозі, методично обдирав пелюстки з пурпурних квітів. На двадцятому стеблі по спині побіг трудовий піт. На п’ятдесятому на пальцях виступила кров, на сотому вся забавка здавалася такою ідіотською, що Макар ледь не розридався од прикрощів.

– Щоби ти була здохла, суко! – прошепотів люто.

На десяту вечора напівголий, п’яний мов чіп механік валявся посеред зів’ялих пелюстків і тихим скавучанням виводив реквієм по собі самому.

Марті запаморочилося. Пелюстки не тільки кололи очі, вони ще й смерділи. Вона розуміла тільки одне – трояндове покривало для неї. Для неї… Наче з себе вичавив і лежить тепер, як мертвий…

– Сашенько! – перелякалася.

Присіла біля нього.

– Сашенько…

Він відкинув трояндове стебло, закривавленою долонею провів по лицю, примружив очі, намагаючись усвідомити, хто це його кличе. Уздрів Мартазавру, налився червоним, як ті пелюстки, і тільки був рота розкрив, щоби зухвало плюнути їй в лице те, що безперервно повторював останні кілька годин: «Щоби ти була здохла, суко!», як Марта раптом хитнулася і повалилась поряд з механіком на підлогу. А й те! Не дівчинка, щоби отак немилосердно здоров’я не берегти. Наїлася на халяву донесхочу, перехвилювалася вкрай – у її віці, щоби перекинутися, більшого і не треба.

Механік враз протверезів. Смикнувся на підлозі, торкнувся недвижної коханки.

– Сонце…

Сонце ніби здохло. Макар вразився: як же так?! Зарано! А його плани? І взагалі… Він же без даху над головою лишиться!

– Марто! Марто! – жінку за плечі. Спробував підняти. Ніяк! А воно, дурне, ще на руках планувало її до вітальні занести. – Марто!

Ухопив коханку за руку, спробував намацати пульс. Застиг, насторожився: є? Стукає! Підхопився. Забігав по ванній. Що робити? «Швидку»? І як він пояснить оце все – пелюстки, непритомну бабу на підлозі?… Він їй хто? Колега? А-а-а… Колега… Блін! Ще Сердюк дізнається. Що робити? Підскочив до вмивальника, змив кров з долонь, ухопив Марту під пахви, поволік із ванної в хол. Рятівна думка виникла несподівано. Чен!

– Чен?! – Макар нервово тупцював біля Марти, притискав до вуха мобільний. – Чен, це Олександр Макаров… Так! Постійний покупець твоєї чудодійної трави. Тут у мене проблема… Жінка… знепритомніла. Ні! Не під час сексу… Просто знепритомніла… – Макара трусило від хвилювання. – Не можу «швидку»! Мені треба, щоби без питань… Щоби з якоїсь приватної клініки приїхали. І якомога швидше. Ти чуєш?

Чен чув. Чен розумів. Чен допоміг. За десять хвилин делікатні лікарі приватної клініки метушилися навколо все ще непритомної Марти, виміряли тиск, вкололи якийсь укол, від якого жінка здригнулася і прийшла до тями, поставили крапельницю і, перш ніж підхопити носилки зі слабою, оголосили Макарові рахунок і поцікавилися: чи зможе він завтра зранку піднести до стаціонару клініки паспорт хворої?

– Зараз дам… – процокотів зубами Макар.

Паспорт знайшовся там, де й гроші, – у Мартиній сумці.

– Ви можете поїхати з нами й на власні очі пересвідчитись: у нашій клініці найвищий рівень лікування й комфорту, – запропонував один із лікарів.

– З…ранку під’їду…

Похапцем нахилився до Марти, зазирнув у скляні очі. «Спи з миром…» – промайнуло.

– Зранку… – повторив розгублено.

Півночі знервований механік знищував сліди свого неймовірного і, як з’ясувалося, драматично-приголомшливого для Марти сюрпризу. Покидав у відра колючі трояндові стебла, виніс на смітник. З пелюстками – складніше. Надто вже багато дріботи насмикав – вивалювалася з целофанового пакету, ніяк не трамбувалася. Врешті знайшов у шафі велику, як парашут, лляну торбину – у такі зазвичай упаковують ковдри чи перини. Заповнив по самі краї, а пхатися вдруге до смітника – в падло. Вийшов на балкон, розкрив торбину, трухнув – на землю посипалися три тисячі пурпурових пелюсток, якщо й бутони рахувати. Макар ціну питання вирахував ще до початку дурної забавки. З однієї квітки виходило максимум десять пелюсток, тож із трьохсот троянд – близько трьох тисяч.

Він раптом подумав, що, за звичайною банальною логікою, саме в цей час під балконом мала би проходити закохана парочка… Він шепоче їй на вушко щось звабливо-збудливе. Вона знічена. «Ні, ні!» А тут – диво. Трояндовий дощ. Скажи йому «так!», дівчинко. Йому вже несила… терпіти.

Визирнув. Під балконом курив худий наркоман. Струшував з плечей пелюстки. Задер голову, закричав у небо:

– А де мак, мать твою? Скінчився?

Макар вишкірився, плюнув худому в маківку.

– Пішов у жопу, покидьок закумарений!

Дива не сталося.

Не розчинились у ночі й Макарові проблеми. Стояв на балконі, дивився услід худому наркоману: сунув геть, бурмотів щось ображено собі під ніс, розмахував руками-шарнірами – і… лякався. Проклинав придурка Моргана з його гнилою філософією «позбудься страху!». І як позбутися страху, коли Макар не знає відповіді на одне-єдине запитання: коли саме Марта ввійшла до ванної? А що, як розчула в ображеному скиглинні – «щоби ти була здохла»?… А як він взагалі формулював? Може, ляпнув: «Щоби ти здохла, Марто!» Ну, і тітка з копит.

– Не пам’ятаю, блін! Не пам’ятаю! – аж зубами скреготнув.

Над ранок розпач поступився місцем відчайдушній хоробрості.

– Чула? Та покласти… З прибором! Куплю квіти! Крокуси! Білі! Я з ними теє… під лікарнею усю ніч просидів… Боявся потривожити… Божеволів од відчаю…

– Хвилювався… Місця собі не знаходив, – бурмотів уперто, ступаючи вранці комфортним коридором приватної клініки. В одній руці пакет з китайським іграшковим ведмедиком – купив біля залізничного вокзалу, де торгують цілодобово, у другій – хімічно-фіолетові хризантеми звідти ж.

Назустріч уже поспішав один із лікарів, що йому Макар відвалив бабла за нічний виклик.

– А ви тут… безвилазно?! – безсонна ніч перла з механіка нахабною зухвалістю.

Лікар тренованим рухом змусив вуста до усмішки.

– Чергую до восьмої.

– А тепер?

– Двадцять хвилин на сьому.

«Оце я припхався з переляку!» – подумав Макар.

– А… де?

– Прошу! – Лікар уже йшов коридором, мастив шлях добрими новинами. – Нічого страшного. Перевтома, стрес… Нормальні явища нашого напруженого життя. Порадьте вашій… – лікар замовк, аж зупинився від прикрощів. Він теж провів безсонну ніч, утомився вкрай і тільки тому так легковажно зайшов за прапорці і тепер не розумів, як викрутитися. – …вашій…

– То що порадити? – холодно запитав Макар.

– Дієту! Легку їжу, вечеряти не пізніш як о сьомій, – із полегшенням заторохтів лікар. – Прогулянки на вільному повітрі, невеликі фізичні навантаження. Велосипед…

– …Мотоцикл, скутер! – пробурмотів механік. Зупинився біля дверей, на які передбачливо вказував лікар, зиркнув на нього недобре. – Я зрозумів!

– Гаразд.

– Далі я сам.

– Прошу, прошу! Якщо у вас виникнуть питання, я в ординаторській до восьмої.

– Я зрозумів, – повторив Макар і вже хотів був одчинити двері палати, коли лікар обережно торкнувся його руки.

– Вибачте.

– За що?

– Одномісна палата звільниться тільки після дванадцятої. Ми були змушені помістити вашу… – лікаря знову заклинило. – Вашу…

– Маму! – нахабно видав Макар.

– …Маму у двомісну палату, але там не гірші умови, а навіть кращі! І це тільки до дванадцятої дня!

– Я зрозумів, – утретє повторив Макар, узявся за ручку дверей, зачекав, поки лікар здимить, і тільки потім реально зрозумів: він назвав Марту мамою прямо біля дверей її палати. Якщо почула… Дідько!

«Та де там! Мабуть, накачали снодійним, щоби не смикалася зайве», – підбадьорив себе і врешті вже відкрив двері палати.

На широкому ліжку сяяло бадьоре сонце. Механік напружився. «Ти зможеш, Саню!» – стимульнув себе. Ступив крок до ліжка, упав на коліна, головою у лікарняний матрац… Прошепотіти – «прости!». Безпрограшний варіант.

– Не спиш? – ляпнув натомість і аж виматюкався подумки. Ну що із ним таке? Помилка за помилкою.

Вона всміхнулася азартно і весело. Як молода.

– Який чудовий ранок, Сашенько!

Він зиркнув на неї здивовано…

– З днем народження, сонце, – пробелькотів розгублено. – Я тут… Квіти… Подарунок…

Вона кивнула з тією ж азартною, веселою усмішкою.

– Ти розбираєшся в шитті?

– В житті?

– У шитті, коханий! – сміялася так радісно, ніби тільки-но – з прохолодної прозорої ріки. Свіжа, чиста, натхненна.

– Марто… Може, я зарано потурбував тебе… Ти вчора… Я так перелякався… Подумав – ти померла, а я… Як же я без тебе?… Всю ніч…

Макар уже приготувався повідати Марті казку про нічні блукання навколо клініки, та вона простягнула до нього руки, й механіку не залишалося нічого іншого, як обійняти коханку і констатувати подумки: «Не чула! Вона нічого не чула! Точно глуха!»

– Тобі краще. Я бачу: тобі набагато краще, – бурмотів напружено. – Шкода, що пелюстки зів’яли… Ми би…

Вона раптом розчулилась, ухопила Макарові руки. Обціловувала поколоті пальці, притискала їх до серця, бурмотіла щось незрозуміле і щире. Він спробував підіграти. Шепотів вистраждано:

– Не лякай мене так більше, сонце. Я цього не переживу.

Вона так же раптово відпустила хлопцеві долоні, глянула йому в очі.

– Це доля, – сказала упевнено.

За десять хвилин Саня Макаров і сам не знаходив іншого пояснення карколомній перспективі, що несподівано виникла у його житті цієї ночі.

– Доля, – вразився. Розхвилювався, як малий. – Марто! Ти… неймовірна. Ти читаєш мої думки. Це… реально?

– Ганні Григорівні дякуй. – Марта кивнула у бік вікна.

Макар озирнувся і тільки тепер побачив на ліжку біля запнутого вікна сухеньку літню жінку – спала з дитячим усміхом на вустах.

Посеред ночі Марту привезли до стаціонару приватної клініки, поклали на кушетку в процедурній і перш за все опитали і обстежили більш ретельно, ніж під час оперативних рятівних дій в апартаментах біля цирку. На ту годину слаба Марта уже могла ворушити язиком і мізками. Їй промили шлунок, підкріпили вітамінами, а от від заспокійливого і снодійного пацієнтка відмовилась.

– І так засну, – запевнила лікарів.

Порожнім коридором молодий кремезний медбрат котив каталку, на якій виляглась Марта, до палати, перепрошував на ходу: усі одномісні палати зайняті, тож до ранку… Вибачте! Як правило, у нас тільки планові пацієнти. Ми за викликом не виїжджаємо. Виняткова ситуація. Тільки заради вас…

Марта махнула рукою: чи не однаково?!

– Сподіваюся, ви мене не в чоловічу палату покладете?

Медбрат знизав плечима.

– Не хвилюйтеся. Пан Голобородько ввійде в ситуацію…

– Ви везете мене до чоловічої палати?! – не повірила Марта.

– Син… Чергує біля хворої матері. Ніяк не можемо умовити його перепочити. Дуже сердечна людина, – пояснив медбрат.

У просторій палаті біля ліжка сухенької літньої жінки в зручному кріслі дрімав лисий здоровань під п’ятдесят. Прокинувся від шуму, підхопився… Допоміг медбратові посунути ліжко, щоби Марті було зручніше перебратися на нього з каталки.

– Сергій Голобородько, – представився. – Не заважатиму?

– Подивимося, – відповіла Марта.

З годину обживалася на зручному, але незвичному ліжку, крутилася, зиркала на здорованя і шкодувала, що так легковажно погодилася терпіти його присутність. Попросила Голобородька покликати санітарку – чаю би… З лимоном.

– Я пригощу вас своїм чаєм, – усміхнувся, підхопив термос із тумбочки.

Чи то чай був із побажаннями, чи то ніч надто тоскною, але як пішли язиками чесати – не зупинити. Спочатку, звісно, за погоду, політику і бідну Україну зачепилися, а потім про особисте насмілились. Марта не сповідалася. Забобонна. Обережно, загальними фразами. А пан Голобородько як на духу: ще до розвалу СРСР до Штатів виїхав. Громадянство має, бізнес який не який, сім’ю. Маму ніяк не міг умовити переїхати. Тільки тепер і погодилася. Він примчав, а вона злягла… От і залишився. Чекає, поки мамі покращає і лікарі дозволять їй довготривалий переліт. Однаково треба тут справи порозв’язувати: квартиру продати, інше розрулити…

– Не кращі часи для продажу квартири, – поспівчувала Марта.

– То ще півбіди, – пожалівся чолов’яга. – Не знаю, як її бізнес продати… Така морока.

– Що за бізнес? – запитала Марта просто так, для годиться.

– Колишній будинок побуту. Мама в ньому невелику швейну фабрику зорганізувала. Була би юридично єдиною власницею, покупці би знайшлися. Приміщення непогане, у центрі міста. Виробництво налагоджене, прибуток є.

– А в чому проблема?

– «Акціонерка»! І треба було мамі те акціонерне товариство?! Усе за трудовий колектив переживала. А мені тепер розбирайся з тими акціонерами. І покинути шкода. Стільки грошей вкладено… Швейні машинки з Японії, тканини дорогі… Були би родичі – я б на них залишив. Та в нас тут – нікого.

Марта завмерла, зачудовано глянула на американського громадянина і раптом твердо сказала:

– Я куплю!